Частина 2. Сумний лицар в червоних обладунках
Миколу Олексійовича Скрипника сучасники часто порівнювали з Дон Кіхотом, Лицарем сумного образу — героєм роману Мігеля де Сервантеса.
По-перше, кидалася в очі разюча зовнішня схожість більшовицького наркома з літературним персонажем: високий, незграбний, із видовженим, худим, виснаженим обличчям та палкими, але втомленими очима.
Його постать здавалася ще більш витягнутою через надмірну сухорлявість. По-друге, він мав справжній донкіхотський характер — був невтомним, фанатично цілеспрямованим і непохитним борцем. Щоправда, воювати йому довелося з «вітряками», якими він сам себе й оточив.
Історики та сучасники ставляться до Скрипника по-різному. З одного боку, він — залізобетонний ортодоксальний більшовик, особистий соратник Леніна та очільник першого радянського уряду України. З іншого — палкий патріот, націонал-комуніст і головний подвижник політики коренізації (українізації).
На посаді Наркома освіти він здійснив мовну революцію, впровадивши перший академічний український правопис, відомий як «скрипниківка» (у діаспорі Канади та Північної Америки він більше відомий як правопис Голоскевича).
На відміну від Богдана Зарудного, чий спис зламав чужий і ворожий світ, цього «червоного Дон Кіхота» зрештою здолали його власні, власноруч побудовані вітряки.
Залізничне дитинство та туманна юність
Микола Скрипник народився 1872 року в селищі Ясинувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Це був знаковий рік: у Російській імперії якраз розгорталася освітня реформа Олександра ІІ, а в Ясиноватій відкрилася залізнична станція. Батько майбутнього наркома служив спочатку в поштово-телеграфній конторі, а згодом став помічником начальника станції. Усі подальші переїзди родини були міцно прив’язані до розвитку залізничної мережі імперії.
Так Скрипники опинилися в слободі Барвінкове Ізюмського повіту Харківської губернії, де Микола закінчив місцеве двокласне училище. Навчання він продовжив в Ізюмському реальному училищі — у тих самих стінах, куди за кілька років прийде навчатися і Зарудний.
Проте диплом «реаліста» Скрипник так і не отримав. У власній автобіографії він згадував цей період із помітним пафосом професійного підпільника, хоча й плутався у свідченнях.
В одному місці він писав:
«...вчився далі в Ізюмській реальній школі, звідки мене виключили за пропаганду серед селян».
В іншому нотатнику цю ж ситуацію змальовував інакше:
«...реальної школи я не кінчив, бо мене звідти виключили за організацію гуртка».
Найбільше ж вражає його твердження про власну політичну винятковість:
«Свідомим став без чийого будь безпосереднього впливу; в Ізюмі не було не тільки революціонера, але навіть з ліберальними думками».
Раніше, читаючи таку офіційну радянську автобіографію, її можна було б просто «проковтнути» й забути. Але сьогодні, коли деталі мають значення, у цих рядках хочеться розібратися досконало.
Математика автобіографічного міфу
Наприклад, добре відомо, що Микола навчався в Ізюмі, але точні дати й тривалість цього навчання офіційні джерела оминають мовчанням. Спробуємо розібратися за допомогою математики та логіки.
Повний курс Барвінківського двокласного училища тривав п'ять років (три роки у молодшому класі та два — у старшому). Випускники здобували підвищену початкову освіту і після іспитів могли вступити щонайбільше до третього класу реального училища — і то за умови знання іноземних мов. За їхньої відсутності дорога вела лише до другого класу.
Отже, Микола Скрипник вступив до Ізюмського реального училища орієнтовно у 1885 або 1886 році, за каденції директора Порфирія Пєстова. Скільки він там провчився — ні сам Скрипник, ні його радянські біографи не уточнюють. Єдина цифра, яка зустрічається в архівах — два роки. Якщо прийняти це припущення за умовну фактологію, виходить, що на момент виключення хлопцеві було лише 15–16 років.
І тут виникає закономірне питання: яка «пропаганда серед селян» або «організація гуртків» можлива в такому майже дитячому віці? Як для старту офіційної автобіографії вождя це звучить гучно й пафосно, але цифри — річ уперта. Повна відсутність точних хронологічних даних у життєписі наводить на думку, що їх приховали свідомо, аби змалювати образ «революціонера з пелюшок».
Сам факт виключення з училища (можливо, навіть із «вовчим білетом») сумнівів не викликає. Але причини, найімовірніше, були банальними: незадовільна поведінка, провалені іспити або банальна неспроможність батьків вносити чималу плату за навчання. Якби підлітка у 1880-х роках справді вигнали за антидержавну пропаганду, жандармерія влаштувала б серйозні проблеми його батькам — залізничнику та матері-акушерці. Проте репресій родина не зазнала.
Книгозбірня декабриста та університетські барикади
Попри незакінчену освіту, Скрипник безумовно був людиною талановитою, якій науки давалися легко. Протягом усього життя він фанатично займався самоосвітою, і коріння цього потягу теж тягнеться до Ізюма. У спогадах він зазначав:
«Книжки пробував діставати звідусіль: від одного залізничного службовця, колишнього польського повстанця, з книгозбірні колишнього декабриста Розена та інших джерел...»
Згадка про барона Андрія Розена тут дуже символічна й точна. Декабрист помер у 1884 році й був похований у селі Вікнине поблизу Ізюма. Книгозбірня, з якої таємно пив знання майбутній нарком, цілком логічно співвідноситься з благодійністю цього ліберального барона. Саме в ті роки юний Скрипник, наче літературний Дон Кіхот, наковтався перших революційних «лицарських романів», які згодом і вивели його на траєкторію великого історичного вибуху.
Книжки допомогли.
У 1900 році — на хвилинку, у віці 28 років — Микола Скрипник склав іспит екстерном за весь курс у Курському реальному училищі. Саме в цьому зрілому віці в повній мірі виявилися його здібності агітатора й організатора.
Про формування свого світогляду він згодом писав так:
«Розвивався самотою, за вихідний пункт мого розвитку було вивчення української літератури та історії України. Впливали тут і родинні перекази про прадідів-запорожців, особливо про одного з них, що його польські шляхтичі посадили на палю за участь у повстанні Залізняка та Гонти у XVIII сторіччі. Вірші Тараса Шевченка розбуркали в мене охоту до читання з історії взагалі... де я надибав і на "Чорну Раду", і на повстання класового характеру пригнічених проти козацької старшини; це зміцнило моє критичне ставлення до панування заможних... З другого боку, цікавість, що її збудила українська література, штовхнула мене послідовно захопитися фольклором, лінгвистикою, первісною історією, антропологією, геологією, теорією розвитку космосу...»
Цієї «самоти» виявилося достатньо, аби наступного 1901 року вступити до Санкт-Петербурзького технологічного інституту. Але провчився він там лише пів року — до першого арешту.
Ходіння по муках: імперська каторга
Далі почалося справжнє ходіння по муках. До Лютневої революції 1917 року статистика життя Скрипника вражає:
• 17 арештів
• 7 заслань
• 6 втеч
• 1 смертний вирок
Усі ці покарання він відбував у найглухіших куточках Росії — в Іркутську, Якутську, Моршанську, Архангельському краї. У сибірському засланні він зустрів свою першу дружину — Марію Межову.
За півтора десятиліття підпілля Скрипник об'їздив величезну імперську територію, займаючись пропагандою переважно серед селян. Він став агентом ленінської «Искры» та делегатом Лондонського з'їзду РСДРП.
Напередодні Лютневої революції Скрипник знову опинився в Україні — спершу в Одесі, згодом у Катеринославі. Довго перебуваючи поза межами батьківщини, він тепер на власні очі бачив процеси, які передували грандіозному державотворчому вибуху. У його свідомості вже визрів нерозривний, трагічний вузол: заклятий ленінський інтернаціоналізм дивним чином поєднувався з гарячим прагненням українського самовизначення. Лицар іще не знав, що цей гібрид стане його головним, смертельним вітряком.
Технологія підлогу: від Києва до Ізюма
З часом внутрішній конфлікт Миколи Скрипника ставав дедалі гострішим. Вихований на творах Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша, на розповідях про козацьку вольницю, гайдамаччину та селянські повстання, він щиро сповідував ідею національного більшовизму — химерну віру в те, що світова пролетарська революція може говорити українською.
На початку грудня 1917 року Скрипник прибув до Києва безпосередньо з Петрограда.
Як ветеран Жовтневого перевороту, колишній політкаторжанин і особистий знайомець Леніна, він мав беззаперечний авторитет серед однопартійців.
Проте місцевий київський осередок на чолі з Георгієм Пятаковим та Євгенією Бош категорично не сприймав українського спрямування Скрипника, сповідуючи звичайнісінький великодержавний шовінізм.
Сам того до кінця не усвідомлюючи, Скрипник став для Леніна ідеальним інструментом — етнічним авторитетом, який мав прикрити більшовицьку експансію в Україну.
Приїзд Скрипника був пов'язаний із Всеукраїнським з'їздом рад у Києві. Більшовики тоді виявилися лише однією з політичних сил, причому в глибокій меншості.
Їхні ультимативні пропозиції підтримки не знайшли. Тоді повний склад більшовицької ЦИКуки демонстративно залишив київську залу та виїхав до Харкова, тікаючи від реальної демократії.
Іронія історії полягала в тому, що цю ж технологію більшовики згодом скопіювали під кальку в рідному для Скрипника та Зарудного Ізюмі. Десятиліттями радянська пропаганда славила лютневий з'їзд рад 1918 року, що відбувся в стінах Ізюмського реального училища, вмурувавши біля входу блискучу меморіальну табличку.
Проте офіційні підручники мовчали про те, що 16 лютого справжній з'їзд рад робітничих, селянських та солдатських депутатів розпочався в міському Народному домі. Побачивши, що делегати знову не підтримують їхню лінію, ізюмські більшовики просто кинули залу, перейшли до реального училища і за допомогою озброєного загону проголосили власний «кишеньковий» з'їзд.
Тікати від волі народу, ховатися за багнетами і створювати фальшиві органи влади в закритих стінах училищ — це був той самий метод, який Скрипник санкціонував у грудні 1917-го в Києві, а його послідовники повторили в місті його юності. На словах виступаючи «За Владу Рад», на ділі вони відгородилися від усіх, з ким мали радитися.
Битва за землю та криваві ілюзії
Тим часом у Харкові кипіли власні пристрасті. До певного часу там зберігалося двовладдя чи радше множинна влада: формально містом керував Виконавчий комітет, до якого входили найрізноманітніші проукраїнські та проросійські сили. Проукраїнські партії мали за собою щиру підтримку селянства, проте їхній складний, вистражданий підхід до головного агроресурсу — землі — на практиці поступався примітивному й вибуховому більшовицькому гаслу «Земля — селянам!». Це був заклик без правової конкретики, чиста наживка: «прожени поміщика, вбий, пограбуй та володій». Закон про соціалізацію землі, написаний Зарудним, виявився надто запізнілим і складним для розбурханої юрби, тоді як більшовицький вогонь обіцяв усе й одразу.
Микола Скрипник умів говорити з селянами.
Він спілкувався з ними роками під час заслань, вважав себе частиною українського народу, а революцію щиро сприймав як звільнення від імперської колонізації. Україна стояла в його особистому порядку денному на першому місці, але з однією важливою поправкою: він не бачив світлого майбутнього без потужної індустріалізації промислових сердець регіону — Донбасу, Катеринослава, Харкова й Одеси.
Ресурси та їхня переробка мали стати хребтом нової республіки. Скрипник став справжнім червоним Дон Кіхотом, який переконав у цій химерній гармонії не лише маси, а й самого себе.
У Харкові Скрипник увійшов до радянського уряду, очоливши народний комісаріат торгівлі.
А в цей же час у Києві вибухнув збройний заколот на заводі «Арсенал», організований більшовиками. Формальним приводом для нього стало жорстоке вбивство Леоніда Пятакова — військового діяча і рідного брата Юрія (Георгія) Пятакова, чия смерть розпалила криваву вендету.
Повстання арсенальців стало лише кривавим трампліном для входу до столиці військ Михайла Муравйова — до речі, не ортодоксального більшовика, а російського лівого есера. Тим часом у Харкові більшовики готували аналогічне підґрунтя для введення загонів Володимира Антонова-Овсієнка. Як відданий партієць і соратник Леніна, Скрипник ставився до цього наступу схвально.
Проте схвалення не означало, що він був сліпою маріонеткою чи повністю дезорієнтованим романтиком. У нього був власний грандіозний план.
Захист кордонів та злет Наркома освіти
До можливого створення сепаратної Донецько-Криворізької республіки (ДКР) на чолі з Артемом (Федором Сергєєвим) Скрипник поставився однозначно негативно.
Її кількамісячне існування, подальший занепад та ліквідація за прямою вказівкою Леніна навряд чи обійлися без рішучого політичного втручання Миколи Олексійовича. Наш червоний Дон Кіхот міцно закрив забрало свого шолома, захищаючи територіальну цілісність України від зазіхань одновірців по партії. Він свято вірив, що стара ленінська гвардія ніколи не позбавить його рідний народ права на самовизначення — права, за яке він катувався на імперських каторгах. Але система вже перетворювала його на свій інструмент.
Навесні 1918 року Миколу Скрипника було призначено Головою Народного секретаріату (більшовицького уряду України).
Цей новообраний кабінет через наступ німецьких військ невдовзі діяв уже далеко від Харкова — в евакуації у Таганрозі. Розпочалася затяжна й кривава війна. Жодна інша територія, що утворилася на уламках колишньої Російської імперії, не була настільки тотально й виснажливо втягнута у вир цього протистояння, як Україна.
Проте справжнє, масштабне донкіхотство Скрипника розпочалося вже після завершення воєнних дій, з постанням Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Це був час його найвищого злету. Йому здалося, що випала унікальна історична нагода втілити в життя всі юнацькі сподівання та мрії, вичитані колись із книжок у тиші Ізюма.
Головною ідеєю Скрипника-політика стала коренізація (українізація). Він прагнув повернути народ до його історичних джерел і пращурів, втілити завіти Шевченка й Куліша, виправдати сподівання повстанців минулого. Скрипник діяв із колосальним розмахом, що виходив далеко за межі тодішніх кордонів республіки. Етнічні українські території Курщини та Воронежчини, які відійшли до Росії, він вважав українськими за визначенням і вимагав їхнього повернення. Мало того — величезний простір на півдні Далекого Сходу та Забайкалля, заселений з кінця XIX століття переселенцями з України, Скрипник офіційно розцінював як «Зелений клин» — зону прямої культурної та освітньої відповідальності уряду УРСР.
Скрипниківка та візити тріумфатора в Ізюм
На посаді Наркома освіти України Скрипник розгорнув небачену за масштабами діяльність. За його безпосереднього сприяння поза межами республіки (на Кубані, у Сибіру, на Далекому Сході) було відкрито понад 500 українських шкіл та два вищі навчальні заклади.
На території самої УСРР до 1930 року переважна більшість початкових і середніх шкіл, а також інститутів стали повністю українськими.
Це була епоха справжнього культурного вибуху: літературні об’єднання «Гарт», «Плуг», «ВАПЛІТЕ», «Політфронт» — усе те, що ми сьогодні називаємо Розстріляним відродженням, розквітло за каденції Олександра Шумського та Миколи Скрипника.
Та найголовнішим пам’ятником наркому став мовний кодекс. Саме за Скрипника у 1928 році на Харківській правописній конференції було затверджено перший упорядкований академічний український правопис. В Україні він залишився відомим як «скрипниківка», а в західній діаспорі, де він перебуває у вжитку й досі, отримав назву «правопис Голоскевича» — на честь видатного вченого-мовознавця Григорія Голоскевича, який уклав за цими правилами словник.
Це був абсолютний апогей діяльності Миколи Олексійовича.
Саме на ці тріумфальні роки припали два його візити до Ізюма — у 1928 та 1930 роках. Вже як всесильний нарком він виступав перед місцевими вчителями, запевняв, надихав і переконував.
Останнього разу зустріч пройшла в актовому залі будинку, де він колись вчився.
Він робив те, що вмів найкраще — вірив у власну мрію. На згадку про ту останню зустріч у місті своєї юності Скрипник подарував ізюмським педагогам свій великий фотопортрет із теплим автографом у кутку. То була найвища точка його особистої слави. І водночас — точка неповернення.
Сталінський перелом і фінальне знущання
У Радянському Союзі розпочався сталінський «великий перелом»: форсована індустріалізація та суцільна колективізація. Унікальну систему освіти, побудовану в Україні, Кремль почав поспіхом уніфікувати та підганяти під загальносоюзні російські лекала. Індустріалізація завершилася розгромом українських наукових і культурних інституцій, а колективізація переросла у Голодомор.
Проти Скрипника розгорнули шалену, цинічну травлю. Його, старого більшовика, десятиліттями загартованого в царських тюрмах, звинувачували у «шкідництві на мовному фронті» та прихованому націоналізмі. За своє бурхливе політичне життя Скрипник встиг побувати і головою уряду, і генеральним прокурором, і наркомом юстиції, але саме Міністерство освіти стало справою його життя, яку тепер на його власних очах рівняли із землею.
У лютому 1933 року, у розпал найстрашнішої зими штучного голоду, Сталін наніс останній удар. Скрипника усунули з посади Наркома освіти і призначили головою Держплану УСРР та заступником голови Раднаркому.
Це призначення виглядало як витончене знущання: людину, яка марила відродженням української культури, змусили керувати плановою економікою республіки, з якої в цей самий момент під загрозою розстрілу забирали останні колоски у голодних дітей.
Від автора: Погляд крізь родинну пам'ять
У цю саму пору мій дід закінчував Хіміко-фізико-математичний інститут, а моя бабуся працювала на пивзаводі «Червона Баварія». Життя моєї родини розгорталося на тлі грандіозного та моторошного історичного зламу. На вулицях першої радянської столиці — Харкова — людські трупи, що померли від голоду, стягували й складали вздовж узбіч, поспіхом прикриваючи рогожею. Щоранку під’їжджали підводи, закоцюблих людей, наче дрова, кидали на вози та вивозили на масові поховання десь за Лісопарк.
І наголошую: усе це відбувалося не в глухому селі, а на проспектах Першої столиці. Усе це бачили очі старого більшовика Миколи Олексійовича Скрипника. Бачили, але вчинити бодай щось він уже не міг. Озброєний списом власних утопічних мрій, він, як вірний син партії, до останнього кидався на вітряки, які колись збудував сам.
Так тривало ще пів року. 7 липня 1933 року, після чергового розгромного цькування на партійних зборах, Микола Скрипник зайшов до власного кабінету в Держпромі й застрелився. Здолавши 61 рік життя, він у ту фатальну секунду визнав його повністю марним.
Епілог: Ціна ілюзій за межею невороття
Богдан-Олександр Зарудний і Микола Скрипник ніколи не тиснули один одному рук. Але вони дихали одним повітрям, ходили одними коридорами Ізюмського реального училища та однаково палко марили новою, справедливою долею для простої людини. Обидва вони виявилися Дон Кіхотами своєї епохи, які відважно кинулися за «горизонт подій» великої Революції, вважаючи, що зможуть приборкати вир, який чимдуж затягував їх до чорної діри обставин.
Селяни й робітники опинилися перед вибором: повірити чесному, але запізнілому земельному закону Зарудного чи піддатися блискучому популізму Скрипника.
Маси обрали Скрипника, повіривши, що імперія під червоним прапором може мати людське, українське обличчя. Цим вибором вони підписали вирок УНР, прирікаючи 27-річного міністра Зарудного на розстріл у засніженому Маріїнському парку. Наш перший лицар упав на самому початку дороги, зберігши честь і державний мандат у кишені.
Другий лицар отримав усе: владу, наркомати, славу й правопис. Він розгорнув українізацію, марив «Зеленим клином» і вірив, що перехитрив систему. Але тоталітарний горизонт подій невблаганний. Система, заснована на фальсифікації та насильстві, зжерла і романтика Зарудного, і свого архітектора Скрипника, і мільйони тих селян, які колись повірили в декрети про землю, а отримали смерть за жменю колосків.
Сьогодні будівля Ізюмського училища, де формувалися їхні юні мрії, лежить у руїнах від російських снарядів, а вулиця Скрипника в Ізюмі , давно вже стала вулицею Героїв-Чорнобильців.
Обидва випускники закінчили життя самогубчим вибором. Зарудний не сховався від вбивць, відмовившись зрадити державу. Скрипник сам натиснув на гачок, коли зрозумів, що власноруч побудував криваву катівню замість ідеальної республіки. Це страшний урок нашої історії: жодна, навіть найпривабливіша соціальна утопія, побудована на руйнуванні власної державності, не здатна пережити залізобетонний монумент імперії.
Примітки:
Ізюмське реальное училище — відкрите в Ізюмі 1882 року (нині будівля ліцею №4). Споруда зазнала катастрофічних руйнувань внаслідок артилерійських та авіаційних обстрілів з боку військ РФ під час запеклих боїв за місто у 2022 році.
Пестов Порфірій Порфирович - другий від заснування директор ІРУ.
Вулиця Скрипника в Ізюмі — історична вулиця Перехрестна (згодом — Банківська)
Ім’я Миколи Скрипника залишалася під забороною аж до його офіційної реабілітації у 1962 році, після чого рішенням міськвиконкому одна із центральних вулиць міста названа на його честь.
Під час декомунізації перейменована на вулицю Героїв-Чорнобильців.
«ЦИКука» (ЦВК) — іронічний або тогочасний сленговий варіант абревіатури Центрального Виконавчого Комітету (ЦВК) Рад.
Лютневий підлог в Ізюмі 16 лютого 1918 року — локальне повторення більшовиками київського сценарію грудня 1917 року. Коли більшовицька фракція на законному з’їзді в Народному домі опинилася в меншості, вона за допомогою багнетів забарикадувалася в стінах Реального училища та проголосила власний, нелегітимний «з'їзд рад».
Закон про п'ять колосків — народна назва постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», за якою розстрілювали або висилали за спробу врятувати дітей жменею зерна з поля.
«Червона Баварія» — пивоварний завод у Харкові (Нова Баварія), заснований 1872 року Францем Гершгаймером. Працював у часи Голодомору 1932–1933 років як державне підприємство союзного значення.
Спогади про Голодомор у Харкові — засновані на усних свідченнях родичів автора (діда — випускника ХФМІ та бабусі — робітниці броварні «Червона Баварія»), які були безпосередніми свідками масової смертності та роботи поховальних підвод у першій радянській столиці у 1932–1933 роках.
Список використаної літератури та джерел:
Скрипник М. О. Моя автобіографія (1932). Електронна копія оригінального видання доступна на порталі Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.
Документальні та правописні джерела:Український правопис / У. С. Р Р.,
Народній комісаріят освіти, Державна комісія для впорядкування українського правопису. — [Харків] : Державне видавництво України, 1928. — 103 с. 3. 3.
(Оригінальний скан титульної сторінки наведено в ілюстраціях).Голоскевич Г. Правописний словник (за змінами, ухваленими Державною Правописною Комісією). — Харків : Книгоспілка, 1929. — 434 с.
Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації…» (Збірник законів СРСР, 1932 р., № 62, ст. 360).
Джерела ілюстрацій:
Фото 1 (Радянська освіта): Обкладинка часопису «Радянська освіта» (Харків). — 1928. — № 5 (травень).
Фото 2 (молодий Скрипник): Портрет М. О. Скрипника. — Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України).
Фото 3 (з Раїсою Хавіною): М. О. Скрипник із другою дружиною Раїсою Хавіною (Петровою). Кінець 1920-х рр. — Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного (ЦГКФФА України).
Фото 4. (Официальный портрет): Портрет Н. А. Скрыпника. Харьков, 1920-е гг. — ЦДАВО Украины / Институт истории Украины НАНУ.
Фото 5. Український правопис / У. С. Р. Р., Народній комісаріят освіти, Державна комісія для впорядкування українського правопису. — [Харків] : Державне видавництво України, 1928. — 103 с.Джерело цифрового скану:Електронна бібліотека Інституту історії України НАН України / Інтернет-архів (Internet Archive).
Фото6. (з піонерами): М. О. Скрипник серед піонерів // Журнал «Глобус» (Київ). — 1929
Фото 7. (Братські могили): Братські могили жертв Голодомора в околицях Харкова. Фото О. Вінербергера, 1933 р. — Приватна збірка Самари Пірс / Національний музей Голодомору-геноциду.
Фото 8. (Жертва на вулиці): Труп померлого від голоду на вулиці Харкова. Фото О. Вінербергера, 1933 р. — Фотоальбом «Das Arbeiterparadies. U.d.S.S.R.» / Колекція Самари Пірс.
© Олександр Посунько, 2026
Цитування та копіювання дозволено лише за умови зазначення авторства та посилання на першоджерело
