Передмова
Такі або подібні до них курси почали з’являтися ще на початку Громадянської війни, але масового поширення вони набули з січня 1919 року. Ці навчальні заклади мали різну специфікацію. Окрім піхотних, існували також артилерійські, кавалерійські та інженерні курси, а згодом з’явилися кулеметні, електротехнічні, військово-технічні, залізничні тощо.
Спочатку вони підпорядковувалися головному комісару військово-навчальних закладів, а згодом — Головному управлінню військово-навчальних закладів (згідно з наказом Наркомвоєна № 706 від 17.06.1918 р.).
Місцеве керівництво здійснювали управління військово-навчальних закладів військових округів. Крім того, командні курси створювалися безпосередньо при штабах армій та навіть дивізій.
Виникнення командних курсів у місті Ізюмі пов’язане саме з останнім випадком — а саме зі штабом 13-ї армії, який певний час дислокувався в приміщенні Реального училища.
Варто додати, що ці піхотні курси були короткотерміновими — навчання тривало приблизно три місяці. Навчальний процес будувався на базі початкової освіти (від 4 класів). Курсантами ставали солдати та молодші командири-фронтовики з бойовим досвідом, які після випуску отримували звання інструкторів піхоти.
До кінця Громадянської війни піхотні курси розглядалися як окремі військові частини, тому в разі потреби їх безпосередньо задіювали в бойових діях.
Начальник 82-х Командних курсів М. М. Асмус
Начальником курсів призначили Миколу Миколайовича Асмуса (1885–1936).
Постать доволі цікава, якщо не сказати — «дивна». На перший погляд — звичайний робітник, за походженням лише син петергофського теслі.
До Жовтневого перевороту він мав нічим не заплямовану біографію: з 1903 року працював теслярем, у 1914-му був мобілізований до армії. У червні 1917 року Асмус стає делегатом I Всеросійського з’їзду Рад від солдатів-фронтовиків, а в жовтні — комісаром Петроградського Військово-Революційного Комітету Семенівського запасного полку та безпосереднім учасником штурму Зимового палацу.
А ось після цього в його кар'єрі стається стрімкий зліт: він миттєво стає комісаром Всеросійського Революційного Комітету у справах контррозвідки та начальником відділу контррозвідки при Петроградському військовому окрузі. Ну а далі в біографії з’являється перша «біла пляма», яка триває аж до ізюмського періоду.
Про його участь у Громадянської війні в цей час можна лише здогадуватися — відомо тільки, що згодом його призначили командиром запасного полку 13-ї армії, а вже потім — начальником курсів в Ізюмі.
Після 1922 року виникає чергова «біла пляма». У результаті якихось невідомих подій у 1920–1930-х роках яскрава зірка Асмуса згасла: він «скотився» до звичайного майстра та столяра на різних ленінградських заводах. У 1936 році Микола Асмус помирає. Здавалося б, нічого дивного, але і передчасність смерті, і сам фатальний 1936 рік натякають на те, що в його біографії, цілком імовірно, причаїлась і третя «біла пляма» — цього разу остання.
Військовий комісар І. І. Сичов
Військовим комісаром 82-х піхотних командних курсів став Іван Іванович Сичов (1895–1942).
Ні, цей чоловік не загинув на фронті в лихому 1942-му. Його військово-політична кар’єра стрімко йшла вгору: ще до початку Другої світової війни він сягнув посади начальника Політуправління Білоруського військового округу (БВО) та отримав високе, фактично генеральське звання — дивізійний комісар.
Проте успішна кар'єра несподівано обірвалася 7 червня 1938 року. Івана Сичова заарештували разом з іншими керівниками БВО, звинувативши в участі у так званій «військово-фашистській змові в РСЧА». Звинувачення було грубо сфальсифіковано. 4 травня 1939 року Військова колегія Верховного суду (ВКВС) СРСР оголосила вирок — 15 років виправно-трудових таборів.
Що цікаво, самих фальсифікаторів справи встигли покарати ще за життя Сичова. Співробітники НКВС Цвєтков, Кривуша та Верещагін, які фабрикували справи проти Сичова та інших командирів БВО, були розстріляні вже за два роки — у 1940-му.
Проте на вирок самому засудженому комісару ця подія жодним чином не вплинула. Зберігся щемливий лист Сичова до дружини та матері, датований травнем 1941 року:
«…я ни в чем не виноват… дело создали Цветков, Кривуша, и они крепко за это осуждены Советским судом… Милая мама, целую Тебя крепко, крепко и горячо. Твой сын Ваня».
Через рік, так і не дочекавшись правди на цьому світі, Іван Сичов помер у таборах. Реабілітували колишнього комісара 82-х Ізюмських піхотних командних курсів лише у 1956 році — посмертно.
Помічник комісара Ф. Я. Фалалеєв
Заступником (помічником) комісара курсів Сичова був Федір Якович Фалалеєв (1899–1955).
Про Федора Фалалєєва писати навіть трохи нецікаво — саме тому, що відомостей про нього існує з лишком. І це не дивно: майбутній маршал авіації, учасник Потсдамської конференції у складі радянської делегації та автор детальних мемуарів. Його життя виявилося коротким, але надзвичайно насиченим подіями.
Щодо ізюмського періоду його біографії додамо лише те, що помічником комісара курсів майбутній маршал став у грудні 1921 року — у зовсім юному, 22-річному віці. Перед цим він встиг послужити військкомом штабу зведено-маневреної групи з боротьби з повстанським рухом, яка теж базувалася в Ізюмі. ( Штаб групи знаходився, безпосередньо в Ізюмському реальному училищі)
Саме до цього «інспекторського» періоду 1920 року належить одна майже фантастична пригода.
Під час розвідки на Південному фронті Фалалєєв разом із пораненим врангелівським авіатором потрапив у полон до однієї з чисельних повстанських груп.
Їм вдалося здійснити зухвалу втечу на захопленому літаку. Оскільки пілот через поранення ледь тримався, суто сухопутному піхотинцю Фалалєєву довелося власноруч допомагати керувати машиною в повітрі.
Цей випадковий політ виявився пророчим для його подальшої долі маршала авіації.
Але Ізюм залишив особливий слід у серці майбутнього маршала не лише через небезпечну службу. Саме в нашому місті Федір Якович познайомився та одружився з Вірою Олексіївною Польовою — своєю бойовою подругою та вірною супутницею на все життя.
Після розформування ізюмських піхотних курсів Фалалєєв разом із комісаром Сичовим та викладачами Волковським, Платоновим і О. І. Байковим був направлений до 4-ї (1-ї) Київської артилерійської школи (КАШ).
.
На Ізюмщину Федір Фалалєєв повернеться ще двічі — у 1942 та 1943 роках. Але вже як генерал авіації, командувач Військово-повітряних сил 6-ї армії Південно-Західного фронту та командувач ВПС військ Західного напрямку.
Командир роти М. П. Сафір
А ось збирати матеріали про начальника стройової частини, а з лютого 1921 року — командира роти командних курсів Михайла Павловича Сафіра (1895–1981), навпаки, було неймовірно цікаво.
На курсах Михайло Павлович був чи не єдиною людиною, яка могла навчати майбутніх червоних командирів не марксизму, а справжній військовій справі. Попри досить молодий вік, Сафір уже був досвідченим офіцером царської армії.
За плечима він мав 6 класів реального училища та диплом рахівничих і конторських курсів. На початку Великої війни (Першої світової) Михайло закінчил 3-ю Петроградську школу прискореної підготовки офіцерів і з 1915 року перебував на фронті. Там він пройшов шлях від прапорщика до поручика — командира 7-ї роти 277-го Єпіфанського полку 57-ї армії Західного фронту. Брав участь у важких боях, дістав поранення та пережив хімічну газову атаку.
За бойові заслуги Сафіра нагородили шістьма орденами: Святого Володимира IV ступеня, Святої Анни II, III та IV ступенів, а також Святого Станіслава II та III ступенів. Проте після подій 1918 року йому довелося здати всі свої золоті та срібні нагороди в ювелірну майстерню і вступити до лав Червоної армії.
Зрештою доля привела його до Ізюма. Спочатку він служив інспектором піхоти 13-ї армії, а далі став командиром роти, згодом — командиром батальйону і, врешті-решт, начальником стройової частини Ізюмських піхотних командних курсів.
В автобіографії Михайло Павлович згадував про свою участь у боях в районі Ізюма проти, як він сам писав, «банд» Цюрупи, Марусі та Махна:
«...Я просил командира батальона Асмуса отправить меня на фронт, но получал регулярный отказ. На последнем рапорте была надпись: “С горы видней, работай здесь”».
За цю сумлінну «роботу» в тилу Михайла Сафіра нагородили іменною зброєю — кортиком від Революційної військової ради (РВР) 13-ї армії.
Невдовзі 13-та армія перемістилася далі на Південь, де розгорталися запеклі бої з Врангелем. Штаб армії залишив Ізюм, а 82-і піхотні командні курси згодом розформували.
Сафір продовжив свою викладацьку та командирську діяльність спочатку у Феодосії, а потім у Сімферополі, де відкрили аналогічні військові курси.
З 1924 року Сафір активно зайнявся самоосвітою. Він самотужки підготував себе з кількох складних дисциплін, зокрема з фізики, електротехніки та вищої математики.
З 1927 року Михайло Павлович служив командиром батальйону у 69-му стрілецькому полку 23-ї стрілецької дивізії. Саме тут почав яскраво виявлятися його талант винахідника. Під час служби на посаді комбата в Харківському гарнізоні він розробей та застосував на практиці кілька оригінальних приладь для стрільби. А для душі — власноруч зібрав мініатюрний детекторний радіоприймач.
У 1929 році талановитого офіцера запросили викладачем на відомі курси підготовки комскладу «Постріл».
Там він став співавтором чергового винаходу — планшета-трансформатора для керування вогнем кулеметного взводу та роти.
З 1933 року Михайло Павлович переходить на наукову роботу і стає старшим викладачем кафедри стрільби з танка у Військовій академії механізації та моторизації.
Вже наступного, 1934 року Сафір здійснює свій головний винахід — навчальну вогневу танкову лінійку, яка увійшла в історію як «лінійка Сафіра».
«Лінійка Сафіра» являла собою систему детальних таблиць, точних прорахунків та вимірів, які дозволяли ефективно керувати вогнем із танкової гармати та кулеметів за різних умов ведення бою. Цей винахід виявився настільки вдалим, що його офіційно вивчали в танкових училищах упродовж майже двадцяти років — аж до середини 1950-х років. Якраз перед початком Другої світової війни вийшла друком книга майора М. П. Сафіра «Стрільба з танка».
На той час це був єдиний профільний підручник у СРСР, присвячений танковій тематиці. Тож напередодні великої війни петлиці колишнього ізюмського викладача прикрашали вже чотири «шпали» полковника танкових військ. Немає потреби переказувати весь довгий бойовий шлях Сафіра, тим більше, що про нього детально розповідається в книзі його сина — Володимира Сафіра «Первая мировая и Великая Отечественная. Суровая правда войны».
Єдине, на що хочеться звернути особливу увагу, це на добрі стосунки, які склалися під час війни між генералом Сафіром та маршалом бронетанкових військ Яковом Федоренком.
Увага, яку маршал приділяв Михайлу Павловичу, була не випадковою: вона брала свій початок ще з їхньої спільної служби на Ізюмщини, коли Федоренко командував бронепоїздами 13-ї армії. Після війни Михайло Сафір тривалий час викладав у Військовій академії бронетанкових військ, звідки згодом і вийшов на пенсію.
Помер Михайло Павлович у поважному віці в 1981 році.
Сергій Петрович Наній — композитор-дилетант
Людиною, на якій варто зробити особливий акцент, завершуючи розповідь про часи 82-х піхотних командних курсів, був Сергій Петрович Наній (1858–1935).
Постать цілковито не військова, але надзвичайно цікава, щедро та всебічно обдарована.
Його особистість настільки багатогранна, що потребує окремого масштабного дослідження. Блискучий правознавець, дійсний статський радник, сенатор, композитор, етнограф, гласний Ізюмського земства, один із перших перекладачів Фрідріха Ніцше, засновник і член ради Ізюмської Народної консерваторії — це все про одну й ту саму людину.
Серед знайомих Сергія Петровича були відомі композитори, письменники, актори, політики та державні діячі. До такого широкого кола його привели непосидючий характер, безперечно щаслива вдача, а ще — чітка й однозначна народницька позиція.
Сергій Наній походив із дворян Ізюмського повіту, його батько був військовим (ймовірно, підполковником). Сам Сергій Петрович володів двома млинами в повіті та власним будинком на вулиці Бульварній. У 1882 році він закінчив Імператорське училище правознавства в Санкт-Петербурзі (43-й випуск) і згодом став почесним мировим суддею Ізюмського повіту.
У 1906 році, перебуваючи на посаді земського гласного, Наній на засіданні рішуче відхилив відправлення телеграми Петру Столипіну на підтримку приборкання України.
Після цього випадку його юридична кар'єра була «заморожена» на цілих десять років — Сергій Петрович продовжував працювати юристом, але без жодного просування кар’єрними сходами. Таке становище затягнулося аж до 1917 року, коли його нарешті обрали помічником статс-секретаря Державної Ради Тимчасового уряду.
Ну а далі вибухнула революція та Громадянська війна.
Наній повернувся до Ізюма. На початку 1919 року як композитор-дилетант він стає ініціатором створення та членом ради Ізюмської Народної консерваторії. Ізюмська Народна консерваторія: острів культури в часи розрухи.
Народні консерваторії — це спеціальні музичні заклади, що почали з’являтися в імперії на початку XX століття як прояв постреформаторської лібералізації суспільства. За рівнем освіти вони наближалися до середньої музичної школи. Народна консерваторія, як і згаданий у попередньому дописі («Нереальний кінець "Реального"», частина 3) Народний університет — це явища не лише однієї епохи, а й одного культурного рівня. Вступити до такої консерваторії міг будь-хто — за наявності музичного слуху та бажання навчатися. А ось рівень викладачів тут був дійсно високим.
Буревій Громадянської війни з різних причин змусив людей масово зриватися з насиджених місць. Чимало інтелігенції, рятуючись від голоду та розрухи, потрапило й до нашого міста. Серед них виявилося чимало непересічних особистостей: артист балету Юрій Петренко, оперна співачка В. В. Тіме (викладачка вокалу, дружина відомого професора Івана Августовича Тіме та матір'ю видатної акторки Єлизавети Тіме), скрипаль П. В. Вербицький, хормейстер і музикант П. Д. Васильєв.
Свого часу деякі з цих прізвищ прикрашали афіші Маріїнського та інших Імператорських театрів. Але це було колись, замолоду. Коли ж ці люди стали pedagогами Ізюмської Народної консерваторії, більшості з них уже виповнилося за 60 років — саме час, щоб ділитися накопиченим культурним досвідом із новим поколінням ізюмчан.
Дім Феніної: від аматорської сцени до військового клубу
Розмістилася Народна консерваторія в будинку, який до радянської націоналізації належав Олександрі Петрівні Феніній.
Її покійний чоловік, Віктор Валеріанович Фенін (1842–1917), доводився рідним братом згаданій вище оперній співачці Варварі Валеріанівні Тіме.
Сама Олександра Петрівна, на відміну від свого непосидючого чоловіка, тривалий час мешкала в Ізюмі та народила тут дев’ятьох (!) дітей.
Лише овдовівши, близько 1918 року вона перебралася до доньки в Москву, де й померла у 1938 році в поважному 96-річному віці.
Що сталося з її будинком після від’їзду господарки — достеменно невідомо. Найімовірніше, його, як і більшість приватних міщанських маєтків, просто націоналізували. За спогадами Авілова, будинок Феніної розташовувався неподалік від Реального училища на Ярмарковому (Торговому) майдані.
Попри те, що споруда була одноповерховою, вона виділялася серед інших завдяки надбудованій вежі. На жаль, цей примітний дім із вежею не дійшов до наших днів — його було повністю зруйновано під час Другої світової війни (він розташовувався приблизно в районі сучасного автовокзалу та ресторану «Сіверський Донець»).
Цей дім був особливим для Ізюма — саме тут і раніше проходили аматорські вистави та музичні концерти.
Тож можна з упевненістю стверджувати, що принаймні одне з його внутрішніх приміщень було спеціально пристосоване під сцену та глядацький зал.
Проте історія культури в цих стінах виявилася короткою, і нам знову доводиться повернутися до Піхотних командних курсів.
На початку 1921 року будівлю Ізюмської Народної консерваторії (на той час уже реорганізованої в Народну музичну школу) підрозділи Піхотних командних курсів просто загарбали, щоб облаштувати там власний військовий клуб.
Під час цього брутального захоплення сильно постраждав музичний інструментарій закладу.
Зокрема, коштовні роялі нові «господарі» через непотрібність просто викинули просто неба.
Немає жодних сумнівів, що серед зіпсованих через чиєсь невігластво інструментів були й унікальні, надзвичайно цінні екземпляри...
Попри це закриття, Сергій Петрович Наній усе ж почав викладати на Командних курсах музику та спів.
Де саме проходили ці заняття — чи в приміщенні так званого клубу, чи безпосередньо в будівлі колишнього Реального училища — не скажу.
Відомо лише, що тривало це зовсім недовго.
У 1922 році 82-і Ізюмські піхотні командні курси переїхали до міста Суми.
Разом із ними з Ізюма виїхав і Сергій Наній.
А будинок Феніної перетворився на Клуб учителів.
Спадщина Нанія як композитора залишилася надзвичайно різноманітною: це музика для фортепіано, твори для хорового співу, оригінальні обробки народних пісень, музичні п'єси, а також пісні на вірші класиків та тогочасних поетів-сучасників.
У 1935 році Сергія Петровича Нанія не стало.
Попри його похилий вік та тяжку хворобу серця, існують трагічні свідчення про те, що перед смертю видатного культурного діяча та одного з перших перекладачів Фрідріха Ніцше все ж було репресовано.
Джерела та використана література:
Фалалеев Ф. Я. В строю крылатых. — Ижевск: «Удмуртия», 1970.
Сафир В. М. Первая мировая и Великая Отечественная. Суровая правда войны. Москва: Поматур, 2005. • Архівні матеріали та автобіографічні спогади М. П. Сафіра.
Ганзбург Г. И. История Изюмской народной консерватории // Музыкально-просветительская работа в прошлом и современности: Материалы международной научно-практической конференции / [гл. ред. М. Л. Космовская]. — Курск: Изд-во Курск. гос. ун-та, 2010. — С. 131–150.
Спогади Авілова щодо топографії та архітектурних об'єктів м. Ізюм початку ХХ ст.
• Наказ Наркомвоєна № 706 від 17.06.1918 р.
Джерела та походження ілюстрацій:
Світлина 1: М. М. Асмуса — Історико-біографічний проєкт «Офіцери Російської імператорської армії» (ria1914.info) / О. Колпакіді, «Енциклопедія секретних служб Росії» (вид. АСТ, 2003 р.).
Світлина 2: І. І. Сичова — Міжнародний військово-історичний архів-база Generals.dk (The Generals of WWII), приватне зібрання дослідника М. Єременка.
Світлина 3: Портрет маршала Ф. Я. Фалалєєва — Центральний музей Воєнно-повітряних сил (РФ) / відкриті джерела.
Світлина 4: Федір Фалалєєв у молоді роки. Світлина періоду Громадянської війни (початок 1920-х рр.) з особистого архіву родини маршала / фондів Удмуртського республіканського музею.
Світлина М. П. Сафіра у молодості — Особистий архів родини Сафір, ілюстрація з книги В. Сафіра «Первая мировая и Великая Отечественная. Суровая правда войны».
Портрет полковника М. П. Сафіра у зрілому віці — Особистий архів родини Сафір / мемуарні матеріали.
Михайло Сафір на фронті (в повний зріст) — З військових щоденників та автобіографічних матеріалів М. П. Сафіра.
Оригінальне креслення «Лінійки Сафіра» — Патентні додатки та схеми з підручника майора М. Сафіра «Стрельба из танка» (видання кінця 1930-х рр.).
Портрет С. П. Нанія (фрагмент групового знімка) — Фонди Ізюмського краєзнавчого музею імені М. В. Сібільова (ІКМ).
Колектив викладачів та учнів Ізюмської Народної консерваторії — Фонди Ізюмського краєзнавчого музею імені М. В. Сібільова (ІКМ).
Панорама Ярмаркового майдану (Реальне училище та вежа будинку Феніної) — Зібрання історичних світлин В. Мухіна (ізюмські дослідницькі групи у Facebook).
Сергій Наній з ученицею за музичним інструментом — Науковий архів дослідника Г. І. Ганзбурга / фонди Ізюмського краєзнавчого музею.
Титульний розворот книги Ф. Ніцше «Так говорив Заратустра» (1899 р.) у перекладі С. Нанія — Бібліографічні рідкості, наукові матеріали Інституту музикознавства (Харків) / відкриті джерела.
