Передмова: Дилема оптичного першородства
Коли Ізюм став містом оптиків насправді — у 1916 чи 1923 році?
Це питання тотожне споконвічній дилемі про курку та яйце чи про первинність матерії та свідомості. Звісно, можна вести відлік від першої вдалої варки скла. Можна — від офіційного пуску заводу у 1921 році або від першої, нехай і невдалої, спроби скловаріння. А можна — з першої перемоги у травні 1923 року.
Для радянської ідеології 1923 рік був найзручнішою датою — символом «пролетарського тріумфу». Але є одне суттєве «але».
У переліку осіб, які підіймали цей «імперський довгобуд» із руїн, ми бачимо ті самі прізвища: Жуковський, Качалов, Рождественський, Грум-Гржимайло, Гребенщиков.
Разом із недобудованими стінами радянська влада просто привласнила й еліту імперської науки — вчених-оптиків. Виходить, нематеріальна частина — сама ідея та інтелектуальний капітал — виявилася значно вагомішою за цеглу й печі.
Якщо це так, то чому ж у сучасній Україні ми досі за інерцією відзначали радянський «ювілей» 1923 року?
Для нас часи обох імперій давно минули. І сьогодні 1916 рік знову гучно заявляє про себе як про справжню дату народження оптики в Ізюмі. Чи не так?
Чи пасують нові міха старій заквасці?
Майже всі ті вчені, що були причетні до виникнення оптичного заводу в Ізюмі, увійшли до новоствореного в 1918 році Державного оптичного інституту (ДОІ). Саме він і став головною науковою базую промисловості.
Вже у 1920 році було призначено керівника заводу — Яніса Петровича Віксне.
Віксне був латишем. Попри те, що приїхав він із Петрограда, де й отримав перші керівні посади, його цілком можна вважати ще одним подарунком ризького філіалу заводу Цейса. Цікаво, що маючи наукову базу під боком, перші спроби промислового скловаріння проходили саме в Ізюмі.
Як і годиться, перші кроки були невдалими. Понад два роки пройшло між моментом пуску заводу та першою перемогою. Це надзвичайно цікава і чомусь замовчувана історія.
Битва концепцій: Металургійний ковпак проти оптичного горшка
Найавторитетнішим вченим-теплотехніком Володимиром Юхимовичем Грум-Гржимайлом на той час була розроблена гідравлічна теорія печей, яка стала основою для створення знаменитої ковпакової печі. Принцип її роботи полягав у тому, що гарячі гази, рухаючись згідно із законами гідродинаміки, утворюють своєрідний ковпак у верхній частині груби.
Ця піч чудово зарекомендувала себе в металургії. Володимир Юхимович вважав свій винахід універсальним і спробував адаптувати його для варки скла. Але перша варка в Ізюмі не дала бажаних результатів. Оптичне скло виявилося вередливішим за метал. Будь-яке випадкове завихрення газів чи найменший температурний стрибок створювали «свилі» та бульбашки — і вся партія йшла в брак.
Важко боротися з всесвітньо визнаним авторитетом, ідолом теплотехніки.
Але тим і відрізняється справжній геній від вискочки: геній вміє визнавати успіх інших — молодих, амбітних, наполегливих і талановитих інженерів.
У 1923 році на арені битви за якісне скло з'являється нова постать. На посаду виконувача обов'язків головного інженера Ізюмського оптичного заводу призначають Миколу Івановича Івановського.
Саме він, всупереч усталеній думці визнаних академічних світил, запропонував кардинально іншу концепцію скловарної печі — горщикову.
Технологічний прорив Івановського: Три кроки до ідеального скла
Концептуальна розбіжність між двома інженерами крилася в самому розумінні природи тепла та специфіки силікатного розплаву. Якщо Грум-Гржимайло дивився на піч очима металурга, де головним було створити потужну, рівномірну теплову «подушку» над масивом металу, то Івановський підійшов до питання як тонкий технолог-оптик.
Суть теплотехнічного перевороту Івановського, яку він згодом офіційно закріпить у Патенті на винахід № 13280 (за базовою заявкою № 727 від 15 вересня 1924 року), полягала в трьох інноваціях:
1) Хімічна ізоляція розплаву.
Івановський ізолював крихкий процес народження скла від агресивного середовища печі. У ковпаковій печі Грум-Гржимайла гази безпосередньо контактували з ванною, що призводило до відновлення оксидів металів у склі, змінюючи його заломлюючі властивості. Горшкова піч Івановського «заховала» скломасу всередину спеціальних вогнетривких глиняних судин (горшків), захистивши її від хімічного впливу факела полум'я.
2) Нафтова революція та «крапельний звід».
Інженер відмовився від спалювання вугілля чи дров на користь нафти (мазуту). Щоб уникнути кіптяви, яка губила прозорість скла, він винайшов оригінальну регенеративну систему з «крапельним зводом». Рідке паливо подавалося зверху через тонкі отвори безпосередньо на розпечену цегляну насадку генератора, де нафта миттєво газифікувалася й згоряла чистим факелом. Це дозволило підняти температуру до колосальних 1500 °C.
3) Примусова траєкторія газових потоків.
Замість ідеї «вільного руху під ковпаком», Івановський підпорядкував рух газів жорсткому інженерному контролю. Щоб забезпечити ювелірний прогрів горшка з усіх боків через спеціальні нахилені канали без перегріву дна, він розрахував складну траєкторію потоків. Гарячі гази рівномірно омивали кожен горщик за принципом спрямованих регенеративних струменів, що повністю ліквідувало «свилі» та бульбашки повітря.
Народження української школи оптичного скловаріння
Тріумф горшкової печі Івановського на засіданні Технічного комітету Г.У.В.П. у вересні 1923 року став не просто особистою перемогою молодого інженера, а моментом народження самостійної школи українського оптичного скловаріння.
Великий теоретик Грум-Гржимайло змушений був визнати: теорія гідродинаміки печей прекрасна, але практика вимагає гнучкості, яку продемонстрував в.о. головного інженера з Ізюма. На практиці було доведено, що сміливий математичний розрахунок та розуміння фізики скла можуть перемогти навіть найнайавторитетніші догми.
Ось унікальний документ від 25 вересня 1923 року, який підводить межу в цій концептуальній суперечці й одночасно визначає дату першої справжньої перемоги Ізюмського заводу оптичного скла.
За лаштунками історії: Забутий геній
Маючи на руках лише невеличкі уривки інженерної думки Івановського, я не маю уяви, як він виглядав насправді і якого віку був. Основні віхи його біографії залишилися за лаштунками історії. Це міг бути і молодий амбітний інженер, і досвідчений спеціаліст-теплотехнік, залучений за часів НЕПу для відновлення промисловості. Єдине, що можна про нього сказати напевно — це була безперечно талановита людина.
Для ізюмського оптичного виробництва він є постаттю знаковою. Наскільки знаковою, настільки й забутою.
Його інженерний талант був відзначений і далі. Протягом 1928–1930 років на Костянтинівському залізничному заводі «Автоскло» у співпраці ще з двома фахівцями він розробляв технологічні лінії для машин Фурко (вертикального витягування гарячої рідкої маси скла у скляний лист). До цього ж періоду відноситься і написана у співавторстві з ним науково-технічна праця.
І все. Далі — тиша. І тиша ця викликає неабияке занепокоєння через своє максимальне наближення до періоду масових сталінських репресій.
Ізюм у сяйві зірок: Небесних і не тільки
Якщо говорити про наступну велику перемогу заводу, то, на мою думку, відбулася вона лише через сім років — у 1930 році. І ні, тут йдеться зовсім не про створення рубінового скла для кремлівських зірок, розмови про які давно набили оскому. Я хочу нагадати про іншу — хоч і напівзабуту, але значно суттєвішу перемогу ізюмського скловаріння.
У 1930 році Яніса Петровича Віксне призначають директором ленінградського заводу «ЛенЗос». Першим і найгучнішим досягненням нового керівника стало створення унікальної на той час лінзи для Пулковської обсерваторії діаметром 800 мм. Спираючись на досвід, отриманий на обох підприємствах (ІЗОС та «ЛенЗос»), Віксне зумів успішно здиригувати цим надскладним процесом.
Звісно, розробка рецептури селенового рубінового скла — це також визначне досягнення. Його згодом здійснила лабораторія кольорового скла під керівництвом начальників Центрального Дослідницького відділу Лідії Дьомкіної та її учня й на тот момент начальника дослідного цеху (згодом головного технолога підприємства) Ігоря Бужинського.
Але ця історія мала трапитися ще через сім років — у 1937-му. Це буде перемогою вже наступного покоління оптиків.
Вища математика матеріалознавства проти ідеології
Власне, чому я вважаю пулковську лінзу 1930 року більшою перемогою, ніж кремлівські зірки?
Тому що оптичне скло такого масштабу — це вища математика матеріалознавства, яка не прощає ідеологічних компромісів. Створити однорідний диск діаметром 800 міліметрів без внутрішніх напруг, які б просто розірвали його при охолодженні — завдання, що на той час вважалося монополією німців із Carl Zeiss.
Яніс Віксне, очоливши «ЛенЗос», прийшов туди не на порожнє місце. Він приніс із собою ізюмський досвід — не лише культуру керування теплотехнічними процесами, загартовану в суперечках Івановського з Грум-Гржимайлом, а й конкретні практичні напрацювання. Саме на ІЗОСі впродовж 1920-х років викатувалися унікальні технології збагачення місцевих кварцових пісків та рецептури оптичної шихти. Без цієї сировинної та технологічної бази, створеної в Ізюмі, ленінградські гігантські варки просто не мали б основи.
Лінза для Пулковської обсерваторії вимагала тижнів абсолютно стабільного відпалу в печах. І досвід, здобутий під час приборкання «вередливого» скла на Харківщині, став тим самим містком, який дозволив астрономічній оптиці отримати власне «велике око» незалежно від закордону. Це була чиста інженерна перемога. Вона, на відміну від селенового рубіну для зірок, не потребувала пропагандистського галасу, але назавжди пов'язала ізюмську та ленінградську школи у світовій історії науки.
Доля індустріального технікуму: Освітні маятники раннього радянського часу
Доля Ізюмського механіко-хімічного технічного училища склалася дещо інакше, ніж доля базового заводу. Перехідний період від освітнього закладу, народженого у воєнне лихоліття Першої світової, до радянського індустріального технікуму виявився зовсім коротким. На доказ цього існують щонайменше два документальні свідчення.
По-перше, у біографії видатного вченого в галузі опалення та вентиляції, професора М. Ф. Бромлея, зафіксовано такий факт:
«У 1919 році родина переїхала в українське місто Ізюм. М. Ф. Бромлей вступив до Ізюмського механічного технікуму і паралельно працював формувальником».
То з якого ж року насправді наново відкрився цей технікум? 1920? 1921? Хтось може заперечити: мовляв, де саме міг працювати формувальником юний Бромлей? Відповідь очевидна — та будь-де: і на оптичному заводі, що саме відновлювався, і в залізничних майстернях, де ливарне виробництво було в постійному попиті.
Друге свідчення роботи індустріального технікуму з механічним та хімічним відділеннями ми знаходимо в біографії колишнього вчителя фізики Ізюмського реального училища — Сергія Григоровича Френкеля. Згідно з документами, з вересня 1912 по червень 1921 року Френкель викладав в Ізюмському реальному училищі.
Але як таке можливо, якщо училище офіційно припинило існування ще у 1918 році? Відповідь може бути лише одна: саме в приміщенні колишнього реального училища й відкрився Індустріальний технікум.
Штаб 13-ї радянської армії звідти вже з'їхав, а 82-гі піхотні командні курси якраз перебували напередодні свого переїзду до Сум. Трудова школа з'явиться тут лише через два роки — у 1923-му. Отже, С. Г. Френкель однозначно викладав саме в технікумі.
Війна вивісок: Від технікуму до профшколи і назад
Тут варто знову звернутися до спогадів Валеріана Миколайовича Авілова:
«...За роки радянської влади у 1921 р. технічне училище було перейменоване на технікум, а через рік — на профшколу, а потім його закрили зовсім. Через кілька років знову було відкрито технікум, і після одного повного випуску його закрили вже назавжди».
Ці рядки чітко вказують саме на зміну вивісок, а не на відкриття абсолютно нового закладу. В іншому місці Авілов додає:
«...Технікум з хімічним та механічним відділеннями (перетворений із профшколи). Все це поступово переводилося в інші міста, а Ізюм почав втрачати своє значення як центр культури та освіти. За словами Славгородського, технікум і робфак були виселені з будівлі реального училища через прокуратуру. Вже він про це знав, бо перебував на викладацькій роботі в технікумі та робфаці».
Ці свідчення привідкривають завісу над останніми роками існування закладу й викривають ім'я ще одного викладача — Миколи Івановича Славгородського, випускника Ізюмського реального училища (1910 року), який викладав тут математику, фізику та креслення. І хоча Славгородського небезпідставно вважають одним із найстаріших педагогів Ізюма, сам себе він таким не вважав, наполегливо підкреслюючи, що має не педагогічну, а інженерну освіту.
Ім'я директора технікуму з архівів відоме лише одне — Котляров. Відомостей про нього майже немає. Єдине, що збереглося в нотатках місцевих краєзнавців, — до керівництва технікумом він працював майстром Ізюмських залізничних майстерень. За таких обставин єдиним логічним поясненням його призначення на посаду була стовідсоткова партійність.
Жорна ідеологічних експериментів та фіаско уніфікації
Після закінчення семирічок юнаки та дівчата вступали до профшкіл чи шкіл ФЗУ, які відкривали прямий шлях до вищих технічних навчальних закладів — інститутів та тогочасних українських технікумів.
Нагадаю, що в УСРР існувала чітка спеціалізація цих навчальних закладів за профілем, обумовлена підготовкою до майбутньої індустріалізації. Цікаво, що модель єдиної трудової школи УСРР була запропонована саме українськими педагогами-реформаторами (зокрема Григорієм Гриньком) і з'явилася на наших теренах за кілька років до офіційного проголошення індустріалізації в СРСР.
Тому в 1928 році союзне керівництво раптом з'ясувало: попри зовнішню подібність української та російської освітніх моделей, вони є концептуально різними. Пов'язано це було з тим, що в основу української освітньої системи лягла модель матеріальної, прагматичної школи, зосередженої на швидкому здобутті практичних фахових знань, яку ще в середині XIX сторіччя запропонував британський соціолог Герберт Спенсер.
Російські ж освітяни-методисти впровадили зовсім іншу модель трудової школи. В її основі лежала концепція німецького філософа Йоганна Гербарта, сконцентрована на тривалому академічному вдосконаленні особистості.
Крім того, російська освітня модель хоча й складалася так само з двох концентрів, але загальний термін навчання в ній становив не сім років, а цілих дев'ять. До того ж російська система не мала такої чіткої та гнучкої спеціалізованої вертикалі від початкової ланки до вищої.
Вийшло так, що в УСРР випускник семирічки міг ефективно і працювати, і навчатися далі, здобуваючи високу кваліфікацію. В РСФРР навіть після дев'ятирічки базових знань для продовження навчання у вищій технічній школі критично бракувало. Години, які мали б витрачатися на вивчення прикладних наук, там масово займав марксизм. У результаті російська система середньої технічної освіти за якістю практичної підготовки суттєво відставала від української промислової школи.
Як тільки у Москві зрозуміли, що внаслідок шалених експериментів, розпочатих на початку 20-х років, утворилася така халепа, а проголошена індустріалізація ризикує щонайменше загальмуватися через брак якісних кадрів, там почали бити на сполох. Полетіли голови. Наркома Луначарського було усунуто з посади, а російського педагога-теоретика Шульгіна звинуватили в «лівому ухильництві» та згодом заслали до Челябінська.
У 1929 році Луначарський виступив із доповіддю, яка запускала зворотний процес. Після кількох педагогічних конференцій було прийняте рішення повністю ліквідувати автономію української системи й об'єднати дві моделі в одну загальносоюзну — тобто уніфікувати її за російським зразком.
Російська освіта від цієї уніфікації, звісно, набула практичності, проте українська — зазнала важкого удару. Українські технікуми втратили статус вищих навчальних закладів і були штучно «опущені» вниз.
Ця примусова уніфікація і стала основною причиною реорганізації та пониження статусу Ізюмського Індустріального Технікуму до рівня Індустріальної профшколи, а Технікуму механізації та електрифікації сільського господарства — до Ізюмської сільськогосподарської профшколи. Наостанок же мені залишається навести список тих, заради кого цей заклад працював, — його видатних студентів та випускників.
Відомі випускники профшколи та технікуму: кузня еліти
* Бромлей Михайло Федорович (1903–1964) — видатний вчений у галузі систем опалення та вентиляції, кандидат технічних наук, професор. Автор фундаментальних підручників з промислової вентиляції та опалення виробничих будівель. Був одним із перших студентів Ізюмського механічного технікуму, проте не закінчив його через вимушений переїзд родини до іншого міста.
* Ямпольський Стефан Михайлович (1906–1998) — майбутній видатний український вчений, академік-економіст Академії наук УРСР, який зробив вагомий внесок у дослідження науково-технічного прогресу та управління промисловістю. Випускник Ізюмської профшколи 1924 року.
* Засядько Олександр Федорович (1910–1963) — майбутній масштабний радянський державний діяч, багаторічний Міністр вугільної промисловості СРСР. Його ім'я сьогодні носить відома шахта в Донецьку. Випускник Ізюмської профшколи 1927 року.
* Лейба Семен Петрович (1904 — ?) — талановитий інженер-хімік, уродженець Ізюма. Закінчив технікум у 1921 році, після чого успішно вступив до Харківського технологічного інституту (спеціальність «Технологія пірогенних речовин», випуск 1926 р.). З 1929 року викладав у ХТІ, пізніше працював асистентом кафедри теорії металургійних процесів у Харківському механіко-машинобудівному інституті. Автор важливих фундаментальних досліджень щодо в'язкості синтетичних шлаків (1945 р.).
* Сукачов Олександр Павлович (1904–1966) — випускник Ізюмського індустріального технікуму 1922 року. Згодом — завідувач Ізюмського каніфольно-скипидарного заводу, випускник ХПТІ, аспірант легендарного УФТІ (Українського фізико-технічного інституту). Кандидат технічних наук, доцент та декан Харківського електротехнічного інституту (ХЕТІ).
------------------------------
📝 Зведений список приміток та джерел / Notes & Sources
* Наукова еліта імперської оптики: Наукова група під керівництвом академіка Д. С. Рождественського (засновника ДОІ), а також видатних технологів та хіміків І. В. Гребенщикова, М. М. Качалова та О. О. Жуковського, які заклали теоретичні основи промислового виробництва оптичного скла ще в часи Першої світової війни (зокрема на базі Порцелянового заводу в Петрограді та проєктованого заводу в Ізюмі).
* Яніс Петрович Віксне (Ян Віксне) (1890–1942): Радянський господарський діяч латиського походження. У період 1920–1924 рр. очолював будівництво та перший етап пуску Ізюмського заводу оптичного скла (ІЗОС). У 1930 році очолив ленінградський завод «ЛенЗос». Загинув від голоду під час блокади Ленінграда.
* Патент М. І. Івановського: Офіційний патент на винахід № 13280 «Горшкова регенеративна піч для варки оптичного скла» (діяв на основі базової заявки № 727 від 15.09.1924 р.). Документ закріпив пріоритет інженерного рішення Ізюмської школи скловаріння в концептуальній суперечці з В. Ю. Грум-Гржимайлом.
* Гезбург Л. А., Ивановский Н. И., Якопсон В. С. Проект канала Фурко на Константиновском заводе // Керамика и стекло: журнал Всесоюзного синдиката силикатной промышленности "Продасиликат". — Москва, 1927. — №2. — С. 46-84.
* Машини Фурко: Система вертикального витягування стрічки скла, винайдена бельгійським інженером Емілем Фурко. У 1920-х роках впровадження цієї технології в Україні (зокрема на заводі «Автоскло» у Костянтинівці) стало гігантським кроком у переході від ручного видування до механізованого виробництва листового скла.
* Пулковський рефрактор (800-мм лінза): Один із наймасштабніших оптичних проєктів раннього радянського періоду. Створення вітчизняного оптичного диска такого діаметра зафіксувало технологічну незалежність у галузі астрономічного приладобудування.
* Трансформація навчального закладу (Технікум — Профшкола): У 1920-х роках в УСРР діяла специфічна система освіти (так звана «схема Грінька»). За нею технікуми в УСРР належали до системи вищої освіти і випускали інженерів, тоді як у РСФРР вони вважалися середніми закладами. Система часто ліквідовувала або понижувала заклади задля швидкого випуску вузькопрофільних робітників, що детально відображено у спогадах В. М. Авілова.
* Авілов В. М. Старий Ізюм. Записки краєзнавця. Харків : Факт, 2021. 336 с. ISBN 978-617-8072-08-7.
* Янжул І. І. Виробництво на Україні. Харків : Український робітник, 1926.
* Турлей Г. Ф. Корисні копалини Харківщини й сусідніх округ. Харків : Харків-Друк, 1927. 40 с.
* Робота Ізюмського райвиконкому за 1929–1930 рр. Матеріал до звітньої доповіді на XIII районовому з'їзді рад. Ізюм : Друкарня «Червона Зоря», 1930. 52 с.
* Давидов Б. Від лупи до високоточної зброї: історія вітчизняної оптико-механічної промисловості // Оборонпром : [історико-архівний сайт С. Тихонова]. — Режим доступу: https://oboron-prom.ru.
* Центральний державний науково-технічний архів України (ЦДНТА України). — Фонд Ізюмського заводу оптичного скла (ІЗОС), історична довідка за 1920–1925 рр.
* Матеріали засідання Технічного комітету Головного управління військової промисловості (Г.У.В.П.) від 25 вересня 1923 року.
* Архівні фонди Харківського технологічного інституту (особові справи студентів та викладачів С. П. Лейби та О. П. Сукачова).
------------------------------
📷 Походження світлин / Photo Credits
Світлина 1 (Я.П. Віксне з донькою): Приватний фотоархів / з колекції історика С. Бондаренка.
Світлина 2 (В.Ю. Грум-Гржимайло): Історико-біографічний архів інженерів-металургів / Державний архів (суспільне надбання / Public Domain).
Світлини 3, 4: Патент М. І. Івановського: Офіційний патент на винахід № 13280 «Горшкова регенеративна піч для варки оптичного скла» (діяв на основі базової заявки № 727 від 15.09.1924 р.). Документ закріпив пріоритет інженерного рішення Ізюмської школи скловаріння в концептуальній суперечці з В. Ю. Грум-Гржимайлом. Електронна версія документа доступна в базі даних та науковій бібліотеці винахідництва Патентон. [1]
Світлина 5: (Документ від 25.09.1923): Історичний документ: Посвідчення Ізюмського оптичного заводу, видане в.о. головного інженера М. І. Івановському 25 вересня 1923 року (З приватного колекційного архіву / матеріали аукціону UNC.UA).
Світлина 6 (Лідія Дьомкіна з сином): Сімейний архів Л. І. Дьомкіної / З фондів Пермського краєзнавчого музею (матеріали онлайн-виставки "Завод оптического стекла").
Світлина 7: Бужинський Ігор Михайлович. Фото Ігоря Михайловича Бужинського з архівосховища Латкарінського історико-краєзнавчого музею (офіційна сторінка біографії вченого: lytkarinomuseum.ru).
Світлина 8: (Групове фото 1927 року): З фондів Ізюмського краєзнавчого музею імені М.В. Сібільова / Колекція матеріалів з історії професійної освіти на Ізюмщині.
Світлини 9, 10, 11, 12 з відкритих інтернет ресурсів.
© Олександр Посунько, 2026. Цитування та копіювання дозволено лише за умови зазначення авторства та лінку.
