Оригінально публікація на ЖЖ від 31.07.2020.
Пандемія коронавірусної хвороби зненацька актуалізувала роками ігнороване питання китайсько-української транскрипції. Надто, вона збіглася в часі зі спробами реформи і «контрреформації» в китаїстсько-перекладацькому середовищі. За рік в Україні постало аж дві конкуруючі системи передачі китайської. Тож відповідь на насушне журналістське питання «Вухань чи Ухань?» перестала бути очевидною навіть для спеціалістів.
Напевно, процеси, про які піде мова у цьому дописі, розпочалися приблизно два роки тому, коли з’явилося перше українське сходознавче видавництво — «Сафран».
Як зазначала в інтерв’ю «Якабу» засновниця видавництва Світлана Призинчук, за часів Радянського Союзу в українських вишах не було сходознавчих кафедр, а тому традиція українського перекладу з китайської формувалася сходознавцями, підготовленими в Петербурзі, Москві і Владивостоку. Ця традиція була кістка від кості й кров од крові російська: українські китаїсти десятиліттями використовували транскрипцію Палладія без будь-якої формально затвердженої адаптації, просто транслітеруючи російську абетку українською. Лише в 2009 році мовознавиця і перекладачка Надія Кірносова формалізувала наявну практику у публікації «Засади транскрибування китайської лексики українською мовою» і принагідно супроводила її чи не першою рефлексією щодо невідповідності російських рішень 19 століття сучасній українській орфографії та фонетиці.
Кірносова Н. А. Засади транскрибування китайської лексики українською мовою // Сходознавство. — Київ, 2009. — Вип. 45-46. — С. 38-57.
Ті зауваження не отримували розвитку аж до 2018 року, допоки не постало згадане видавництво, котре дозволило обкатати наробок нової самостійної української системи. Нарис проекту був представлений кандидатками філологічних наук Наталією Цісар і Надією Кірносовою на Правописному семінарі імені Олекси Горбача у Українському католицькому університеті 19 грудня 2018 року. Згодом були опубліковані засади у доповідних тезах «Вихідні положення транскрипції з китайської мови на українську».
Кірносова Н. А., Цісар Н. З. Вихідні положення транскрипції з китайської мови на українську // Питання сходознавства в Україні : тези доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю 28 березня 2019 р / Ю.Д. Бойчук, В.Г. Пасинок та інші. — Харків : ХНУ імені В. Н. Каразіна, ХНПУ імені Г. С. Сковороди, 2019. — С. 65-66.
Менше ніж через рік після представлення проекту була видана перша книжка, де використовувалась нова транскрипція. Нею стала збірка притч «Джвандзи», раніше відома за російськими перекладами як «Чжуан-цзи».
Джвандзи / пер. з кит. Вон Гак. — К. : Сафран, 2019. — 308 с. — ISBN 978-966-97883-0-6.
Перший український переклад цієї класичної книги був високо оцінений широкопрофільною літературною критикою, однак, на диво, пройшов повз китаєзнавців, попри всю знаковість події. Так само проект транскрипції Кірносової-Цісар за два роки свого існування й застосування так і не отримав реакції від наукової спільноти, якщо не враховувати схвальну згадку в одній дипломній роботі. Натомість у академічному середовищі розпочалися процеси, які походять на «реакцію» в поганому розумінні цього слова.
26 червня 2019 р. вчена рада Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України затвердила так звану «українську академічну систему», майже тотожну російській. Нова-стара система створювалася авральними темпами: у 16 квітня 2019-го китаєзнавиця Євгенія Гобова, нова номінальна авторка адаптації палладіївки, надсилає у редакцію «Китаєзнавчих досліджень» свою статтю «Проблеми передачі китайських слів засобами української мови», 16 травня того ж року проходить панельна дискусія «Питання українського правопису: східні реалії українською мовою», а в червні затверджують транскрипцію. Три місяці — нечувана швидкість для академічних кіл! Особливо на тлі майже тридцятирічної байдужості до теми. Очевидно, що діяли на перехоплення.
Гобова, Є. В. Проблеми передачі китайських слів засобами української мови // Китаєзнавчі дослідження. — 2019. — № 1. — С. 94–103.
Оскільки в сучасних політичних умовах неможливо спертися безпосередньо на авторитет радянської (російської) китаєзнавчої школи, кандидат філологічних наук Гобова і затвердивший «директорат»: Богдан Ажнюк і Олександр Скопненко з Інституту мовознавства ім. Потебні та Олександр Богомолов з Інституту сходознавства ім. Кримського — послалися для ідейного освячення системи на доробок видатного українського перекладача Івана Корнійовича Чирка. Однак існування теоретичного обґрунтування палладіївки для української мови за авторством Чирка, по-перше, видається сумнівним, по-друге, навряд було б не політично вмотивованим. Перекладач радянської доби навряд міг дозволити собі використовувати транскрипцію, відмінну від російської, тож не може йтися про свідомий вибір метра.
Нагадати про «неакадемічність» транскрипції Кірносової-Цісар знадобилося 2020 року… 27 лютого 2020-го Експертна рада з вивчення Китаю та українсько-китайських відносин при Центрі зовнішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень України підтримала «академічну систему» Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського. Про що повідомила прес-служба НАН України чомусь аж на початку квітня. Примітно, що навесні цього року мав вийти друком посібник-довідник з системи Кірносової-Цісар, однак через карантин він запізнився на кілька місяців.
Автор цієї замітки не є китаєзнавцем, проте в силу свого хобі (я — вікіпедист) придбав цей посібник, тільки-но з’явилась можливість. Якщо коротко, то це перший на моїй пам’яті китаєзнавчий текст, де присутнє посилання на Шевельова. Це, можна сказати, лаконічний, але повний опис цієї книги. Посібник Кірносової і Цісар чи не перша українська китаєзнавча праця, де задумалися про нюанси (можливості і обмеження), які створює мова-акцептор, а саме українська.
У посібнику-довіднику розглядається фонетична система китайської мови, присутній огляд власне китайських спроб створити ієрогліфічний фонетичний запис, а також історія романізації. Однак унікальною частиною книжки є огляд кирилізацій: молодих болгарської і сербської систем — і деяка інформація про самобутню практику китайської транскрипції в українській діаспорі.
Рецензентами посібника стали доктори філологічних наук, професори А. М. Безпаленко і Н. С. Ісаєва, а також кандидати О. В. Бас-Кононенко і Сюй Ліша.
Книжка глибоко фахова, а тому немає сенсу рекомендувати її комусь, окрім перекладачів з китайської. Однак важко радити щось тим, хто заздалегідь став у позу «не читав, але засуджую», подекуди вдаючись навіть до глузування у соціальних мережах. Ситуація, що склалася, на мою думку, є антинауковою і неетичною. Сподіваюсь, «Сафран» чекає плідне майбутнє, яке зробить продовження бойкоту просто неможливим.
