Цікава історія трапилася кілька місяців тому.
Станція метро. Героїв Дніпра. Звичайний день. Підходить бабуся – років 70-75 і тихо питає:
«Не підкажете, де тут воєнторг?»
Переборовши свій подив показав дорогу. Провів. Разом обдивилися спорядження, говорили, питали продавців. Виявилося — вона купує речі для свого мобілізованого сина.
Я вирішив попросити його номер.
Подзвонити. Уточнити, що саме потрібно. З бабусею ми тепло попрощалися.
Ввечері я набрав її сина. У нас якраз залишилося трохи грошей зі збору. Він сказав просто: якщо є можливість, то відправте, будь ласка, термобілизну і зимове взуття. Бо в армії взуття демісезонне, а зима видалась холодною.
Звісно, ми все купили. І відправили.
Згодом він подзвонив, подякував.
А потім подзвонила його мама.
Теж дякувала. І плакала.
І я весь час думав: яким було її здивування, коли вона дізналася, що випадкова людина, у якої вона спитала дорогу, виявилась волонтером?
Випадковість це чи доля — не знаю. З десятків людей у метро вона підійшла саме до того, хто зміг допомогти.
Але найбільше ранить інше. Ми живемо в такі страшні часи, коли старенькі мами змушені ходити по воєнторгах і купувати спорядження для своїх дітей.
А доля це, чи випадок - кожен вирішує для себе сам.
