Маловідомі сторінки життя ізюмського краєзнавця Валеріана Авілова
Передмова
Те, що Валеріан Миколайович Авілов є відомою людиною, — це перебільшення. Навіть після того, як відбулася презентація книги «Записки краєзнавця», яка була укладена ініціативною групою істориків та краєзнавців міста Ізюм Харківської області.
Для переважної більшості містян його ім'я залишається маловідомим. А тим більше — його біографія.
Нецікаво.
Але попри все його особистий внесок в історію міста, та й загалом регіону, переоцінити важко. Якби не Авіловські краєзнавчі нотатки — а це здебільшого поцятковані розгонистим авторським почерком зошити, — про багато речей ми так ніколи б і не дізналися.
Ніколи б не побачили світу численні дописи, монографії та книги ізюмських вчителів, істориків та краєзнавців, які час від часу брали інформацію саме звідси. З джерела, яке започаткував Валеріан Авілов.
Крім зошитів, місцевому краєзнавчому музею дістався його фотоархів. Зафіксовані історичні місця, будинки — існуючі, вже не існуючі або уявні. Залишки валів, ровів та брам фортеці, з якої, власне, і починалося місто.
Шалене XIX сторіччя так картинно розписане Авіловим, що коли ти читаєш його нотатки, неначе стрічку або відео передивляєшся — настільки динамічно це виглядає.
Звісно, виходу з друку вищезгаданих «Записок краєзнавця» передувала багаторічна, кропітка робота упорядників та ініціаторів — С. Бондаренка та А.Зацепи. Презентація книги відбулася за 3 дні до повномасштабного вторгнення.
19.02.2022 року. Встигли.
Саме на цій презентації ім'я Авілова вперше було оприлюднене. Упорядники книги розповіли про автора та про деякі факти з його біографії. Перша глава «Записок» — автобіографія. Стисла, стримана.
Але це не той випадок і не та людина, розповідь про яку має обмежитися кількома рядками. Валеріан Миколайович — особистість багатогранна. За суттю своєю це не просто краєзнавець-аматор. Це — художник, митець.
Мета цього допису — розповісти про невідомого Авілова. Про той бік його життя, який до цієї пори не був оприлюднений, але, з моєї точки зору, на це заслуговував. Він вартий уваги.
Рівно десять років — від повернення до смерті — відведено було Авілову на те, щоб підбити підсумок свого життя та залишити по собі пам'ять. Його світлини, свідчення та нотатки — це величезний пласт історії Ізюма. Міста, яке він щиро любив. Але так випало, що творити йому довелося в ті часи, коли цю його любов неодмінно розцінили б як тугу за імперським минулим. Не інакше.
Більш детально офіційна біографічна інформація викладена на перших сторінках самого видання, де розповідається про Авілова і де Авілов говорить сам про себе. Кілька разів про цю людину згадували й на сторінках місцевої преси та на електронних ресурсах Ізюмського краєзнавчого музею.
Тому, щоб не повторювати вже сказане, дозволю собі торкнутися лише незайманої, маловідомої сторінки його життя. Так би мовити — іншої грані його долі та творчості.
Частина 1. Посаг краєзнавця
До виходу книги у лютому 2022 року це прізвище було відоме досить вузькому колу фахівців. Валеріан Миколайович народився в Ізюмі 1 червня 1903 року і помер так само в нашому місті у 1973 році.
Між цими допома крайніми датами — ціле життя. Більша частина якого, втім, пройшла далеко від рідних місць.
Важко собі уявити, щоб його нотатки про минуле нашого міста побачили світ у ті, радянські часи. Ну хіба що вони привернули б увагу відповідних органів. Як, до речі, і особа самого Авілова.
Дворянин за походженням, син імперського чиновника, племінник директора Ризької військової в’язниці… Чоловік, який лише через низку обставин наприкінці життя повернувся до міста, не бувши тут понад 20 років, і почав завзято копирсатися в минулому.
Остаточно Валеріан Авілов повернувся в Ізюм відразу після свого 60-річчя — 1 червня 1963 року. Ця дата точно збігається з датою звільнення Валеріана Миколайовича з заводу «Червоний гігант», де він упродовж багатьох років працював і творив.
Частина 2. Родина, квіти та перші кроки
Все життя Валеріана Миколайовича завжди було тісно переплетене з творчістю. Почуттям прекрасного він був наділений з раннього дитинства, та й загалом був ним оточений.
Родина Авілових хоч і належала до дворян, але була не надто заможною. Тієї платні, що отримував голова сімейства — Микола Петрович Авілов, працюючи помічником секретаря Ізюмської міської управи, — було недостатньо, щоб гідно утримувати та виховувати дітей. Мати Валеріана Миколайовича займалася домашнім господарством. Як додаткове джерело доходів родина спочатку змушена була займатися птахівництвом, а згодом — вирощуванням квітів.
Те, що до Авілових можна завітати за квітами, знали не тільки сусіди — мешканці Московської [1]вулиці, де, власне, і стояв їхній будинок, — а й жителі навколишніх кварталів. Тут тобі і вибрати допоможуть, і букет скласти. Якщо говорити сучасною мовою, Авілови займалися не лише квітникарством, а й флористикою.
Недарма, згадуючи про своє раннє дитинство, В. М. Авілов описує проспекти Тамма, Бера, Кабелітова. [2] Хоч би як там було, присутність у будинку Авілових таких посібників, проспектів чи постерів вказувала не просто на бажання вирощувати та продавати квіти, а й на прагнення робити це фахово та красиво. З гармонійним поєднанням кольорів і ароматів, витонченості чи ніжності. Форм, ліній, настроїв.
Тому з раннього дитинства, крізь юність і весь час дорослішання Валеріана Авілова оточували різнобарвні квіти. Оранжерея в оточенні живого виноградного паркану. Червоні та білі, блакитні та жовтаві, високі й низенькі, прості та вишукані, ароматні й духмяні.
Це — вдома та на подвір'ї. А за парканом — невеличке, затишне повітове містечко, що весною потопає в садах; удень — із розпеченою на сонці атмосферою пильних літніх вулиць, а ввечері — з прохолодою, навіяною чарівним Дінцем. Та й сам Дінець, що оксамитовою стрічкою струменить біля підніжжя, підперезуючи білі пелюшки немовляти-Крем'янця, звісно, зачаровує погляд і западає в душу. Інакше нічим не можна пояснити те, з якою художньою майстерністю та як барвисто записані ці спогади-картини з минулого. Природне почуття прекрасного відбивалося в таких, здавалося б, несуттєвих дрібницях, у рисах характеру, у вчинках. Палка пристрасть до квітів, до фотографії, до рідного краю...
Валеріан Миколайович гарно малював. Природний хист, помножений на уроки Висоцького[3] не минув даремно.
Щодо того, яку освіту мав Авілов, єдиної думки не існує. У передмові до книги вказується, що він закінчив повний шестирічний курс реального училища. Хоча є й інша обставина: Валеріан Миколайович згадує себе серед тих двадцяти учнів, кому до повної освіти не вистачило року, і хто через це відвідував загальноосвітні курси при відділі народної освіти. Чи навчався він бодай ще в одному з ізюмських освітніх закладів, яких було чимало в ті часи, — невідомо.
У його трудовій біографії згадується, що він був студентом хіміко-технологічного інституту, але з якоїсь причини цей ЗВО не закінчив. Коли саме це відбувалося і де саме розташовувався заклад — теж незрозуміло. Але, як би там не було, його освіти вистачило на те, щоб у жовтні 1941 року евакуюватися разом із заводом до Ніколо-Пестровки. Евакуюватися саме як фахівець. А вже у 1942 році — очолити відділ праці та заробітної плати заводу «Червоний гігант».
Сам «Гігант» тоді сформувався з трьох підприємств: ІЗОС (із травня 1940 року — завод №353), ЛенЗОС (із травня 1940 року — завод №354) та, власне, місцевого «Червоного гіганта».[4]
Частина 3. Примарні роки та творчий злет
Уже в лютому 1942 року було випущено першу продукцію — скло для біноклів, стереотруб, танкових прицілів, кулеметів, снайперських гвинтівок і гармат. Ще за два місяці виготовлено перші заготовки танкових призм. Незважаючи на те, що завод був майже повністю переорієнтований на виробництво військового оптичного скла, у цей же час там продовжувала діяти майстерня з виготовлення високохудожніх виробів.
З весни 1944 року розпочалася реевакуація обладнання в Ізюм та Ленінград.[5]
Цей період життя Авілова досить примарний. Після війни він в Ізюм не повернувся. Чому? Для людини, яка марила рідним містом, мали бути досить поважні причини. Що це за причини — невідомо. Якісь глибинні, особисті.
Він так само працював начальником відділу заводу. Бувши на посаді, даремно штани не протирав — був людиною завзятою, цілеспрямованою. Час від часу публікував статті в заводській газеті «Червоний скляр», де роз'яснював зміни в порядку присвоєння розрядів, переведення цехів на 7-годинний робочий день, грошову реформу тощо. Усі статті були написані грамотно, зрозумілою мовою, із наведенням живих прикладів.
З усього цього поставав образ непересічного фахівця, який, маючи технічну освіту, володів глибоким образним мисленням і водночас міг чітко та структуровано викладати свої думки. З такою людиною завжди хочеться познайомитися ближче.
Під час війни та відразу після її завершення Валеріан Миколайович кілька разів був премійований за раціоналізаторські пропозиції, а також за багаторічну та сумлінну працю. Мав медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Під час роботи на заводі брав безпосередню участь у розробці нових зразків сортового посуду, входив до складу комісії з проведення огляду-конкурсу на найкращу стінну газету.
У 1950-ті роки бурхлива енергія митця, яка досі чекала свого часу за ґратами життєвих обставин, нарешті вирвалася на волю. Це були роки справжнього творчого злету Авілова. Як, де, коли і кому Валеріан Миколайович уперше показав свої ескізи та ідеї художніх виробів, що згодом мали втілитися в склі, — про це історія замовчує. З упевненістю можнасказати лише те, що це були 1950-ті роки минулого сторіччя. Активний творчий період, коли створювалися нові форми для виробництва.
Часто на однакові форми накладалися різні малюнки. Це забезпечувало різноманітність асортименту та давало можливість художній раді заводу обирати найкраще. Переважно Авілов розробляв форми приладів для вина та ваз для квітів. Часом сам вигадував і мотиви малюнків: це були метелики, квіткові та рослинні композиції, геометричні орнаменти, часто — східні візерунки або вироби з медальйонами.
Як правило, створені Авіловим малюнки призначалися для виробів із двошарового або тришарового скла. Зняті на верстаті вмілою рукою майстра кольорові шари скла додатково окреслювалися лініями. Завдяки цьому виконане зображення набувало чіткої геометрії і виглядало більш виграшним. Створення новітніх зразків — ось що в Авілова виходило найкраще.
Звідки ж бралося це джерело натхнення? По-перше, звісно, з природи, а по-друге — з минулого.
Під час археологічних розвідок на Ізюмщині до знахідок експедиції особисто 23-річним В. М. Авіловим було додано унікальну кахлю, знайдену безпосередньо в Ізюмі.
Її історична цінність була настільки вагомою, що опис знахідки увійшов до офіційного наукового випуску праці М. В. Сібільова «Старовинності Ізюмщини. Випуск ІІ (Археологічні розвідки в басейні Дінця 1920–1926 рр.)» (табл. VII, мал. 5).
Це доводить, що Авілов займався дослідженням Ізюмщини змолоду. І коли доля відірвала його від рідного краю, він, як людина творча й захоплена, без сумніву, постійно відчував духовний голод та тугу за минулим.
Частина 4. Інша грань та повернення додому
У 1959 році Валеріан Миколайович одружився. Його дружиною стала Ганна Олександрівна Чистова. Вона була вдовою; своїх дітей або не мала, або втратила. Попри те, що з 1955 року жінка змушена була звільнитися з «Гіганта» через стан здоров'я, вона залишалася гостинною господинею, і в її оселі частенько бували гості. Жила Ганна Олександрівна у власному будинку по вулиці Інтернаціональній, 15, що стояв на березі річки Сура. На подвір'ї росло багато різнобарвних квітів, які обоє господарів полюбляли та спільно доглядали.
У ті часи таких самотніх жінок було чимало. Власне кажучи, цих двох людей і звела самотність — адже важко зустрічати старість наодинці.
Усі, хто бував у домі Чистової, вважали її чоловіка справжнім митцем та художником. Племінниця Ганни Олександрівни згадувала, що одного разу на Великдень Валеріан Миколайович кожному з гостей подарував куряче яйце, розмальоване звичайним олівцем. Там були витончені квіточки, листочки, виноград та зображення тварин. Особисто їй дісталося яйце з конячкою. Її настільки вразило, з якою майстерністю було намальовано тварину, що той кінь запам'ятався на все життя.
Зрозуміло, що ніхто з родичів Ганни Олександрівни тоді й гадки не мав, що це таке — традиційна українська писанка. А от для Авілова великодні писанки були, по-перше, зануренням у спогади про ізюмське дитинство, а по-друге...
Ця ваза із синього скла з виноградним малюнком — наче таємне послання з минулого. Чим надихався митець, коли створював цю лозу? Про що думав і що згадував, промальовуючи це листя і ці грона? Чи то про дитинство та будинок з оранжереєю за виноградним парканом? А може, згадався йому герб рідного міста? Хай там як, але здається, щось глибинне, ізюмське, назавжди приховане в цій синій посудині. Ностальгія?
А по-друге, як же це винахідливо і водночас просто! Просто до геніальності. Валеріан Миколайович використовував куряче яйце як тривимірну модель. Перед тим як перенести свій малюнок на папір, Авілов наносив його на яєчну шкаралупу — обмірковував, фантазував, уявляв, одним словом, творив на об'ємній формі. Ось де насправді народжувалися його нові задуми та втілювалися фантазії. Можливо, хтось вважає, що таке know-how і ламаного шеляга не варте, але ж не дарма кажуть, що все геніальне — просте.
У 1961 році, у віці 55 років, Ганни Олександрівни Чистової не стало. Авілов залишився сам. Більше в Нікольську його нічого не тримало. Крім, звісно, роботи.
Дочекавшись свого 60-річчя, Валеріан Миколайович звільнився того ж дня — 1 червня 1963 року, у зв'язку з виходом на пенсію. І відразу повернувся в Ізюм.
Фінал біографії Авілова більш-менш відомий. В Ізюмі він одружився вдруге, мешкав по провулку Колодязному. Збирав історичні матеріали, робив фотографії та писав краєзнавчі нотатки, які заносив до тоненьких учнівських зошитів своїм розгонистим авторським почерком.
І, як завжди, вирощував квіти. Як влучно зазначили в передмові упорядники «Записок краєзнавця»: «Окрасою його життя були квіти — мускарики («кияшки»), які він ростив і любив надсилати друзям».[6]
Примітки:
1. Московська вулиця в Ізюмі - зараз нижня частина вулиці Покровької.
2. Імена, які згадує В. М. Авілов, належали власникам наймодніших та найпрестижніших комерційних садівництв та насіннєвих фірм початку XX століття, чиї ілюстровані каталоги (проспекти) розсилалися поштою по всій імперії. «Тамм» — це знаменитий елітарний Торговий Дім купця-садівника Івана Тамма у Москві; «Бер» — великі помологічні розсадники німецького підприємця Карла Бера на Півдні країни; а «Кабелітов» — садовий дім Кабелітових, що спеціалізувався на сортовій оранжерейній розсаді. Виписування селекційного матеріалу у цих брендів свідчить про високий європейський рівень квіткового бізнесу родини Авілових в Ізюмі.
3. Висоцький Андрій Васильович - викладач чистописання та малювання Ізюмського реального училища - освітнього закладу в якому навчався Авілов.
4. «ІЗОС» та «ЛЕНЗОС» - Ізюмський та Ленінградський заводи оптичного скла.
Були евакуйовані до Пензенської області де об’єдналися з місцевим заводом «Червоний гігант ».
5. Насправді Ізюмський завод був реевакуйований до Загорська, а вже Загорський завод, який до цього перебував в евакуації у Томську, перевели до Ізюма.
6. Авілов В. М. Старий Ізюм. Записки краєзнавця. — Харків: Факт, 2021. — 336 с. — С. 7.
Джерела та література:
1. Хрустальный дворец. Художественное стекло XVIII–XXI веков : альбом-каталог выставки / Омский обл. музей изобраз. искусств им. М. А. Врубеля ; [куратор выст. И. А. Гольский ; составители каталога: Л. Р. Ведерникова, И. А. Гольский, В. С. Голова]. — Омск : ООМИИ им. М. А. Врубеля, 2015. — С. 216, 232, 234, 292, 293, 296.
(Примітка автора: у цьому виданні на с.292–293 ім'я Валеріана Авілова помилково зазначене як «Валерий», а рік смерті вказано із знаком питання — «1903–?»).
2.Матеріали спеціальної ювілейної експозиції та публікації у пресі Нікольського району, присвячені 120-річчю від дня народження художника В. М. Авілова (2023 р.).
3.Сібільов М. В. Старовинності Ізюмщини. Випуск ІІ (Археологічні розвідки в басейні Дінця 1920–1926 рр.) / М. В. Сібільов ; Ізюмський Окружний Музей. — Ізюм, 1926. — С. 26.
4.Авілов В. М. Старий Ізюм. Записки краєзнавця (рос. та укр. мовами) / В. М. Авілов. — Харків : Факт, 2021. — 336 с. — С. 7. — ISBN 978-617-8072-08-7.
© Олександр Посунько, 2026. Цитування та копіювання дозволено лише за умови зазначення авторства та лінку.
