Багатостраждальна хроніка Ізюмського училища у вирі двадцяти переворотів
Частина 1: Анархія та надії 1917 року
Передмова
Гадаю, всі, хто читав мої попередні дописи (особливо ті, що стосуються зруйнованої будівлі Ізюмського ліцею №4 у Центральному парку) або просто цікавиться минулим, уже чекають на продовження. Сподіваюся, що ближче ця історія підходитиме до сучасності, то більшу аудиторію вона охопить.
Тож аби не тримати свого читача в інтригуючому очікуванні, маю розкрити карти. Мені дійсно є що додати до літопису Реального училища, і з часом я це обов’язаково зроблю. Проте історія ІРУ — це лише чверть від усього життєпису цієї видатної будівлі.
Тому я вирішив подавати матеріал у хронологічному порядку і дозовано. У кожен окремий період неодмінно вкладатиму як історичний фактаж, так і власне авторське бачення подій минулого.
Я завжди відкритий до дискусій та готовий до обговорення в коментарях!
Буремні роки (1917–1922)
Що ж відбувалося в приміщенні Реального училища в останні роки його існування?
Йдеться про період після революційних потрясінь, завершення Першої світової війни та численних змін влади. Цю будівлю в ті роки хто тільки й казна-як не використовував. Навіть більше, якщо якісь доленосні для Ізюма події відбувалися не безпосередньо в цих стінах, то точно десь поруч.
1917 рік від самого свого початку вніс стільки хаосу та сумбуру в розмірене життя провінційного міста, що сьогодні вкрай важко відновити весь ланцюжок подій і не проґавити жодної ланки. Навіть якщо робити прив’язку до конкретного місця (як у нашому випадку — до будівлі Реального училища) та суворо дотримуватися хронології, усе одно постає відчуття, що якусь деталь так і не пощастить висвітлити. Щось, можливо, швидкоплинне, але надзвичайно важливе...
Початок хаосу: Бенефіс есерів та амністія «в ознаку свободи»
5 березня 1917 року біля Реального училища відбувся велелюдний мітинг з нагоди Лютневої революції та повалення російської монархії. Ця акція стала продовженням демонстрації, що розпочалася на майдані поблизу залізничних майстерень і дійшла сюди, до центру міста, збираючи дорогою всіх місцевих роззяв. Мітингувальники залишалися тут до шостої вечора.
І хоча згодом, за радянських часів, цей мітинг розцінювали як одноосібну й безперечну перемогу більшовиків, насправді він став справжнім бенефісом партії есерів (соціалістів-революціонерів). Саме вони задавали тон зібранню, гучно проголошуючи гасла про швидку перемогу, свободу, рівність та братство.
Кульмінацією мітингу стало обрання громадської комісії. Вона, «на знак свободи», одразу рушила до ізюмської в'язниці й звільнила майже всіх ув'язнених. За ґратами залишилися лише 30 із 375 осіб — мабуть, наймудріші, які на власний розсуд попросили комісію дати їм спокій. З-поміж звільнених 129 дезертирів та 53 злодіїв негайно відправили на фронт — здобувати обіцяну есерами «швидку перемогу».
Нова реальність та «демократизація» вулиць
Вже 8 березня розігнали жандармерію, а замість поліції створили міліцію. На знак рівності купці, дворяни, міщани, робітники та селяни отримали нове спільне найменування — громадяни. На додачу вулицю Дворянську, розташовану в самісінькому центрі Ізюма, «охрестили» на Громадянську ( сучасна назва вулиця Васильківського).
У місті як гриби після дощу почали з’являтися різноманітні профспілки та суспільні комітети. За п’ять днів відбувся черговий мітинг, присвячений цього разу жертвам революції. На цей день (10 березня) у Петрограді початково призначили урочисте поховання загиблих на Марсовому полі.
В Ізюмі ж відслужили Панахиду, але без поховань. Після чого відбувся мітинг. Завершився захід колективним співом двох тогочасних жалобних гімнів-реквіємів: «Вы жертвою пали в борьбе роковой» та «Не плачьте над трупами павших борцов...».
Політичний вінегрет та «накручена» статистика
Уже за п’ять днів, 15 березня 1917 року, в місті офіційно створили Раду робітничих, селянських та солдатських депутатів. Її основу склали представники соціал-революційних (есерів) та соціал-демократичних партій різних течій та ухилів.Скільки взагалі мітингів, демонстрацій та урочистих зборів відбулося навесні 1917 року в Ізюмі — достеменно невідомо.
Проте очевидно, що не два і не три. Найбільш масовою акцією тієї весни залишається Першотравнева демонстрація. Колона пройшла від залізничних майстерень через Піски до центру міста. Тогочасні джерела звітували, що захід зібрав понад 6 000 людей. (Щиро кажучи, у таку статистику віриться насилу. На 1917 рік це мало не третина всього населення Ізюма, враховуючи старих та немовлят).
Поки в Ізюмі мітингували, у Києві формувалася нова українська державність. У червні 1917 року Центральна Рада проголосила свій Перший Універсал, який задекларував автономію України.
Для Ізюмщини це був період двовладдя. З одного боку, селянство переважно підтримало Київ. З іншого — робітники залізничних майстерень опинилися під дедалі більшим впливом більшовицького Харкова.
Національне пробудження: «Просвіта», «Ясна зоря» та Бугаївський осередок
Якщо говорити про Українську революцію, то її головними осередками на Ізюмщині став не так сам Ізюм, як окремі волості повіту — насамперед Бугаївська. На чолі цих патріотичних сил стояли Нешкуренко, Таловірко, Сухомлин та інші діячі. На перших етапах їхня діяльність мала радше просвітницький характер — усе обмежувалося поширенням національної культури через товариство «Просвіта».
Тоді же виникла і Спілка української молоді «Ясна зоря», осередок якої базувався у Вищій початковій школі. Виникнувши як національно-просвітницька організація під егідою українських есерів, з роками вона пройшла шлях радикалізації. Згодом, після остаточного встановлення радянської влади, частина активістів «Ясної зорі» увійшла до лав перших ізюмських комсомольців, повторивши трагічну долю багатьох українських «лівих» того покоління.У самому ж місті навесні 1917 року мало не єдиним відкритим прихильником самостійності України виступав майстер вагонного цеху залізничних майстерень на прізвище Химочка. Повноцінний осередок Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) з’явився в Ізюмі лише в грудні.Однією з найяскравіших та найпрогресивніших постатей цього руху на Ізюмщині став Матвій Олексійович Данков (1868–1919).
Людина нової формації, інженер-механік і випускник Імператорського московського технічного училища, колишній головний інженер Чорноморського заводу в Миколаєві, він водночас був палким автоаматором та автогонщиком. Повернувшись до Ізюма після еміграції (був учасником революції 1905 року), Данков став членом земської управи, почесним піклувальником Маріїнських дитячих притулків та очолив есерівську фракцію в повіті.
Доленосний з’їзд у стінах Реального училища
Проте найгучніша політична подія того року відбулася саме в будівлі, якій присвячено цей блог. 5 листопада 1917 року в Ізюмському реальному училищі розпочав роботу I Повітовий селянський з’їзд. Його ініціювала УПСР, а підготовкою та проведенням керував видатний земляк — член Центральної Ради та майбутній Генеральний секретар земельних справ УНР Богдан-Олександр Зарудний.
Для Зарудного цей з’їзд був логічним продовженням великої праці: молодий діяч ще до своєї мобілізації на фронт у 1916 році близько двох років працював над власною унікальною моделлю кооперації селянської праці та соціалізації землі. І навіть встиг відсидіти за це термін у Холодногірській каторжній в'язниці Харкова. Саме в повітах Харківської губернії (і зокрема у Шандриголівській волості нашого Ізюмського повіту) на практиці тривали сміливі досліди його аграрної кооперації. Дорогою ціною дався детальний проєкт майбутнього доленосного закону УНР про соціалізацію землі.
Про трагічну долю Зарудного, а також про участь у тих подіях Одоєвського та Скрипниченка я вже детально розповідав у своєму попередньому дописі, тож не буду повторюватися — рекомендую почитати у минулих матеріалах).
Це був перший серед селянських з’їздів (загалом у цих стінах їх відбулося п’ять), і радянська влада згодом навмисно замовчувала цю подію. На з’їзді були присутні члени Харківського осередку УПСР (зокрема Д. Скрипниченко), а також відомий діяч УПСР Опанас Сіверо-Одоєвський — на той час заступник голови Харківського губернського виконавчого комітету.
Перший з’їзд мав настановний характер і мав на меті обрати Повітову Раду, яка мусила замінити старе імперське Земство.
Масштаби роботи вражали, адже тогочасний Ізюмський повіт у Харківській губернії за своїми розмірами поступався лише Старобільському. Його територія охоплювала понад 200 тисяч десятин землі (близько 8 000 кв. км) і включала 37 волостей, Ізюм, Слов’янськ, Краматорське, Барвінкове та Лиман (станцію Шухтаново).
Повіт мав потужні підприємства, серед яких виділялися сталеливарний, содовий та солеварний заводи. А в самому Ізюмі на останньому етапі будівництва перебував надважливий об’єкт — оптичний завод.
(Далі буде у Частині 2)
Історичні примітки та коментарі:
[1] Цікаво, що в Харкові схожа доля в той самий час спіткала вулицю Міщанську — її також перейменували на Громадянську в межах загальної «революційної демократизації» топонімів.
[2] Поховання жертв Лютневої революції на Марсовому полі в Петрограді планували на 10 березня, проте через організаційні затримки перенесли на 23 березня 1917 року (поховано 184 особи).
[3] Історична довідка: Пам'ятник героям громадянської війни в Ізюмі. З початку 1920-х років у Центральному парку міста Ізюм існував оригінальний зварений із металу пам'ятник героям громадянської війни у вигляді чотиригранного обеліска. На його північному боці над металевою пластиною піднімалися випуклі наварені літери. Вони утворювали рядки, взяті за основу з відомого на початку XX століття революційного реквієму поета-народника Ліодора Пальміна. Проте радянські автори пам'ятника змінили фінал вірша, додавши жорстокий заклик нести вперед «червоний прапор комунізму», крокуючи просто по мертвих тілах загиблих товаришів. Згодом і постать Пальміна, і його реквієм були забуті, а замість нього офіційним траурним маршем стала пісня «Вы жертвою пали в борьбе роковой…». Проте ці об'ємні залізні літери на червоному обеліску залишилися унікальною пам'яткою про буремні, фанатичні та неоднозначні часи минулого століття. (Зафіксовано за оригінальними натурними епіграфічними фотоматеріалами автора).
[7] Вища початкова школа в Ізюмі — чотирирічний навчальний заклад, будівля якого знаходилася поруч із Реальним училищем і стала одним із центрів патріотичного виховання молоді.
[9] Повітовий селянський з’їзд 5 листопада 1917 року відбувався на тлі підготовки до Третього Універсалу УНР. Богдан-Олександр Зарудний відіграв ключову роль у тому, щоб селяни підтримали УНР, а не більшовиків.
Використані джерела:
[4] Десять лет борьбы и социалистического строительства на Изюмщине (1917–1927) / Агитпроп Изюмского окр. ком. КП(б)У ; [сост. А. Г. Воробьев]. — Изюм, 1927. — 72 с.
[5] Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. Том I. Доба Центральної Ради. — Ужгород, 1930.
[6] Ісаїв Л., Щибря Л. Ізюмщина у вирі революції (1917–1920) / Лесь Ісаїв, Леонід Щибря. — Харків : ТОВ «С.А.М.», 2014. — 132 с.
[8] Носачов В. Люди старої Ізюмщини (XVII — початок XX ст.) / В. Носачов. — Електронне видання на ресурсі: NOVY-IZYUM.AT.UA (Матеріали щодо Матвія Данкова, фонд ДАХО Ф. 19. — Оп. 1. — Ед. хр. 6).
[10] Історико-географічна довідка щодо залізничної станції Шухтаново (Лиман), названої на честь інженера-проєктувальника Леоніда Фердинандовича Шухтана у 1911–1916 рр.
[11] Архівні документи Головного артилерійського управління щодо заснування Ізюмського заводу оптичного скла (травень 1916 р.).
© Олександр Посунько, 2026.
