Демократія згасає в пітьмі: народження Веймарської республіки

Чому фашизм досі викликає тряску серед прихильників демократії? Можливо, через його расизм, жорстокість чи культ насильства? Але можливо, справа в тому як саме нацисти прийшли до влади. Гітлер не захопив владу силою. Він не здійснив державний переворот. Він не фальсифікував вибори. Він не переміг у громадянській війні. Ні, Гітлер та націонал-соціалісти прийшли до влади законним і демократичним шляхом, чесно перемогли на виборах. Можливо, саме боязнь повторення цієї історії і вселяє найбільший страх в демократів і лібералів. 

Історія Веймарської республіки — це історія падіння демократії від рук самої демократії. Історія, сповнена уроків для сучасного світу.  Її занепад став результатом помилок її лідерів, які спробували проміняти демократичні інституції на стабільність. Кризи економічного і політичного характеру, відсутність легітимності урядів, відчайдушна спроба компромісів із крайніми силами — усе це стало ґрунтом для того, щоб демократія поступово ослабла і дала місце авторитарним тенденціям. Веймар став полем битви за душу нації, де політики замість конструктивної співпраці обрали шлях розколу. Та чи можемо ми уникнути помилок минулого?

Ви не дали ворогові перетнути наші кордони і врятували свою країну від нещасть і лих війни... Ми закінчуємо боротьбу з гордістю і з високо піднятою головою, на якій ми стояли чотири роки перед обличчям світу, повного ворогів

Німецький генерал Пауль фон Гінденбург, листопад 1918 року

Німці не вважали себе винними в початку Першої світової. Навпаки, на їх думку, вони захищались від агресії злих росіян, французів і британців. Війна ж стала важким тягарем і мала трагічні наслідки для розвитку молодої Німеччини. Забрала життя мільйонів німців, і скалічила ще більше. А розпочата в 1914 році морська блокада проти Центральних держав (Німеччини та її союзників) вкрай негативно вплинула на добробут населення: до війни їжа складала третину імпорту Німеччини. Згідно німецьких даних, станом на грудень 1918 року, 763 тисячі цивільних загинули від голоду та хвороб, спричинених блокадою. Економіка трималась на боргах, що фінансували військову машину.

Втім, німці переживали всі труднощі, якими б вони не були: втрата доходів, смерті близьких, ризик голоду. Взимку 1916-1917 років ситуація після неврожаю була катастрофічною. Цей період увійшов в історію під назвою Steckr�benwinter (Ріпова зима) — на честь продукту, який в цей час став основою раціону німців. Але недовольство, хоч і зростало, трималось на достатньо низькому рівні.

Нарешті, російська імперія вийшла з війни, а німці змогли встановити контроль над багатою на продовольство Україною та Білою Рутенією (хоча тут і були складнощі зі збором та транспортуванням продовольства). Німці накопичують сили для рішучого наступу перед прибуттям значних сил американців на фронт: починається Kaiserschlacht (битва Кайзера, або Весняний наступ), німці значно просуваються на західному фронті, вперше за роки окопної війни, і… раптом, Німеччина підписує капітуляцію. 

Більшість населення не могла повноцінно усвідомлювати в якій важкій ситуації опинилась їхня держава. Союзники Райху були на межі колапсу, військові ресурси підходили до кінця, а у Францію прибували свіжі, не стомлені боями, американські війська. Вони завдавали болючих атак по позиціям виснажених німців. У вищому командуванні сколихнула паніка, два провідних генерали, що були фактичними керівниками імперії — Еріх Людендорф та Поль фон Гінденбурнг, її активно підігрівали. Коли вони усвідомили, що Німеччина ще може триматись та підписати гідний мир — було занадто пізно.

Німецька держава була молода і специфічна, народжена якихось 47 років до того. Це держава, яка жила статусністю та мілітаризмом. Недарма одна з найвідоміших фраз її творця, Бісмарка, — “Залізом і кров'ю”, тобто, війною та боротьбою. Пруський мілітаризм, військові традиції та ідея монархії Кайзера були центральними для цього суспільства. Це було суспільство наукового прогресу, промисловості, яке звикло і поважало існуючий імперський лад, з його авторитарністю і твердою рукою.

Однак, настав час кардинальних змін.

Символом і іделогічною опорою післявоєнного устрою стали 14 пунктів Президента США Вудро Вільсона. В них окреслювались основні засади і умови по відношенню до переможених країн: створення Польської держави, звільнення Сербії, Румунії, Чорногорії, автономія народів Австро-Угорщини та створення Ліги Націй (прообраз ООН). Це була концепція свободного і ліберального миру, заснованого на дипломатії та відкритості. Втім, ці принципи не були дотримані по відношенню до Німеччини.

Перемовини про мир йшли з жовтня 1918 року і Німеччина просила, щоб домовленості будувалися на цих 14 пунктах. Німці прагнули компромісів і пристойних умов. У відповідь американці поставили умову: Кайзер Вільгельм 2 має бути позбавлений влади не тільки фактично, але й номінально — імперія має бути зруйнованою.

Поразка Німеччини була прискорена і через заворушення вдома (це стане важливим фактом трохи згодом). В листопаді розгорається Німецька революція. Вона почалась з Бунту у Вільгельмсгафені, коли матроси Кайзерліхмаріне відмовились виконувати наказ про напад на британський флот, який розцінили за самогубство. Згодом, до десятків моряків долучились сотні, а за ними — тисячі соціалістів та робітників. Бунт виріс до революції з десятками тисяч учасників, які вимагали створення Робітничих рад за прикладом більшовицьких. Вони захопили владу в багатьох містах Німецького райху.

9 листопада повноваження канцлера були передані Фрідріху Еберту: голові найбільшої партії Німеччини: соціал-демократичної. Попри участь в революції, Фрідріх був далеким від радикальних лівих ідей, ба більше, він лояльно ставився до Кайзера і виступав за збереження монархії. Республіка була проголошена проти його волі: його соратник Філіп Шайдеман дізнався про наміри радикальних лівих оголосити про створення Соціалістичної республіки і вирішив перехопити ініціативу. З балкону Райхстагу в той самий день він проголосив про перетворення Німеччини на республіку. 

На наступний день лідери соціал-демократів створили тимчасовий уряд: Раду народних депутатів. Перед ними повстало два надзвичайно важких завдання: нарешті принести мир для Німеччини та вберегти її від загрози громадянської війни. 11 листопада було підписано Комп’єнське перемир’я. Німеччина вийшла з війни.

Рада народних депутатів зробила кілька важливих кроків. Перш за все, провела низку соціальних реформ (8-годинний робочий день, загальне виборче право). По друге, Рада активно взялась за боротьбу з радикалами за допомогою сили. Для цього вони активно залучали фрайкори — парамілітарні загони добровольців, що складались з ветеранів та реакційних цивільних. Фактично, Фрідріх Еберт використовував армію, хоч і не формально, для придушення повстань по всій Німеччині. Парадокс полягав і в тому, що фрайкори у більшості були реакційними елементами, прихильниками старої системи. За це Еберта критикували соратники, і згодом це спричинить болючий розкол в партії.

У відповідь на фрайкори, ліві створюють свої загони, опорою яких стають Volksmarinedivision — колишні повсталі матроси. У грудні відбувається Різдвяна криза: у Берліні матроси, незадоволені діями Ради, вступають в бій з німецькою армією. Остання програє. Значення і сила фрайкор зростає, крихка єдність Ради руйнується, ліві радикалізуються. Насилля розповсюджується та зростає по всій Німеччині.

Вирішальними для долі республіки стають події 5-12 січня 1919, відомі як повстання Спартакістів (або Січневе повстання) — повстання радикальних лівих. Сили фрайкор переважають, а лідерів повстання, та найбільш значущих революціонерів — Карла Лібкнехта та Розу Люксембург знаходять і самосудом вбивають бійці фрайкору.

19 січня відбуваються вибори Національної Асамблеї, яка має створити та прийняти нову конституцію. Три найбільші партії: Соціал-демократи, радикальні ліві Незалежні Соціал-демократи та права Німецька національна народна партія. Перше засідання відбувається у місті Веймар — що асоціюється з відомими німецькими діячами Йоганном Гете та Фрідріхом Шиллером та німецькою культурою. Саме від цих зібрань республіка отримує свою неформальну назву. 

Для спрощення, трохи зайдемо наперед. В серпні 1919 року Райхстаг (парламент) схвалює та ратифікує конституцію Німецької Держави або Веймарську конституцію. Вона буде діяти всього 14 років (де-факто) і буде “поставлена на паузу” герром Гітлером. На момент її створення деякі політики стверджували, ніби ця конституція закладає основи “найдемократичнішої демократії у світі”. Але щось пішло не так.

А сталось, що ця сама конституція стала міною сповільненої дії і згодом полегшила перехід до авторитаризму. Звісно, створена політична система зовсім не означала неминучість краху республіки та демократії, але обставини склалися так, що на початку 1930-х років конституція полегшила перехід спочатку до авторитарного, а потім до тоталітарного режиму.

По-перше, Німеччина була надпрезидентською республікою. Президент, якого обирали на прямому всенародному голосуванні на 7 років, міг власноруч призначати та знімати канцлерів, розпускати Райхстаг. Він же був головнокомандувачем.

48 стаття конституції надавала йому право вводити надзвичайний стан у Райху чи його частині у будь-який момент у разі кризи. Ця стаття активно використовувалась з перших днів впровадження конституції при найрізноманітшніших приводах, наприклад при придушенні повстань чи заворушеннях. В подальшому саме ця стаття дозволить створити тоталітарну машину нацистів.

При цьому змістити президента можна було або через референдум, або через складну процедуру судового імпічменту. Фактично, президент був, як це називають, Ерзац-Кайзером. Цей положняк вводив у систему критичну ваду: її залежність від особистості, яка займала президентське крісло. І якщо соціал-демократ Фрідріх Еберт зміг зберегти хиткий, але демократичний режим, то консерватор-фельдмаршал Гінденбург зробив ключові кроки для його руйнації.  

По-друге, інституційно сильний президент послаблював уряд та парламент. Уряд призначався президентом, але міг бути розпущеним і Райхстагом, і президентом. Канцлер (голова уряду) призначався Президентом за схваленням нижньої палати Райхстагу (але зрештою це стало ігноруватись). У результаті за 14 років у Німеччині змінилося понад 20 урядів.

По-третє, Райхстаг мав право більшістю у 2/3 порушити Конституцію, тобто будь-яке з її положень. Це стосувалось як законів, так і передачи законодавчих повноважень уряду під час надзвичайних ситуацій. 10 разів ці повноваження отримували демократи. 11-й раз їх отримав Гітлер, але на відміну від попередників, він їх не повернув. 

Під час створення ФРН і її Основного закону, недоліки конституції Веймару були виправлені. Президент досі є більш представницькою позицією (хоча і має право розпускати парламент в певних випадках), не є головнокомандувачем і вообщє класний чел. Баланс влади було встановлено на користь демократичних інституцій. Але це тепер, а раніше такого не було…. 

Але звісно, не конституційними проблемами єдиними. Інститути та закони не існують у вакуумі. Поглянемо, що там коїться в Німеччині.

Комп'єнське перемир’я завершило війну. Але не визначило її терміни. Переговори між Німеччиною та союзниками почались вже у січні 1919 року, до перших загальних виборів. Вони йшли… напружено, а німецький уряд паралельно намагався розібратись з мільйоном внутрішніх проблем. З рештою, союзники поставили ультиматум: підписуєте Версальські умови, або ми поновлюємо війну. Попри тотальну незгоду населення, ослаблені німці все ж погодились.

Ці умови були болючими. Як для Німеччини, так і для німців.

По-перше, Німеччина офіційно взяла на себе провину за розв’язання війни. Цей пункт болюче вдарив по національній свідомості для багатьох німців, які, як я писав раніше, не вважали себе винними у війні взагалі. Це приниження згодом згадається знов. І німці будуть вимагати помсти.

По-друге, Німеччина зобов’язалась компенсувати економічні збитки через репарації переможцям. Я не зміг повноцінно підтвердити точну суму, адже перемовини щодо розміру репарацій тривали довгий час, і джерела дають різні дані. Але мова йде про принаймні 33 мільярди американських доларів. З перерахунком на інфляцію, це дорівнює понад 600 мільярдам доларів сьогодні. Виплата подібної суми стала важким тягарем для економіки Німеччини. Доля репарацій у державних витратах складала понад 50%, а на своєму піці доходила аж до 69%.

Для виплати репарацій, уряд став позичати гроші внутрішньо. Велика кількість позик (та деяких подій, про які трохи нижче) призвела до дестабілізації і без того слабкої економіки. Хоча німецька промисловість і постраждала менше за французьку, це ніяк не допомагало стабілізації економіки. Дуже скоро це призвело до гіперінфляції і знецінення валюти, що означало втрату збережень для більшості німців. Але найбільше від цього постраждав середній клас — той, що традиційно є опорою демократії. 

По-третє, Німеччина була змушена поступитись значними територіями: вона втратила близько 13% континентальних територій та всі заморські колонії, які отримали переможці.

Перше фото — втрачені континентальні території. Друге — втрачені заморські колонії.

Звісно, Версаль наклав і інші обмеження: розмір армії, її комплектація, демілітаризація Рейнської області, вимога передати Кайзера та військових злочинців.  Джон Мейнард Кейнс, головний представник Великої Британії називав це “Карфагенським миром”, мовляв, ці важкі умови змусять Німеччину відмовитись від агресії. 

Хоча всі ці вимоги були тією чи іншою мірою пом’якшені, а велика кількість проблем Німеччини виходили з інших причин, факт прийняття цих умов та великий супротив серед німців ще нагадає про себе — коли нацисти будуть на шляху до влади. 

Нестабільна ситуація в Веймарі продовжувалась. У березні 1920 відбулась нова спроба перевороту, на цей раз з боку правих. Політик Вольфганг Капп за підтримки генерала Вальтера фон Лютвіца спробували захопити владу в Німеччині з метою скасування результатів Німецької революції та ліквідації республіки. На їх сторону встали частина армії, націоналісти та монарісти.

Незважаючи на початковий успіх (уряд покинув столицю, Берлін), путч провалився через загальний німецький страйк, в ході якого державна машина відмовилась працювати з заколотниками. Цікаво, що правосуддя щодо цього путчу знов майже не відбулось, деякі з заколотників навіть згодом відсудили собі державні пенсії. Проблеми правосуддя існують не тільки в Україні…

Окрім дестабілізації в Берліні, путч також доклав до лівого повстання в Рурі. Рурська область – важливий промисловий центр Німеччини, цінний, перш за все, через свій вугільний басейн. 

“Червона армія Руру” з її 50 000 учасниками захопили владу в низці міст, аж до Дортмунда і Ессена. Вкотре, повстання було придушено силами фрайкорів. Багато учасників страчені без суду, в тому числі тими, хто нещодавно намагався повалити Берлінський уряд.

Економічна ситуація продовжувала бути складною. У 1922 році Німеччина не змогла виконати зобов’язань щодо поставок деревини та вугілля за умовами Версальського договору. У січні 1923 року Франція й Бельгія, щоб забезпечити поставки вугілля та інших репараційних товарів, окупували промисловий Рурський регіон. Окупація триватиме до 25 серпня 1925 року.

Місцеві робітники вдалися до пасивного спротиву: страйків, саботажу та громадянської непокори. Економіка регіону практично зупинилася. У відповідь на створений дефіцит та “затормозку” економіки Німеччини, уряд на всю запустив друкарський станок. Це призвело до неконтрольованої гіперінфляції. В січні 1923 року буханець хліба коштував 250 марок. В листопаді його ціна зросла до 200 мільярдів марок.

Криза спричинила нові повстання: комуністичні з проголошенням радянських республік, праві, в тому числі на чолі з Гітлером (т.з. Пивний путч). Німеччину охопила чергова хвиля насилля та поляризації.

Врешті, валюту вдалось стабілізувати. Франція та Бельгія були вимушені залишити Рурську область, а репарації Німеччини були реструктуровані, щоб зробити їх більш адекватними. Зовсім скоро Веймарська республіка нарешті досягне спокою і увійде в свою “Золоту епоху”. Однак, ненадовго. Події революції, окупації Руру, внутрішньої нестабільності, насилля та політичної поляризації сприяли збереженню радикальних сил та незадоволених елементів. Сил, чиї голоси стали знов чутними на фоні руйнівної для Німеччини Великої депресії.

Веймарська республіка, проти волі багатьох, якщо не більшості, німців, була створена. Визначились її політичні еліти, які домінуватимуть протягом всього її існування: бюрократи, аристократи та революціонери. Але навіть після стабілізації ситуації, недоліки в її структурі не були виправлені. Крихкий баланс влади, закулісні домовленості з ворогами демократії та недовіра німецького народу — стовпи, на яких у міжвоєнний період увійшов Веймар.