Передмова
Ізюмський краєзнавець Валеріан Миколайович Авілов[1] згадує про три технікуми, які у 1920–1930-х роках минулого століття розташовувалися в приміщенні колишнього реального училища.
Це були педагогічний, індустріальний технікуми, а також технікум механізації та електрифікації сільського господарства.
Останній перебував тут до 1930 року. Згодом він переїхав до колишнього будинку Протопопова[2], а у 1934 році його перевели до Лозової, де саме того року запрацював профільний завод.
Про Педтехнікум імені І. Франка відомо небагато.
Зокрема те, що він був однорічним (курс навчання тривав лише 9 місяців), а вступали до нього після семирічки (пізніше — десятирічки). Студенти отримували стипендію в розмірі 2 крб 50 коп., а готував заклад учителів молодших класів.
В середині 1930-х років педтехнікум переїхав до будівлі колишньої жіночої гімназії. Окрім нього, у тому ж приміщенні також розміщувався Відділ народної освіти.
Але найцікавіша доля, як на мене, чекала на Індустріальний технікум.
Його історія нерозривно пов'язана зі становленням Ізюма як міста оптиків.
Дисперсія воєнного часу
Розпочалася ця історія в далекому воєнному 1916 році.
В Російській імперії виник гострий дефіцит військових оптичних приладів, без яких годі було й мріяти про перевагу на землі, воді чи в повітрі у війнах початку XX століття. Зі зрозумілих причин усі відносини між імперією та лідером світової оптики — німецькою компанією Schott & Genossen Glass Works of Jena, виробником всесвітньо відомої цейсівської оптики (Carl Zeiss), — були розірвані.
Чому ж питання військової оптики загострилося лише на другому році війни, а не раніше?
Річ у тому, що в імперії існувало кілька філій іноземних підприємств, які збирали оптичні прилади. Спочатку, у 1905 році, з'явилася філія заводу Carl Zeiss у Ризі, пізніше там же — підприємство К. П. Гьорца (C. P. Goerz).
Крім того, у Варшаві до 1911 року діяла філія заводу Фосса (Fabryka Przyrządów Optycznych „FOS”), обладнання якої після банкрутства передали Обухівському заводу в Петрограді.
Попри те, що на цих виробництвах працювали місцеві робітники, це були цілком іноземні підприємства, розгорнуті на території країни-імпортера. Місцевий персонал залучали лише до важкої, але невідповідальної, «механічної» праці.
Весь технологічний процес знав тільки майстер-німець. Він суворо оберігав таємниці та тонкощі шліфування й полірування. Саме скло варили в Єні, а до Росії з Німеччини надходили напівфабрикати — матові (непрозорі) опресування оптичних лінз.
Кваліфікація місцевих робітників була відповідно низькою. Вітчизняні інженери до складальних робіт не допускалися — їх не брали навіть на робочі спеціальності. Весь унікальний інструмент (алмазні фрези, абразиви) зберігався в спеціальних коморах під охороною, а працювали ним лише німецькі фахівці. Креслення, технології, обладнання та інструменти становили комерційну таємницю, доступ до якої був суворо обмежений.
Тож із початком Першої світової війни, коли всі німецькі фахівці були відкликані, імперська оптична промисловість залишилася біля розбитого корита. Військове відомство терміново секвеструвало ризькі філії та передало їх Головному артилерійському управлінню (ГАУ).
Проте перебіг воєнних подій 1915 року добив галузь остаточно: німецькі війська підходили до кордонів Ліфляндії, і ризькі заводи почали поспіхом евакуйовувати вглиб країни — до Московської губернії та Петрограда.
Евакуювали переважно те, що німці не змогли забрати з собою: деяке обладнання та незначний місцевий людський ресурс. І це були не лише шліфувальники та полірувальники — цінними фахівцями виявилися вчені-хіміки та механіки Ризького політехнічного інституту та інших закладів, які мали бодай теоретичне уявлення про оптику й оптичні прилади.
Звісно, це вирішувало кадрове питання лише частково. Насамперед потрібні були або швидкі й об'ємні постачання від країн-союзниць, або їхні технології.
Крім Єнського заводу Отто Шотта, суворим критеріям військових оптичних приладів найбільше відповідали два виробники: французький Parra-Mantois та британський Chance Brothers. Найкращим виходом усе ж було розгортання власного виробництва.
Як це часто буває у стосунках між союзниками, все вирішили гроші. Після складних і тривалих перемовин у Бірмінгемі було знайдено компроміс. Оптична компанія Chance Brothers & Co за чималу винагороду у 600 000 рублів золотом погодилася продати патент на виробництво оптичного скла.
В імперії мало запрацювати одночасно два оптичні заводи: один у Петрограді, інший — в Ізюмі.
Мета такого розсередження — скорочення часу та зменшення логістичних витрат на постачання військової оптики до наближених Північної (Балтійське море) та Південної (Чорне море) ділянок лінії фронту.
Петроградський завод створили на базі Імператорського порцелянового заводу, куди й перевезли більшість обладнання з Риги. Але якщо в Ризі обробляли вже готові опресовки, то варіння оптичного скла з нуля було зовсім іншою справою.
Директором порцелянового заводу був молодий, амбітний інженер із зовнішністю актора — Микола Миколайович Качалов (син дійсного таємного радника, Архангельського губернатора, та онук міністра).
Саме він став ідеальною фігурою, яка поєднувала в собі якості дипломата, інженера та керівника.
У Петрограді Качалову вдалося налагодити лабораторне варіння лише базового крону та легкого флінта.
Для промислового виробництва цього було замало, а на подальші тривалі лабораторні дослідження бракувало часу. Саме Качалов зміг домогтися ліцензії від бірмінгемських братів.
Гадаю, ідея створення оптичного заводу в Ізюмі якщо й не належала безпосередньо Миколі Миколайовичу (традиційно вважається, що вона одноосібно належить Григорію Юлійовичу Жуковському), то він точно мав значний вплив на це рішення.
Річ у тому, що це місто для Качалова було особливим. Починаючи зі студентських років він приїздив сюди, на береги Сіверського Дінця, де розташовувалася дача видатного професора Гірничого інституту Івана Августовича Тіме, і палко залицявся до його доньки — майбутньої акторки Александринського театру Єлизавети Тіме.
Залицяння закінчилися весіллям: саме в Ізюмі вони й побралися. За родинною традицією щоліта частина відпустки минала в Ізюмі на професорській дачі.
Проте, якщо відкинути лірику, Ізюм був не просто затишним містом із чистою річкою та гарними краєвидами. Ізюм — це парадний вхід до коштовного палацу під назвою Донецький басейн.
І йдеться зараз не про вугілля, а про багатства, приховані в берегах Донця (саме про них у Харкові того року виголосив доповідь Менделєєв).
За 30 років невтомної георозвідки в регіоні відкрили значні родовища залізних та ртутно-стибієвих руд, доломіту, вапняку, мергелю, гіпсу, крейди, вогнетривких і пластичних глин, кварцитів та граніту. Та головним здобутком стали колосальні поклади кварцового піску.
Найближчі до Ізюма запаси виявили поблизу села Цареборисів (нині Оскіл), а найбагатші й найчистіші — біля селища Часів Яр. Часовоярське родовище (разом із рівнозначними за якістю Новоселівським та Гусарівським промисловими покладами Харківщини) вразило своєю унікальністю. Якщо сировина із Саблінських копалень, яку постачали на петроградські заводи, містила 0,03% оксиду заліза (Fe₂O₃), то тут цей показник становив лише 0,005%, тобто у шість разів менше! За такою винятковою чистотою місцевий пісок перевершував знаменитий німецький аналог із Гоенбока і міг на рівних конкурувати з французьким із Фонтенбло, який до війни вважався світовим еталоном. Для виробництва це означало, що зварене оптичне скло матиме феноменальну прозорість, без згубного для військових лінз та призм брудно-зеленого відтінку.
Окрім унікального піску, регіон мав усю необхідну супутню базу. Поблизу того ж Часового Яру залягали вогнетривкі глини, критично важливі для виготовлення скловарних горщиків-тиглів. А безпосередньо поруч із майданчиком майбутнього підприємства в Ізюмі височіли потужні поклади крейди та вапняку.
Фінальним елементом цього індустріального вузла стала транспортна логістика. На той момент уже понад п'ять років діяла Північно-Донецька залізниця. Завдяки їй до Ізюма можна було оперативно привозити сіль із Бахмута, вугілля з Донбасу та високоякісну кальциновану соду із сусідніх Слов'янських содових заводів.
Зважаючи на таку унікальну концентрацію сировини та готову транспортну інфраструктуру, Ізюм виявився ідеальним місцем для швидкого розгортання промислового випуску вітчизняного оптичного скла, критично необхідного армії. Саме ці фактори й лягли в основу рішення про екстрене будівництво заводу в 1916 році.
8 липня 1916 року Рада міністрів ухвалила рішення про будівництво казенного заводу оптичного скла потужністю 1000 пудів на рік і затвердила його тимчасовий штат. Зведення підприємства розпочалося того ж року під керівництвом професора Жуковського на території закритого казенного спиртоочисного заводу. У майбутньому тут планували виробляти й оптико-механічні прилади для армії.
Ізюмський завод довелося зводити з нуля. Дещо в майбутньому проєкті запозичили у німецької Schott & Genossen Glass Works of Jena. Використовуючи цей досвід, розробники вирішили будувати завод із виробництва оптичного скла та завод із виготовлення оптичних приладів на одній території.
Технічне училище як перша наукова база оптиків та приладобудівників
Виробництво оптичного скла та створення точних приладів — це складний і тривалий процес, що вимагає серйозної підготовки фахівців на всіх рівнях: від інженера й технолога до майстра та робітника.
Для підготовки цих унікальних кадрів в Ізюмі терміново відкривають спеціальне технічне училище. Його очолив професор Йожеф (Йосип) Рончевський — рідний брат знаменитого ризького архітектора. До переїзду в Ізюм він працював у Палаті мір і вагів у Ризі.
Тож Ізюму від Риги також дещо дісталося.
Цей вибір керівника був бездоганним: саме ризька палата здійснювала державне приймання та метрологічний контроль надточних приладів з евакуйованих заводів Шотта та Ґьорца.
Тому обставини, які вплинули на рішення Ізюмської міської управи від 26 квітня 1916 року про відкриття в місті середнього Механіко-Хімічного Технічного училища, цілком зрозумілі. Свідчення про це зберігаються в Державному архіві Харківської області (ДАХО, фонд № 83, опис № 1, справа № 6 «Справа про відкриття середнього механіко-хіміко-технічного училища в місті Ізюмі Харківської губернії 26 квітня 1916 р. — 17 червня 1917 р.»).
Нова будівля училища в перспективі мала з'явитися поруч із заводом, а у віддаленішому майбутньому на цій базі взагалі планували створити Технологічний інститут.
Але щоб не гаяти часу, під навчальний корпус тимчасово орендували дім О. О. Дементьєва, який використовувався як прибутковий будинок. Якщо конкретніше — споруду винаймав підприємець Пурто під приміщення кінотеатру «Міраж».
Саме в цих стінах у 1917–1918 роках і навчалися майбутні оптики.
Вивчаючи матеріали Державного архіву Харківської області (ДАХО), я дійшов дивовижних висновків.
Училище повною мірою запрацювало наприкінці листопада 1917 року. Про це свідчить протокол засідання від 30 листопада 1917 року, на якому Міська управа ухвалила колегіальне рішення: зобов'язати громадянина Пурто (власника кінотеатру «Міраж») звільнити приміщення у зв'язку з вселенням технічного училища та від'єднати його електромотор від загальної мережі.
Тобто заклад почав активно діяти за влади УНР, ще за місяць до першого більшовицького періоду.
Чи вплинула зміна влади на роботу училища — невідомо, але на початку 1918 року будівництво Ізюмського оптичного заводу повністю згорнули. Ешелон з обладнанням та устаткуванням завернули спочатку до Воронежа, а далі — до Подольська.
Однак училище (із перервами чи безперервно) продовжило працювати. Попри те, що поява в Ізюмі цього закладу поза всяким сумнівом пов'язана з рішенням про будівництво оптичного заводу, доля училища не стала точним віддзеркаленням заводської історії. Міська управа всіляко підтримувала освітній процес. Про це свідчить наступний протокол засідань міської управи від вересня 1918 року (період Гетьманату Павла Скоропадського).
Згідно з цим документом, училище не тільки працювало, а й розширилося, відкривши хімічне та механічне відділення. Для їхнього забезпечення міська влада провела складну рокіровку: передала закладу будинок Хаджопуло на Пушкінській, де раніше знаходилася школа Бишенко.
І ось що цікаво: в усіх краєзнавчих дописах, які мені довелося читати, зупинення будівництва виглядає як остаточне його згортання перед вступом німецьких військ.
Але цьому суперечить документ, датований жовтнем 1918 року, — журнал колегіального засідання Ізюмської міської управи.
Згідно з ним, голова Тимчасової господарсько-будівельної комісії з будівництва Ізюмського оптичного заводу звернувся до міської управи з проханням зберегти за ним пільгу — право платити за воду з міських водозбірних будок за мінімальним тарифом 1 коп./відро. Тобто вже через пів року після того, як у місті утвердилася влада Української держави за підтримки німецьких військ, якесь «життя» на будівництві ще жевліло — принаймні існувала комісія та її очільник.
Проте місто це прохання відхилило, мотивуючи рішення скрутним матеріальним становищем громади.
Виходить, Українська держава мала свої плани на об'єкт. Що то були за наміри і чи не зазіхав на майбутню оптичну скарбницю Отто Шотт або хтось інший із німецьких промислових магнатів — невідомо.
Але існування та підтримка технічного училища, очевидно, стали інвестицією в майбутнє.
Питання тільки — в чиє?
Те, що Технічне училище, хоч і недовго, але функціонувало, паралельно простежується з фінальної частини біографії його директора — Йосипа-Станіслава Гнатовича Рончевського (1864–1921).
Він народився 9 жовтня 1864 року в Санкт-Петербурзі в родині дійсного статського радника, працівника міністерства фінансів Гната Йосиповича Рончевського та Жозефіни Рончевської (Комаровської). Після передчасної смерті батька родина переїхала до Риги.
У 1884 році Йосип вступає до Ризького політехнічного училища (з 1896 року — інститут), де вивчає хімію під керівництвом видатного хіміка й філософа, майбутнього лауреата Нобелівської премії (1909 рік) професора Вільгельма Фрідріха Оствальда.
Закінчивши навчання у 1889 році з відзнакою, Рончевський здобуває професію хіміка-технолога. Згодом як стипендіата міністерства народної освіти його направляють до Німеччини для вивчення металургії та підготовки до професорського звання.
Три роки він провів у Німеччині, працюючи в електрометалургійній лабораторії Ахенського технічного університету під керівництвом відомого німецького спеціаліста-металурга Вільгельма Борхерса (W. Borchers, 1856–1925).
З 1900 року Рончевський працює в Томському технологічному інституті: спочатку викладає креслення, згодом завідує інститутською науковою бібліотекою, а з січня 1902 року стає в.о. екстраординарного професора на кафедрі металургії.
18 січня 1905 року в інституті спалахують студентські хвилювання. Протести підтримали й деякі викладачі. Через це студентів відрахували, а бунтівній професурі заборонили займатися педагогічною діяльністю.
Невідомо, який саме бік підтримав Рончевський, але фактом залишається його несподівана відставка.
У серпні того ж року він виїздить до Риги, де працює, як згадувалося раніше, експертом із патентів та винаходів при міністерстві торгівлі.
Відомо, що до Першої світової війни Йозеф жив у Ризі з матір'ю на бульварі Райна (тоді Тронмантнієка).
А далі доля несподівано приводить його на директорську посаду в Ізюм.
Утім, нічого дивного в цьому немає. У 1915 році Рига стає прифронтовим містом, звідки починається масова евакуація підприємств та установ у глибокий тил.
Професор хімії з величезним педагогічним досвідом, якого воєнне лихоліття занесло до Ізюма, виявився найкращим кандидатом на роль очільника новоствореного училища.
Прослуживши директором близько двох років, Рончевський у 1918 році знову повертається до Риги.
Відбулося це, найімовірніше, за часів Директорії, перед другим приходом більшовиків.
Будівництво заводу зупинилося, й існування технічного училища на той момент втратило сенс.
Оскільки за умовами Брест-Литовського мирного договору Рига відійшла німцям, професор вирішив повернутися на батьківщину.
На таке рішення могла вплинути і його дружина — Ольга Едуардівна Рончевська (фон Депп).
За іншими джерелами (зокрема, за реєстрами історика С. Волкова), Йосип Рончевський був учасником Білого руху та згодом емігрував.
Тобто міг залишити місто вже після червня 1919 року.
Хай там як, у 1921 році Латвія здобула незалежність, а Рончевський став її громадянином, очоливши Польський відділ освіти при Департаменті національних меншин.
Проте керував він ним недовго: 7 грудня 1921 року Йосипа Гнатовича Рончевського не стало.
А що ж Ізюм? У цей самий час, здавалося б, навіки закрите Технічне училище, подібно до фенікса, знову відроджується на згарищі міжусобиць.
Щоправда, вже в новій країні, у новому приміщенні та з новою назвою — Індустріальний технікум із механічним та хімічним відділеннями.
Саме та кузня кадрів, яка згодом виростить покоління для славетного міста оптиків.
(Далі буде)
Список використаної літератури та джерел:
Авілов В. М. Старий Ізюм. Записки краєзнавця. Харків : Факт, 2021. 336 с. ISBN 978-617-8072-08-7.
Державний архів Харківської області (ДАХО). Фонд № 83, опис № 1, справа № 6 «Справа про відкриття середнього механіко-хіміко-техничного училища в місті Ізюмі Харківської губернії 26 квітня 1916 р. – 17 червня 1917 р.». Л. 37.
Менделеев Д. И. Будущая сила, покоящаяся на берегах Донца // Северный вестник. 1888. (Звіт та нариси за результатами експедиції вченого до Харківської губернії та Донецького басейну). [1, 2, 3]
Griņevičs M. Rīgas Politehnikuma absolvents un mācībspēks – profesors Jozefs Rončevskis (1864–1921) // Inženierzinātņu un augstskolu vēsture. 2017. Vol. 1. P. 13–24. URL: RTU Journals: profesors Jozefs Rončevskis. [1, 2
Янжул І. І. Виробництво на Україні. Харків : Український робітник, 1926.
Турлей Г. Ф. Корисні копалини Харківщини й сусідніх округ. Харків : Харків-Друк, 1927. 40 с.
Робота Ізюмського райвиконкому за 1929–1930 рр. Матеріал до звітньої доповіді на XIII районовому з'їзді рад. Ізюм : Друкарня «Червона Зоря», 1930. 52с.
Давидов Б. Від лупи до високоточної зброї: історія вітчизняної оптико-механічної промисловості / Б. Давидов [Електронний ресурс] // Оборонпром. — Режим доступу: https://oboron-prom.ru.
Журнал запису колегіальних постанов Ізюмської міської управи від 30 листопада 1917 р. // ДАХО, ф. 83, оп. 1, спр. 10, арк. 31.
Журнал колегіального засідання Ізюмської міської управи від 3 вересня 1918 р. // ДАХО, ф. 83, оп. 1.
Журнал колегіального засідання Ізюмської міської управи від жовтня 1918 р. // ДАХО, ф. 83, оп. 1.
Волков С. В. База данных «Участники Белого движения в России» на январь 2016 letters: Р. С. 403. URL: swolkov.org
Словничок термінів та персоналій
ГАУ (Головне артилерійське управління) — вищий військово-технічний орган армії, який відповідав за забезпечення війська озброєнням, боєприпасами та військовою оптикою (біноклями, прицілами, панорамними трубами).
Крон — тип оптичного скла з низьким показником заломлення та низькою дисперсією світла (зазвичай містить калієво-силікатні компоненти); використовується для створення лінз, які мінімізують колірні спотворення.
Флінт — тип оптичного скла з високим показником заломлення та високою дисперсією (завдяки значному вмісту оксиду свинцю); у парі з кроном є основою для виготовлення надточних військових ахроматичних лінз та призм.
Дисперсія світла — фізичне явище розкладання білого світла на окремі спектральні кольори (веселку) під час проходження через оптичне скло; контроль дисперсії критично важливий для усунення «розмитих» кольорових контурів у біноклях та прицілах.
Авілов Валеріан Миколайович(1903 - 1974) — Ізюмський краєзнавець, автор записок про історію Ізюма.
Протопопов Микола Сергійович— відомий педагог, вчитель словесності. Його будинок знаходився на перетину вулиці Соборної та Джона Леннона
Хаджопуло — родина Ізюмських меценатів та педагогів. В тексті мається на увазі Хаджопуло Марія Амнеподестовна . Будинок Хаджопуло знаходиться на розі вул С.Бандери (Пушкінській) та провулка Муравського
Бишенко —міщанин міста Ізюм, засновник жіночої школи.
© Олександр Посунько, 2026.
