Юрій Яновський – це не мастодонт тої так жаданої радянськими ідеологами «літератури про маси й для мас», хоч тематика його творів і зачіпає час від часу пролетаріат. Мусимо у першу чергу розуміти, що його творчість ішла від глибини серця письменника, а себто вона не була підвладна часу та порядкам денним. У цьому Юрій Іванович у чомусь нагадує Володимира Свідзінського, а саме – у пориві до романтизму, його певних елементів, а також – до сповільнення. Сповільнення у такому, що не хочеться бігти разом із революційними поривами тодішніх поетів, із віршами про завод Хвильового чи Тичини(якщо ми звернемось до його «Плугу» та подальших робіт). Але близькість Яновського із «Забутим поетом» також є своєрідною, бо якщо Володимир Юхимович був серед кола своєї інтелектуальної генерації «ізгоєм» та геть-чисто «закрився» у своїй «країні», пішовши зі сцени тодішнього літературного життя, то Юрій Іванович встиг на ній добре протриматись. Його літературний доробок може знайти собі «родича» із тим же простором кіноповістей Довженка(оскільки саме Юрій та Олександр принесли цей тип розповіді в українську літературу), чи його також можна споріднити із раннім Валер’яном Поліщуком, його «неореалізмом пролетарського змісту, що виростав з революційного романтизму», а якщо ми будемо порівнювати Юрія Яновського зі закордонними колегами, то він пройшов певний шлях, де здається, що його «Чотири шаблі» написані після розмов та рекомендацій Ернеста Хемінгуея, а от «Вершники» та «Жива вода»(як первісний, так і спотворений, зрадянщений) - після кількох вечірніх споглядань на зірки із міцним алкоголем у компанії Еріха Марії Ремарка.
Основні стовпи творчості Юрія Яновського видають його направлення у літературі – це степ, море, світлі дні минувшини та психологія людських стосунків(але на відмінну від фройдиста Підмогильного – це протиставлення двох крайнощів, героїзація вчинків та випробування моральних компасів героїв).
Твори Юрія Яновського найчастіше торкаються теми громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії. Перші проби пера на цю тему виходили возвеличенням подвигів тодішніх людей, вони мали більше пригодницький характер чи якраз саме той романтизований. Тут є щось спільне між романом «Чотири шаблі» та «Золотими лисенятами» Михайла Ялового. Для прикладу можемо розглянути цих творів та порівняти між собою:
«…а наш товариш Мандибула всім серцем, усіма фібрами своєї трохи незграбної, але дужої істоти належав одній лишень дамі — революції», де ми можемо побачити вищість самої ідеї революції та повалення старих порядків у «Золотих лисенятах», а також побачити це і в «Чотирьох шаблях»: «"Революція — велике слово", — думає Шахай і почуває, як по хребту в нього лізуть комашки. "Всі щасливі, нема царя, правитиме народ, розіллються медові ріки, щастя й радість!"». Що Юліан Шпол, що Юрій Яновський романтизує ідею перемоги та злам старого і прихід нового. Тут же і згадуємо, що одна із форм романтизму – це бунт, повстання і саме одні із центральних тем, порушених у «лисенятах» та «шаблях» - це є тема повстання про старої несправедливості, закінчується він(той акт непокори системі) перемогою сил «добра», себто – соціалізму. Можемо порівняти:
«А звідси й висновок: годі орієнтуватися на недиференційовану селянську масу, а треба узяти на себе репрезентацію інтересів промислового пролетаріяту!», де Михайло Яловий підсумовує, що владу треба самим людям і брати у руки. Юрій Яновський, же, закінчую дещо по-іншому: «На шахтенному дворі стояла велика юрба. Всі знали, що в шахті з'явилася вода і є небезпека затоплення її. Викликали охотників рятувати людей і ставити перемички. З нарядної вийшли з лампами, в брезентах кілька людей. Між ними — Шахай, Галат і Остюк. Група рятівників полізла східцями до ствола шахти.
Кліть стояла напоготові. Машина працювала.
— Комуністи, наперед! — прошепотів Остюк. Зайшли до кліті. Кліть рушила. Вони повисли в чорній мряці. Вітер свистів знизу. На поясах у них блимали лампи. Друзі падали в глибину, наче вирушивши із своєї планети: в путь поміж вічних зір». Тут вже можна побачити куди більший героїзм персонажів Яновського та його, власне, самої ідеї – навіть після перемоги у громадянській війні його герої досі залишаються(чи намагаються) залишитись «героями», продовжуючи боротись за «свій» порядок, але вже не за допомогою шабель та рушниць, як це було до того. «Та минули бої, дехто став серед втомної, пустельної, самотньої тиші. Вона важка, може. Ба, не треба її класти на карб авторові, що знає ціну справжній бадьорості І герої з'єднуються знову для боротьби», – підсумовує Юрій Яновський у післяслові. Боротьба не закінчена і ще не довго закінчиться, бо для справжніх романтиків боротьба за свої ідеали не обов’язково завершується із останніми пострілами гармат чи кулеметів. Ні, вона триває, просто змінила свій кут, певні умови та елементи.
Проте вже наступний твір на цю тематику значно драматичніший та трагічніший за своєю структурою. «В цій невеликій книжці закладено три роки роботи, три роки всіляких думок і самовідчувань, усяких життєвих умов», а – можемо читати у записках самого автора.
«Вершники» із технічного погляду – це навіть і не роман, а збірник непов’язаних між собою спільним єдиним сюжетом новел(хоча сам жанр роману у новелах Яновський вперше застосував у «Чотирьох шаблях, зробивши їх такими собі епізодами, серіями), котрі об’єднані однією темою – громадянською війною, але вже без такого ореолу, що був присутній до того у більшості попередніх творах. Тепер замість «Вперед, партизани!», замість «в громах і дзвонах, у брязкоті шабель народжувалися герої роману. Клинки, кулі, набої убивали порожнечу біля їхніх тіл. Герої вийшли і жили» звучить куди більш песимістичне «лютували шаблі, і коні бігали без вершників, а з неба падало сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярмарок…». Тут вже події набувають похмурішого вигляду. Можна навіть провести паралель, що десь «на степу під Компаніївкою одного дня серпня року 1919 стояла спека, потім віяв рибальський майстро, ходили високі, гнучкі стовпи пилу, грего навіяв тривалого дощу, навіть зливи, а поміж цим точилися криваві бої, і Іван Половець загубив трьох своїх братів…» і неподалік цього дійства, трохи дальше, можливо, недалеко «..В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.
...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка».
Самі декорації Яновського стають куди моторнішими, але при цьому він не зупиняється наводити на них приціл читацької уваги. «Той дикий степ був полем бою на гранях багатьох епох, і це не заважало перекопській рівнині пишно зацвітати щовесни і вигоряти на літо, мокнути восени і замерзати на зиму, тоді по ній ходили люті й прокляті хуговії, а по селах плодилися степовики, і один із них народився в цьому степу, до Перекопа — п'ять годин ходи; і ріс серед степу, а його смалило сонце та обпікав вітер, і завше йому хотілося їсти, бо народився в бідній хаті, і першим спогадом дитинства був степ».
Ми бачимо, що навіть попри настрій, котрий нам задає автор, його стовп, одне із джерел його творчості досі намагається бути останнім богом серед хаосу фанатиків-ніцшеанстів, що руйнують стару мораль. Попри кінець світу, що панує довкола, природа цього місця вже відчувається далеким реліктом минувшини: «на степу росте багато їстівного зела, треба лише знати, яке з нього можна їсти, щоб, бува, блекоти не вхопити чи жаб'ячого маку, а різні там брандушки, або козельці, або молочайник (не той, що по толоці росте), або пасльон та дикий мак, — це все неабиякі ласощі, степові гостинці. І степом можна йти безвісти і лягти на землю, прикласти вухо до землі — то тільки вмій прислухатися — шумить і гомонить, а коли лягти горілиць і вдивитися у глибоке небо, де пливуть хмарки на синьому повітрі, тоді здасться, що сам летиш у небі, одірвавшись від землі, розсуваєш руками хмари, ростеш під синім повітрям і, вернувшись на землю, бачиш — скільки живих друзів у тебе в степу.
І жайворонок, що загубився в небі, співаючи жайворонисі, і орел, що повис на вітрі, ледве ворушачи кінчиками крил, виглядає здобич, чорногуз бродить по траві, як землемір, ящірка перебігла обніжок — зелена, мов цибулиння, дикі бджоли гудуть за медом, ховрашок свистить, цвіркунці — одно пиляють у свої скрипки, наче сільський швець на весіллі».
Степ вже бачив багато таких баталій та війн. І пережив їх всіх. І цю війну він також протягне, навіть, якщо повністю скупається у крові людей. Про такий символізм природної зони наштовхує нас на підозри того, що можемо пан Яновський не просто мав степ як красиву декорацію чи як «фірмовий елемент», а заклав у нього саму ідею українського народу, його незнищенної сили, а зважаючи, що ця ідея буде присутня у першій версії роману «Жива вода», то це лиш підтверджує гіпотезу.
Але, несподівано, закінчивши читати першу новелу «Подвійне коло», що відкриває нам світ «Вершників», ми читаємо «Дитинство», яка приділена таврійському степу, який сам Яновський називає «українським Техасом» та створена на основі розповідей Миколи Куліша та роздумливої частини «Шаланда в морі», що духовно продовжують першу історію, тільки підсилюючи весь трагізм того великого кровопролиття та загибелі багатьох родин(знову ж таки – згадуючи першу та треті частини), дають остаточно зрозуміти читачам (нам) характер, мотиви та елементи розповіді, як тут починається «Батальйон Шведа», де вже дорослий герой «Дитинства»(Данило) командує військами проти білогвардійців. Тут зразу же змінюється темп настрою. Якщо до цього умовний Яновський-диктор читає нас більш-менш спокійно, хіба що здіймаючи голос на критичних моментах, як от смерті братів у «Подвійному колі», то тут він починає мало не агітувати нас, перетворюється на голосного барда, що раз у раз голосить про дев’ятнадцятий рік: «О дев'ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв, критичний по силі, незламний по волі, затятий і ніжний, наріжний і вузловий, безсонний дев'ятнадцятий рік! Рік оборони Луганська і мужніх маршів під Царицин, рік боїв із французами, греками, німцями — під Миколаєвом та Одесою, рік героїчного, славетного відходу Таманської армії товариша Ковтюха, рік зрад Григор'єва й Махна. Рік Сталіна, Фрунзе, Ворошилова, Будьонного, Чапаєва, Щорса, і Херсон стоїть під липневою спекою дев'ятнадцятого року, його затопила липа, за Дніпром — білі, Харків, Катеринослав, Царицин захопили білі армії, Херсон стоїть, як півострів, у ворожому морі, і військо Денікіна.котиться невпинними маршами на Москву. Та ще не робили свого прориву під Касторною товариші Ворошилов та Будьонний, ще юний Віталій Приймак не водив дивізії Червоного козацтва у легендарні рейди, ще місяць липень і херсонська спека! Встає далина великих боїв, шаліє пахуча, невідступна урочистість херсонських лип, о затятий і ніжний дев'ятнадцятий рік!»
Тут присутня його рука романтика, що вимальовує Данила тепер як героя, що цілком міг би подружитись із Шахаєм, Марченком, Остюком та Галатом, що десь також воюють, але як тільки оповідач-Яновський відводить нас трохи далі від постаті персонажа, щоб птахом злетіти над просторами розповіді, як тут же він знову починає викрикувати славетні оди: «О дев'ятнадцятий рік двадцятого століття і місяць липень херсонського півдня, ночі. темні, землі невідкриті, колумби босі! Скільки про вас книжок не написано, які драми гримлять на землі революцій, які симфонії й хори бринять у грозяному повітрі, яких полотен ще не виставлено по залах академій, о неповторний рік високих людей гнобленого і повсталого класу, о земле боротьби!», а потім знову підсуває нас до героїв, до їхніх проблем, викликів, дозволяє знову посидіти із ними, поспостерігати, а тоді знову хапає за комір та викидує на загальний план і починає знову одне і те саме: «О дев'ятнадцятий рік месників і платіїв, достойний рік розрахунків і записів у бухгалтерську книгу Революції, далекий рік живих жандармських генералів, напханих астмою, калом і страхом. Рік незнайдених образів і трагедійних метафор, рік любові й смерті, трепету повсталих сердець, простоти жертв, солодкості ран і висоти класових почувань, о милий, піднесений рік!», а тоді – завершує цю новелу.
Якщо у «Чотирьох шаблях» точно не вказаний час подій, то у «Вершниках» - все той же 1919 рік(але дата ця не єдина), а коли йде про нього згадка – воно стосується революції та більшовиків. Потім можемо читати «Шлях армій» та «Чубенко, командир полку», де бачимо образ більшовика-сталевара, а також – вирішальні бої червоноармійців на Південному фронті. По цих невеликих абзацах ми бачимо, що вони сильно вирізняються поміж того, що хотів Яновський закласти, себто – розуміємо, що вони додані для того, щоб пройти цензуру та були схвалені політикою влади. У 1934-му році було проголошено курс на соціальний реалізм, а Яновський завершує свій твір, своє дітище наступного року, тому припускаємо, що ці абзаци, ці похваляння революції з’явились вже на тому моменті, коли пан автор завершив свій задум, який вклав у роман і просто вирішив застрахуватись, розмістити ці рятівні кола для того, щоб у критичний час, коли його мали б звинуватити у «романтизації місцевого націоналізму» вхопитись на них і пережити цю бурю на радянському морі. Юрій Яновський писав про ці теми, бо його хвилювала доля власного народу, а не романтизація війни чи взагалі – оспівування збройної боротьби як такої, оскільки сам же він на той час не брав участі. «Чотири шаблі» Яновський написав зі спогадів генерала армії УНР, якого поважав і тому у тому романі можна розгледіти, що поверх більшовицьких гімнастерок та френчів Шахая, Галата, Остюка, Марченка ховаються козацькі жупани, сорочки, не дарма на початку твору один із персонажів розглядає ікони у церкві, де зображено козаків, тому «Вершників» Яновський писав, як таку собі зворотну сторону медалі, темнішу, більш закриту хмарами. Оповідання також належать до тої групи, що намагаються підняти віру чи зобразити людські стосунки того періоду. А що писав Юрій Яновський із власного досвіду? Перш за все – це романи «Майстер корабля» та «Жива вода». Багато дослідників та літературознавців сходяться на тому, що перший роман письменника є його найкращим, а «Жива вода» - найкращим повоєнним творінням. Чому ж? Мабуть, через те, що обидва твори мали коріння із власного життя Яновського – із того як він був головним редактором на Одеській кінофабриці та був воєнним журналістом, що об’їздив побитою двома людоненависницькими режимами Україну, брав участь на Нюрнберзькому трибуналі, бачив власними очима, де Радянський Союз засуджував ватажків нацистів, бо вчасно встав для світу «меншим злом», ніж націонал-соціалізм. Є така фраза, що письменники нічого не вигадують, а все беруть із життя, а якщо прожили самі ті події, то зможуть їх передати неймовірно точно та добре(якщо мають талант, звичайно). Юрій Яновський цей однозначно талант мав, тому у цих романах розкрив їхні теми найкраще, бо до того пропустив крізь себе не просто як автор, а також як і персонаж та спостерігач зі сторони, намагаючись подати, здавалось, прості денні чи життєві турботи через призму цікавості. А як це зробити, щоб вже точно зацікавити? Одвіт вже напрошується сам на себе – романтизувати, що Яновський і зробив.
Та радянське око Саурона вже давно стежило за всією культурою у межах свого великого концтабору – романи Яновського забороняли, змушували покаятись та переписувати власні твори, намагаючись запхати їх у своє прокрустове ложе соцреалізму із тим вимаганням, якщо Юрій Іванович хотів би залишитись письменником.
Правильним письменником.
Що є таке «письменник»?
За Сергієм Пилипенком та його «Плугом», письменник – це та особа, що вміє читати і писати. Виходить, що ми є всі письменники. Але водночас Микола Хвильовий, неформальний лідер ВАПЛІТЕ(до якого належав сам Яновський, хоч і формально) стверджував, що письменник – це не просто якийсь вчений просвітянин чи задрипаний журналіст, що пхає свого носа в літературу, а творець чогось вищого, кращого, ніж просто сюжетна історія чи красиві рими. Тепер, виходить, що письменниками можуть бути не всі із нас. А от Гете каже, що справжній письменник – це той, хто пише так, наче його будуть читати мільйони, а Панас Мирний чи багато інших у той час писали у «шухляду», вважаючи, що їхні твори оцінять онуки. Ще одна розбіжність. Звичайно, що кожен може сам вирішувати хто має рацію щодо визначення цього терміну, але серед цих поглядів має бути одна загальна, провідна деталь – письменник сам вирішує де йому малювати кордони. Він і тільки він сам. Це категорично заборонено робити іншим, стороннім від процесу написання людям, а себто – всім крім самого творця. Створювати певні умовні межі, а або ще гірше – правила – це вже підштовхнути письменника до того ризику, що його твір буде мертворожденним чи завершиться мовчазним абортом, коли сили та терпіння покинуть літератора і він у пориві скованості ідеологічними заставами спалить свої рукописи чи ще якось їх знищить. Радянська влада неймовірно жорстко знищила таланти та навіть задатки до них у багатьох творчих людях. Де є культ, там немає місця мистецтву, якщо пам’ятаєте ці слова та людину, що їх промовила до спільноти наших предків.
«Київські оповідання» були для Яновського неймовірно принизливими із якогось погляду та водночас – майстерно написаними агітками, оскільки вони повернули того назад у коло радянської літератури – у Спілку письменників України, яка була геть іншим місцем, ніж мистецькі угрупування 20-тих років, бо Спілка була на короткому ланцюгу у влади і виконувала майже всі вказівки згори через страх самих опинитись поза «годівничкою» та звичайний людський страх за власне життя чи життя рідних та близьких.
Цікаво, що у нашій теперішній громадській думці Яновський уникнув тавра зрадника, на відмінну від його колег – того ж Тичини, Рильського чи Бажана, хоч Юрій Іванович публічно покаявся, переписав свій твір в угоду партії, першим серед письменників України отримав орден Червоного прапора, був ушанований Сталінською премією, яку також отримували «зрадники» Бажан, Тичина та Рильський. Взагалі, якщо так проаналізувати неозброєним оком, то Сталінська премія слугувала такою собі «зеленою карткою» для письменників, несла у собі невербальне повідомлення «можеш пожити. Поки», або ж «ти затямив як треба писати?», підштовхуючи і так морально зляканих літераторів далі до того, щоб писати «правильну літературу».
А якою могла б бути творчість Юрія Яновського без пильного та усюдисущого ока радянського цензора? Можна лиш припускати та фантазувати, але якщо взяти його сильні сторони та впізнаванні елементи у творах, то це цілком могла б бути грандіозний роман із елементами кіноповісті(якщо не повністю кіноповість) на зразок «України у вогні» Довженка(також можемо припустити, що Яновський цілком міг би обігнати свого давнього друга та забрати у нього титул письменника, котрий у нашій літературі асоціюється із цим жанром) із провідними ідеями героїзації боротьби простих людей та антивоєнний характер твору, пригадуючи все тих же «Вершників». Ще можемо припустити, що твір також мав би ідею стійкості українського народу. Але, але, але та ще раз але – це всього лиш гіпотеза(!) та додумування, оскільки знати які ідеї виношував Яновський ми не можемо.
У підсумку ми маємо те, що Юрій Яновський у першу чергу писав твори для того, щоб донести своє захоплення життям, того яке воно може бути цікаве та насичене попри всі криваві сторінки його буття. Цим він у дечому нагадує собою Ремарка. Друге, що він хотів донести – так це те, що справжні герої серед нас і справжніх людей не обов’язково шукати у старих книжках та старосвітських легендах. У Юрія Яновського був прекрасний шлюб, чудові друзі(навіть той же Бажан, який потім глибоко докоряв собі за те, що змушений був виконувати вказівки влади та нищити приятеля) і він цього всього бажав решті, змальовуючи крізь свої твори, але самі ті, котрі він сам писав як хотів без дамоклового меча радянської цензури та рамок, взаємин між людьми як найбільшим даром та досягненням у житті. Юрій Яновський був неоромантиком, то і за його творчістю випливає те, що разом можна все пройти та подолати. Шкода лиш, що у реальному житті письменнику не дали часу продемонструвати ті ідеї, які він так активно плекав та просував у своїх дітищах.
Юрій Яновський опинився не в той час, що був для романтиків, але саме він створив всі умови для того, щоб ми могли цю добу наблизити, якщо у нас не вистачить сміливості взагалі до неї дожити.
