Коли починаєш занурюватися в історію України (що я наполегливо раджу робити), то чим більше дізнаєшся, тим сильнішає думка про те, що саме існування нашої Держави сьогодні радше подібне на феномен, аніж на закономірний історичний наслідок. Ви теж, мабуть, маєте амбівалентні почуття від неї: такий собі мікс гордості та жалю. Все наше минуле, як і сьогодення, – це всупереч. В світі є мало народів, що можуть "похизуватися" таким списком несприятливих для їхнього існування чинників. Нашу ідентичність намагалися стерти – ми все одно її зберегли. Нашу землю й території окуповували – ми все одно повертали її назад. Нас намагалися фізично винищити на рівні цілого народу – ми це пережили і ось ми з вами тут – на черговому витку нашої історії, в черговий раз доводимо, що не існує жодної сили, котру ми б не змогли здолати. "Contra spem spero" Лесі Українки, "Против рожна перти..." Івана Франка або ж "Борітеся – поборете" Тараса Шевченка – всі ці, як і безліч інших співзвучних фраз, творів, образів та невигаданих історій-легенд несуть однаковий сенс і є віддзеркаленням одного із тих стовпів, на яких тримається наш менталітет – ніколи нізащо не здаватися. Поруч із цим стоїть другий стовп, який є нашою супер-силою і повсякчас підсилює перший в особливо критичні моменти – вміння об'єднуватися. Парадоксально, але цей стовп є водночас й нашим слабим місцем.
Сваритися одне з одним, а потім об'єднуватися перед лицем екзистенційної загрози притаманно всім народам, ми не унікальні в цьому плані. Однак ті жахіття й терор, які супроводжували наш народ від покоління до покоління, залишили нам родові травми. Однією з них є надзвичайна недовірливість до навколишніх. Ми постійно перебуваємо в стані готовності до небезпеки, яка може прийти від будь-кого. Це геть не дивно, адже десь так воно завжди з нами й було. Тому ми підозрюємо, сумніваємося, скептично до всього ставимося і ніколи не дозволяємо собі втратити пильність. В комбінації з трайбалізмом, який вшитий в людський вид за замовчуванням, це утворює нашу схильність ділитися на "наших" і "не наших", де "не наші" не просто помиляються в своїх судженнях, а гарантовано хочуть завдати "нашим" шкоди. На жаль, часто виходить так, що "наші" й "не наші" насправді є одними й тими самими українцями, котрі розходяться в своїх поглядах на конкретні речі чи події, але глобально прагнуть одного – Незалежної Української Держави. Та коли приходить небезпека, ми одразу стаємо одним цілим, аби дати їй відсіч. Цей патерн повторюється з разу в раз, і востаннє ми всі відчули потужність нашої сили об'єднуватися в лютому 2022 року. Майже два роки по тому ми всі відчуваємо, що щось змінилося. Наші родові травми знову взяли на себе роль відцентрових деструктивних сил. Стовп єдності розхитується.
Жахлива небезпека полягає в тому, що екзистенційна загроза ще не минула. Вона нікуди не ділася, і наразі не схоже, щоб цей момент настав скоро. Наша схильність шукати й знаходити ворогів всередині є дуже вигідним інструментом в руках ворога зовні – єдиного справжнього ворога. Коли ми об'єднані, лише тоді ми непереможні. Коли роз'єднані – слабкі. Ми не маємо права про це забувати.
Над нашим народом вже не раз нависала небезпека знищення. Він долав кожну, як подолає і цю. Але ще ніколи в історії ми не були такі близькі до того, щоб остаточно стати нацією. Досягнути цього можливо лише разом, і це повністю в наших руках.
Вітаю з Днем Соборності, українці! Я пишаюся бути одним з вас.
