Шевченко проти Шевченка (трагедія останнього директора ІРУ).
6. Шевченко Никифір Євтропович
(1847 – близько 1918)
Походження та освіта
Шостий і останній директор Ізюмського реального училища Никифір Євтропович Шевченко — походив з обер-офіцерських дітей. Так зазначається в його формулярному списку.
Власне кажучи, народився він у місті Харків, у родині станового пристава Харківського земського суду, колезького реєстратора Євтропа Мироновича Шевченка.
Колезький реєстратор — це один із нижчих чинів імперського «Табеля про ранги», проте навіть при такому невтішному «розкладі» служба в державній установі давала деякі привілеї. Зокрема, діти таких чиновників мали право на навчання в класичних гімназіях ще до станової реформи Олександра ІІ.
Тому цілком законно, що у 1859 році син Євтропа Мироновича — Никифір — вступив до 1-го класу Першої Харківської гімназії. Гімназійний курс він успішно закінчити у 1866 році, що дало йому право вступати до університетів.
Ним було обрано «місцевий» Імператорський Харківський університет, який уже на той час вважався одним із найпрестижніших вишів імперії та мав свою більш ніж півсторічну історію. Шевченко тяжів до наук гуманітарних, тому з усіх університетських напрямів його привабила філологія.
У 1873 році Никифір Євтропович залишив стіни університету, тримаючи в руках диплом про закінчення курсу та отримавши ступінь кандидата слов’яно-російської філології.
Початок педагогічної діяльності
З 11 липня того ж 1873 року Шевченко почав працювати вчителем[28]. Його першим робочим місцем стало Харківське шестикласне реальне училище №1, що розташовувалося на Старо-Московській вулиці в будинку №15 [29]. Зараз у цьому будинку знаходиться Харківський національний технічний університет сільського господарства ім. П. Василенка, сучасна адреса — проспект Героїв Харкова, 45. Там він викладав російську мову, словесність та логіку.
Кар'єрне зростання та переведення до Ізюма
Подальша педагогічна та адміністративна кар’єра Никифіра Євтроповича розвивалася стрімко. Він працював інспектором реальних училищ у Моршанську, Рильську та Новочеркаську. Після цього його перевели до Нижньо-Чирського реального училища Області війська Донського — спочатку на посаду інспектора, а з 7 серпня 1904 року він став директором цього закладу.
В Ізюмі на посаді директора реального училища Шевченко почав працювати з 23 серпня 1906 року.
На відміну від усіх своїх попередників, Никифір Євтропович був і не фізиком, і не математиком, а філологом. Його багаторічна державна служба була відзначена високими нагородами — орденами Святого Станіслава 1-го ступеня, Святого Володимира 2-го ступеня та Святої Анни 3-го ступеня.
Складний образ останнього директора
Щодо директора Шевченка збереглося чимало спогадів, але більшість з них суперечливі. Швидше за все, одностайної думки щодо характеру цього керівника годі й шукати.
Його кар’єра була надто довгою і надто успішною. Початок її припав на перший рік освітньої реформи імператора Олександра ІІ, а кінець — на крах самої імперії. За цей час сталося чимало подій. Змінювався світ, змінювались і люди, які жили в ньому. А ті, що не бажали змінюватись, — просто зникали.
Тому викладений нижче образ Н. Є. Шевченка є суто суб’єктивною моєю думкою, яка склалася на основі спогадів про нього різних людей. Людей з різним світоглядом, у різний час, за різних обставин і з різною метою викладених. Прошу віднестися до моєї критики поблажливо, з розумінням.
Шостий та останній директор Ізюмського реального училища був повною протилежністю першого директора.
Контрасти керівництва та атмосфера в закладі
Якщо перший директор І. В. Посадський-Духовський був в училищі джерелом такту та взаємоповаги, звертаючись на «ви» навіть до своїх першачків, то Шевченко, навпаки, всюди і перед усіма задирав свого носа — будь то учень, викладач чи навіть інспектор. Єдиними прийнятними відносинами між своєю персоною та підлеглими він вважав такі, де на першому місці стояли улесливість та угодництво. Тобто в пошані мали бути не ділові якості викладача, а неодмінне плазування та раболіпство.
Шевченко так хизувався своїм нещодавно (1 січня 1906 року) отриманим чином дійсного статського радника, що при будь-якій нагоді всім і всюди ним тицяв.
Що стосується ставлення директора до реалістів, то можна з упевненістю сказати, що педагогікою тут і не пахло. Віяло, швидше, казармою чи то поліцейською дільницею. Щоправда, численні спроби запровадити серед учнів систему загального доносительства очікуваних результатів директору так і не принесли.
Схвалення згори та «справжній генерал»
8 серпня 1909 року газета «Южный край» повідомила: «Директор изюмского реального училища Н.Е.Шевченко, оставлен в должности на 5 лет по выслуге им 35 лет» [30]. Всі, хто сподівався, що Шевченко невдовзі отримає відставку за вислугою років, були, звісно, засмучені такою новиною.
Ну, а Никифір Євтропійович, розцінюючи це розпорядження як схвалення згори, все вище і вище підносив своє власне ЕГО. Колишній учень реального Микола Норбертович Сондар[31] згадував, як директор полюбляв проходити коридорами школи, одягнений в світлий парадний мундир, при всіх регаліях. Його груди перетинала оксамитова стрічка з орденом — справжній генерал.
Ритуал вітання та директорська сентиментальність
Всі учні, що траплялися на його шляху, заздалегідь повинні були вітати директора. Для цього треба було низько вклонитися та завмерти рівно до тієї пори, коли пихата постать не проплине далі. На всі такі вітання Шевченко відповідав ледь помітним кивком.
Щоправда, інколи він міг знизойти зі «світу горнього до хащів земних» та зненацька погладити по голові першокласника, який улесливо звертався до нього з якимось проханням (як згадував М. Н. Сондар). Проте прояви подібної великодушності виявлялися у нього виключно щодо малих та беззахисних первачків. Що стосується реалістів більш доросліших та досвідченіших, то їх таким сплеском сентиментальності навряд чи можна було пройняти. Вони добре знали, що зазвичай за директорським брехливим пряником обов'язково піде в хід куди реальніший батіг.
Протистояння двох світів
Серед школярів усіх часів та народів завжди існувала особлива атмосфера кругової поруки. Школярська підсвідомість чітко поділяє весь всесвіт на два абсолютно рівні та незалежні світи — дорослий і дитячий. Абсолютно рівні та незалежні. І будь-які спроби вивести цю модель із стану рівноваги неодмінно призведуть до катастрофи.
Тому будь-який тиск згори — це зазвичай лише марна витрата часу та нервів. У відповідь отримаєш тільки подвоєну порцію презирства та зневаги. Проте Шевченко з цим не погоджувався і стосовно цього не переймався.
Циркуляр проти «мичання»: війна з шостим класом
Яскравим підтвердженням цього протистояння став інцидент, що прогримів на всю Харківську губернію восени 1909 року. Безпорадність адміністрації перед учнівською солідарністю змусила Н. Є. Шевченка піти на безпрецедентний крок — розіслати батькам вихованців офіційні листи-погрози. 17 жовтня 1909 року газета «Утро» опублікувала цей текст під промовистим заголовком «ИЗЮМ. Циркуляр» [31]:
«На-днях директор реального училища разослал родителям учеников 6-го класса циркулярное письмо следующего содержания: “Свидетельствуя свое почтение, считаю долгом довести до вашего сведения, что некоторые из учеников 6-го класса, в котором учится и ваш сын, позволяют себе нарушать классную дисциплину, но таким способом, что преподавателю, занятому спрашиванием и объяснением урока, невозможно обнаружить виновного. Например, некоторые ученики во время урока поют вполголоса с закрытым ртом, шаркают ногами и т. п., чем мешают успешному ведению урока. Конечно, такое нарушение классной дисциплины возможно только при сочувствии к нему со стороны остальных учеников... <...> Директор Изюмского реального училища Н. Шевченко. Октября 9 дня 1909 г. Изюм”».
Цей документ — чудова ілюстрація того, як директор намагався боротися з учнівським «світом». Фактично, ізюмські реалісти влаштували адміністрації класичний «італійський страйк» (або обструкцію). Примітно, що саме в ті роки — на початку ХХ століття — цей термін тільки-но з'явився у світі, коли італійські залізничники вигадали тактику боротьби, за якої ніхто відкрито не бунтував, але всі суворо й формально виконували інструкції, що повністю паралізувало роботу.
У випадку з 6-м класом ІРУ це був суто шкільний варіант такої тактики: учні не зривали урок відкритими протестами чи криками, які дозволили б одразу виявити та вигнати бунтівника. Натомість вони діяли як один злагоджений підпільний організм — колективне шаркання ногами та спів із закритим ротом («мичання») створювали нестерпний гул, але формально всі сиділи на своїх місцях і дивилися на вчителя.
Замість тонкого педагогічного підходу в хід пішли суто поліцейські методи: колективні покарання, зниження оцінок за поведінку всім без винятку та прямий фінансовий шантаж — погрози позбавити бідних учнів права на безкоштовне навчання чи стипендію. Проте, як свідчить історія, такий тиск лише сильніше згуртував реалістів проти «генерала» Шевченка.
Ізюмське коло спілкування та мисливство
В ізюмському світському суспільстві Никифір Євтропович товаришував лише з головою мирових суддів Олександром Віталійовичем Башинським (також дійсним статським радником) та Повітовим справником [32].
За майже 12-річний термін директування Н. Є. Шевченка в Ізюмі змінилося аж три Повітових справники: спочатку надвірний радник барон Аполлон Леонідович Рауш фон Траубенберг, за ним — колезький асесор Павло Йосипович Мороз, і останнім — надвірний радник В'ячеслав Іванович Гедройц. Але суддя Башинський залишався, здавалося, «вічним».[33]
І. Ф. Павленко згачує, що Шевченкові дуже подобалось в оточенні цих двох осіб прогулюватися від центра міста до самої верхівки Крем’янцю. Мабуть, щоб «височити» над усім «ізюмським» світом не тільки подумки, а ще й фізично.
Микола Норбертович Сондар пригадував, що в директора була пристрасть до мисливства. Навряд чи його товариство на полюванні доповнював хтось із вчителів, як-от Сергій Григорович Френкель — викладач математики ІРУ [34], який за походженням був євреєм, але українцем за духом, палким українофілом, завзятим мисливцем і, до того ж, близьким товаришем Лесі Українки. Звісно, що з людиною таких поглядів консервативний директор навряд чи шукав би неформального спілкування. Швидше всього, на полюванні були присутні ті ж самі «друзяки» — тобто справник та суддя.
Шевченко проти Шевченка: ювілей Кобзаря
Ще в спогадах Івана Федоровича, існує один цікавий абзац, що малює натуру директора Шевченка, буквально з ніг до голови;
В реальному училищі було заведено урочисто святкувати не тільки державні свята Російської імперії, а й роковини видатних поєтів та літераторів.
З таких, незабутніми для ізюмців,стали урочистості з нагоди 100 річчя Пушкіна та Гоголя, та 40 річчя Тургенєва, які залишили після себе довгий історичний послід, у виразі перейменованих на їх честь вулиць.
Коли наблизився 1914 рік, то частина учнів старших класів, почала вагатися, чи буде можливим, якимось чином, підготувати урочисті заходи, і з нагоди 100 – річчя від народження Тараса Григоровича Шевченка.
Вирішили перед усім прозондувати грунт.[35]
Перед усім, потрібно з’ясувати, як до цього поставиться директор, і не тільки, як викладач словесності, а ще і як носій прівзища.
І, ось коли випала така нагода, учень 7-го класу В…, набравшись сміливості, поцікавився, якби проміж іншим…
— Никифор Евтропьевич, скажите пожалуйста, не будете родственником Т. Г. Шевченко? (по возрасту наш директор міг бути племінником поета).
Після такого питання обличчя нашого директора миттєво побагровіло. Він піднявся на повний зріст і, як лев, заричав:
— Я действительный статский советник и не могу быть родственником такого смутьяна. У бунтовщиков родичи не могут быть генералами. Он был и остается крамольником, государственным преступником. А вас, молодой человек, за ваше вольнодумство, необходимо из училища исключить.
І виключив. Та ще й з мотивацією — «за незадовільну поведінку та недбайливе навчання!». І це учня 7-го (додаткового) класу, до якого приймали лише вибірково, за поданням відповідної заяви та за ухваленням училищної ради.
Іншими словами, директор помстився своєму учневі за просте запитання, яке здалося йому — «дійсному статському раднику», що вислужився з обер-офіцерських дітей до двох сяючих зірочок у петлицях, — вкрай принизливим. Соромився директор свого прізвища та й походження. Ніяк не міг второпати, як це так: «бунтаря та державного злодія» Шевченка і через 53 роки після смерті пам’ятають та поважають, а йому — живому-живісінькому «генералу» Шевченкові, який за свою посаду та чин ладен був і душу дідькові віддати, кожного дня доводиться цю повагу вимагати силомиць.
Театральна «диверсія» Луки Макухіна
Але це не кінець історії. Радикально налаштовані учні не змирилися з поразкою. Вони вирішили «йти задвірками» та без погодження з «вищими силами» звернулися за допомогою до викладача Луки Феофіловича Макухіна. [36]
Макухін був відомим в Ізюмі театралом, одним із фундаторів місцевої української аматорської трупи. Тож учні прийшли до нього з проханням організувати вечір до ювілею Кобзаря. Лука Феофілович із задоволенням підхопив цю ідею, тим більше, що ініціатива йшла знизу, від самої молоді.
Проте діяти довелося по-хитрому. Знаючи, що директор не оминає жодної події, яка проходить в його училищі, і буде неодмінно присутнім сам, замовники розробили план.
Вони вирішили розділити святковий вечір на дві частини. У першому відділенні мала відбутися цілком легальна вистава Марка Кропивницького «По ревізії». А вже після антракту, в другій частині, планувалося декламувати вірші ювіляра. Причому левова частка з них була відверто небажаною та забороненою цензурою.
Розрахунок учнів був простий і прагматичний: директор уже є людиною літньою, швидко втомиться, не витримає всього вечора і піде після вистави додому відпочивати. Але не такий вже й дурний був Никифір Євтропович. Він із самого початку очікував на якусь «диверсію» та, озброївшись пересторогою, лишився в залі до кінця.
Фінал цієї театральної таємної операції виявився передбачуваним та жорстким — невдовзі після цього вечора Луку Феофіловича Макухіна зі скандалом звільнили з училища.
Директор біля дошки: Шевченко як педагог
В іншому місці І. Ф. Павленко[37] досить детально пише про Никифора Євтроповича як про вчителя. Його уроки словесності описуються як сухі, невиразні та нецікаві — буцімто під трафарет складені. У мові викладача було безліч словесного сміття: «Что-с, для чево-с, зачем-с…».
Опитування вихованців були довгими та тягучими, вони зазвичай не вкладалися в час, на це відведений. І, як наслідок, їх довгоочікуване закінчення відбувалося вже за рахунок перерви, що навряд чи додавало учням любові до предмета.
Інший Шевченко: спогади О. І. Феніна та друковані праці
Проте існують і інші спогади про Никифора Євтроповича, які свідчать про те, що замолоду Шевченко був дещо іншим. Відомий гірничий інженер та промисловець Олександр Іванович Фенін у своїх мемуарах згадував роки навчання у Харкові [38]:
Чѣмъ, помимо ученія, интересовались мы и что было въ средней школѣ нашимъ «духовнымъ багажемъ»? Я не ошибусь, если скажу, что и домашнее и школьное руководство въ этомъ смыслѣ почти отсутствовало, какъ отсутствовало и толковое систематическое воспитаніе — мы росли дичками. Больше всего мы читали Тургенева и Шпильгагена, съ наслажденіемъ слушали безподобное чтеніе Гоголя учителемъ русскаго языка H. Е. Шевченко, о Достоевскомъ и Толстомъ почти не имѣли понятія. Пушкинъ стоялъ подъ сомнѣніемъ послѣ хлесткости Писаревскаго «развѣнчанія» — я и по сейчасъ не могу безъ нѣкоторой раздраженной задней мысли читать нѣкоторыя строфы Онѣгина….»
Цей уривок відноситься до «харківського» періоду життя Шевченка, коли він був звичайним учителем — і, як бачимо, небезталанним. Учитель Шевченко якісно відрізняється від Шевченка-директора. Про безперечний талант та працьовитість Никифора Євтроповича як педагога свідчать не лише слова вдячних випускників, а й конкретні справи. За роки роботи він видав низку методичних посібників.
Список друкованих праць Н. Є. Шевченка (можливо, неповний):
1. Систематический диктант для первых двух классов гимназий и реальных училищ. — Харьков, 1885 год.
2. О знаках препинания в русском языке. — Харьков, 1887 год.
3. Логика, как предмет для преподавания в гимназиях. — Харьков, 1903 год.
Посібник про розділові знаки згодом було залучено навіть до фондів Російської імператорської публічної бібліотеки.
Можливо, саме стрімке кар’єрне зростання негативно вплинуло на його і без того непростий характер та, зрештою, повністю його зіпсувало. Проте, незважаючи на всі негативні спогади про Шевченка, його постать викликає у мене почуття, набагато ближче до жалю, ніж до осуду.
В оточенні підлеглих. Згори вниз, зліва направо ( тільки чоловіки): Чеботарьов, Висоцький, Макухін, Чернов, Степанек, Любицький, Френкель, о.Миколай(Лозинський), Шевченко, Суродейкін, (Куртц?), Касалицький.
Шкода мені цього останнього директора. Директором він став лише в 57 років, а омріяний чин дійсного статського радника отримав у 59. Все життя був одинаком. Ніколи не був одруженим. Своїх дітей не мав, а чужих — не любив. Справжніх друзів теж не нажив. Та й взагалі нічого справжнього, вартого, дійсного не було в його житті.
Хіба що винятком можна вважати його власний віцмундир дійсного статського радника, за яким йому весь час доводилося ретельно доглядати, щоб на нього, не приведи Господи, не зазіхнула ще якась інша міль. Хай вже і не така «дійсна», як він сам, але таки справжня, звичайна. Без регалій.
Новий час наздогнав Никифора Євтроповича восени 1917 року. Тоді відбулася чергова «сесія» Ізюмського міського правління, де серед інших поспіхом розглядалося й питання щодо подальшої долі незмінного очільника реального училища.
На розгляд винесли звернення Ізюмської Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів за № 697. Офіційне рішення міської управи, що збереглося на пожовклому від часу папері, звучить як вирок старій системі [39]:
«...разсмотрѣла отношеніе Изюмскаго Совѣта Рабочихъ, Солдатскихъ и Крестьянскихъ Депутатовъ за № 697 о необходимости замѣщенія вакансіи Директора Изюмскаго Реальнаго училища ПОСТАНОВИЛА: принимая во вниманіе цѣлый рядъ выпадовъ противъ Шевченко и во избѣжаніе дальнѣйшихъ эксцессовъ въ стѣнахъ учебнаго заведенія ожидаемыхъ въ связи съ необходимостью удаленія Шевченко согласно требованію мѣстнаго общественнаго мнѣнія предложить Попечителю Учебнаго Округа сдѣлать распоряженіе объ увольненіи Директора Шевченко и просить дать Городской и Земской Управамъ руководящія указанія...»
Місцева обновлена влада вимагала відсторонити старого філолога та оголосити відкритий конкурс на його місце. Старого «генерала» від народної освіти відверто й безжально витискала нова реальність.
Чи потрібно воно було таке 71-річному дідові? Невдовзі після цього принизливого звільнення Никифір Євтропович Шевченко помер.
Пішов так би мовити в небуття, разом із своїм улюбленим училищем, забравши з собою весь свій старий світ, свою імперію, всі її освітні реформи та заклади. Та, врешті-решт, і свій парадний віцмундир дійсного статського радника з оксамитовою стрічкою та регаліями. Як завжди доглянутий та вичищений. Гідний «справжнього генерала».
Неначе і сам мундир дочекався того моменту, щоб опинитися, нарешті, в єдиній гідній та реальній, як на самого себе, шафі, але останній у житті кожного — дерев’яній труні.
Джерела та примітки до Допису ІІ («Шевченко проти Шевченка»):
Формулярний список про службу Директора Ізюмського реального училища Н. Є. Шевченка.
Зараз у цьому будинку знаходиться Харківський національний технічний университет сільського господарства імені Петра Василенка (ХНТУСГ) / колишня Харківська національна сільгоспакадемія ім. П. Василенка, сучасна адреса: м. Харків, проспект Героїв Харкова, 45 (за часів Російської імперії — вул. Старо-Московська, 15).
Газета «Южный край» від 8 серпня 1909 року. Електронний архів періодики Calaméo: електронний ресурс.
Микола Норбертович Сондар. Спогади та нотатки випускника Ізюмського реального училища / Рукопис.
Газета «Утро» (Харків), № 873 від 17 жовтня 1909 року. Стаття «ИЗЮМ. Циркуляр». Електронний архів періодики Libraria: електронний ресурс.
За майже 12-річний термін директування Н. Є. Шевченка змінилося три Повітових Справники: 1) Надвірний Радник барон Рауш фон-Траубенберг Аполлон Леонідович; 2) Колезький Асесор Мороз Павло Йосипович та 3) Надвірний Радник Гедройц В'ячеслав Іванович. Але суддя Башинський був, здавалося, «вічним».
Сергій Григорович Френкель — викладач математики ІРУ. Завзятий мисливець та українофіл, близький знайомий Лесі Українки.
Павленко І. Ф. Спогади про святкування літературних ювілеїв в ІРУ, конфлікт через 100-річчя Т. Г. Шевченка та виключення учня 7-го класу / Рукопис.
Лука Феофілович Макухін — викладач ІРУ, відомий на Харківщині театральний діяч, актор, режисер та один із фундаторів ізюмської української аматорської драматичної трупи. Звільнений за підтримку учнівської ініціативи щодо вшанування пам'яті Т. Г. Шевченка
І.Ф.Павленко “Краткая история Изюмскаго Реальнаго училища”//Машинопис. ІКМ.
Фенин А. И. Воспоминания инженера. К истории общественного и хозяйственного развития России (1883—1906 гг.). — Прага, 1938.
Журнал колегіальних постанов Ізюмської міської управи від 5 вересня 1917 р. // ДАХО — Ф. 83, оп. 1, од. зб. 10, арк. 18–19. Матеріали надані дослідником В. Носачовим.
© Олександр Посунько, 2026
Цитування та копіювання дозволено лише за умови зазначення авторства та посилання на першоджерело
