Перш ніж розпочати, я, розуміючи можливість потрапити під шквал критики, хотів би зазначити, що все описане нижче є суб'єктивною думкою автора. Висновки було зроблено в результаті прочитання праць багатьох ідеологів українського націоналізму(по типу Донцова та Дзюби), аналізу різноманітних подій в українському суспільстві та при ознайомленні з багатовіковою історією українського народу. Автор допускає, що може бути не правий та вірить, що істина ховається в діалозі, тож готовий змінити свою думку в ході дискусії. Приємного читання!
Вступ
Останнім часом націоналістичні настрої в українському суспільстві стрімко зростають. Воно й не дивно, адже причина відома всім нам. Однак серед багатьох цих людей присутні хибні твердження, котрі не те що не допомагають нашій країні, а іноді й навпаки шкодять. Деякі ці моменти сьогодні ми розглянемо в певній хронологічній послідовності.
Доба козацтва
Доба козацтва характерна тим, що на неї посилаються всі патріоти, націоналісти, історики та навіть гімн. Насправді ж, якщо проаналізувати ту добу, то ніяким особливим націоналізмом і не пахло. Більшою мірою це було зародженням політики. Звичайні селяни здебільшого не знали що воно таке, той націоналізм. Для них було важливо аби сонце сяяло, дощ капав, і корова молоко давала. Звичайно, вони мали свою мову, звичаї й обряди, але якоїсь повноцінної свідомості та сприйняття себе як частини чогось єдиного в них не було. Тоді, вони могли повставати проти загарбників, але то здебільшого було через перешкоджання їхнім власним інтересам. При цьому варто зазначити, що в цій ситуації нічого поганого немає, і тоді абсолютна більшість країн нашого материка(якщо не всього світу) перебувала в схожому становищі.
Що до шляхти, то тут теж питання дуже цікаве. Якісь прояви націоналізму(або його форми, котра могла б бути притаманною для того часу) серед козацької шляхти, чи тих же гетьманів, не прослідковувалося. Це була скоріше гра в політику. Хмельницький, котрий є одним із символів нації, був на той час чи не єдиною людиною, котра ставила в першу чергу саме інтереси української держави, але, знову ж таки, конкретної концепції в нього не було. Той же Мазепа, котрого теж називають героєм українського народу, більшою мірою діяв не в інтересах саме українського народу, а намагався розбудувати державу після доби руїни й об'єднати обидва береги. Попри це, навіть в цьому об'єднанні більшою мірою була закладена не якась мета про створення єдиної держави, а про повернення собі своєї маленької батьківщини, себто Білої Церкви та територій, котрі лежали на правому березі.
До речі, цікавий факт, що олігархи, в більш-менш сучасному вигляді, почали з'являтися масово саме при Мазепі.
Чи є все описане раніше чимось поганим?
Ні. Насправді це звичний для будь-якої держави шлях розвитку. Розібрали ми цей етап для того, аби нам було з чим порівнювати наступні розділи, а також аби у людей просто не було ніякого міту в думках про українськість серед козацтва та якусь національну ідею. Звичайно, за різними висловами тогочасних діячів можна зробити інші висновки, але ми орієнтуємося здебільшого на дії.
Пізня доба російської імперії
Для того, аби акцентувати на головних подіях, а також зекономити час, ми не розглядатимемо кожен рік та слова кожної людини. Пізня доба російської імперії характеризується підвищенням рухів за права людини, піднесенням самосвідомості українців, а також певною визвольною боротьбою на локальних рівнях. Одним з головних результатів цих подій є відміна кріпацтва. Найвизначнішою людиною того часу по праву можна назвати Тараса Григоровича Шевченка, котрий, на жаль, прожив лише 7 днів після відміни раніше згаданого кріпосного права. Вислови Шевченка не має сенсу вставляти в статтю, адже всі ви й так чули їх. Достатньо сказати, що тоді наряду зі своїми товаришами Шевченко брав участь у розвитку підпільної українізації населення, збереженні та поширенні забороненої української культури та піднесенні духу свободи. Завдяки його діяльності наш народ дійсно почав визначати себе як окрему націю. Надихаючись його роботами, через 7 років після його смерті була створена організація “Просвіта”, котра по праву може вважатися головним рушієм розвитку української культури з кінця 19-го та до середини 20-го століття.
В цей же час, наряду з Шевченком активно розвиваються й інші діячі. В цілому, все 19 століття можна описати як добу зародження української ідеї. Купа істориків та представників інтелігенції, як от, наприклад, рід Лазаревських та Пономарьових, перші українськомовні видання, по типу “Енеїди” Котляревського за видавництва Парпури. І це лише малий список людей, котрих я встиг згадати. Отож, ви можете для себе порівняти цю добу з попередньою.
Доба стрімкої українізації
Як би сумно не було, але, на жаль, ніхто не відміняв банальне правило
“Важкі часи народжують сильних людей, сильні люди створюють гарні часи, гарні часи народжують слабких людей, слабкі люди створюють важкі часи”.
Так, в принципі, і відбувалося протягом всього 20-го століття. Ця доба характеризується небаченими раніше репресіями в бік українства, але так само й небаченим раніше розвитком націоналізму. Сам український націоналізм, принаймні, в такій формі, яким ми його сьогодні знаємо, зародився на початку 20-го століття, і головним його ідеологом був Дмитро Донцов(рекомендую вам до прочитання його збірки Геополітика, або Ідеологія(тільки не забавляйтеся занадто, бо іноді там зустрічаються нотки фашизму)).
Це доба боротьби з двома репресивними режимами: вмираючою російською імперією, та набираючим популярності та сил радянським союзом. Приклад діяльності Центральної Ради України я вважаю не дуже успішним, тож ми зупинимося на Українській Державі Скоропадського. Не знаю жодної людини, котра зробила б стільки ж, скільки й Скоропадський для українського народу. За сім місяців правління ця людина збудувала одну з найміцніших економік тогочасного світу, зробила Україну економічним лідером свого регіону, розпочав стрімкий розвиток української культури та буквально ввів поняття “лагідна українізація”. Період правління Скоропадського характеризується також стрімким розвитком армії та освіти. Підсумовуючи його діяльність я готовий підписатися під кожним словом про те, що це найкращий правитель що був в Україні.
Продовжуючи тему 20-го століття можна сказати, що абсолютно кожний замах на саму ідею українства породжував новий її розквіт. Як голови гідри, вбиваючи одного українця, з'являлося троє(в метафоричному сенсі). Голодомори, друга світова війна, розстріляне відродження і багато інших подій характеризувалися не тільки винищенням українства як поняття, але й його стрімким на той момент розвитком. Перечисляти всіх тогочасних діячів просто не має сенсу, адже всіх їх ви й так, скоріш за все, знаєте. Найцікавішим є те, що жодного діяча того часу не можна зробити певним ідолом, як у випадку з попередньою добою. Обганяючи коментаторів варто зауважити, що й Бандера, котрий в наш час став радше попсовим персонажем, не є єдиною людиною-характеристикою того часу.
Доба залежно-незалежної України.
Це доба в межах 1991 та 2012 років. В цей час можна згадати про правило “Сильних людей та слабких часів”, адже попри поняття “незалежність”, Україна, насправді, її не мала. І мова йтиме не тільки про економічний та політичний вплив росії. Насправді, в українському суспільстві з'явилася втома після багатовікових репресій та битв, а тому абсолютна частина суспільства стала більш ліберальною(лінивою). Це, в свою чергу, й дозволило росії розповсюджувати свої настрої серед втомленого населення. Цей період також характеризується забуттям поняття українство більшою частиною населення. Країна ділиться на Західну та Східну її частини. Мова йде не про якийсь метафоричний розподіл, він прослідковувався навіть серед населення та настроїв в ньому. В будь-якому разі, аналізуючи всю картину того часу, навіть серед Західної частини не те щоб переважала ідея нації та патріотизму. Головними діячами цього періоду я б назвав Ющенка та Януковича. Ющенко–найбільш недооцінений президент, котрий зробив більше всіх в сучасній Україні для розвитку нашої культури та ідентичності. Саме ця людина запустила процес вступу в НАТО та Євросоюз, саме ця людина започаткувала багато сучасних свят та розбудову культури. Янукович–проросійська хвойда, котра на ряду з Бандерою, Шевченком, Скоропадським та іншими, своїми діями розвивала в країні націоналізм та любов до країни(читайте між рядками).
Доба справжнього розвитку українства 2012-2022
Фактично, саме цей період в історії незалежної України по праву вважається головним з точки зору розвитку націоналізму та українських ідей. Репресивна політика Януковича в період 2012-2013 сприяла зростанню недовіри серед українського суспільства, яке було схильним піддаватися впливу націоналістичних верств населення, котре не проґавило свого шансу. Період Майдану та початку АТО я не бачу сенсу коментувати, адже більшість з вас і так все розуміють. Найцікавішим з цього всього є розвиток українського волонтерства, котре встигло стати світовим феноменом, адже, на відміну від західних волонтерів, котрі працюють з грошима та тваринами, наші волонтери працюють без грошей та з військовими. Також, при тому, що цей період декому може здатися “застоєм”, насправді, він характеризувався міцним розвитком націоналізму в вузьких колах. Себто так, це не було щось дуже громадне та популярне, але воно було дуже міцним. Саме тут підходить жарт про те, що розмір не найважливіше. Головним діячем цього періоду важко назвати когось конкретного, адже їх було багато, і всі були на своєму місці. Це і Масі Найем, і Сергій Стерненко, і Майкл Щур, і багато інших.
Доба повномасштабки
Ця доба характеризується найжахливішим розвитком націоналізму. З'являються люди, котрі виправдовують будь-які людські вади русньой(скам людей на гроші, наприклад). Багато людей не розуміють сенсу проговорених ними слів. Інші–мамкіни націоналісти, котрі б'ючи в груди та кричачи про націоналізм, так само говорять “какая разніца”. І найголовніші серед них–ті, хто не стільки любить свою країну, скільки ненавидить інших. І мова йде не тільки про ненависть до росії.
Серед них також і геополітики, котрі кричать про відвоювання “ісконно українських земель”, не розуміючи при цьому контекст, основи державотворення та культурології. При цьому вони не відрізняються розумом від руснявих загарбників.
Є й інші, котрі акцентують абсолютно всю увагу на русні, не розвиваючи при цьому ніяк свою власну країну. Вся їхня ідея полягає не в любові, а в ненависті.
Висновок
Насправді, щось гарне в цьому дійсно є. Навіть серед всіх цих негативних моментів ми спостерігаємо зростання використання української мови в житті, розвиток української культури і зростання певної національної свідомості. Шкода тільки, що, як то завжди буває, такі псевдо-націоналісти не протримаються довго зі своєю позицією. Також хотів би наголосити, що не обов'язково бути націоналістом, аби любити свою країну. Гарного дня✌
