Багатостраждальна хроніка Ізюмського училища у вирі двадцяти переворотів
ЧАСТИНА 3: Калейдоскоп режимів та фінальний вогонь
Німецькі велосипедисти та гетьманська адміністрація
Невдовзі розпочався стрімкий контрнаступ українських та союзних сил. 7 квітня 1918 року до Харкова увійшла Запорізька дивізія полковника Петра Болбочана.
А вже 17 квітня 1918 року в Ізюм з боку слободи Піски вступили перші німецькі війська. Це були підрозділи 2-ї кавалерійської дивізії 5-го кавалерійського корпусу німецької армії та батальйон самокатників (велосипедистів).
У приміщенні Реального училища розквартирували німецьких офіцерів, а представником командування став командир 2-ї кавалерійської дивізії генерал-майор Карл Леопольд Ойген граф фон дер Ґольц.
Вищим військовим керівником (командувачем корпусу) і головним комендантом усього Харківського регіону, якому підпорядковувався місцевий німецький гарнізон, став генерал Теодор Менгельбір.
Невдовзі після приходу німецьких військ у Києві відбувся переворот: 29 квітня до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський.
Стара система комісарів УНР ліквідовувалася (в Ізюмі комісаром від 15 березня 1917 року був Матвій Данков [2]). Згідно з офіційною урядовою листівкою: «НАКАЗ ХАРКІВСЬКОГО ГУБЕРНІАЛЬНОГО СТАРОСТИ, Ч. 2, 14-ГО ТРАВНЯ... 1. Виконуючим обов'язки повітових старост призначаються: ... / Залеський». Цим розпорядженням запускалася нова регламентація життя населення в губернії.
В Ізюмському повіті новим гетьманським старостою спочатку призначили відомого ізюмського адвоката Миколу Костянтиновича Ярцева.
Ярцева на цій посаді згодом змінив колишній полковник царської армії Микола Федорович Кох.
Проте влітку 1918 року спокій міста підірвало повстання підпільників загону Трощила, які засіли у залізничних майстернях із дробовиками, обрізами та вилами. Тоді німці відкрили гарматний вогонь по майстернях, а каральна експедиція зібрала криваву «оплату» за цей виступ у Цареборисові.
З половини листопада 1918 року, коли німецька опора почала зникати, Семикін та Сумцов поспіхом організували для самооборони міста загін, який радянські джерела називали «Зразковою інструкторською ротою» (або окремою офіцерською ротою) під керівництвом генерала Бенуа, який у рішучий момент раптово «заболел».
У цьому місці радянські пропагандистські хроніки знову вдаються до класичних ідеологічних штампів. По-перше, звичайну роту самооборони, створену міщанами для захисту Ізюма від анархії, більшовики поспіхом охрестили «білогвардійською». Хоча подальші події довели протилежне: весь її офіцерський кістяк (за винятком командувача) згодом добровільно перейшов у підпорядкування представнику Директорії Симону Петлюрі — коменданту Пашталі.По-друге, цинічна радянська байка про те, що генерал Олександр Михайлович Бенуа у вирішальний момент раптово «захворів», не витримує жодної критики. Навряд чи Георгіївський кавалер, герой оборони Порт-Артура, який пройшов крізь вогонь Російсько-японської війни та вижив у японському полоні, міг банально злякатися. Справжня причина його «хвороби» крилася в іншому. Генерал Бенуа, як і більшість кадрових військових монархічного складу, категорично не сприйняв ліві соціалістичні гасла Директорії та постать Симона Петлюри. Його самоусунення було свідомим, принциповим політичним демаршем офіцера старої загартування, який просто відмовився служити новій республіканській владі.
Спершу 5 грудня німці зайняли приміщення Реального училища й розпродавали населенню за безцінок військове майно, а 13 грудня ця рота купила у них 13 кулеметів та 150 000 патронів.
Тепер про долю одного з організаторів цієї роти - М.С.Сумцова.
Полювання більшовиків на шляхетну сім’ю Сумцових почалося наступного дня після першого більшовицького з’їзду в Реальному училищі — 17 лютого 1918 року. Тоді в родовому маєтку Лугове Ізюмського повіту була по-звірячому вбита їхня мати — Зинаїда Миколаївна Сумцова.
А ось самого Миколу Семеновича вбили в так званий період безвладдя. Це сталося тоді, коли влада Гетьманату, підкріплена залізним німецьким ладом — знаменитим «Ordnung», скінчилась, а влада Директорії на чолі з комендантом Пашталою ще не розпочалась.
Генерал Олександр Бенуа в цей критичний момент самоусунувся, а Семикіну та Сумцову в такій незрозумілій ситуації довелося поспіхом ретируватися з міста. Радянська ювілейна брошура 1927 року не без задоволення повідомила, що 14 грудня 1918 року Миколу Сумцова було вбито біля села Стратилатівка селянами. Хто були ці селяни? Звичайні грабіжники на великій дорозі чи незадоволені та ображені старою владою бунтівники — сказати важко.
А ось щодо рідного брата Миколи — Сергія Семеновича Сумцова, то тут поза сумнівом. Він загинув від офіційної кулі більшовиків. Сталося це менш ніж за місяць, 7 січня 1919 року, в місті Слов’янську, яке тоді входило до складу Ізюмського повіту.
Таким чином, Червоний терор прокотився жорстоким катком, повністю знищивши під корінь увесь рід відомих ізюмських Сумцових.
На барикадах режимів: від Директорії до дроздовців
Гетьманська стабільність виявилися крихкою. Уже в двадцятих числах грудня 1918 року з'являється петлюрівський комендант міста Паштала. Період влади Директорії в особі Паштали в Ізюмі був дуже короткий — всього 13 днів (із 21 грудня по 3 січня).
Отож Паштала, вступивши на посаду коменданта Ізюма, негайно усунув повітового старосту полковника Коха й призначив на цю посаду авторитетного Данкова.
Гетьманську варту перепідпорядкував собі, а ту саму окрему офіцерську роту (створену Семикіним та Сумцовим) переформатував, перейменував в «Українську зразкову сотню» й особисто очолив її.
У кабінетах Реального училища розклеювалися накази нової влади. Показовим був Наказ №3 Паштали від 23 грудня 1918 року:
«§ 2. Оголошую, що ніяких совітів робітничих і інш. депутатів, монархичних організацій і взагалі організацій, бажаючих захопити владу не допустю. Ми боремся за Українську Народню республіку, в якій будуть забезпечені права всіх груп населення націй, які живуть на Україні, а не за єдину Росію, якою вона не буде, – монархична чи більшовицька».
А 26 грудня на станцію Ізюм прибув ешелон мобілізованих Директорією 800 призовників із Бахмута, які на залі влаштували мітинг і заявили, що проти більшовиків воювати не бажають.
Уже 5 січня 1919 року влада в місті знову переходить до більшовиків.
І саме цього дня на станції Барвінкове офіцери згаданої вище «Української зразкової козацької сотні» розстріляли свого командира Пашталу. Сталося це нібито через загальне рішення офіцерського кістяка кинути петлюрівський фронт і перейти до Добровольчої армії Денікіна.
Рушниця, підвішена на стіну старим генералом Бенуа, вистрілила в самий кульмінаційний момент цієї історичної вистави.
Ця друга більшовицька навала принесла місту новий гучний та трагічний епізод «червоного терору».
Його жертвою став статський радник, відомий педагог та голова педагогічної ради жіночої гімназії Микола Сергійович Протопопов (1859–1919).
Син протоієрея, випускник історико-філологічного факультету Харківського університету, він присвятив 35 років свого життя народній освіті.
Микола Сергійович викладав у Харківській духовній семінарії, 1-й чоловічій гімназії Харкова, був засновником жіночої освіти Ізюма, викладачем російської мови Ізюмської жіночої гімназії, а також викладачем російської словесності Ізюмського реального училища (у 1910 та 1911 роках).
Ще навесні 1919 року більшовики заарештували його у складі групи «заручників» із кола місцевої еліти.
У червні 1919 року Миколу Сергійовича було по-звірячому вбито.
Його понівечене тіло, разом із тілами інших страчених (включаючи місцевих православних священників), знайшли в загальній могилі вже після того, як місто тимчасово зайняла Добровольча армія. Наприкінці року харківська преса вибухнула жалобними некрологами за видатним учителем словесності, якого вбили просто за його приналежність до старої шляхетної інтелігенції.
Але справжнє полум'я війни чекало на місто влітку. У червні 1919 року війська Добровольчої армії Півдня Росії розпочали масштабний наступ і вступили в Ізюм.
Місто зустрічало їх дзвонами. На головній площі відбулася урочиста зустріч денікінських військ. Перед цим, при відступі червоних, сталася трагедія з радянською санітарною летучкою, яку козаки обстріляли, добили поранених, а сестер зґвалтували й закатували.
Невдовзі денікінська влада викинула оголошення про розкопки розстріляних більшовиками контрреволюціонерів. Ці перепоховання на початку літа стали великою подією. Інтелігентські кола мали можливість продемонструвати своє єднання з білими на похоронах викладача Реального училища Миколи Сергійовича Протопопова.
На цих перепохованнях священник Ізюмського Соборного Преображенського храму отець Олександр Дмитрович Рубинський виголосив палку патетичну проповідь про «хмару, яка відступає на північ під тиском сонця правди» — благословляючи прихід білогвардійців.
Жах ізюмців перед «червоними» мав цілком конкретні та моторошні причини: увесь повіт знав про звірства більшовиків проти Церкви та інтелігенції, зафіксовані пізніше у «Чорній книзі» [8] та фундаментальних дослідженнях істориків С. Мельгунова, Ю.Фельштинського і С. Волкова.
Оскільки Святогірськ у ті часи входив до складу Ізюмського повіту, весь край здригався від офіційних матеріалів Особливої слідчої комісії про погром Святогірського Успенського монастиря. Радянські загони та волосні комнезами начисто реквізували майно обителі, піддавши ченців арештам і знущанням. Найстрашнішим символом цього релігійного погрому в повіті стало мучеництво місцевого сільського священника отця Лонгина: заарештованому пастирю червоноармійці по-звірячому відрубали ніс, а понівечене тіло після страти скинули в річку Сіверський Донець.
Але безглузде насильство не обмежувалося лише духовенством — у самому Ізюмі каральні загони розпочали тотальне винищення родин, чиї батьки чи сини пішли до білих офіцерських частин. Матеріали денікінського слідства зафіксували моторошну трагедію вагітної дружини місцевого полковника О. Більшовицькі карателі піддали жінку нелюдським тортурам: спочатку їй відрубали пальці на руках, а потім, попри очевидну вагітність, закололи багнетами в живіт.
У місті запанував такий хаос безсудних розправ, що людей хапали й розстрілювали прямо на вулицях за першими ліпшими доносами місцевих підлітків та залітної лівої молоді.
Тому проповідь отця Олександра про «хмару, що відступає на північ», була для ізюмців не просто політичним гаслом, а криком полегшення після пережитого пекла.
Безпосередньо в місті за особистим наказом командування закріпилися дроздовці капітана Антона Туркула та полковника Володимира Руммеля, які облюбували просторі кабінети Реального училища під свій штаб.
Проте романтика білого руху швидко зіткнулася з суворою реальністю військової диктатури. Полковник Кирієнко у своєму наказі №5 беззастережно погрожував за невидану зброю: «Поймаю — повешу».
Водночас у місті розпочалося відновлення органів місцевого самоврядування — Земства та міської думи, вибори до якої планувалися на тривалий термін аж до 1922 року. У цих виборчих списках на першому місці гордо стояло ім'я протоієрея Олександра Рубинського. У часи, коли більшість священнослужителів краю гинули ні за що від рук безбожників, Ізюмщина бачила в отці Олександрі не просто пастиря, а справжнього морального авторитета та захисника громади. Його перше місце у списках думи було виявом найвищої довіри та вдячності від містян за те, що він знайшов у собі мужність відкрито підняти голос на захист віри та справедливості під час траурного перепоховання замученого вчителя Протопопова.
Разом із ним до думи увійшов і міський голова купець Семикін, який намагався утримати цивілізований лад у місті, офіційно обмінюючись вітальними телеграмами з генералом Денікіним.
Я не буду детально зосереджуватися на всіх військових перипетіях, адже до теми вони стосуються опосередковано. Тим більше, що ці події були детально описані раніше в книзі Л. Ісаїва та Л. Щибрі «Ізюмщина у вирі революцій 1917–1920». Зазначу тільки: у цей буремний період (1918–1920 роки) влада в Ізюмі змінювалася понад 20 разів!
Відчуваючи свій неминучий крах, денікінці залишили по собі страшну криваву баню.
13 грудня 1919 року було розстріляно першого комісара Матвія Данкова. А перед самим відступом, 19 грудня 1919 року, білогвардійські контррозвідники вчинили звірячу розправу над 94 ув'язненими Ізюмської тюрми, скинувши тіла мучеників на схилах Крем'янця.
Інтелектуальний притулок: Народний університет та Жіноче училище
Краєзнавець В. М. Авілов зазначає, що саме в цей буремний період у приміщенні (вже колишнього) Реального училища читали лекції Народного університету. Вони з'явилися після початку революційних потрясінь.
Вступити туди міг будь-хто, маючи 4 класи освіти та 10 копійок щомісячної плати.
Лекції нагадували вільні факультативи на розсуд лектора. Рівень викладачів після закриття гімназій був високим, але іспитів не складали, тож користь залежала від самодисципліни та сили бажання самих студентів.
На жаль, крім спогадів Авілова, інших свідчень про цей заклад в Ізюмі не збереглося.
Паралельно в будівлі діяло Жіноче ремісниче училище під керівництвом директорки Федорової.
Воно відкрилося приблизно у 1915–1916 роках і закрилося у вихорі війни 1918-го. Тоді ж закрилися Ткацька школа та Хіміко-механічне технічне училище (останні два заклади після війни поновили роботу, а жіноче училище зникло назавжди).
Попри всі події, що точились як в самому Реальному училищі, так і поруч з ним, воно працювало. Щоправда з перервами. Навчальний процес то припинявся, то відновлювався.
Кількість учнів значно скоротилась. Власне, восени 1918 року воно переживало свої останні часи. Останнього директора Шевченка змістили з посади лише у жовтні 1918 року.
Надто зручним, надто центральним виявилось воно для штабів різних військових формувань, всіляких з'їздів, зборів, мітингів, змагань та намагань.
Червоний фінал та феномен отамана Савонова
22 грудня 1919 року в Ізюм остаточно вступили частини РСЧА (підрозділи 1-ї Естонської стрілецької дивізії 13-ї Армії зайняли місто на день раніше).
Будівля Реального училища знову звично прийняла у свої стіни військових — тут розташувався штаб 13-ї Армії під командуванням Анатолія Геккера та начальника штабу Андрія Зайончковського.
Почалося формування радянського апарату. Першим уповноваженим повітовим військовим комісаром (воєнкомом) до початку 1920 року більшовики призначили Григорія Мусійовича Савонова — мабуть, найяскравішого та найвеличнішого представника Отаманщини на Ізюмщині.
Спритний та вмілий військовий, георгіївський кавалер і колишній царський прапорщик, він мав колосальні здібності воїна. Свого часу його тактичний талант намагалися використати і війська УНР, і більшовики, і повстанці Нестора Махна.
Проте отаман Савон розсудив ситуацію по-своєму. Зрозумівши справжню, грабіжницьку суть радянської продрозкладки та чекістського терору, він прямо на посаді військового комісара повіту підняв антибільшовицьке повстання.
Савонов блискавично роззброїв радянську комендатуру, зібрав загін понад 500 штиків та шабель із числа своїх однодумців і разом із трофейним арсеналом подався у Теплянський (Теплинський) ліс, що на південь від міста.
Ізюмщина знову спалахнула повстанським вогнем. (Про трагічну, але легендарну долю отамана Григорія Савона детально розповідав ізюмський краєзнавець Л. Щибря — для тих, хто хоче зануритися в тему глибше, на YouTube навіть доступне документальне відео «Отаман Савонов» [15]).
У місті же радянська влада поспіхом легітимізувала нову вертикаль:
28 грудня 1919 року провели II Повітовий з’їзд Рад (обрано виконком у складі Вітлицького, Анікєєва, Кравцова, Смирнова), а 18 лютого 1920 року затвердили повітовий комітет КП(б)У. Для придушення заколоту Савонова та інших загонів у стінах Реального училища згодом дислокувалися 82-гі вищі командні піхотні курси та засідав штаб Зведеної оперативно-маневреної групи України по боротьбі з бандитизмом під командуванням Степанова.
Склад групи постійно змінювався (19-й, 1-й, 2-й зведені полки, 3-й кавполк дивізії «ВНУС» [6]), а у травні 1920 року повіт знову здригнувся від рейду Повстанської армії Нестора Махна, під час якого в місті спалахнула перша локальна пожежа, що вщент спопелила домову церкву Святої Катерини при училищі.
Хто саме вчинив цей вандалізм — достеменно невідомо. Одного-єдиного радянського звинувачення на адресу махновців для встановлення історичної правди замало.
На цьому військова епопея стін училища завершилася, поступаючись місцем новій сторінці історії.
Історичні примітки та коментарі:
[1] Біографічна довідка: граф Карл Леопольд Ойген фон дер Ґольц (Carl Leopold Eugen Graf von der Goltz; 28.06.1864, Брюль — 18.09.1944, Арнем). Кавалерійський офіцер Прусської армії, флігель-ад'ютант імператора ВільгельмаII.
Мав чин генерал-майора. Очолив 2-гу кавалерійську дивізію 11 травня 1917 року і командував нею під час походу в Україну у 1918 році.
Важливо: Його часто помилково ототожнюють із родичем — графом Рюдігером фон дер Гольцем, який у 1918 році командував німецькими силами у Фінляндії та Балтії.
[6] Дивізія «ВНУС» — війська Внутрішньої служби РРФСР, які радянський режим використовував для придушення селянських повстань та боротьби з українським визвольним рухом.
[10] Дроздовська дивізія — одна з чотирьох елітних «кольорових» частин Добровольчої армії (разом із корніловцями, марковцями та алексєєвцями), сформована на основі загону генерала М. Дроздовського.
[11] Трагедія Матвія Данкова та його родини: Постать Матвія Олексійовича Данкова верифікована за розвідками С. Бондаренка та документами ДАХО (Ф. 19. — Оп. 1. — Ед. хр. 6). На початку ХХ століття він також володів невеликим млином в Ізюмській волості. Проте якщо сам інженер загинув від куль денікінської контррозвідки як політичний опонент, то доля його родини стала символом дикого, маніакального сказу кримінальної анархії тих років. Вся родина Данкова, яка залишилася без годувальника, була по-звірячому винищена однією з численних неконтрольованих банд, що лютували в повіті. Нападники влаштували страшну криваву різанину, не пошкодувавши навіть однорічну дитину, а над тілами вбитих дівчат вчинили наругу та зґвалтування. Хто це був — звичайні розбійники чи ідейні елементи — історичні документи відповіді не дають. Цей акт чистого садизму назавжди залишився однією з найчорніших таємниць буремної Ізюмщини.
Коментар до Фото 14: У 1920 році А. Геккер очолював штаб військ ВОХР/ВНУС і здійснював інспекції прифронтових повітів. Антропологічні риси обличчя та військова виправка чоловіка на фото мають високий ступінь схожості з відомими архівними портретами комдива
Коментар до Фото 16: Особа командира з чотирма «шпалами» на петлицях (що в РСЧА до реформи 1922 року означало чин командира полку) досі залишається документально не верифікованою. Серед робочих краєзнавчих версій — це міг бути командир Заволзького полку Георгій Григорович Лакнер (кавалер ордена Червоного Прапора за Наказом РВСР №111 від 1922 р.), який у 1930–1935 роках повернувся до Ізюма і працював директором заводу ІЗОС. Інша версія пов'язує постать на фото з командиром спецгрупи Степановим.
Використані джерела та література:
[2] Носачов В. Люди старої Ізюмщини (XVII — початок XX ст.) / В. Носачов. — Ізюм (Електронне видання на ресурсі: NOVY-IZYUM.AT.UA). Біографічні довідки та некрологи щодо М. С. Протопопова та о. Олександра Рубинського.
[3] Наказ Харківського губерніального старости, Ч. 2, від 14 травня 1918 р. [Листівка] / за підписом Залеського. — [Харків], 1918. // за матеріалами фондів ЦAОР МВД УССР.
[4] Архівні матеріали гетьманської адміністрації Павла Скоропадського щодо діяльності полковника М. Ф. Коха.
[5] Десять лет борьбы и социалистического строительства на Изюмщине (1917–1927) / Агитпроп Изюмского окр. ком. КП(б)У. — Изюм, 1927. — 72 с.
[6] Енциклопедія прізвищ Слобожанщини «Откуда Родом» [Електронний ресурс] / База даних сімейної історії. — Розділ «Літера С»: дані по родині Сумцових.
[7] Ісаїв Л., Щибря Л. Ізюмщина у вирі революції (1917–1920) / Лесь Ісаїв, Леонід Щибря. — Харків : ТОВ «С.А.М.», 2014. — 132 с. (Включаючи спогади Чувпила щодо долі радянської санітарної летучки влітку 1919 року).
[8] Красный террор в годы Гражданской войны: по материалам Особой следственной комиссии / под ред. Ю. Г. Фельштинского. — Москва : ТЕРРА, 2004. (Документи з «Чорної книги» — «Штурм небес», 1924 р.).
[9] Офіційні матеріали Особливої слідчої комісії з розслідування злочинів більшовиків при Головнокомандувачі ЗСЮР (Матеріали розслідування погрому Святогірського монастиря та вбивства дружини полковника О.).
[10] Туркул А. В. Дроздовцы в огне: Картины гражданской войны, 1918–1920 гг. / А. В. Туркул. — Белград, 1937.
[12] Краєзнавчі розвідки та рукописні спогади В. М. Авілова щодо історії Народного університету на Ізюмщині.
[13] Зайончковский П. A. Самодержавие и русская армия на рубеже XIX и XX столетий (1881—1903) / П. А. Зайончковский. — Москва : Мысль, 1973. (Матеріали щодо оперативно-тактичних зведень начальника штабу 13-ї Армії РСЧА А. Зайончковського за грудень 1919 — початок 1920 рр.).
[14] Ісаїв Л., Щибря Л. Отаман Савонов / Л. Ісаїв, Л. Щибря. — Харків : Вид-во «С.А.М.», 2014. — 276 с.
[15] Отаман Савонов [Відеоматеріал] / Автор розвідки Л. Щибря // YouTube-канал історико-краєзнавчих нарисів Ізюмщини. Режим доступу: електронний пошук за запитом «Отаман Савонов».
© Олександр Посунько, 2026. Усі права захищено.
