Демократія згасає в пітьмі: удар у спину, падіння республіки та тисячолітній Райх

Перша частина.

Найтемніші часи іноді настають після найяскравіших. Після закінчення періоду гіперінфляції та економічних повоєнних негараздів, Веймарська республіка переживала свої найкращі часи, які прозвали “Золотими двадцятими” (за аналогією з Ревучими двадцятими в США). Втім, надії на світле демократичне майбутнє були зведені нанівець дуже скоро і дуже несподівано. 24 жовтня 1929 року, яке увійшло в історію як Чорна п’ятниця, стало поворотним моментом для історії Веймарської республіки і німецької демократії. Однак вбила Веймарську республіку не Велика депресія. Це зробили ті, хто присягався її захищати.

Велика Депресія

Велика Депресія завдала значного удару по економіці та населенню Німеччини. Понад мільйон втрачених робіт, мільйони втрачених американських (і не тільки) доларів. Саме завдяки боргам від американців у Веймарі стали можливими “Золоті двадцяті”. Тепер цьому всьому настав кінець.

При цьому всьому, нікуди не зникла необхідність виплачувати мільйони репарацій французам — які жили на ці гроші. Велика Депресія спричинила падіння індустрій, закриття банків, збільшення безробіття (до 30% в 1932). А безробіття — це завжди погано, яка б ти країна не була. При цьому міри уряду були обмежені — вони боялись вливати великі державні гроші, пригадуючи гіперінфляцію декілька років тому.

На цьому фоні партія Адольфа Гітлера — НСДАП (Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини) отримують рекордні 18% голосів на парламентських виборів, у комуністів теж покращуються результати. Гітлер перетворюється з політичного невдахи (2,6% голосів на минулих виборах, провальний Пивний путч 1923 року, політичне ув’язнення) до лідера другої партії в Райхстазі. Але до цього ми ще дійдемо.

Велику Депресію інколи називають головною причиною перемоги нацистів. Це гучна заява, яка є дуже зручною для економічного погляду на проблему. Втім, вона дійсно мала значний вплив. Історична недовіра до демократів і лібералів різного сорту (та до демократії загалом) здається, підкріпилась ще одним доказом. На фоні цього збільшується кількість прихильників радикальних партій — і зокрема, націонал-соціалістів. Вони вигідно виділялись поміж-інших, робили гучні заяви, обіцяли вирішити економічні проблеми, і головне — не були комуністами, яких боявся великий бізнес, середній клас та військові, а навпаки — робили все проти них. Важливим наслідком Великої Депресії є збільшення вуличних сутичок та конфліктів між націонал-соціалістами (поверніть мої 1910-ті). Це не тільки збільшило кількість “радикалів” але й створило важливий аргумент за заборону комуністичної партії, який Гітлер використає зовсім скоро.

Втім, цього всього було недостатньо. Необхідно було зробити ще багато помилок і створити передумов, щоб Третій Райх народився. І все це сталось.

“Удар у спину”

Міф — основа будь-якої ідеології. Міф може бути різним, і не обов’язково поганим. Але без міфу не обійтись, особливо якщо ти хочеш абсолютної влади.

На міфах грунтувалась і повістка націонал-соціалістів. Гасла “зробимо Німеччину великою знов”, “гнусні комуняки хочуть нас всіх вбити” і т.д. — це добре, але недостатньо. Куди іронічніше, що один з головних міфів, які використовували гітлерівці, були створені не ними.

Як я зазначав раніше, для багатьох німців поразка виявилася несподіваною. Армія втратила боєздатність настільки раптово, що подекуди замислюєшся… Як так сталось? Чи не винен тут хтось інший? Можливо, в усьому винні саботери війни? Ті, хто бажав миру та зробив революцію?

Раптова поразка Німеччини створила створила сприятливе підґрунтя для конспірології і різного роду гіпотез, які “зручно” пояснювали причину поразки, або ж робили її більш стерпною і менш гіркою. Одним з таких міфів став «удар ножем у спину». Він використовував знайомі категорії і не був зовсім новим. Генерал-майор фон Зект висловив його ще в липні 1917 року: “За що ми насправді боремося? Нас атакували з тилу, і тому ми програли війну”.

Короткий зміст міфу такий: Німеччина не програла Першу світову на полі бою, а була зраджена громадянами на домашньому фронті — особливо комуністами, революціонерами та євреями-сіоністами.

Це викривлене твердження свідомо використовувалося як політична зброя. І не тільки Гітлером. Насправді, цей міф був зручний перш за все для тих, через кого Німеччина справді програла — генералів, стратегів і кайзера. І зовсім скоро цей міф фактично став офіційною версією поразки.

Знайти однозначне джерело міфу важкувато. Втім, його почули скоро після завершення війни в Верховному командуванні армії (ОHL) (фактичні лідери Німеччини під час Першої світової). Зокрема, генерали Гінденбург та Людендорф та почали використовувати у своїй політичній кар’єрі та при бесідах з іноземцями. Перекладання відповідальності тепер мало систематичний характер: винні не ми, політичні та воєнні лідери, а хтось там в тилу.

Іронічно, що доклались до міфу і самі революціонери. Фрідріх Еберт (той, що перший лідер Веймару з минулого допису) казав солдатам, що повертались в Берлін 10 листопада 1918, що “Жоден ворог не переміг вас!” (kein Feind hat euch überwunden!). Хоча він казав це щоб підняти мораль солдат, вийшло трішки… не дуже.

Цю версію радо підхопили й націонал-соціалісти, з особливим підкресленням ролі “єврейства” в цьому підлому ударі в спину Німеччини. Для Гітлера особисто, це стало основним поясненням поразки Німеччини (він сам дізнався про це раптово, у лікарні, і був глибоко шокований новиною) і активно застосовувалось під час виборчих кампаній (хоча і не було основним слоганом чи ідеєю виборчих кампаній). Коли почалася Депресія, нацистські лідери посилили свої атаки на ці групи, особливо на євреїв, чиє нібито багатство вони пов'язували з американським капіталізмом, від якого і йдуть всі негаразди.

Політична нестабільність як стабільність

Як я писав вище, Велика депресія поштовхнула ще більше людей засумніватись у демократії. І дійсно, демократія сприймалась німцями… інакше. Навіть в ті самі “Золоті двадцяті”, коли Німеччина переживала інтелектуальний і культурний бум, до демократичних ідей спостерігався значний скептицизм, інколи повна ненависть. Особливо цікавим є й те, що передові культурні діячі (Бертольт Брехт, Томас Манн та ін.) дуже часто виступали проти лібералізму. Зрештою, для багатьох їхня доба сприймалась як безперервний парад політичних потрясінь. А додайте до цього чергову економічну катастрофу.

Тут вступає в гру і поширення уявлення про те, що у Німеччини існує свій, особливий шлях (Sonderweg). Нібито, Німеччині ця ваша демократія зовсім і не потрібна. Згадайте от як класно при кайзері було! А до кайзера було оці ваші мільйон держав замість однієї нормальної… Плюс, у німців ч̶е̶л̶ю̶с̶т̶ь̶ ̶з̶о̶в̶с̶і̶м̶ ̶і̶н̶ш̶а̶… менталітет зовсім інший, розвиток держави не такий, та і суспільство не як на вашому ліберальному заході. Словом, #нашепталі, що демократія була насильно привита Німеччині і німцям, які самі того не хотіли.

Згодом, вже після перемоги Гітлера, багатьом німцям могло здатись що демократії не тільки не зменшиться, але і побільшає: адже врешті-решт, головне — це народ і його воля. Так було написано і в конституції, де парламентський порядок не згадувався, а саме народ (Volk) був не тільки джерелом (як в Україні), але й носієм народного суверенітетами. Часто, саме Volk вважали важливішим за конституцію.

Важливу роль грає і те, що в Німеччині було дуже розвинене і сильне громадянське суспільство. Попри сучасне уявлення, що громадянське суспільство в демократії — це дуже класно і все таке, скоріш за все, без сильної політичної залученості німців, Гітлер би ніколи не отримав владу.

Німці того періоду активно брали участь у громадському і політичному житті на всіх рівнях, вступали в об’єднання та організації, виходили на мітинги та з̶а̶б̶і̶в̶и̶ вуличні сутички. Вони входили у професійні організації, профспілки. Результатом було високоорганізоване, але вертикально фрагментоване і невдоволене суспільство, яке стало родючим ґрунтом для зростання нацистів. Німецька революція вселяла надію серед середнього класу, що роз’єднані й нерепрезентативні партії часів Вільгельмівської епохи будуть замінені єдиною Народною партією, здатною об’єднати патріотичну буржуазію нації та протистояти загрозі соціалізму. Популярна підтримка такого курсу була сильною, але через інституційні суперництва та розкол еліт це не вдалося реалізувати.

Групи середнього класу також ставали дедалі більш розчарованими через небажання або нездатність ліберальних і консервативних партій визнавати їхні потреби та виступати їх представниками на національному політичному рівні. Ці партії сприймалися як інструменти великих капіталістів і фінансових інтересів, а ідея Народної партії зникла, оскільки традиційні партії середнього класу та правих здавалися керованими й контрольованими елітою. До періоду “Золотих двадцятих” дрібні партії вже отримували більше голосів, ніж традиційні партії середнього класу.

Коли Велика Депресія охопила Європу, Німеччина залишилася з ослабленими політичними інститутами та фрагментованим, але високоорганізованим громадянським суспільством. Саме ця особливість, а не розділення чи аполітизація суспільства створила ідеальний ґрунт для стрімкого підйому до влади кваліфікованого тоталітарного руху.

Замість того, щоб сприяти зменшенню соціальних розколів, слабкі та погано спроєктовані політичні інститути Німеччини їх лише посилювали. Замість того, щоб відповідати на дедалі активніші вимоги мобілізованого населення, політичні структури країни обмежували змістовну участь громадян у публічному житті. Як наслідок, енергія та зацікавленість людей спрямовувалися в приватну асоціативну діяльність.

НСДАП залучала до своїх лав і серед виборців не аполітичних осіб, а високоактивних та соціалізованих німців, які поширювали нацистські меседжі в своїх соціальних колах.

Таким чином, демократизація зіграла злий жарт: залучення більшої кількості людей до політики не зміцнило демократію, а, навпаки, сприяло її занепаду.

Особливості національних політичних партій

У червні 1928 року канцлер Герман Мюллер створив “велику коаліцію” для управління Німеччиною. До цієї коаліції увійшли СДПН, СДПН, ВДП і Центристська партія — партії лівого і правого спрямування. У Мюллера була надійна більшість у 301 місце з 491. Здавалося, що політичні партії відклали в сторону свої розбіжності і об'єдналися заради блага Німеччини. Але не так сталося, як гадалося. Партії не змогли дійти згоди щодо ключових політик, і згодом коаліція розпалась.

Загалом, німецькі політичні партії ще з часів правління Бісмарка (того, що об'єднав Німеччину) демонстрували дві ключові слабкості. Перша полягала в їхньому надмірному фокусі на інтересах окремих груп: робітників, великих землевласників, промисловців, католиків. Замість об’єднання суспільства та створення національної єдності, партії лише посилювали розкол у німецькому суспільстві. Адольфу Гітлеру вдалося подолати цю проблему, сформувавши політичну коаліцію, що охоплювала різні класи, і об'єднавши значну частину німців під прапором націонал-соціалізму.

Друга слабкість полягала в нездатності буржуазних партій пристосуватися до масової політики. Зберігаючи елітарний стиль організації, вони не змогли створити міцні локальні структури та зміцнити зв’язок із громадянами. Партія Гітлера тут вигідно вигравала, пропонуючи активне залучення у діяльність партії, та, до певного часу, абсолютно вільний вступ.

У 1920-х роках Націонал-соціалістична партія перебувала у стані застою: брак коштів, низька популярність серед виборців і слабкий вплив на суспільство. До 1926 року ситуація стала настільки критичною, що партія змінила свою стратегію. Спершу націлена переважно на міські райони й робітничий клас, вона переорієнтувалася на середній клас, фермерів і тих, хто раніше не брав участі у виборах.

Розуміючи потенціал фрустрації серед сільського населення, НСДАП адаптувала свою програму. До кінця 1920-х років партія усунула спірні соціалістичні пункти, такі як земельна реформа, і почала зосереджуватися на конкретних потребах фермерів. Така гнучкість стала ключовою перевагою над конкурентами.

Коли по країні вдарила Велика Депресія, саме нацистська партія, здавалося, пропонувала найсміливіший напрямок політики. Їхні гучні голоси, звук чобіт, що марширують вулицями, океани прапорів, факелів і штандартів — все це дуже відрізнялося від того, що можна було б почути від консерваторів і більш традиційних правих партій. Всі ці партії та їхні лідери раптом стали схожими на скам'янілості з минулої епохи. Нацисти були різким відривом від звичного порядку речей. І люди це бачили, вони це відчували, всі про це говорили.

Осідлати, як коня: Роль еліт у становленні нацистського режиму

Однак, як вам скаже будь-який політолог, всі ці штуки будуть іррелевантними, якщо до підтримки нацистів не долучаться представники еліт. І дійсно,  особливо наприкінці існування Веймару, німецька політична та економічна еліта, в особливості її більшість — консервативна — зіграла визначну роль у створенні умов для приходу Гітлера до влади. Другий (і останній) президент фельдмаршал Пауль фон Гінденбург, як і його попередник, часто використовував надзвичайні повноваження для обходу демократичних механізмів, демонструючи зневагу до парламентських процедур. Водночас демократичні принципи не знаходили підтримки і серед еліт, хоча з одного боку і надавали їм великий простір для дій. Натомість еліти прагнули авторитарного порядку, який би дозволив уникнути впливу мас, які кожну секунду могли стати ліворадикальними, і нестабільності парламентської системи.

До 1932 року Веймарська республіка була критично ослаблена. Реальна влада перебувала в руках радників Гінденбурга, переважно представників консервативних кіл, які прагнули використати популярного Адольфа Гітлера для досягнення власних цілей. Тогочасний канцлер Франц фон Папен, католицький консерватор із Вестфалії, був одним із тих, хто вважав, що Гітлера можна “осідлати, як коня”, і маніпулювати ним у своїх інтересах. Втім, вершник сам перетворився на коня. 

Правляча коаліція сформувалась між нацистами, які були найбільшою партією, і колом консерваторів. Їхня співпраця базувалася на спільній мові ненависті та страху. Вони зневажали демократію, республіканські ідеали, комуністів, євреїв, профспілки та навіть модерне мистецтво. Ця негативна основа об’єднала різні групи — від військових і промисловців до професорів та суддів. Однак спроби еліт співпрацювати з нацистами обернулися їхнім політичним занепадом, коли нацисти швидко зосередили всю владу в своїх руках.

Зрештою, нацисти відмовились від консервативної коаліції. У чинного уряду не залишилось ресурсу для правління. Оголошені позачергові федеральні вибори, хоча і забрали декілька відсотків голосів у нацистів, докорінно не змінили балансу сил. У січні 1933 року, коли  інші варіанти були вичерпані, фон Папен і Гінденбург призначили Гітлера канцлером, а фон Папен став віце-канцлером. Фон Папен переконував що вони з Гінденбургом зможуть тримати Гітлера під контролем. Але підпал Райхстагу та старість Гінденбурга, який буквально перебував на смертному одрі, унеможливив це.

Hitler’s appreciation post (це жарт, не бийте)

Не можна не сказати, Третій Райх був би неможливий без його Фюрера — Адольфа Гітлера. І скільки не вказуй на системні чи історичні негаразди, все ж його особа занадто значна, щоб проігнорувати. Першокласний оратор, герой війни, людина народу, геніальний маркетолог і визволитель країни — всім цим був Гітлер. Націонал-соціалісти на чолі з Гітлером першими використали сучасні політичні підходи до виборчої кампанії: “занурення” у громадські організації, активні подорожі літаком під час виборів, використання мікрофонів та радіо, символізму та театральності. Врешті-решт, Гітлер був удачною людиною, але й такою, що вміла знаходити слабкості у людях. Він вмів домагатись свого, будь то посади канцлера чи захоплення Франції. Однак, його удача закінчилась, і тоді його невдалі стратегічні рішення зіграли злий жарт. В альтернативній реальності, Гітлер ніколи б не мав стати німецьким диктатором. Ображений на весь світ і на себе, він мав розділити участь тисяч невдах, однак доля вміє робити жорстокі жарти.

Менш ніж через два місяці після того, як Гітлер став канцлером, він запровадив, прийнятий Гінденбургом Надзвичайний акт під назвою “Закон про ліквідацію бідування народу та держави”, який фактично ознаменував кінець демократії та початок нацистської диктатури. Цей закон скасовував громадянські свободи й передавав надзвичайні повноваження уряду на чолі з райхсканцлером Адольфом Гітлером. 

За цим швидко послідували заходи, спрямовані на придушення політичних партій, особливо комуністичних, профспілок і, звісно, євреїв. Еліти, які сподівалися контролювати Гітлера, повністю його недооцінили. Більше в країні не було й вільних виборів.

Окрім численних жертв нацизму, у перші роки Третього Райху більшість німців процвітала, оскільки економіка країни увійшла в період, який здавався феноменальним підйомом. Багато представників еліт стали великими вигодонабувачами режиму Третього Райху. Існують численні приклади, коли офіцери німецької армії, промисловці озброєнь або державні службовці замінювали звільнених єврейських чи соціалістичних посадовців у державному апараті. Пізніше, вони отримували підприємства та майно за безцінок. 

Армія, промисловість, університети та інженерія не завжди керувалися нацистами. Ними керували владні елітами. Це був компроміс між промисловцями, землевласниками, державними службовцями, академіками, суддями та Третім Райхом, і довгий час це здавалося досить успішним.

Висновки

Детлев Пойкерт пояснював постійну захопленість заходу епохою Веймарської республіки тим, що вони вірять, що можуть побачити у ній відображення нашого власного світу. Пошук нашого відображення в дзеркалі веймарського суспільства є зрозумілим, враховуючи образ, який був створений: нас приваблює, з одного боку, безпрецедентний вибух захоплюючої творчості Веймару, а з іншого — містичний трепет політичного краху та піднесення дикого, варварського режиму. Однак ці подібності можуть засліплювати, не даючи зрозуміти, що Веймарська республіка була доволі "чужою країною". Веймарські німці не лише діяли інакше, але й мали зовсім інше уявлення про значення цих дій – і "демократія" була одним із таких понять.

Тим не менш, історія Веймару багато що може повідати і про проблеми демократії, і про становлення диктатури, і про нас, людей. Тому і важливо знати історію — принаймні не повторювати помилок минулого. Активне громадянське суспільство, яке є, між іншим, в Україні, необхідно спрямовувати на демократичне об’єднання та посилення демократичного режиму. Влада ж має бути “владою народу”, навіть якщо є непрофесійною. Необхідно чути голоси ветеранів, з застереженням ставитись до радикалів, що закликають до встановлення тоталітарного режиму — і, по можливості, не обирати їх в парламент.

Наостанок згадаю, що сучасна історія знає до болі схожий на Веймар випадок. Один журналіст ще в 90-х казав, що росія “дуже нагадує Веймарську республіку”. Зрештою, він виявився правий. Якщо і не з точки зору політології, то з точки зори прогнозування. Насправді саме ця аналогія і змотивувала мене більш детально вивчити Веймар та написати про нього. Сподіваюсь, колись вийде детальніше поглянути і на цю аналогію.

Дякую, що прочитали. Сподіваюсь, Вам сподобалось :) Прошу Вас залишати зауваження до тексту та фактів, ставити питання — у коментарях. І звісно, буду вдячний за репост тексту!