На фотографіях Сандармоху видно високі сосни, портрети на стовбурах дерев і пам’ятні знаки, між якими проходять лісові стежки. На одному з портретів упізнаємо Валер’яна Підмогильного, чиє «Місто» читаємо майже через століття після написання. Поруч з іншими загиблими він залишився в карельській землі, далеко від краєвидів, мови та людей, про яких писав. Коли вдивляєшся в ці фотографії, поступово приходить розуміння того, скільки українського життя обірвалося в цьому лісі.
Сандармох розташований у Карелії, неподалік від міста Медвеж’єгорськ, за понад тисячу кілометрів від України. У 1937 та 1938 роках співробітники НКВС використовували урочище для масових розстрілів і таємних поховань. До оприлюдненого дослідниками поіменного списку жертв увійшла 6 241 людина. В одному з матеріалів Українського інституту національної пам’яті загальну кількість загиблих оцінено приблизно у сім тисяч. Ці числа мають різну основу, тому поіменний облік і загальну оцінку слід розрізняти. За кожним установленим прізвищем стоїть окреме життя, обставини загибелі якого довелося відновлювати через десятиліття.
Серед убитих були люди різного походження, віросповідання та занять. Тут загинули робітники, селяни, священнослужителі, науковці й митці, чиї долі радянська репресивна система звела до матеріалів справ і розстрільних списків. Для українців Сандармох набув особливого значення через загибель багатьох представників інтелігенції, з якими пов’язаний культурний розвиток України у двадцятих і тридцятих роках минулого століття.
У тогочасній українській культурі було багато руху, суперечок і творчої сміливості. Письменники шукали власну мову для розповіді про сучасну людину, режисери змінювали театр, перекладачі розширювали доступ до світової літератури. Навколо журналів, видавництв і мистецьких об’єднань формувалися середовища, у яких народжувалися нові задуми та виростали майбутні автори. Значення цього покоління відчувається навіть у тій частині його спадщини, яка дійшла до нас після репресій і тривалого замовчування.
Масові арешти руйнували зв’язки, завдяки яким існувало це культурне життя. Зникнення одного автора означало втрату співрозмовника для його колег, учителя для студентів, близької людини для родини. Страх поширювався далеко за межі тюремних камер, впливаючи на те, що люди наважувалися писати, обговорювати й зберігати вдома. Можливість вільно працювати дедалі більше залежала від політичних вимог влади.
Обвинувачення, висунуті українським діячам, показують, як репресивна система надавала переслідуванню вигляду боротьби зі злочинністю. Поетові, перекладачеві та літературознавцеві Миколі Зерову приписали «керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією». Валер’ян Підмогильний став фігурантом сфабрикованої справи про терористичну організацію, у якій зізнання вибивали тортурами. Миколу Куліша звинуватили в належності до терористичної організації та зв’язках з ОУН, після чого засудили до десяти років таборів. На Соловках хворий драматург перебував у суворій ізоляції, без належної медичної допомоги.
Голод, холод, виснаження, побої, приниження та страх перед допитами були частиною досвіду радянського ув’язнення. Про цей досвід важливо говорити точно, з увагою до конкретних свідчень і доль. Сандармох був місцем страти й поховання, до якого людей привозили після пережитого у в’язницях і таборах. Уявляючи їхній останній шлях, доводиться думати про стан людини, яка вже втратила свободу, зв’язок із родиною та можливість впливати на власне життя.
Восени 1937 року нові смертні рішення ухвалили щодо людей, які вже відбували покарання на Соловках. Їхні долі вирішувала особлива трійка УНКВС по Ленінградській області, що діяла як позасудовий орган. В’язнів перевозили на материк, доправляли до Медвежої Гори, а звідти вивозили до урочища. З 27 жовтня до 4 листопада у Сандармосі розстріляли 1111 осіб із першого соловецького етапу. Ув’язнення, яке мало визначений строк, завершилося таємною стратою.
Третього листопада загинули Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Яловий та інші українські діячі. Коли ці імена опиняються поруч, стає відчутним масштаб утрати для літератури й театру. За кожним із них були роки праці, професійні зв’язки, читачі та глядачі, а також задуми, яким уже не судилося здійснитися.
Наслідки такого удару важко виміряти кількістю ненаписаних книжок чи непоставлених вистав. Ми можемо лише припускати, як розвивалася б українська культура, якби ці люди продовжували працювати, сперечатися, викладати й виховувати наступне покоління. Загибель митця перериває багато зв’язків одночасно, а знищення цілого середовища позбавляє суспільство можливостей, які воно могло б успадкувати. Саме тому історія Сандармоху залишається болючою для людей, народжених через багато десятиліть після розстрілів.
До фізичного знищення додавалася тривала невідомість щодо місця поховання. Долю соловецьких етапів доводилося відтворювати за розпорошеними архівними документами, зіставляючи списки засуджених із повідомленнями про виконання вироків. Родини жили без могили, до якої можна було прийти, а дослідники поступово встановлювали обставини злочину. Пошуки вимагали наполегливості, адже відомості про вивезення людини із Соловків ще не давали відповіді на запитання, де вона загинула.
Місце масових поховань виявили влітку 1997 року завдяки пошукам учасників товариства «Меморіал», серед яких були Юрій Дмитрієв, Ірина Фліге та Веніамін Іофе. У лісі знайшли 236 поховальних ям. Відтоді Сандармох поступово став місцем публічного вшанування загиблих, куди приїздили їхні родичі, дослідники та українські делегації. Серед пам’ятних знаків з’явився козацький хрест із написом «Убієнним синам України», біля якого покладали квіти й молилися за вбитих.
Згодом навіть поминальні церемонії стали об’єктом провокацій. Журналісти описували, як люди в камуфляжі та з георгіївськими стрічками вмикали гучні радянські пісні, заглушаючи читання імен розстріляних. Під час інших заходів представники «Русской общины» чіплялися до присутніх, обливали їх водою та співали «Катюшу» під час покладання квітів. Такі дії показують, наскільки конфліктною для сучасної росії залишається відкрита розмова про державний терор і відповідальність за нього.
Особливо тяжко сприймати ці сцени, знаючи призначення самого місця. Люди приходять до Сандармоху, щоб назвати загиблих на ім’я та вшанувати їхню пам’ять. Спроби перешкодити цьому продовжують історію зневаги до жертв і завдають нового болю тим, хто зберігає пам’ять про них. Право оплакати вбитих і розповісти правду про їхню загибель є необхідною умовою чесного ставлення суспільства до власного минулого.
Для України збереження цієї пам’яті пов’язане також із поверненням творів репресованих авторів у повсякденне культурне життя. Книжка Підмогильного, прочитана поза шкільною програмою, вистава за п’єсою Куліша чи уважна розмова про театр Курбаса допомагають побачити особистостей, чиє життя часто зводять до трагічного фіналу. Через їхню працю ми можемо зрозуміти, чим вони цікавилися, як мислили та якою бачили українську культуру.
Сандармох заслуговує на місце у світовій пам’яті про масові злочини проти людини. Безумовне засудження сталінського терору має спиратися на знання про його жертв, виконавців і механізми, завдяки яким убивство тисяч людей стало державною практикою. Для нас ця відповідальність починається з готовності читати, досліджувати й говорити про знищене покоління, передаючи його імена та спадщину тим, хто прийде після нас.
