Центральна рада наперододні Крут

Уривки з монографії Михайла Ковальчука: Битва двох революцій: Перша війна Української Народної Республіки з Радянської Росією. 1917-1918 рр. Том 1

Прихід комунізму й Центральна рада

Для початку потрібно нагадати, що заклики до проголошення незалежності України спершу лунали в національному таборі напрочуд рідко. Представники старшого покоління, подібно до С. Єфремова, вважали будівництво власної держави передчасним з огляду на низький рівень національної свідомості серед українців. Соціалісти ж сподівалися, що в очищеній від спадщини царату Росії більше не буде місця національним утискам. Окремі діячі УСДРП і УПСР навіть обстоювали думку про те, що надмірне захоплення національними гаслами відволікатиме «трудящих» від класової боротьби. Так, вустами В. Винниченка українські соціал-демократи заявили, що їхньою головною метою є лише побудова соціалізму: «Ми, соціял-демократи, ставимо метою своєї громадської діяльности соціялізм. Для нас це єдина мета. Це є для нас повнота життя, ідеал і необхідність. Все інше, включаючи й національність, є момент, входящий в це поняття, національність є тільки засіб досягнення нашої єдиної мети. Коли б ми переконалися, що для нашої загальної мети краще, коли народ наш денаціоналізується, ми змогли б перемогти свої звички, свою любов до рідного, звиклого, винесеного з дитинства, ми знайшли б у собі мужність пожертвувати зайвим чуттям для вищого». І хоча не всі українські соціалісти могли погодитися з подібним нехтуванням національною ідеєю, чимало з них цілком поділяли таку позицію.

Але де-факто УЦР немала ніякої влади, адже в той мент, коли делегати УЦР проголошували федерацію хаос та анархія, котрі стрімко поширювалися в колишній імперії, заполонили й Україну. Намагання пролетарів отримати всі можливі права при зменшенні обов'язків призвели до занепаду промислового виробництва і скорочення робочих місць. Селяни самочинно захоплювали поміщицьку землю. Розташовані на Правобережній Україні російські війська не бажали воювати, зате досхочу грабували місцеве населення. Зруйнований адміністративний апарат виявився неспроможним підтримувати правопорядок. Ради робітничих і солдатських депутатів усіляко потурали революційній анархії. «Та власть, з якої так бігла й якої бажала Центральна Рада, звичайно, показалася маною, бо власти нігде тепер немає, - писав у ці дні С. Єфремов. - І вийшло, як я й попереду казав, що Центральна Рада тільки все більше й більше тратить на популярності і все менше й менше може впливати на події». За цих умов лідери Центральної Ради вирішили, що лише український народ повинен сам визначати свою долю.

А тепер до теми налагодженню співпраці між більшовиками та українськими соціалістами сприяло те, що останні нерідко підтримували гасло радянської влади. Керманичі УСДРП вважали, що національна справа лише виграє, якщо усунути від влади в Україні представників буржуазії та великих землевласників, переважна більшість яких не була українцями. Уже в жовтні 1917 р. українські соціал-демократи оголосили про намір установити в країні владу «організованого пролетаріату, селянства і війська». З трибуни Центральної Ради М. Порш закликав спиратися в будівництві нового ладу лише на робітників і селян, а М. Ткаченко заявляв, що «пролетаріат мусить взяти власть». В органах «революційної демократії» представники УСДРП часто блокувалися з більшовиками. «У багатьох питаннях в Раді і в думі українські с.-д. підтримували наші пропозиції, не раз виступали з заявами, що вони по суті більшовики, але тільки українські… - згадував голова більшовицького партосередку в Катеринославі. - Не раз вони визнавали лозунг "Вся влада Радам і аж до жовтневого перевороту в Петрограді українські с.-д. стояли близько до нас»

Попри те, що ЦР видала резолюцію з осудом петроградського повстання, багатьом українським політикам більшовики здавалися меншим злом, аніж Тимчасовий уряд, який в останній період свого існування виявляв неприховану ворожість до національного руху. Для прикладу українські соціал-демократи на шпальтах «Робітничої газети захоплювалися швидкістю повалення «буржуазного» уряду A. Керенського, пропонували кооптувати більшовиків до крайових органів влади і вважали РСДРП(б) «єдиною пролетарською партією на Україні, з котрою у нас міг бути і, певне, буде найближчий пролетарський зв'язок». Група самостійників (П. Макаренко, В. Отамановський, Андрус) навіть приєдналася до українських вояків, які взяли участь у вуличних боях на боці більшовиків*. Допомога повсталим була продовженням боротьби проти російського централізму.

До того ж у конфлікті Тимчасового уряду з більшовиками симпатії вояків-українців також були на боці останніх. Делегати III Всеукраїнського військового з'їзду гучними вигуками висловили свою підтримку Леніну, а не Керенському. З'їзд вояків-українців 12-ї армії (Північний фронт) заявив: «Центральний уряд загально- російський… ставився вороже до наших домагань як нації, a Центральній Раді та Генеральному Секретаріату в уведенню в життя постанов українських з'їздів… Визнаючи той уряд недемократичним і нереволюційним, вважаємо, як він упаде, то ми нічого не стратимо»". На з'їзді військових моряків Чорноморського флоту делегати-українці голосували за визнання радянської влади" Збори 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького привітали «виступ більшовиків у Росії», хоча й зазначили, що «свій уряд будем боронити від спроб незначної кількості чужинців захопити владу, яку весь трудовий народ України передав своєму виборному органу - Центральній Раді»

Нерідко вояки-українці відмовлялися виступати на захист Тимчасового уряду. Зокрема, українізована 44-та дивізія відмовилася вирушати з Північного фронту на придушення більшовицького повстання. Засудивши політику Тимчасового уряду, дивізійна рада висловила побажання, щоб майбутній російський уряд був сконструйований «за принципом федерації, а на Україні, в її етнографічних межах, щоб вся влада перейшла до рук Центральної Української Ради». У Москві кілька українізованих підрозділів взяли участь у боях з урядовими військами на боці «революційних» частин. 7-й Український важкий гарматний дивізіон вів обстріл кремлівської цитаделі, за стінами якої засіли останні оборонці Тимчасового уряду. На залізничній станції Орша в Могилівській губернії вояки-українці 156-ї дивізії заблокували рух ешелонів перешкодили викликаним з фронту військам дістатися до Москви Петрограда.

Зі свого боку, більшовики розраховували, що співпраця з українським урядом допоможе встановити в Україні «владу трудящих». Як згадував В. Винниченко, після перемоги над прибічниками Тимчасового уряду в Києві місцеві більшовики не виявляли ворожості до Центральної Ради". Українські підрозділи без перешкод з боку «революційних» частин взяли під контроль основні установи міста. Військово-революційний комітет наказав частинам залоги й робітничій червоній гвардії виконувати всі бойові накази, підписані головою ВРК Л. П'ятаковим та призна- ченим українською владою командувачем Київського військового округу підполковником В. Павленком". Чільний більшовицький діяч, М. Зарніцин, повідомив керівництво київських профспілок, що «серйозних розходжень між більшовиками і Радою немає»". Голова обласного парткомітету РСДРП(б) Бош, яка виступала проти співпраці із Центральною Радою, перебувала в цей час у Вінниці, де стався військовий заколот. Вояки місцевої залоги, не побажавши вирушити на фронт, виступили проти командування.

У Харкові українські соціал-демократи й більшовики спільними силами нейтралізували прихильників Тимчасового уряду Представники українських соціалістичних партій увійшли до складу військово-революційного комітету. Як свідчив член місцевого осередку РСДРП(б), «відносини більшовиків з "українською" частиною в ревкомі в той період ззовні, принаймні, були мирними, навіть дружніми»". Більшовики погодилися з призначенням на посаду начальника харківської залоги представника українських організацій, прапорщика М. Чеботаріва. Останній згадував, що в той час «лідери харківського більшовизму охоче розмовляли з на- ми, українцями, і не одну справу ми добровільно лагодили».

У Полтаві більшовики та українські соціалісти-революціонери визнали петроградський переворот і водночас привітали «Центральну Українську Раду в її рішенні спільно з революційними органами взяти владу до своїх рук для боротьби з контрреволюцією…»

В Одесі під час зміни влади комітет РСДРП(б) заявив, що «підтримує Українську Раду в її прагненні до самовизначення українського народу» Член більшовицького осередку Л. Рузер протестував проти намагань українців захопити владу в Одесі, але водночас підтримав співпрацю із Центральною Радою61. Призначений українським урядом командувач Одеського військового округу не заперечував, щоб посаду коменданта в місті обійняв член президії Ради солдатських депутатів більшовик Гур'єв".

У Катеринославській Раді українські соціал-демократи спільно з більшовиками голосували за визнання найвищою владою в Росії Раднаркому, а в Україні - Центральної Ради. У Луганську більшовицький військово-революційний комітет об'єднався з ревкомом, створеним українською повітовою радою. Як повідомляв голова Ради робітничих і солдатських депутатів К. Ворошилов, більшовики й українські організації «тижні зо два працювали разом досить дружно». У Маріуполі голова Ради робітничих і солдатських депутатів більшовик В. Варганов надіслав Центральній Раді «сердечне товариське вітання в усіх її починаннях як української влади вільній і самовизначеній Україні».

Тай українські керманичі вважали «старорежимних» російських генералів зі штабу Київського військового округу значно більшою загрозою для революції, ніж заблудних борців за інтереси пролетаріату. Під час вуличних боїв групи вояків-українців виступили на боці більшовиків, а призначений командиром українських військових сил у Києві підполковник В. Павленко навіть координу- вав свої дії з більшовицьким військово-революційним комітетом".

Для прикладу 13 листопада викликані до Києва для приборкання більшовиків російські війська припинили боротьбу. Голова військово-революційного комітету повідомив до Раднаркому, що «дружніми зусиллями більшовицьких і українських вояків та озброєних червоногвардійців штаб змушений здатися»10. Озброєні делегати III Всеукраїнського військового з'їзду, який саме в ці дні відбувався в Києві, взяли під свій контроль управління Київського військового округу й основні державні установи міста. Влада в українській столиці перейшла до Центральної Ради. Місцеві більшовики не перешкоджали цьому, вважаючи українців союзниками проти Тимчасового уряду. Викликані для приборкання більшовиків козачі частини були виведені з Києва, а юнкерам, які не визнали петроградський переворот і бажали продовжувати боротьбу з узурпаторами, дали змогу виїхати за межі України.

Одеса, події листопада 1917 року

У листопаді 1917 р. в Одесі царювало справжнє багатовладдя. У місті діяли Ради робітничих, солдатських, матроських і селянських депутатів, українська військова та губернська ради. На владу в Причорномор'ї претендував Румчерод - виконком Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту й Одеської області.

Вирішальним впливом у місцевих Радах користувалися більшовики, яких підтримували російські соціал-демократи- інтернаціоналісти, ліві есери й анархісти. В Одесі Ради визнали петроградський переворот і радянську владу. Але штаб Одеського військового округу підпорядкувався Генеральному Секретаріату. Командувач ОВО генерал Ю. Єлчанінов погодився виконувати накази уряду УНР, і це зумовило успіх українців. 20 листопада в Одесі був створений тимчасовий обласний революційний комітет, куди на паритетних засадах увійшли представники Рад, Румчероду й українських організацій. Ревком одразу ж підпорядкувався урядові УНР

Створення колегіального органу влади не додало визначеності в політичне життя міста. «До цього дня в Одесі геть невідомо, в чиіх руках перебуває влада тут, на місцях… - повідомляли до Петрограда одеські більшовики. - Існує "Румчерод", українська рада і Ради. Ради і, головним чином, виконавчі комітети Рад, ухвалюю- чи на пленумах більшовицькі резолюції, на ділі в повсякденній праці саботують (це стосується, головним чином, президій виконав- чого комітету робітничих і виконавчого комітету солдатських депутатів) більшовицьку працю і тактику… Всі ці умови створили в Одесі таке становище, що складений усіма цими організаціями революційний комітет не має жодної влади, не користується жодним впливом»

На вулицях міста вирували політичні пристрасті, відбувалися багатотисячні демонстрації. Ось як змальовувала преса одну з таких маніфестацій: «О третій годині дня підійшла до Воронцовміського палацу перша група маніфестантів Пересипського району. Попереду під звуки оркестру йшли самокатники. Красувалися прапори і плакати з усілякими гаслами і девізами. З різноманіття- ними написами на величезній кількості дрібних прапорів прохор- дили вояки 49 запасного полку. Серед них кидалися в очі плакати з гаслами: "Геть, буржуазна влада!", "Перемир'я на всіх фронтах!", "Нехай живе друг народу Ленін!" Стрункими лавами під музику власног оркестру проходили моряки з велетенським прапором. Хода змикали морські батальйони і червона гвардія з прапором: Смерть капіталізму.

Відносини між представниками УНР і радянськими органами влади зовні були доброзичливими. Голова губернської української ради Володимир Чехівський і комісар Одеського військового округу підполковник Віктор Поплавко прагнули будь-що уникнути конфронтації. Соціал-демократ і переконаний прихильник «народовладдя», Чеховський вважав неприпустимим будь-який розбрат між революціонерами. Виходець із дворянської родини, Поплавко дотримувався лівих політичних поглядів і вірив, що новий петроградянський уряд не має ворожих намірів щодо України".

Представники української влади йшли назустріч побажанним керівництва Рад. Так, до виконання обов'язків комісара при штабі ОВО було допущено члена Ради солдатських депутатів, більшовика Гур'єва. В. Чеховський і В. Поплавко підтримали рішення радянських структур про об'єднання. Уже 10 грудня виконком Ради солдатських депутатів ухвалив об'єднатися з українською військовою радою та іншими організаціями, які «стали на платформу визнання в Одесі влади з військових питань Центральної Ради і військового генерального секретарства»

Керівники одеських більшовиків - А. Хмельницький, П. Старостін, П. Заславський та ін. - вважали свій політичний вплив недостатнім для захоплення влади в місті. Більш войовничі прихильники «пролетарської революції» гуртувалися в штабі одеської червоної гвардії. Командир червоногвардійців, кремезний 23-річний токар Макар Чіжиков та його начальник штабу, 20-річний робітник Мойсей Кангун відкрито закликали до перевороту". За свідченням сучасника, «на велелюдних зборах у клубі червоної гвардії, на низці фабрик і заводів червоногвардійська маса виставляла вимогу фракції більшовиків Одеської Ради - взяти всю владу в місті до своїх рук…»

В Одесі налічувалося 1,5 тис. червоногвардійців. Начисленніші загони існували на заводі «Русского общества пароходства и торговли» (РОПіТ) та в залізничних майстернях. Керівники червоногвардійців усіляко намагалися підняти рівень боєздатності своїх бійців. Член загальноміського штабу червоної гвардії згадував: «Цілими днями у штабі кипіло, як у мурашнику. Частина червоногвардійців лагодила зброю та підшукувала набої до руш- ниць, риючись у ящиках, які запрудили всю кімнату. Інші, за завданням штабу, займалися приготуванням запасів продуктів. Для цього довелося виїжджати в різні частини міста, що, до речі, не так легко вдавалося. Треті вчилися стріляти з кулеметів»

Однак характерною рисою «революційного» пролетаріату в Одесі було засилля в його лавах кримінального елементу. Невипадково заїжджі більшовики характеризували одеських пролетарів як «бандитів» і «спекулянтів». Чимало портових робітників, які поповнили лави борців за «пролетарську диктатуру», звикли займатися крадіжками та дрібним шахрайством. Вступали до лав червоної гвардії й члени молодіжних банд, які таким чином отримували зброю. Нічне патрулювання червоногвардійцями вулиць Одеси нерідко супроводжувалося пограбуваннями перехожих.

У разі збройного повстання керівники червоної гвардії розраховували на підтримку таких частин залоги, як 40-й і 49-й запасні полки, 1-й авіапарк (разом 8-9 тис. вояків). Нейтралітету дотримувалися 45-й і 46-й запасні полки, 12-й Охтирський гусарський полк, самокатний батальйон, а також частини 2-ї Сербської дивізії, яка формувалася в районі Одеси. Крім того, штаб червоної гвардії покладав значні надії на підтримку Чорноморського флоту. Базовані в Севастополі кораблі могли менш ніж за добу дістатися на допомогу повсталим.

Військовою опорою української влади в Одесі була гайдамацька бригада. Наприкінці 1917 р. гайдамаки дислокувалися в південному передмісті, неподалік від Третьої станції Великого Фонтану. Тривалий час у лавах цього з'єднання не допускалося жодних комітетів, діяла сувора військова дисципліна. Серед вояків панувала атмосфера традицій козацької старовини, гайдамаки намагалися навіть у вбранні наслідувати давніх запорожців. На початку грудня обидва курені за наказом С. Петлюри були розгорнуті у пластунські (піші) гайдамацькі полки Запорозьких козаків. Крім того, почалося формування легкої батареї та кінного полку.

Командиром гайдамацької бригади був уродженець Поділля полковник Марко Мазуренко. У роки війни він служив у діючій російській армії, а після революції був переведений на посаду командира запасного полку в Одесі. Спершу полковник ставився неприхильно до українізації, але після листопадової зміни влади перейшов на українську службу. Командирами частин були досвідчені офіцери: штабс-капітан Осмоловський (1-й Гайдамацький пластунський полк), штабс-капітан Орлов (2-й Гайдамацький пластунський полк), підполковник Продьмо (1-й Гайдамацький кінний полк), штабс-капітан Комірний (1-ша Українська летка батарея". Активну допомогу формуванню гайдамаків надавала створена I. Луценком в Одесі українська військова рада. Керівника цієї організації капітана Іванівського один з його співробітників охарактеризував як «людину надзвичайної інтелігенції, самостійної вдачі. дуже твердої волі й завзятого українця». Щоб прискорити формування гайдамацьких полків, М. Макуренко скасував ретельний відбір добровольців. Невдоваі бригада налічувала вже близько 6 тис. вояків, чимало з яких виявилися прихильниками «демократизації» війська. Один з українських офіцерів згадував: «І що ж ми почали помічати? Почалися серед козаків балачки, що так не має бути, що по всіх частинах є ради, а в нас їх нема. Старшини тут, мовляв, що хочуть, те й роблять, а козаки не мають ніякого голосу. Далі почали мріяти про те, що треба завести в себе ради, як це було на старому Запоріжжі, старшин, мовляв, треба вибирати. Почалася ось так сварка поміж самими козаками».

І ось 11 грудня одеська преса опублікувала маніфест Раднаркому із закликом до боротьби проти «контрреволюції». Того самого дня Рада солдатських депутатів ухвалила розпочати формування добровольчого загону для боротьби з Каледіним. Був створений військово-революційний штаб, до складу якого ввійшли член президії Ради робітничих депутатів Г. Ачканов, керівники червоної гвардії М. Чіжиков і М. Кангун, член Ради солдатських депутатів Гур'єв, члени Ради матроських депутатів Скобелєв і Власов, а також два представники Румчероду.

А вже світанку 13 грудня загони озброєних робітників почали займати центральні вулиці міста і проходи в порт. На залізничному вокзалі червоногвардійці виставили охорону, а в гаражі Скляного заводу на Пересипі захопили автомобілі, які належали Союзу міст, Червоному хресту та іншим громадським організаціям. При цьому робітники роззброїли невеличкий відділ гайдамаків. До вечора кількасот червоногвардійців зосередилися біля Воронцовського палацу на Миколаївському бульварі, де розмістився виконком Ради робітничих депутатів. Спостерігаючи за активністю червоної гвардії, голова військової ради Іванівський телеграфував українським організаціям 9-ї армії: Будьте готові.

Увечері 13 грудня відбулося спільне засідання Рад робітничих. солдатських, селянських і матроських депутатів. Більшовик Л. Рузер, засудивши нейтралітет Центральної Ради в боротьбі з Каледіним, заявив, що «українська демократія протестує проти таких реакційних тенденцій Ради». Український соціал-демократ Паль ниченко спробував пояснити, що «Рада не хоче відправляти війська на Дон тому, що вона не хоче пролиття братської крові, і тому, що українські війська потрібні Україні для захисту від домагань польської шляхти, що Рада не перешкоджатиме нікому, хто захоче відправитися на Дон»". У відповідь емісар Балтійського флоту A. Шерстобітов звинуватив українську владу в прагненні «знищи- ти Ради» й рішуче підтримав відправку військової експедиції на Дон. Більшістю голосів учасники засідання доручили об'єднаній президії Рад організувати експедицію проти Каледіна. Коли ж почалося обговорення питання про владу в губернії, комісар при штабі ОВО Гур'єв поскаржився на недружне ставлення до нього підполковника В. Поплавка. П. Старостін заявив, що «Чорноморський флот ні від кого не залежить і може чинити на свій розсуд», залунали протести проти «українізації» Херсонщини. Зрештою, було вирішено створити об'єднаний революційний комітет, якому й передати найвищу владу в губернії.

У штабі округу дії червоногвардійців та рішення одеських Рад розцінили як виступ проти української влади. Вранці 14 грудня за наказом генерала Ю. Єлчанінова до центру міста вирушив 2-й Гайдамацький пластунський полк. Розігнавши червоногвардійську варту, гайдамаки зайняли вокзал і телефонну станцію та почали просуватися Пушкінською вулицею в бік оперного театру. У багатьох місцях українські вояки встановлювали кулемети і споруджу- вали імпровізовані укріплення. Вантажні автомобілі з озброєними вояками роз'їжджали містом, лякаючи мешканців своїм грізним виглядом.

Знадобилося небагато часу, щоб на вулицях залунали постріли. Біля будинку колишнього одеського градоначальства під обстріл потрапив М. Кангун. Начальник штабу червоної гвардії саме їхав за партією мануфактури для своїх людей, коли автомобіль обстріляли з кулемета. Смертельно поранений, він вискочив з авто і встиг пробігти кілька десятків метрів уздовж вулиці, перш ніж випсротався непритомним на бруківці. Не приходячи до тями, М. Кангун помер, коли його намагалися вивезти до шпиталю".

Начальник штабу одеських червоногвардійців став першою. але не останньою жертвою збройної боротьби на вулицях міста.

На Куликовому полі від куль гайдамаків загинули кілька бойов ків, які виіхали на пошуки М. Кангуна". Після цього перестріли між гайдамаками й червоногвардійцями спалахнули на Пушкінській вулиці, у районі Миколаївського бульвару, біля міського театру. Вокзал, телефонна станція та інші пункти в центрі міста кіль разів переходили з рук у руки. Оскільки загальноміський штаб червоної гвардії залишився без керівництва, бойовики деякий час діяли розрізнено. На товарній станції червоногвардійці-залізничники захопили кілька вагонів зі зброєю, але наступати до центр міста не зважувалися. Зрештою, підрозділи 2-го Гайдамацьког полку закріпилися в районі вокзалу, Куликового поля, Пушкінської, Канатної та Малої Фонтанної вулиць.

Для мирного залагодження конфлікту керівництво президій Рад створило комісію у складі члена виконкому Ради робітничих депутатів Л. Рузера та почесного голови української військової ради I. Луценка101. Обидва виїхали до штабу червоної гвардії, розміщеного в підвальному приміщенні палацу князя Урусова. Однак там відмовилися вести будь-які переговори з I. Луценком чи іншими представниками української ради. «Я хотів було прийняти його, як парламентаря, але товариш Чіжиков ледь не убив мене за це, і довелося Луценка відправити назад, - згадував член штабу червоної гвардії Сліпов. - Те, що я випустив Луценка, червоногвардійці мені не вибачили, вони мене навіть поранили». Так комісія ні з чим повернулася до Воронцовського палацу.

Розосередившись у центрі міста, вояки 2-го Гайдамацького пластунського полку втратили на окремих ділянках кількісну пере- вагу над супротивником. Скориставшись цим, червоногвардійці атакували в районі Великої та Малої Арнаутівських вулиць. Після перестрілки українські вояки відійшли до Куликового поля, коли на допомогу їм наспів відділ 1-го Гайдамацького пластунського полку. Контратака гайдамаків не забарилася. Один з українських офіцерів, підполковник М. Янчевський, згадував: «Наступ був гвалтовний. Гайдамаки до полону червоногвардійців майже не брали. До рук гайдамаків дісталося багато мушкетів і до десятка кулеметів»

До вечора гайдамаки витіснили червоногвардійців у портовий район. Під час вуличних сутичок загинули члени штабу червоної гвардії Бекетов, Кірсанов та ін. Керувати діями червоної гвардії не було кому, зв'язок із центром міста виявився втраченим. Члени військово-революційного штабу побоювалися найгіршого. «Рештки червоної гвардії, що відступали під прикриттям ночі до свого штабу, відступили до Ропіту, - згадував А. Броневий, член загальноміського штабу червоної гвардії. - Відступати далі було нікуди. У штабі червоної гвардії було залишено кількох надійних товаришів, яким було дано завдання висадити його в повітря в разі, якщо його буде зайнято гайдамаками»1. Паніка серед червоногвардійців була настільки сильною, що в заводській котельні почали знищувати документи штабу. Очевидець згадував, як «під час цього хаосу всі присутні із числа червоногвардійців палили свої мандати і папери, які були при них»

Здавалось, наче все, більшовики розгромлені, залишилось лише дотиснути. Але підполковник B. Поплавко волів розпочати переговори. 14 грдня вів запропонував керівникам Румчероду й військово-революційного штабу відкликати із центру міста всі українські частини, за умови припанення червоною гвардією військових дій проти Центральної Ради. Поплавко навіть заявив, що українська військова рада більше заперечує проти відправки збройних загонів на Дон

Такий компроміс цілком влаштовував керівників повстання, які подумки вже прощалися із життям. О 18 годині відбулося екстрене засідання об'єднаних президій Рад спільно з представнаками Румчероду, української військової ради, партійних осередків російських більшовиків, меншовиків та есерів. Було вирішено погодитися на перемир'я і створити тимчасовий об'єднаний комітет для організації влади в місті.

Згодом за наказом Ю. Слчанінова гайдамацькі підрозділи припинили наступ і повернулися в центральні квартали, а звідти на південну околицю міста. Увечері 15 грудня бої припинилися, хоча це й не принесло заспокоєння мешканцям міста. «Вуличні грабунки набули масового характеру. Стрілянина з рушниць не припинялась, повідомляв газетний кореспондент. - У різних місцях сильні вибухи від бомб, кинутих в кількох випадках анархістами у напрямку патрулів; в інших випадках вибухали гранати, які застосовувалися червоногвардійцями під час сутичок з гайдамаками. Зареєстровано десятки випадків пограбувань під виглядом конфіскації зброї в пе- рехожих. Сотні озброєних вояків, отримавши інструкції й мандати чинити труси в квартирах, вривались у квартири під погрозами розстрілу й разом зі зброєю забирали коштовності»

У ніч на 16 грудня В. Чеховський і В. Поплавко прибули на спільне засідання виконкомів Рад та української військової ради. Г. Ачканов згадував: «Це засідання, хоч і було скликане як мирна конференція між Радами і українською радою, мало досить бурх- ливий характер. Члени виконкомів Рад піддали нещадній критиці дії української ради. Спілка моряків оголосила, що коли україн- ська рада не вгамує гайдамаків, то моряки не дадуть на берег ні одного фунта вугілля, ні одного фунта продовольства».

Учасникам засідання вдалося досягти остаточної домовленості про припинення бойових дій. Влада в місті переходила до «Ради десяти», створеної з представників Рад, Румчероду, української військової ради й червоної гвардії. Рішення про об'єднания Рад з українською військовою радою залишалося в силі. Війська воргуючих сторін мали відійти із центру міста, охорону якого вирішили доручити нейтральному 12-му Охтирському гусарському волку. Підтримувати лад у робітничих районах мала червона гвардія, в порту - матроси, у Херсонському й Олександрівському районах міста - українські частини

До того ж на основі досягнутих домовленостей червона гвардія зберігала за собою зброю. Весь інцидент було оголошено «непорозумінням», винуватців якого українська влада зобов'язувалася не переслідувати. «Збройні виступи викликані дезорганізованими масами, які стоять лівіше більшовиків, і мають явно неорганізований характер, - йшлося в заяві командування округу. - 3 огляду на те, що в червоній гвардії маса дітей, щодо неї жодних репресивних заходів не вжито. Можна сподіватися, що громадські організації приберуть дітей зі складу червоної гвардії й позбавлять місто від подальших подій»

З цього зробемо висновок, що представники української влади сподівалися, що мирне залагодження конфлікту стане запорукою взаємного примирення та спільної праці на користь революції. Вітаючи членів Рад і української військової ради, В. Поплавко висловив побажання, щоб ці організації не лише на словах, а й на ділі злилися «душею і серцем». Виступаючи перед депутатами, В. Чеховський вигукнув: «Хай живе пролетаріат і селянство України і всієї Росії! Нехай живе об'єднане військо, що стоятиме на сторожі інтересів народу!».

Але попри гарні наміри представників української влади, більшовики та їхні попутники продовжували пропагандистську кампанію проти Центральної Ради. Червоногвардійці не припиняли самочинні реквізиції. Уже наступного дня після об'єднавчого засідання член Ради робітничих депутатів Гальберштадт пригрозив «збройною відсіччю» на спроби роззброїти червону гвардію. Оскільки жодного з учасників збройного виступу не було притягнуто до відповідальності, ніщо не перешкоджало їм готуватися до нової спроби перевороту.

Харків, кінець 1917

Наприкінці 1917 року в тому ж Харкові царювала атмосфера цілковитої політичної невизначеності. За III Універсалом Центральної Ради, місто й губернія входили до складу УНР. Губернським комісаром був український есер О. Попов, а його помічником - український соціал-демократ С. Тимошенко. Але фактично влада в Харкові належала військово-революційному комітетові при Раді робітничих і солдатських депутатів. Очолював ВРК відомий революціонер, голова обласного комітету РСДРП(б) Артем (Ф. Сергєєв), а його найближчим помічником був начальник центрального штабу харківської червоної гвардії М. Рухимович. Чимало харківських меншовиків, українських соціал-демократів і есерів підтримували гасла радянської влади.

Як і під час здачі Одеси в руки більшовицький номенклатурі представники української влади докладали всіх зусиль, щоб залагодити політичні розбіжності мирним шляхом. Начальник залоги і член Центральної Ради 32-річний прапорщик М. Чеботарів щиро прагнув не допустити збройної конфронтації. Інший впливовий діяч харківської організації УСДРП, М. Петренко, також намагався запобігти ескалації конфлікту. Один з місцевих більшовиків згадував: «На багатьох нарадах представник Центральної Ради Петренко зовсім недвозначно заявляв: "Якщо ми, українці, з вами, більшовиками, про владу не договоримося, то доведеться говорити зброєю".

Але як і в Одесі більшовики та їхні попутники не приховували ворожості до Центральної Ради. 14 грудня Рада робітничих і солдатських депутатів засудила «контрреволюційну» політику Центральної Ради й підтримала встановлення радянської влади в Україні. Конфлікт Раднаркому з урядом УНР поглибив напруженість між органами української адміністрації та ВРК. Так, губернський продовольчий комітет відмовився виконувати накази Генерального Секретаріату й дозволив відправляти продовольство до Росії.

Прихильники радянської влади сподівалися знайти підтримку серед російських частин харківської залоги: 29-го, 30-го, 232-го піхотних запасних полків, 1-го саперного запасного полку, 4-го гарматного запасного дивізіону, 29-го автокулеметного відділення. команд виздоровців і підрозділів ополчення. Більшість вояків справді співчувала більшовикам; найбільш розпропагованим вважався 30-й запасний полк, який підтримував Раднарком і за- кликав до боротьби із Центральною Радою13. Міська червона гвардія налічувала 1,5-2 тис. осіб і складалася переважно з робітників-латишів, які працювали на підприємствах, евакуйованих з Прибалтики під час війни. Найбільші осередки червоної гвардії існували на заводах «Всезагальної компанії електроенергії» (ВКЕ) і Шиманського, паровозобудівельному заводі (ХПЗ), підприємстві «Гельферіх-Саде», залізничних майстернях. Отримавши з Тули зброю, червоногвардійці регулярно проводили заняття з військової підготовки.

Владу УНР у Харкові захищав 2-й Український запасний поли (2,5 тис. багнетів), створений шляхом українізації 28-то запасного полку. Виборним командиром цієї військової частини буз штабс-капітан Омелян Волох - 31-річний уродженець Донеччини, який в 1917 р. долучився до українського відродження. Але серед вояків було чимало росіян, а деякі українці, за словами Волоха. «поступили тільки для того в полк, щоб бути ближче до дому». Центральну Раду підтримував 1-й курінь, а інші підрозділи радше співчували радянській владі. Не став на захист національної справи й 1-й Чигиринський полк (700 багнетів), який 18-19 грудня прибув до Харкова з Москви. Виборним командиром чигиринців був полковник Савицький, кадровий офіцер-артилерист і член УПСР. Зазнавши впливу революційної пропаганди, полк підтримував радянську владу. Інші українські підрозділи у складі харківської залоги були занадто нечисленними. Так, за твердженням М. Чеботаріва, у 1-му саперному запасному полку існувала українська сотня силою у 200 багнетів.

Таким чином, більшість залоги в Харкові підтримувала радянську владу. Незважаючи на це, керівники ВРК почувалися вкрай негативно. Містом кружляли чутки про наближення військ Центральної Ради - 21-го корпусу з Північного фронту, українізованих частин зі Слобожанщини тощо. «Щодня до Харкова прибувають загони українського війська. Солдати прибувають з рушницями і кулеметами, в повній бойовій готовності… - переповідав ці плітки місцевий часопис, - Вчора приїздили представники 1-го Запорізького полку, який напевне найближчим часом буде переведений до Харкова. Одержано відомості, що за розпорядженням Петлюри для Харкова вже виділено дві українські дивізії, які через 2-4 дні будуть у Харкові, Гарнізон Харкова українізується».

Начальник харківських червоногвардійців Мойсей Рухимович вирішив не чекати на війська Центральної Ради і відправив делегацію з проханням про допомогу до Білгорода. У цьому місті після боїв з ударними батальйонами перебував 1-й Петроградський зведений революційний загін Н. Ховріна. Останній так згадував про зустріч із харківськими посланцями: «Вони розповіли, що в Харкові утворюється надзвичайно важка ситуація. Становище місцевої Ради не міцне. Спиратися вона поки що може лише на невеличкі та слабко озброєні загони червоногвардійців. У місті знаходяться військові частини, в яких дуже сильний вплив петлю- рівців. Якщо вони раптом виступлять проти Ради, у Харківського ревкому не вистачить сил утримати владу»

H. Ховрін усвідомлював, яке значення має Харків для боротьби з Каледіним. Контроль над цим адміністративним, промисловим і транспортним центром забезпечував радянському урядові пряме залізничне сполучення з Донецьким басейном. Сил для зайняття Харкова спочатку було замало: Чорноморський революційний загін після боїв з ударниками повернувся до Криму, а Петроградський загін налічував лише 300 бійців (переважно матросів-балтійців) Але 20 грудня до Білгорода прибула колона військ зі складу «північних радянських загонів», під командою прапорщика Р. Сіверса (1296 багнетів, 97 шабель, 17 кулеметів, 6 гармат, 4 мотоциклетки. 3 панцерники). Об'єднані загони Р. Сіверса і Н. Ховріна цілком могли змінити співвідношення військових сил на Слобожанщині на користь прихильників «пролетарської революції».

Вислухавши харківських посланців, Рудольф Сіверс вирішив діяти без жодних зволікань. 25-річний прапорщик прагнув утвердити радянську владу всюди, куди лише могла дотягтися його рука. Уже ввечері 20 грудня він віддав наказ своїм воякам: «Противник українські війська, що йдуть за контрреволюційною Радою, стягуються до м. Харкова, де мають намір проголосити владу буржуазної Ради проти влади Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів… Наше завдання - зайняти Харків і обороняти його»

У ніч на 21 грудня загони Р. Сіверса та Н. Ховріна прибули до Харкова. Ешелони безперешкодно розмістилися на запасних коліях неподалік вокзалу. Бійці Сіверса одразу ж установили дві шестидюймові гармати на Холодній Горі, у західній частині міста. А вже вранці 21 грудня на вокзал прибули члени харківської більшовицької організації на чолі з Артемом, які зажадали від командирів «революційних» загонів недопущення кровопролиття. Харківські більшовики побоювалися, що будь-які насильницькі дії перешкодять розколу серед місцевих українських соціалістів, чимало з яких схилялися до підтримки радянської влади. У відповідь Р. Сіверс запевнив, що не має намірів перетворювати місто на арену громадянської війни. Представникам української влади він повідомив, що радянські загони прибули до Харкова лише для відпочинку після боїв з ударниками.

«Відпочинок» вояків і матросів супроводжувався грабунками й самочинними обшуками. Один з харківських більшовиків згодом визнав, що матроси-анархісти Н. Ховріна «інколи себе виявляли не зовсім у нашому дусі». Представники місцевих соціалістичних осередків протестували проти такої поведінки «революційних» військ. Як свідчив В. Антонов-Овсієнко, навіть харківські більшовики «висловлювали обурення свавіллям наших частин, здійснюваними ними самочинно обшуками, арештами і реквізиціями» М. Чеботарів згадував, як на зборах за участю «революційних» бійців Артем, Ф. Кін, М. Рухимович засудили подібні безчинства і заявили, що «таке військо не може бути більшовицьким, що це якась анархістична банда, що вони зараз будуть телефонувати до Петрограда і т. д. »

Тим часом заява про мирні наміри не перешкодила Р. Сіверсу готувати переворот. У ніч на 22 грудня матроси зайняли вокзал, управління Південної залізниці, пошту, центральний телеграф, телефонну станцію, а також будинок присутствених місць. Це викликало обурення серед представників багатьох демократичних організацій і політичних партій, які зажадали негайно вивести радянські загони з міста. Вимогу підтримали й деякі місцеві більшовики.

Але найвойовничіші борці за радянську владу не приховували своїх намірів. 22 грудня на шпальтах харківського більшовицького часопису а'явилася стаття під красномовною назвою «Боротьба зі зрадниками України». Її автор, не обмежившись викриттям «контрреволюційної» політики Центральної Ради, писав: «Ми цілком визначено заявили, що всім, хто заважатиме нам вести боротьбу з контрреволюцією і рятувати робітників Донецького басейну, - ми вчинимо збройний опір. Усіх, хто намагатиметься сило- міць розформувати війська за те, що вони не за контрреволюційну Раду, всіх, хто намагатиметься зупинити вантажі на північ, усіх, хто намагатиметься напасти на робітничу гвардію - усіх таких контрреволюціонерів ми вирішили роззброїти. Ми не пустимо більше до Харкова жодних контрреволюційних військ. Ми пропустимо всі революційні війська без затримки. Владі контрреволюціонерів з Київської Ради ми протиставимо нашу владу - владу трудящого народу, владу Рад»

Прагнучи ослабити сили харківської залоги, Р. Сіверс зажадав видати йому панцерники 29-го автокулеметного відділення. Коли ж начальник цього підрозділу відхилив вимогу, радянський командир вирішив силою захопити грізну бойову техніку. Ці наміри вкотре вже викликали обурення серед чільних харківських більшовиків, які не бажали подібними діями зірвати порозуміння з лівим крилом українських соціалістів.

Не дослухаючись до жодних заперечень, Р. Сіверс увечері 22 грудня розпочав захоплення панцерників. Загін під командою H. Ховріна прибув до казарм 29-го автокулеметного відділення на Мироносицькій вулиці. На будинок навели дві гармати, які прикривали піхота й панцерник із загону Р. Сіверса. Невеличкий кінний відділ забезпечував зв'язок з вокзалом і вів спостереження за центральними кварталами міста. Зі згоди М. Рухимовича участь в операції взяли 200 харківських червоногвардійців.

Аби приспати пильність опонентів, Р. Сіверс погодився обговорити умови виведення радянських загонів із Харкова. Нарада представників соціалістичних партій за участю радянського воєначальника відбулася пізно ввечері у приміщенні міської думи. Щоб запобігти кровопролиттю, українські соціал-демократи пообіцяли не відправляти вояків неукраїнської національності за межі УНР, дозволити транспортування хліба до Росії та пропускати червоногвардійські загони на Дон. Але Р. Сіверс і М. Рухимович не задовольнилися цими поступками і висували все нові умови, тягнучи час.

Між тим вояки автокулеметного відділення навіть під загрозою обстрілу відмовлялися видати панцерники. Н. Ховрін уже готувався до бою, коли в нічній темряві радянська артилерія помилково відкрила вогонь по власній бронемашині. Снаряд не влучив у ціль і непорозуміння швидко з'ясувалося. Але цей постріл кардинально змінив настрій оточених у казармах вояків. «Якщо до цього вони затягували переговори про здачу, то тепер швидко прийняли всі наші умови, - згадував Н. Ховрін. - Вояки й офіцери, які перебували в розпорядженні дивізіону, здали нам усю свою зброю і дванадцять панцерованих автомобілів». Деякі офіцери намагалися відстрілюватися, але після кількох кулеметних черг склали зброю.

Постріли почули учасники наради, які продовжували обговорювати умови виведення з міста радянських загонів. «Дискусія між більшовицьким військом і українцями затягнулася до пізньої ночі, приблизно до пів на другу, - згадував М. Чеботарів. - Несподівано увійшов до кімнати нашого засідання помічник командира панцерного дивізіону. На ньому не було лиця… Я лише глянуві зрозумів, що з панцерним дивізіоном сталося лихо не на нашу користь. Він лише сів, як з міста донеслися кулеметні стріли, а потім і гарматні вибухи». Як свідчив М. Чеботарів, Р. Сіверс у відповідь на звинувачення у дворушництві насмішкувато відповів: «Що ми будемо тепер говорити, коли заговорили кулемети та гармати?» Присутній на нараді член міської більшовицької організації С. Покко згадував: «Раптом пролунали три гарматних постріли, вбігає М. Петренко блідий і заявляє, що більшовики нас забалакують, а самі роблять свою справу, і пропонує нам припинити нічну стрілянину і кровопролиття. Рухимович, Артем, Євгенія Бош, Сіверс і я йдемо на нараду. Т. Артем вносить пропозицію припинити виступ, оскільки не впевнений у своїх силах і що Український полк може вдарити в запілля. Але т. Рухимович заявляє, що запілля забезпечене, показав через віконце освітлену електричними ліхтарями Катеринославську вул., де стояли улани напоготові на випадок нападу українців. Потім т. Сіверс заявляє, що навіть якби було зроблено розпорядження Харківського губкому про відступ, він йому не підкоряється, оскільки вважає відступ неможливим. На тому і порішили»

Більшовики для годиться надіслали на місце подій делегацію, яка мала посприяти мирному врегулюванню конфлікту. «Ми поїхали, заздалегідь знаючи, що поки доїдемо, справу буде зроблено, - визнав у спогадах С. Покко. - Коли ми приїхали до Мироносицької площі, командир, який проводив операцію, нам заявив: "Готово вже!"». Вояків автопанцерного відділу зігнали на імпровізований мітинг, а справні панцерники матроси-балтійці перевозили на вокзал.

М. Петренка і М. Чеботаріва за наказом Р. Сіверса було заарештовано, але після втручання Артема звільнено. Обидва українські полки відмовилися виступити проти радянських загонів. Першим оголосив нейтралітет Чигиринський полк. «Усі мої з полковником Савицьким заклики до них, козаків, стати в обороні України проти наїзників, не осягнули своєї цілі і козацтво повірило улесливим запевненням приїжджих більшовиків», з гіркотою писав М. Чеботарів. У 2-му Українському запасному полку більшість вояків також відмовилася битися з більшовиками. Утім, полк не побажав і приєднатися до «революційного» війська. Н. Ховрін згадував: «У гості до петлюрівців, які займали в той час Москалівські казарми, взяли найкращих наших агітаторів - Берга і Железнякова. Але як вони не старалися - їм не вдалося розтопити кригу недовіри піхотинців. Ті кричали, що розмовлятимуть з нами лише тоді, коли ми приберемо гармати з Холодної Гори і повернемо захоплені панцерники».

Р. Сіверс і М. Рухимович переконали харківських більшовиків скористатися ситуацією і сформувати губернський ВРК. 23 грудня новий орган влади був створений на об'єднаному засіданні виконкомів Рад робітничих і солдатських, а також селянських депутатів. До складу губревкому ввійшли переважно ліві есери та більшовики; головою ВРК став М. Рухимович. Начальником хар- ківської залоги був призначений більшовик С. Петриковський-Петренко, виборний командир батальйону 30-го запасного полку.

Таким чином без жодного опору збоку ЦР влада в Харкові остаточно перейшла до рук прихильників «пролетарської революції». Український губернський комісар зник у невідомому напрямку, інші представники уряду УНР також залишили місто

Осаточний розпад уряду Центральної ради.

На початку 1918 р. викликана революційним безладом соціально-економічна криза набула загрозливих масштабів. Цілковита руйнація інфраструктури, гостра нестача продовольства, тривала невиплата зарплатні стали звичайними явищами в багатьох містах України. Фінансова блокада, запроваджена Раднаркомом проти уряду УНР, призвела до хронічної нестачі коштів у державній скарбниці. Генеральний Секретаріат намагався вийти з кризи шляхом створення національної фінансової системи. Але перейменування київської контори російського Держбанку на Український державний банк і друк власних грошових знаків не зарадили становищу. Українські кредитові білети не користувалися довірою серед населення, а виплата ними заробітної платні викликала невдоволення навіть серед багатьох прихильників національної справи.

У боротьбі з фінансовою кризою український уряд вдавався до дій, гідних революційної влади. За розпорядженням В. Винниченка у кількох київських кав'ярнях на Хрещатику було вчинено обшук, під час якого вилучено гроші в усіх, хто мав при собі більше 500 крб. Незважаючи на протести проти порушення прав людини, голова Генерального Секретаріату вважав такі дії виправданим засобом боротьби з глитаями та спекулянтами. Однак «сповзання вліво» не допомогло українському урядові привернути симпатії пролетаріату. 12 січня керівники київських профспілок та фабрично-заводських комітетів оголосили про підтримку радянської влади. Голова Ради робітничих депутатів А. Іванов відкрито заявив про невизнання уряду УНР.

Народний Секретаріат намагався використати грошові надходження з Росії для збільшення свого політичного впливу. 3 січня 1918 р. харківський уряд за узгодженням з Раднаркомом оголосив, що надалі фінансуватиме всі установи та підприємства на теренах України. Як згадував Г. Лапчинський, до Народного Секретаріату одразу ж потяглися робітничі делегації з проханнями про виділення коштів. Та оскільки фінансові асигнування з Петрограда виявилися не надто значними, народні секретарі були змушені звертатися за позичками до місцевих Рад, а також обкласти одноразовим податком харківських «капіталістів». Отримати зарплатню від імені радянського уряду пощастило лише частині робітників Південно-Західної залізниці, київського «Арсеналу» і Деміївського снарядного заводу.

Безгрошів'я було головною причиною революційного екстремізму робітників. Співробітник секретарства фінансів УНР згадував про візит до уряду велелюдної делегації від київського заводу «Арсенал»: «Довідуюсь, що це робітники з Арсеналу, яким не плачено вже пару тижнів… "У нас діти голодні!" кричать жінки… "Прокляті ви… самі жрете, приховали гроші, а нам зароблене не виплачуєте… Воюєте між собою, а нам через те з голоду приходиться здихати"…». Укріпивши звідусіль свій завод, арсенальці перетворили його на справжню фортецю, до якої не допускали представників української влади. Напередодні різдвяних свят уряд під приводом нестачі палива тимчасово призупинив роботу «Арсеналу».

Регулярно отримуючи відомості про підготовку більшовиками повстання у Києві, уряд УНР був змушений вдатися до превентивних дій. У ніч на 19 січня військові підрозділи й загони Вільного козацтва роззброїли найбільші осередки київської червоної гвардії. Перебіг подій так описала українська преса: «Рівно о 12-й годині ночі почалась загальна одночасна облава. По улицях Києва гриміли вистріли з рушниць і кулеметів, але коли не рахувати кількох поранених, діло обійшлося, здається, без жертв. В склад відділів, які робили обеззброєння більшовиків, увійшли й частини київського гарнізону. Вони рушили до арсеналу, політехнічного інституту, заводу "Авто", на Варшавську будівельну верф на берегу Дніпра і в інші місця, де хоронились великі запаси зброї, заготовленої більшовиками (біля 30 пунктів). Головні сили козацтва пішли на арсенал, твердиню київського більшовизму. Козаки розказують, що тут їх зустрінуто огнем з рушниць і кулеметів. Українські коза- ки вроздріб уперто просувалися вперед, користуючись для заслони тинами й іншими предметами. В кінці вони вломилися на подвір'я арсеналу. Тут прийшло до сутички. Українці ввели в діло панцерні самоходи й кінні сотні полку "Вільної України". Червона гвардія втекла. Приступлено до роззброєння арсеналу. Найдено багато різної зброї. В руки українців попало кілька тисяч рушниць, сотні тисяч набоїв, багато знарядів, ручних бомб й т. ін. Захоплену зброю готовими грузовиками одвезено в надійне місце. Були при сьому й жертви. Між козаками 3-х ранено, є ранені й, мабуть, убиті між червоною гвардією. Одночасно арештовано большевицьких ватажків, біля 30 чол. На світанку змінили вільних козаків військові частини, які вітали козаків окликами: "Слава вільним козакам!". На заводі "Авто" українські вояки роззброїли червону гвардію. Вона не супротивилася»".

Таким чином, через місяць після роззброєння у Києві російської залоги, українській владі довелося знову вдатися до подібних дій, аби запобігти повстанню. Уряд УНР закликав київських пролетарів зберігати спокій і не йняти віри більшовицькій пропаганді: «Товариші робітники, вас провокують, вас залякують і намагаються викликати у вас непотрібний гнів і обурення. Генеральний Секретаріат ще раз категорично і рішуче заявляє, що ніяких утисків над робітничими організаціями не допустить на території Української Народної Республіки». Але ефективність подібних звернень в умовах гострої соціально-політичної кризи виглядала вельми сумнівною.

В Одесі робітники залізничних майстерень відмовилися виконувати накази уряду УНР і заявили про визнання влади Рад. На інших підприємствах міста також панував «більшовицький» настрій. Об'єднана президія Рад робітничих і солдатських депутатів ухвалювала резолюції про визнання радянської влади, але вся непокора урядові УНР поки що зводилася до проведення революційних демонстрацій.

На відміну від пролетарів, українські селяни мали значно менше причин бажати зміни влади. Переважна більшість із них скористалася революційною анархією, щоб заволодіти поміщиць- кою землею. Поки в Центральній Раді точилися дебати про засади аграрної реформи, земельні комітети здійснювали її на власний розсуд. «Землю біднякам давали в необмеженій кількості, хто скільки міг обробити своїми силами, без застосування найманої праці», - так описував сучасник земельний переділ у Ніжинсьному повіті на Чернігівщині. В умовах адміністративної слабості органів влади, сплата селом податків також припинилася. І хоча зростання бандитизму надзвичайно дошкуляло селянам, значна частина сільських мешканців побоювалася, що відновлення правопорядку призведе й до ліквідації «здобутків» революції.

Брак інформації про політику українського уряду створював сприятливий грунт для різноманітних спекуляцій. Багатьох селян непокоїло небажання уряду УНР передати землю в «загально-народне» користування, а також намагання української влади вберегти від розгрому найбільші поміщицькі маєтки. Член Центральної Ради, український есер Г. Одинець згадував, як на Чернігівщині йому довелося почути від селян нарікання: «Трудно жівірить, мабуть, скрутили революцію, он і козаків віддали генералові охороняти поміщиків, а нас підводять на війну з більшовиками, які віддають землю селянам. І будемо ми, значить, боронити поміщиків. А про самостійну Україну ми теж не знаємо, що вона нам дасть… » Переважна більшість сільських мешканців цікавились лише справами власної округи. П. Скоропадський згадував, що на Київщині «настрій селян був зовсім спокійний, але геть ніхто не хотів йти рятувати Київ від більшовиків, до яких загалом ставилися зі значним співчуттям»

Розпад адміністративного апарату унеможливлював державну творчу працю. Урядові комісари, Ради робітничих і солдатських депутатів, органи місцевого самоврядування виявились однаково безпорадними в умовах зростання анархії. Ось що, наприклад, повідомляв голова народної управи Сквирського повіту на Київщині: «Становище в повіті через більшовицьку агітацію безнадійне: руїнництво і анархія з кожним днем ширяться, авторитет Центральної Ради і Генерального Секретаріату зникає. Селянство під впливом солдатів, що вернулися з фронту, приступили до розібрання і продажу реманенту в маєтках. Рада селянських депутатів, що досі користувалася величезним впливом, не може нічого вдіяти»

З фронту в запілля простував безупинний людський потік, що сіяв хаос і руйнацію на своєму шляху. «Потяги були переповнені вояками, які поверталися додому. Їздили у вагонах, на дахах, на буферах», - свідчив очевидець. Демобілізація відбувалася стихійно, намагання українського уряду врегулювати цей процес були безуспішними. Погроми й бешкети в прифронтовій смузі набули загрозливих масштабів. У Житомирі владу ледь не захопили кількасот роззброєних раніше вояків 2-го Гвардійського корпусу, які прямували до Росії. Вколошкати гвардійців удалося лише за допомогою викликаних до міста чехословацьких підрозділів й Вільного козацтва.

Навіть у таких губернських містах, як Чернігів та Житомир, українська влада існувала лише на папері. Але авторитет «революційних» організацій, неспроможних вирішити насущні питання, також занепадав. У середині січня 1918 р. збори представників одеської залоги відмовилися відправляти делегатів на III Всеросійський з'їзд Рад. Робітничі депутати в Одесі нарікали, що «маси тепер вважають Раду лише говорильнею». У Києві байдужість депутатів до своїх обов'язків досягла таких розмірів, що зібрати кворум на засіданні Рад удавалося напрочуд рідко.

В багатьох містах більшовики та їхні попутники, осмілівши від слабкості українського уряду, готувалися до перевороту. Провідний діяч більшовицького партосередку, створеного серед залізничників міста Козятин на Київщині, згадував: «До кінця 1917 року козятинська організація партії більшовиків… користуючись розбродом в українських військових частинах, встигла зібрати до 70 рушниць в обмін на хліб або теплий одяг, проте набоїв було мало. Здобули ми також один кулемет з двома стрічками набоїв в українського ешелону, що проходив, за фунт тютюну і десяток коробок сірників». У багатьох населених пунктах єдиною військовою силою були робітничі дружини або ж загони червоної гвардії, які перебували під впливом більшовиків.

Унаслідок загального хаосу та воєнних дій вибори до Украінських Установчих зборів відбулися своєчасно (9-11 січня 1918 р.) лише в кількох повітах. Зіштовхнувшись з цілковитою байдужістю населення до скликання національної установчої асамблеї, Генеральний Секретаріат був змушений відкласти вибори на кілька тижнів.

Усе це стало яскравим свідченням політичної індиферентності суспільства й адміністративного безсилля українського уряду.