Спадкоємець бунтарського роду
Богдан-Олександр Сергійович Зарудний (1890–1918) — український державний діяч, член Центрального Комітету Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), член Української Центральної Ради та генеральний секретар земельних справ УНР.
Його траєкторія до революційного горизонту подій була зумовлена генетично. Богдан-Олександр народився в Омську, де його батько, Сергій Зарудний, відбував заслання за звинуваченням у замаху на царя Олександра ІІІ.
Невдовзі через сухоти батька родина переїхала спочатку до Нижнього Новгорода, а потім до Криму, де голова сімейства помер. Залишившись без годувальника, вдова з дітьми вирушила на Харківщину — ближче до рідні.
Козацьке коріння та архітектори Слобожанщини
Родовід Зарудних сягає корінням козацької старшини XVII століття. Його засновник — Самійло Богданович-Зарудний, військовий та державний діяч Гетьманщини.
У 1640-х роках він служив товаришем козацької корогви у війську польського короля Владислава ІV Ваза, але під час Корсунської битви 1648 року перейшов на бік повстанців.
Його стратегічний крок суттєво допоміг Богдану Хмельницькому розгромити коронне військо. Згодом у Війську Запорозькому Самійло обіймав посаду генерального судді та виконував ключові дипломатичні місії у Москві, Варшаві, Криму та Волохії.
Один із його нащадків, Іван Петрович Зарудний (?—1727), увійшов в історію Слобожанщини як видатний архітектор. Саме його перу приписують перші муровані храми регіону: Свято-Покровський собор у Харкові, Миколаївську церкву на скелі у Святогірській лаврі та Спасо-Преображенський собор в Ізюмі.
З цим шляхетним родом пов'язаний і архімандрит Арсеній (Зарудний) — намісник Святогірського монастиря у 1720–1723 років. За його керівництва обитель заснувала власний скляний завод неподалік слободи Піски. Інший представник династії, Григорій Федорович Зарудний, наприкінці XVII — на початку XVIII століття служив полковим осавулом та суддею Миргородського полку. Його сини остаточно пов'язали долю зі Слобідською Україною.
Іван Григорович Зарудний (?—до 1748) став сотником Ізюмського полку та поріднився з місцевою елітою, одружившись із Євдокією — донькою першого Ізюмського полковника Костянтина Донця-Захаржевського.
Його нащадок, Андрій Зарудний, заснував в Ізюмському повіті села Букине та Андріївку. Топонімічний слід роду зафіксований і на карті сучасної Харківщини.
До 1867 року, поки Лозова не перетворилася на великий залізничний вузол, поруч існували два давні поселення — Авилівка та Заруднівка.
І все ж, попри розгалуження роду та глибоке коріння в слобожанській землі, більшість чоловіків цієї династії трималися традиції, закладеної ще генеральним суддею Самійлом, і століттями служили в судових установах імперії. Найбільших висот на ниві правознавства досяг дід нашого героя — Сергій Іванович Зарудний (1827–1887). Випускник Харківського університету, сенатор і таємний радник, він став одним із головних архітекторів прогресивної судової реформи 1860-х років.
Блискучим адвокатом, а згодом і міністром юстиції Тимчасового уряду Росії був і рідний дядько Богдана-Олександра — Олександр Сергійович Зарудний (1863–1934). Династія вимагала свого, тому після закінчення двох класів Ізюмського реального училища у 1902 році дванадцятирічного хлопця відправили до Петербурга — вступати до елітного Імператорського училища правознавства.
Початок Донкіхотства та юнацький протест
Та блискуча столична перспектива швидко перетворилася на особисту драму.
З перших днів навчання Богдан-Олександр відчув себе «білою вороною» — малозаможним провінціалом серед нащадків шляхетної аристократії. Та найгірше — за юнаком, який ніжно беріг пам’ять про батька-бунтаря, в училищі закріпилося жорстоке тавро «сина царевбивці».
Впливові петербурзькі родичі, більшість із яких були палкими монархістами та непохитними охоронцями правових основ імперії, зарадити підлітку не могли. Єдине, що вони пропонували — перекреслити батькове минуле і зректися його пам'яті заради майбутньої кар’єри. Але такої зради дитяча душа винести не змогла. Не сприйнятий однолітками й не підтриманий дорослими, доведений до крайнього ступеня нервового виснаження, Богдан-Олександр наважується на відчайдушний крок — спробу накласти на себе руки.
Це був його перший, ще дитячий протест: спроба захистити власну гідність ціною життя.
Подібних безкомпромісних виступів попереду буде ще безліч. Опинившись сам проти цілого світу, юнак свідомо обирає долю самотнього лицаря Дон Кіхота. Озброєний лише крихким списом власних переконань, він виходить на бій проти велетнів-вітряків системи. Це протистояння триватиме до останнього його подиху.
Остаточна українізація в Ізюмі
Зразкового правознавця імперії з цього Зарудного так і не вийшло. Після обшуку в його кімнаті та вилучення революційних листівок Богдана-Олександра з тріском відрахували з училища. Завершувати середню освіту довелося на батьківщині: у 15 років він повернувся до Ізюма, де у 1905–1907 роках закінчив шостий та додатковий сьомий класи місцевого реального училища. Саме в Ізюмі відбулася остаточна національна самоідентифікація юнака.
Офіційне ім’я Олександр відтоді опинилося на другому місці після обраного ним нового імені — Богдан.
Цим кроком він не лише відгородився від зросійщеної столичного рідні, а й заявив про духовний зв’язок із предком Самійлом Богдановичем-Зарудним — генеральним суддею та правою рукою Богдана Хмельницького. У 1909 році Богдан-Олександр знову вирушив до Петербурга. Це була друга спроба долучитися до родинної справи й здобути юридичну освіту, але університетські стіни зустріли його не лекціями, а барикадами.
Юнак з головою пірнув у студентські заворушення, захопився соціологічними працями теоретика есерів Миколи Михайловського та швидко потрапив у поле зору поліції.
Далі події розвивалися за звичним для бунтарів сценарієм: перший арешт, в'язниця, відрахування з університету, нові обшуки та нові камери.
Останнє десятиріччя життя Богдана Зарудного перетворилося на стрімкий калейдоскоп на зламі епох — із тюремними тортурами, підпіллям та хвилинами швидкоплинної політичної слави. Перша світова війна внесла свої корективи в долю революціонера. Замість студентської лави його чекали армійські казарми.
Зарудний закінчив школу прапорщиків і одягнув офіцерську шинель. Наш Дон Кіхот нарешті отримав справжню залізну зброю, хоча воювати йому судилося не в окопах проти німців, а на барикадах за волю власного народу.
Проте цій залізній шинелі передувала ще одна, замовчувана радянськими хроністами «лабораторія» його донкіхотства — українська сільськогосподарська кооперація на Харківщині.
Повернувшись до рідного краю перед початком світового згарища, Богдан-Олександр з головою пірнає в кооперативний рух. Для нього це була не суха комерція чи агрономія, а легальна, повна пасіонарності спроба вирвати українського селянина з пазурів малоземелля та поміщицького визиску. Саме тут у юнака формується непохитна віра в «трудовий принцип»: земля має належати лише тим, хто її обробляє, але працювати на ній селяни мусять спільно, артілями.
Царські жандарма чудово розпізнавали революційний підтекст у цьому економічному згуртуванні села. У 1915 році Богдана заарештовують прямо посеред кооперативної роботи в Харкові.
Замість селянських хат — сирі стіни Харківської в'язниці та піднаглядне вислання до Воронежа.
Тут варто зробити важливий відступ, який повертає нас до сучасної пам'яті краю.
Сучасним ізюмчанам добре відоме ім'я Миколи Никаноровича Головчанського (1891 р.н.) — заслуженого лікаря УРСР, видатного фтизіатра. Цілком імовірно, що саме він був однокласником і близьким другом юності Богдана Зарудного в Ізюмському реальному училищі.
Але через Миколу Богдан відкрив для себе іншу, трагічно забуту постать — старшого брата, Арсенія Никаноровича Головчанського. Цей блискучий випускник Харківського університету став для Зарудного ідейним побратимом у перших кроках на ниві селянської кооперації.
Коли у грудні 1915 року приходить звістка про передчасну загибель Арсенія на фронтах Першої світової, для Богдана це стає глибоким особистим зламом.
Наш Дон Кіхот не міг залишатися осторонь, коли гинули кращі. Саме ця втрата близького друга, найімовірніше, стала тим вирішальним тригером, що підштовхнув Зарудного наприкінці 1916 року не просто підкоритися мобілізації, а свідомо одягнути офіцерську шинель і взяти до рук залізну зброю — продовжити бій там, де впав його побратим.
Пам'ять про Арсенія родина Зарудних згодом внесе до збірника 1919 року як данину незабутньому другу їхньої ізюмської юності.
Але цей досвід не зник у вогненному смерчі війни. Коли Лютнева буря 1917 року повернула бунтаря в Україну, його життєва траєкторія знову пролягла через рідну Ізюмщину.
Тут, в Ізюмі, його кооперативне минуле дало колосальні політичні сходи. Спираючись на розгалужену мережу місцевих селянських спілок, Зарудний береться за демонтаж старих імперських інституцій на місцях.
Кульмінацією цієї роботи стає 5 листопада 1917 року.
Того дня стіни актового залу Ізюмського реального училища побачили подію, яку радянська влада згодом десятиліттями зачищатиме з пам'яті — перший Повітовий селянський з'їзд.
Це був перший серед щонайменше п’яти з’їздів, що тут відбулися, але саме він мав настановний, фундаментальний характер. Зарудний ставив за мету не просто проголосити революційні гасла, а обрати Повітову Раду — принципово новий орган управління, покликаний повністю замінити застаріле імперське Земство. Для легітимізації цього тектонічного зсуву влади з губернського центру прибув потужний «есерівський десант»: член Харківського осередку УПСР Дмитро Скрипниченко та голова (заступник голови) Харківського губернського виконавчого комітету Опанас Сіверо-Одоєвський.
Останній, до слова, репрезентував усю трагічну калейдоскопічність тієї доби. Щирий соратник Зарудного по партії та поважний гість Ізюмського з'їзду, Сіверо-Одоєвський згодом стрімко хитнеться вліво і вже наприкінці січня 1918 року в Києві буде заарештований комендантом Михайлом Ковенком за спробу розпустити Центральну Раду та порозумітися з більшовиками.
Але тоді, у листопадовому Ізюмі, вони ще стояли по один бік барикад. Провівши доленосний з'їзд 5 листопада, Богдан Зарудний не полишає місто.
Майже чотири тижні, до самого 1 грудня 1917 року, він залишається в Ізюмі, особисто вдихаючи життя у новостворену Повітову Раду та налаштовуючи складні механізми селянського самоврядування. Лише коли над Харківщиною нависла пряма загроза більшовицького наступу Антонова-Овсієнка, 1 грудня Богдан залишає Ізюм і вирушає до Харкова, а звідти — на Київ.
Рецепт ізюмського самоврядування він уже тримав у своїй кишені як готовий проєкт для всієї країни.
На вершині влади та в опозиції
На Третьому з'їзді УПСР у листопаді того ж року зірка Зарудного спалахнула на повну силу. Він став одним із лідерів лівого крила партії, палко вимагаючи негайної ліквідації поміщицького землеволодіння. Радикального ідейного романтика помітили: його обрали до ЦК партії, кооптували до Центральної Ради, а невдовзі, 21 грудня 1917 року, призначили генеральним секретарю (міністром) земельних справ УНР. Це був парадокс його долі — перебувати у вищому керівництві держави й водночас залишатися в опозиції до її поміркованого курсу. Сідаючи за стіл писати славнозвісний Земельний закон про соціалізацію землі (ухвалений 18 січня 1918 року), Зарудний діяв не як кабінетний теоретик.
Його радикальний закон, що скасовував приватну власність і передавав ріллю громадам, був масштабованим на всю країну досвідом харківської кооперації та ізюмського самоврядування.
Зарудний прагнув перетворити всю УНР на одну велику кооперативну артіль. У ті перші місяці державотворення помилялися майже всі. Хтось сподівався на зовнішню допомогу, хтось — на компроміси з колишньою імперією. Помилялися й ліві українські есери, хибно бачачи в російських більшовиках «товаришів» по класовій боротьмі. Коли в січні 1918 року, в розпал більшовицького наступу на Київ, комендант міста Михайло Ковенко прямо під час засідання Центральної Ради заарештував групу лівих есерів за підозрою в підготовці перевороту, це обурило Зарудного.
Він не брав участі у змові, але не зміг терпіти беззаконня щодо однопартійців. Міністр підвівся зі свого крісла і палко зажадав, щоб заарештували і його — на знак солідарності.
Наш Дон Кіхот знову вчинив як лицар, якому були невідомі ні тваринний страх, ні компроміси зі совістю. Коли за кілька днів спалахнув заколот на заводі «Арсенал», а підрозділи Муравйова вже штурмували Київ, урядові інституції охопив хаос. Під час поспішної евакуації Центральної Ради про ув'язнених у Лук'янівській тюрмі ліваків просто забули. Жоден із колишніх колег по міністерських кабінетах не потурбувався про долю «дев’ятьох» бранців.
Мандат у кишені й куля в Маріїнському парку
Опинившись на волі у спустошеному, палаючому місті, де вже господарювали загарбники, Богдан-Олександр Зарудний зустрів перший патруль червоних матросів. На їхню грубу вимогу пред’явити документи наш Дон Кіхот мав при собі два папери. Він дістав із кишені й показав лише один — мандат члена Української Центральної Ради. Другий папірець так і залишився в офіцерській шинелі — то було написане власноруч у тюремній камері прохання про відставку. Зарудний категорично не хотів залишатися міністром уряду, який кинув його за ґрати, але перед обличчям ворога знехтував безпекою і вирішив померти як державний діяч України. Більшовицькі ілюзії лівого есера розвіялися миттєво під поглядами матроських наганів. 26 січня (8 лютого) 1918 року Богдана-Олександра Зарудного разом із двома його побратимами — Леонардом Бочковським та Ісааком Пугачем — розстріляли більшовицькі загони Михайла Муравйова прямо на засніженій алеї Маріїнського парку, дорогою до палацу.
Йому було лише 27 років.
🏛️ Примітки та джерела
I. Список використаної літератури та джерел:
Богдан-Олександр Зарудний: ілюстрований збірник / упоряд. С. Зарудний, Г. Михайлич. — Харків: Видавництво «Рух», 1919. — 336 с. (Базове першоджерело хронології життя Б.-О. Зарудного, що містить філософські есеї та спогади його брата Сергія Зарудного-молодшого).
Зарудний Є. «Знаменитий, якщо знати…» // Особистий родинний архів та публікації дослідника роду Зарудних. (Джерело унікальних родинних світлин Богдана в дитинстві, в офіцерській шинелі з сестрою Марією та військових поховань).
Матеріали до історії української кооперації в Ізюмському повіті / Архівні фонди Харківського губернського громадського комітету та Харківського споживчого союзу (1915–1917 рр.). (Джерела, що верифікують діяльність та створення зразкових артілей Арсенія Никаноровича Головчанського у с. Шандриголове).
II. Коментарі та краєзнавчі примітки автора:
Стосовно кількості заарештованих: В історичній літературі виникає хронологічна розбіжність щодо кількості бранців під час затримання лівих есерів комендантом М. Ковенком 16 (29) січня 1918 року. Контррозвідка мала список із 9 осіб (реально схоплено 7). Безпосередньо в залі засідань до них добровільно приєдналися 3 депутати (серед яких і Б. Зарудний), що дає зафіксовану родиною цифру в 10 осіб. Вже у будинку Вільного козацтва до групи долучили раніше затриманого В. Кедровського, через що в офіційних протоколах фігурує загальна цифра — 11 заарештованих.
Щодо родини Головчанських: Автор висловлює глибоку вдячність дослідницькій спільноті за допомогу в ідентифікації постаті Арсенія Никаноровича Головчанського (1885–1915) — випускника Харківського університету та видатного діяча кооперації Ізюмщини.
В локальній пам’яті Ізюма добре відоме ім’я його молодшого брата — заслуженого лікаря УРСР Миколи Никаноровича Головчанського (1890 р.н.), який, імовірно, був однокласником Богдана Зарудного в Ізюмському реальному училищі та став містком для знайомства майбутнього міністра з ідеями шандриголівської сільської кооперації.
Ілюстративні джерела допису:
Світлини № 3,5,6,7, 8, 9 — репродуковано з оригінального видання: «Богдан-Олександр Зарудний: ілюстрований збірник» (упорядники С. Зарудний, Г. Михайлич; Харків, 1919 рік).
Світлини № 1,2 4, 10 — з особистого родинного архіву Є. Зарудного (за матеріалами публікації «Знаменитий, якщо знати»).
© Олександр Посунько, 2026. Цитування та копіювання дозволено лише за умови зазначення авторства та лінку.
