Оригінальна стаття на моєму Medium.
Осінь 1918 року назавжди змінила карту Європи. Вікова Австро-Угорська імперія Габсбургів тріщала по швах і розпадалася на очах. На її руїнах, піднявши голови, заходилися будувати власні національні держави колись поневолені народи — поляки, чехи, угорці. Не стали винятком і українці Галичини та Буковини, які століттями чекали на свій шанс.
У жовтні 1918 року події розгорталися з калейдоскопічною швидкістю. У Львові утворюється Українська Національна Рада, а 25 жовтня 1918 року Чернівці заявляють про створення Українського крайового комітету Буковини, який перебирає на себе роль тимчасового українського уряду краю. Настрій панує неймовірний — піднесення, передчуття свободи, надія на справедливий європейський устрій.
Першим потужним вибухом волі стає 1 листопада 1918 року — Листопадовий чин у Львові, коли українські військові перебирають владу у місті, і закладаються підвалини Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Цей чин блискавкою відгукується в Чернівцях.
Уже за два дні, 3 листопада, спалахує грандіозне Буковинське віче. Понад 10 тисяч людей з усіх куточків краю злітаються до міста і в один голос проголошують: Північна Буковина є українською землею, яка офіційно здійснює злуку з Галичиною у єдину Українську державу. Буковинці вірять, що право народів на самовизначення, задеклароване американським президентом Вільсоном, захистить їх.
Але геополітичні ігри Заходу мали інший сценарій. І за цим сценарієм на Буковину вже сунула чужа армія.
Окупація та полювання на “голову курки”
Усе змінилося за лічені дні. Скориставшись тим, що основні сили новоствореної Української Галицької Армії були скуті боями за Львів, 11 листопада 1918 року до Чернівців без бою входять регулярні румунські війська під командуванням генерала Якоба Задіка. Румунія, маючи таємні домовленості з країнами Антанти, починає брутальну анексію краю. Український уряд Буковини на чолі з Поповичем тікає до Галичини.
У Чернівцях негайно запроваджують жорсткий стан облоги, військово-польові суди та комендантську годину. Українське життя опиняється поза законом: закриваються газети, школи, мова витісняється звідусіль. Окупанти діяли за чіткою, цинічною інструкцією. У кабінетах румунської військової адміністрації та таємної поліції (сигуранци) відкрито звучала метафора:
Українці — це курка (Găină). Якщо їй відрізати голову (інтеліґенцію), вона здохне.
Румуни чудово розуміли: без лідерів, без освіченої еліти українське селянство перетвориться на покірну біомасу. Розпочинається жорстока зачистка “голови” — тотальні облави на всіх членів Українського крайового комітету Буковини, що залишилися, та пов'язаних із ними інтеліґентів.
Ця перша, найбрутальніша хвиля арештів української еліти Чернівців відбулася вже наприкінці листопада — на початку грудня 1918 року, буквально в перші тижні після вступу дивізії генерала Задіка (11 листопада). Усіх заарештованих звозили до Czernowitzer Gefängnis (Чернівецька в'язниця). Вона розташовувалася в самому центрі міста на Austriaplatz.
Для генерала Задіка та румунської сигуранци люди, які своїм підписом під маніфестом легітимізували українську владу в Чернівцях та відторгнення Буковини на користь України, були державними злочинцями. Для румунів цей підпис був актом державної зради, за що за законами воєнного стану загрожував негайний розстріл або довічна каторга.
Далі до української громади Чернівців дійшла інформація, що сигуранца готує таємний наказ: ув'язненим чоловікам планують стерти імена і видати номери, щоб українська громада і родичі не могли знайти лідерів, вимагати адвокатів чи підняти міжнародний скандал. Це була класична практика військово-польових трибуналів сигуранци. Далі вони могли вивезти українську еліту залізничними ешелонами глибоко в тил Румунії, у військові концтабори, де люди мали зникнути безвісти (як це сталося з багатьма галицькими та буковинськими військовими). Якби міжнародні місії запитали про них, відповідь генерала Задіка була б готовою: “Таких громадян у Чернівцях під вартою немає”.
Але румунські генерали недооцінили тих, хто залишився на волі. Вони недооцінили українських жінок.
Тоді, наприкінці 1918 року, в'язнів ще утримували під власними іменами. Окупаційна адміністрація ще вивчала ситуацію, боячись різких кроків. Серед тих, кого окупанти кидають до Чернівецької тюрми, опиняється і д-р Михайло Литвинович, австрійський суддя, який обійняв посаду секретаря Українського крайового комітету Буковини та був одним із співавторів та підписантів історичного Буковинського віча. Він та ще декілька його соратників свідомо залишились в Чернівцях, вважаючи своїм обов'язком бути з народом, щоб захищати його від румунського свавілля.
Жінки заарештованих влаштовують цілодобове чергування біля в'язниці, яка вже стала називатись “Penitenciarul Cernăuți”. Дружина Михайла Литвиновича — Стефанія — залишала трьох дітей самих вдома (дворічний Мілько, п'ятирічний Богдан і старша восьмирічна Влодзя, яка в один день раптом стала “дорослою” і відповідальною за життя менших братів) і разом з іншими дружинами заарештованих утворила живий “комітет порятунку”. Вони щодня ходили під кулі та багнети румунських жандармів, вимагаючи повернути чоловіків, та день і ніч пильнували, чи їх не вивозять під номерами десь з Чернівець.
Міжнародна комісія та палка промова
На початку 1919 року стало відомо, що до міста прибуває вища військова підкомісія країн Антанти (делегація з місії французького генерала Бартелемі). Для дружин ув'язнених це був єдиний, останній шанс. Вони розуміли: якщо французькі та британські генерали поїдуть, румуни миттєво закриють питання української інтеліґенції — чоловікам видадуть номери, ешелон рушить на південь, і підписантів українського маніфесту більше ніхто ніколи не побачить.
Тоді в одній із чернівецьких хат, за зачиненими віконницями, розгорнувся справжній таємний штаб. Жінки тверезо усвідомлювали: європейські посли — це сухі дипломати. Вони звикли до довгих паперів, меморандумів та скарг, які зазвичай просто підшивають до папок “взято до відома”. Жінкам потрібна була стріла, яка б поцілила в саме серце дипломатичного протоколу Антанти і змусила іноземців діяти негайно, тут і зараз. План складався з двох компонентів: бездоганна інтелектуальна зброя та бездоганна акторська гра.
Стефанія Литвинович, яка вільно володіла німецькою та французькою мовами, разом із товаришками по нещастю взялася за написання промови. Її ретельно шліфували. Мовою виступу обрали французьку — мову Паризької мирної конференції та світової дипломатії. Текст мав бути коротким, як постріл, і б'ючим по гонору Антанти: про те, що тут, у Чернівцях, румунська армія під прикриттям союзників нищить європейське право, катує австрійських суддів, відбирає у них імена, замінює на тюремні номери і готує таємну депортацію.
Але головним шедевром плану була його фінальна точка. Жінки чітко прорахували психологію європейських військових джентльменів. Вони обрали серед себе жінку з найкращою дикцією та акторським хистом, яка мала виголосити промову і... драматично знепритомніти прямо до ніг французьких офіцерів. Це була не просто театральна гра — це була режисура порятунку життів.
Французький ультиматум і звільнення
Коли до Чернівців нарешті прибув поїзд із військовою підкомісією країн Антанти, румунське командування готувалося влаштувати іноземним послам пишний прийом, щоб продемонструвати абсолютний порядок і спокій на “споконвічних румунських землях”. Вони були впевнені, що надійно сховали “голову курки” в казематах Penitenciarul Cernăuți.
Але румуни не знали, що біля парадних дверей готелю, де зупинилися дипломати, на них уже чекав жіночий “комітет порятунку”. Коли появилися французькі та британські офіцери, наперед вийшла одна з дружин заарештованих. Румунські жандарми з переляку схопилися за багнети, але було запізно.
Замість “криків бунтівників”, які європейці очікували почути за румунськими байками, залунала вишукана, бездоганна французька мова — мова світової дипломатії. Це був культурний і психологічний шок для Антанти. Жінка говорила зріло, фахово і пристрасно, викриваючи злочини окупаційного режиму. Вона прямо заявила, що румуни нищать європейське право в Чернівцях, тримають у тюрмі цвіт буковинської інтеліґенції, законних австрійських суддів і підписантів державного Маніфесту, та збираються стерти їхні імена, замінивши на тюремні номери.
І тут настала мить кульмінації. Щойно прозвучали останні, найдраматичніші слова промови, “актриса” непритомніє і падає прямо до ніг шокованих європейських послів. Це був чистий гросмейстерський хід. Французькі та британські офіцери, виховані на кодексах джентльменської честі, не могли просто переступити через шляхетну жінку, яка розмовляє їхньою рідною мовою, і піти далі. Військовий протокол було розірвано вщент.
Іноземці кинулися рятувати жінку, а французький голова місії розвернувся до генерала Задіка і влаштував йому жорсткий допит. “Хто ці люди? Чому австрійські судді утримуються як безіменні номери? Де вони?!” — лунало від дипломатів Антанти. Румунське командування почало бліднути й вигадувати виправдання на ходу. Але Антанта виставила безкомпромісний ультиматум: негайно показати ув'язнених і звільнити їх.
Розуміючи, що операція з депортації та ліквідації українських лідерів повністю викрита, і це загрожує Румунії дипломатичною катастрофою на Паризькій мирній конференції, генерал Задік капітулював. Того ж дня брама Penitenciarul Cernăuți відчинилася, і буковинські патріоти вийшли на волю — з повернутим ім'ям, живі і непереможені, тільки з наказом покинути Буковину.
