(Хто очолював училище за майже 40 років його історії?)
1. Іван Васильович Посадський-Духовський (директор у 1882–1884 рр.)
Цілком логічно вважати найпершим директором Ізюмського реального училища (ІРУ) людину, яку призначили на цю посаду офіційно 1 липня 1882 року[1].
Це був 32-річний колезький асесор Іван Васильович Посадський-Духовський (1850–1912) — випускник Новгородської духовної семінарії та Імператорського Санкт-Петербурзького університету, кандидат фізико-математичних наук.
(Довідка автора: в тогочасній університетській системі науковий ступінь «кандидат» означав закінчення вищої освіти з відзнакою).
Для Івана Васильовича це було перше призначення такого високого рівня. Проте, як з'ясується згодом, масштаб його особистості та подальша кар'єра виявляться недосяжною планкою для всіх його наступників.
До речі, про наступників. У тих кількох краєзнавчих джерелах, які добре відомі кожному ізюмчанину, справжня історія замовчується. І І. Ф. Павленко[2], і В. М. Авілов [3] одностайно стверджують, що першим директором училища був Порфирій Порфирійович Пестов.
Мене така одностайність не дивує. І перший, і другий автори писали свої праці в часи, коли глибоке занурення в імперське минуле розцінювалося радянською владою як туга за колишнім, зрада радянській државі та зневіра в світле майбутнє.
До більшості архівів, які сьогодні оцифровані й доступні кожному, тоді могли дістатися лише поодинокі історики з партквитком у внутрішній кишені. Тому я розглядаю праці згаданих краєзнавців не як незаперечну істину, а радше як стартовий майданчик для майбутніх досліджень.
Тож ближче до суті. Особа нашого першого директора суттєво вирізнялася з-поміж усіх п'яти його наступників. І насамперед варто відзначити його унікальний особистий внесок у педагогіку та формування особливої внутрішньої культури закладу.
Коротка біографічна довідка:
На 1881 рік — вчитель математики 1-ї Київської гімназії.
З 01.07.1882 до 10.05.1884 року — директор Ізюмського реального училища.
З 1885 по 1890 рік — директор реального училища в місті Суми Харківської губернії.
З 1890 до 1903 року — директор 1-ї Київської класичної гімназії[4].
Саме київський період життя Івана Васильовича виявився найбільш насиченим спогадами колишніх гімназистів — його учнів. Це робить можливим дізнатися про його особу та характер значно більше, ніж із засушених сторінок давніх чиновницьких циркулярів. Оскільки стиль управління педагога формується роками, ці свідчення яскраво віддзеркалюють і те, яким Посадський-Духовський був під час роботи в Ізюмі.
Зі спогадів М. П. Михайлова «Про Першу Київську гімназію (1894–1904)»[5]:
«...Тогдашний директор, Иван Васильевич Посадский-Духовской, любил и умел устроить все парадно и хорошо: „товар лицом показать“. В 7-м классе И.В. Посадский ушел от нас. Помню, как его провожали. На вокзале масса народу, цветы. Он умел поставить гимназию на хорошую ногу, выдвинуть ее. В его директорство в гимназии царил дух корректности, такта и внимательного отношения. Все должны были быть вежливыми. Сам Иван Васильевич даже малышам 1-го класса говорил „вы“, что нам очень льстило; вообще, отношения были удивительно хорошо налажены. К нам были вежливы и внимательны, и это отражалось и на наших отношениях друг к другу и к наставникам».
Серед відомих «київських» вихованців І. В. Посадського-Духовського були люди, чиї імена згодом прогриміли на весь світ: письменник Михайло Булгаков та його брат, учений-бактеріолог Микола Булгаков, письменник Костянтин Паустовський, видатний авіаконструктор Ігор Сікорський, а також Дмитро Богров (виконавець замаху на Петра Столипіна).
З 1895 року Посадський-Духовський — Дійсний Статський Радник. Він входив до Петербурзької комісії з реформи середньої освіти та був редактором офіційного періодичного видання — «Циркуляр по Киевскому учебному округу»[6].
За його редакцією у 1902 році вийшли з друку реферати гімназистів Першої київської гімназії, присвячені ювілеям О.С. Пушкіна (у 3 томах) та М. В. Гоголя (у 2 томах)[7].
Що цікаво, цей збірник містить, зокрема, першу юнацьку друковану роботу майбутнього відомого вченого-аграрія О.О. Фортунатова. Також перу директора належить монографія французькою мовою, присвячена історії Першої київської гімназії.
За тривалу й сумлінну працю Посадського було нагороджено орденами: Св.Станіслава І ступеня, Св. Володимира ІІІ ступеня та Св. Анни ІІ ступеня.
Також його груди прикрашав і французький орден — «Officier d’Académie»[9] (Офіцер Академії, або орден Академічних пальм), який вручали за видатні заслуги у сфері народної освіти.
А куди ж так урочисто та з квітами проводжали Івана Васильовича на Київському вокзалі у 1903 році?
Газета «Киевлянин» від 17 жовтня 1903 року [10]повідомила:
«Въ составѣ педагогическаго персонала гимназіи произошли слѣдующія перемѣны: директоръ гимназіи И. В. Посадскій-Духовской назначенъ помощникомъ попечителя Варшавскаго учебнаго округа….».
Як з’ясулося — до Польщі.
З 1903 року і до своєї смерті у 1912 році дійсний статський радник І. В. Посадський-Духовський обіймав свою останню почесну посаду — помічника попечителя Варшавського навчального округу. Саме наприкінці життя, у 1912 році, у Варшаві вийшло його останнє глибоке дослідження — «Очеркъ условій быта і трудовъ учителей народныхъ училищъ»[11].
У цей час він мешкав у Кракові, давно був удівцем і мав єдину доньку.
Донька — це, мабуть, і було тим єдиним, що ніяк не дозволяло ему забути те найперше в житті реальне училище в маленькому місті Ізюм на Слобожанщині, де вона народилась в рік народження училища, в далекому тепер, 1882 році.
Примітки та джерела :
1) Списокъ лицамъ, служащимъ по ведомству Министерства Народнаго Просвѣщенія на 1882/3 учебный годъ. — С.-Петербургъ: Типографія Министерства Внутреннихъ Дѣлъ, 1882. — С. 327.
2) Павленко І. Ф. «Краткая история Изюмскаго Реальнаго училища », с. 14, 15. // З фондів Ізюмського краєзнавчого музею імені М. В. Сібільова (І.К.М.).
3) Авілов В. М. Старий Ізюм. Записки краєзнавця. — Харків: Факт, 2021. — 336 с.
4) Списокъ лицамъ, служащимъ по Харьковскому учебному округу на 1894 годъ. — Харьковъ: Типографія Зильбербергъ, 1894.
5) Михайлов М. П. О Первой Киевской гимназии (1894–1904) // Историко-педагогический сборник. — К., 1914.
6) Офіційне періодичне видання, яке він редагував — «Циркуляр по Киевскому учебному округу».
7) Памяти Гоголя. Рефераты учениковъ Кіевской 1-й гимназіи. / Подъ редакціей директора И. В. Посадскаго. — Кіевъ: Тип. Т-ва И. Н. Кушнеревъ и К°, 1802. (Примітка: збірник містить, зокрема, першу юнацьку друковану роботу майбутнього відомого вченого-аграрія О. О. Фортунатова на стор. 39).
8) Монографія французькою мовою: Notice historique sur le premier gymnase de Kiev (1809-1911) / par I. Posadsky-Doukhovscoy. — K., 1911.
9) «Officier d'Académie» (Офіцер Академії) — престижна державна нагорода Франції, заснована Наполеоном І у 1808 році для викладачів.
10) Газета «Киевлянин», № 287 від 17 жовтня 1903 р. (Електронний архів періодики Libraria).
11)Посадский-Духовской И. В. Очеркъ условій быта і трудовъ учителей народныхъ училищъ. — Варшава, 1912
2. Порфирій Порфирійович Пєстов (директор у 1884–1887 рр.)
Незважаючи на таку досить харизматичну постать Івана Васильовича Посадського-Духовського, в Ізюмі про нього забули досить швидко. Як наслідок, першим директором училища помилково вважали саме Пєстова. Насправді ж Порфирій Порфирійович Пєстов (бл. 1850 — після 1917) був лише другим директором ІРУ.
За фахом він був учителем математики. Про призначення П. П. Пєстова на посаду очільника закладу тогочасний циркуляр [12] сповіщав наступне:
«Виконуючий обов'язок інспектора паралельних класів Новочеркаської гімназії, вчитель цієї гімназії Колезький секретар Пестов, затверджений директором Ізюмського реального училища з 23 вересня 1884 року».
Варто зауважити, що в офіційному циркулярі тоді допущено грубу чиновницьку помилку: насправді ще з 1882 року Порфирій Порфирійович мав високий цивільний чин Статського радника.
Цю посаду в Ізюмі він займав три роки — до 21 березня 1887 року. Роботу Порфирія Порфирійовича на благо слобожанської освіти було відзначено почесними нагородами: орденом Св. Станіслава ІІ ступеня, орденом Св. Анни ІІ ступеня та орденом Св. Володимира IV ступеня.
З 21 березня 1887 року Пєстов знову повернувся до Новочеркаська, але не в свою колишню гімназію, а до місцевого реального училища — вже на посаду директора. Тут він пропрацював цілих десять років, аж до 6 березня 1897 року, коли йому було призначено нове місце служби в тій же Області Війська Донського — директором, цього разу, Урюпинського реального училища.
У 1901 році Порфирій Порфирійович подав прохання про відставку. Швидше за все, це рішення було вмотивоване погіршенням стану здоров'я, бо після суворого Північного Кавказу він подався ближче до теплого моря — до Бердянська, де зайняв вільну вакансію вчителя математики Бердянської казенної жіночої гімназії.
У 1908 році в цьому закладі виникла заплутана конфліктна ситуація, одним із фігурантів якої став саме Пєстов. Зненацька Порфирію Порфирійовичу довелося віддавати частину своїх класних годин вкрай знахабнілому вчителю-пенсіонеру М. Буковському, який перейшов до жіночої гімназії Бердянська з чоловічої. Цей Буковський і математиком був, порівняно з досвідченим ексдиректором Пєстовим, так собі — досить слабеньким. Крім того, він давно отримував державну пенсію, мав власний будинок у Бердянську та дорослих самостійних дітей, але все одно залишався вкрай незадоволеним як власним життям, так і своїм матеріальним станом. Ось він і примушував сентиментального й поступливого Порфирія Порфирійовича віддавати йому частину своїх «законних» годин — так би мовити, «старому на втіху».
Побачивши, що Пєстов за характером настільки м’якотілий, що з нього буквально можна «мотузки плести», в конфлікт рішуче втрутилася очільниця гімназії Олена Веніаминівна Венцель, звернувшись за допомогою безпосередньо до Піклувальника Одеського навчального округу.
І лише завдяки цьому листу-проханню, що дивом зберігся в архівах, ми сьогодні в змозі дізнатися, якою людиною та педагогом насправді був колишній ізюмський директор Пєстов. Ось яку унікальну та промовисту характеристику надавало йому бердянське начальство:
«….Если мнение начальницы гимназии имеет значение, то доложите Его Превосходительству мою покорнейшую просьбу сохранить за Пестовым его уроки. Пестов прекрасный преподаватель и педагог, очень трудолюбивый и полезный для гимназии человек, и лишать его хотя бы нескольких уроков в пользу Буковскаго крайне нежелательно. Буковскому давно пора на покой, как человеку больному, крайне раздражит… в довершение не старательному по службе…».
Цього офіційного листа на захист Пєстова було написано 1908 року[13].
Думку начальниці гімназії вище керівництво округу повністю врахувало, і її прохання задовольнили. До самого закриття Бердянської жіночої гімназії №1 в буремному 1918 році Надвірний радник Порфирій Порфирійович Пєстов безтурботно й віддано працював у ній викладачем математики[14].
Його подальша доля після революційного 1918 року наразі залишається невідомою.
Примітки та джерела:
12) Список лицам служащим по министерству народного Просвещения 1884/5 года. — С.-Петербург: Типография министерства внутренних дел, 1884. — С. 725.
13) Бердянський державний педагогічний університет. Матеріали з історії Бердянського Державного Педагогічного Університету. Том II. Бердянська чоловіча гімназія (1901–1919 роки). — Київ, 2007. — С. 76–77.
14) Памятная книжка Таврической Губернии 1917. Издание Таврического Губернского Статистического Комитета. / Под редакцией секретаря Комитета Г. Н. Часовникова. - С.90.
3. Олексій Сергійович Грицай (1851 – після 1916)
Штаб-офіцерський син.
Випускник Імператорського Новоросійського Університету.
Колезький Радник (1879). Третій директор училища.
В рік вступу на посаду директора І.Р.У. отримав чин Статського Радника (1887).
На посаді директора училища перебував з 21 березня 1887 року до 7-го лютого 1891 року.[15]
Мав п’ятеро дітей – чотирьох синів та доньку. Два найстарших сина народились в Ізюмі, інші діти — в місті Суми, куди Грицая було переведено 21 березня 1891 року на посаду директора місцевого реального училища.[16]
Саме під час керівництва в Ізюмі О. С. Грицай закладав підвалини свого майбутнього інноваційного «екскурсійного методу навчання», виводячи вихованців на перші практичні уроки серед місцевої природи. Ізюмські краєвиди — це, звичайно, не водоспади Іматри і не Кримські гори. Звичайно, це ні Швейцарія і не Сейшельські острови. Але тут те, що заворожує, і те, що надихає. Тільки згадайте ті рядки, кожному знайомі з дитинства: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...». Згадайте відому мелодію. І згадайте той краєвид від «Семи вітрів». Хіба не цим надихались автори — Михайло Петренко та Людмила Александрова? Він — із Слов'янська, вона — з Ізюму, донька військового лікаря й двоюрідна сестра видатного художника Сергія Васильківського. Хіба не тут їхня душа прагнула поринути в небо та розчинитися в цій благодаті природи? Мабуть що так. Тут вам і темно-смарагдовий гай, і блакитне небо, і жовтогаряче сонце, і в'ється змійкою прохолода Дінця — неначе нитка перлин, що спочиває на грудях білогрудої нашої красуні-гори Крем’янець.
Згодом, у Сумах, цей закладений в Ізюмі краєзнавчий підхід розвинувся у масштабний загальноімперський рух.
Як голова Екскурсійного комітету, Грицай вибивав у Міністерства шляхів сполучення пільгові залізничні тарифи та організовував для молоді грандіозні багатоденні подорожі. [17]
Документальним свідченням цього став унікальний знімок сумської екскурсійної групи (орієнтовно 1912 року), зроблений під час далекої поїздки на залізничній станції Іматра (Иматра) у Великому князівстві Фінляндському.
Сам О. С. Грицай через поважний вік (близько 61 року) у виснажливі мандрівки вже не їхав, здійснюючи стратегічне керівництво та доручаючи супровід дітей на місцях молодшим викладачам.
Остання посада О. С. Грицая (на 1916-й рік) — директор Костянтинівського отамана графа Платова реального училища[19].
Примітки та джерела:
15) Довідкові матеріали: «Памятные книжки Харьковской губернии» («Харьковские календари»), розділи «Сумской уезд / Учебное ведомство» за кінець 1890-х — 1910-ті роки.
16) Загальноімперські довідники: «Список лиц, служащих по ведомству Министерства народного просвещения».
17)Дослідження історії шкільного краєзнавства: матеріали та наукові праці історика Д. В. Кудінова щодо діяльності Екскурсійного комітету Сумського реального училища (екс. к-т С.Р.У.).
18) Колективна випускна світлина вихованок Сумської І жіночої гімназії на залізничному павільйоні станції Іматра (Велике князівство Фінляндське), орієнтовно 1912 р. // Фонди Сумського обласного краєзнавчого музею.
19) 36 Памятная книжка Области войска Донского на 1916год. Издана Областн вой-ска Донского Статистическим комитетом. Новочеркасск.в. Д. типография 1916. С.144.
4. Кузьмицький Антон Антонович (1851 – після 1913)
Дворянин. Випускник Імператорського Харківського Університету, який закінчив в 1873 році. Кандидат фізичних наук.
(Примітка автора: в університетській системі науковий ступінь «кандидат» означав закінчення вищої освіти з відзнакою).
З 1873-го до 1879-го року – вихователь Петрівської Полтавської військової гімназії, викладач фізики та космографії. [20]
В 1879 році Кузьмицького було призначено інспектором Сумського Реального училища, де він останні 5 років працював під керівництвом І. В. Посадського.
Прийшов до Ізюмського Реального училища на зміну Грицаю.
Вірніше, Грицай перейшов з директорської посади на директорську, а Кузьмицький потрапив на директорську посаду з інспекторської.
З 7-го лютого 1891 року і до 15 серпня 1903-го року – понад 12 років Антон Антонович працював в нашому місті. В училищі, крім обов'язків директора та викладача, був членом Товариства допомоги нужденним учням(на 1898 р) — за традицією до ради Товариства обирали директора.[21]
З 1-го січня 1900 року – Дійсний Статський Радник.
Відзначений Орденами: Св. Володимира 4-го ст., Св. Станіслава 2-го ст., Св. Анни 2-го ст. та пам'ятною медаллю. Був одружений, мав доньку — 1881-го року народження. 1903-го року отримав нову посаду – директора Курського реального училища. Вийшов у відставку у 1906 році.
Після відставки мешкав та працював в Харкові. Спочатку вчителем Маріїнської жіночої гімназії, що на вул. Римарська, пізніше (по 1912 рік) – Завідувачем Приватною чоловічою гімназією, групи викладачів Харківської 3-ї гімназії, що знаходилась за адресою вул. Чернишевська 60.[22]
Останні відомості про А. А. Кузьмицького зустрілись в рекламному оголошенні газети «Утро» від 2-го серпня 1912-го року:
«Обществом устройства и благоустройства поселка «Южный»(при ст.Артемовка Южной железной дороги) открывается с разрешения Г. Министра Народного Просвещения в августе 1912 года Учебное заведение 1-го разряда, смешанного типа (для мальчиков и девочек) с программой мужских гимназий в составе I-го и приготовительного классов………….За справками обращаться лично к А.А.Кузьмицкому(пос.Южный III поперечная, собственный дом, недалеко от платфоры)».
А в номері «Утро» №1739 від 1 вересня 1912 року повідомлялося:
«Гимназія въ пос. «Южномъ». 2 сентября состоится молебенъ въ гимназіи поселка «Южнаго», а 3 сентября начнутся занятія. Гимназія смѣшаннаго типа. Въ текущ. году открываются старшій приготовит. — 40 мѣстъ (вмѣсто младш. приготовит, имѣется подготовительная школа) и І-й кл. — 30 мѣстъ. Гимназія управляется комитетомъ поселка и училищной комиссіей. Директоромъ гимназіи избранъ г. Кузьмицкій. Помѣщается гимназія въ общественномъ домѣ пос. Южного, на красивой лѣсной полянѣ. Плата за ученіе: въ старш. прнгот. 30 р. въ годъ, въ 1-мъ — 60 р. въ годъ. Комитетъ сдѣлалъ принципіальное постановленіе не повышать платы за ученіе въ слѣдующихъ классахъ, если-же получится дефицитъ, то покрить его изъ средствъ общества. Принимаются дѣти какъ жителей поселка, такъ и всѣхъ прочихъ лицъ».[23]
Антону Антоновичу Кузьмицькому на час останнього його призначення виповнився 61 рік.
Примітки та джерела:
20) Ромашкевич А. Д. Материалы к истории Петровского Полтавского кадетского корпуса с 1-го октября 1095 г. по 1-е октября 1096 г. Год третий. — Полтава, 1906. — С. 75.
21) (Примітка автора: До ради Товариства допомоги нужденним учням традиційно та обов'язково обирали чинного директора училища).
22)Харьковский календарь на 1911–1913 гг. — Издание Харьковского Губернского Статистического Комитета. — Типография Губернского Правления, 1910–1912 гг.
23) Рекламне оголошення та замітки: газета «Утро» (Харків), № 1739 від 01.09.1912 р. // Електронний архів періодики Libraria.
5. Руднєв Петро Матвійович (1855 – ?)
П’ятий директор Ізюмського реального училища — Петро Матвійович Руднєв — походив з духовного звання. Він мав чин статського радника, а вищу освіту здобув в Імператорському Санкт-Петербурзькому Університеті.
Педагогічний шлях
Після закінчення університету Петро Матвійович працював у Харкові. За даними «Харківських календарів» за 1882–1892 роки, він був вчителем математики в Маріїнській жіночій гімназії з підготовчими классами та педагогічними курсами, а також викладав математику і фізику в Харківській гімназії №3.[24]
До призначення в Ізюм Руднєв працював директором Урюпинського та Новочеркаського реальних училищ. Ці посади він займав відразу після другого директора ІРУ — П. П. Пєстова.
В Ізюмському реальному училищі Петро Матвійович працював з 15 серпня 1903 року. За свою службу був нагороджений орденами Святої Анни 2-го ступеня, Святого Станіслава 2-го ступеня, Святого Володимира 4-го ступеня та пам'ятною медаллю на честь святкування царювання імператора Олександра III. В училищі, крім директорських обов’язків, він особисто викладав фізику.
Через брак портретних фотографій тогочасних керівників, уявлення про роботу адміністрації дають документи. Як приклад, нижче наведено фотокопію посвідчення від 30 жовтня 1904 року, наданого реалісту Петржицькому.
Документ завізований особистим підписом директора П. М. Руднєва та в.о. листовода училища П. Ю. Воскресенського.[25]
Революційні події 1905 року
Часи директування Руднєва припали на бурхливі події 1905 року. Невдовзі після 17 жовтня Петру Матвійовичу випало оголошувати царський маніфест перед усім складом реального училища. За спогадами І. Ф. Павленка, ця подія відбулася в актовій залі.
Загальне тріумфування з приводу проголошеної свободи мало і свій побічний ефект. Воно вилилося у відкрите протистояння ліберальних реалістів з деякими консервативними вчителями. У тому ж 1905 році трапилися два прикрі випадки з викладачами училища — С. І. Доброхотовим та М. І. Черновим, наслідки яких довелося «розгрібати», серед інших, і Петру Матвійовичу Руднєву.
Справа викладача Доброхотова.
С. І. Доброхотов викладав природничі науки в реальному училищі та жіночій гімназії. У 1905 році він очолив маніфестацію молоді до гори Крем'янець з червоними прапорцями та піснями. За це його невдовзі закрили до арестантського дому. Кожного вечора під ґратами в'язниці збиралися реалісти та гімназистки з вимогою звільнити «в'язня сумління». Врешті-решт Доброхотова звільнили. Але після цього «перевиховання» замість веселого й завзятого вчителя училище отримало похмурого, відлюдкуватого й зануреного в себе чоловіка (за свідченнями В. М. Авілова).[26]
Інцидент з учителем Черновим. Микола Ілліч Чернов — це повна протилежність Доброхотова. Він викладав російську мову і був вкрай консервативною, старорежимною людиною. Через це проти нього здійснили замах: кілька учнів-лобуряк підстерегли вчителя, коли він повертався додому, накинули ковдру та відлупцювали. Чернов після цього довго хворів, а потім перевівся в інше місто. Проте згодом він повернувся до Ізюма і посів місце інспектора, ставши останнім інспектором ІРУ. ( свідчення І.Ф.Павленка)[27]
П. М. Руднєв працював в Ізюмі до 23 серпня 1906 року, після чого його було призначено директором Нижньо-Чирського реального училища.
Примітки та джерела:
Харьковский календарь на 1882–1892 гг. — Х.: Харьковский губернский статистический комитет. (Відомості про викладацьку роботу П. М. Руднєва в Маріїнській жіночій гімназії та Харківській гімназії №3).
Архів ІРУ. Фотокопія посвідчення вихованця-реаліста Петржицького від 30 жовтня 1904 р. за особистим підписом директора П. М. Руднєва та в.о. листовода училища П. Ю. Воскресенського. VIOLITY
Павленко І. Ф. «Краткая история Изюмского реального училища». // З фондів Ізюмського краєзнавчого музею імені М. В. Сібільова (І.К.М.). (Свідчення про оголошення царського маніфесту 17 жовтня 1905 року в актовій залі училища , а також про напад і побиття ковдрою консервативного вчителя російської мови М. І. Чернова).
Авілов В. М. Старий Ізюм. Записки краєзнавця. — Харків: Факт, 2021. — С. 136, 148. (Документальні дані про справу викладача природничих наук С. І. Доброхотова, його арешт і зміну характеру
© Олександр Посунько, 2026. Цитування та копіювання дозволено лише за умови зазначення авторства та лінку.
Далі буде
