Ізюмський краєзнавець Валеріан Миколайович Авілов[1] згадує про три технікуми, які у 1920–1930-х роках минулого століття розташовувалися в приміщенні колишнього реального училища.

Такі або подібні до них курси почали з’являтися ще на початку Громадянської війни, але масового поширення вони набули з січня 1919 року. Ці навчальні заклади мали різну специфікацію. Окрім піхотних, існували також артилерійські, кавалерійські та інженерні курси,

Невдовзі розпочався стрімкий контрнаступ українських та союзних сил. 7 квітня 1918 року до Харкова увійшла Запорізька дивізія полковника Петра Болбочана.

Богдан-Олександр Зарудний з товаришами по УПСР пропонували людям чітку програму без зазіхань на приватну власність, що принципово відрізняло їх від більшовиків.

Гадаю, всі, хто читав мої попередні дописи (особливо ті, що стосуються зруйнованої будівлі Ізюмського ліцею №4 у Центральному парку) або цікавиться минулим, уже чекають на продовження. Сподіваюся, що ближче ця історія підходитиме до сучасності, то більшу аудиторію вона охопить.

Миколу Олексійовича Скрипника сучасники часто порівнювали з Дон Кіхотом, Лицарем сумного образу — героєм роману Мігеля де Сервантеса.

Валеріан Авілов відомий в Ізюмі як видатний краєзнавець, чиї зошити зберегли історію нашого міста. Але мало хто знає про інший, прихований бік його життя. Як нащадок дворянського роду став провідним художником радянського заводу оптичного скла які послання він зашифрував у ....

Разом зі своїм старшим братом Борисом навчався в нашому реальному училищі. Після — став студентом Петербурзького гірничого інституту. Проте його справжнім покликанням став не видобуток вугілля — зі студентських часів він з головою поринув у вир революцій.

Ніколи б доля Івана Дмитровича Бокія не привела до Ізюма, якби не скрутне фінансове становище, що спіткало його у 1865-му році.