(художньо-краєзнавчий допис)
Від автора:
«Я не є професійним істориком, це мій перший краєзнавчий допис-дослідження, присвячений будівлі нашого міста, яка зникає. Буду вдячний за конструктивні уточнення в коментарях».
Ця будівля з'явилась у 1882 році[1], майже на тому самому місці, де колись чумаки звантажували сіль та напували коней[2], повертаючись Ізюмським шляхом із Криму, Азова, Бахмута та, головним чином, із місцевого «солоного Клондайку» — Торських[3] озер.
Довгий час ця місцевість (майже до кінця XIX сторіччя) лишалася незайманою. Хіба що стара криниця[4] поруч нагадувала про ті давні чумацькі та козацькі часи. Наприкінці ж століття це вже була західна частина Соборної площі повітового міста Ізюм.
Далі на захід тільки поштова дорога збігала білою облямівкою з Крем'янця, обмежуючи площу з цього боку.
На схід від училища розгорталася власне сама площа, яка межувала тут із Великою Проспектною вулицею[5] та її перетином із вулицею Дворянською[6].
На півдні, зовсім поруч, розташувалася будівля колишнього Окружного суду із садом. За ними деякий час знаходилася Візницька біржа, і, нарешті, храмовий комплекс. Він складався з давнього Спасо-Преображенського собору та окремої дзвіниці.
Під цією дзвіницею — на честь чудового явлення Тихвинського образу Божої Матері та дивовижного рятунку міста від холери у 1831 році — було влаштовано ще один (четвертий) вівтар собору. Саме на честь собору, тогочасного головного храму міста, отримала назву і головна ізюмська площа.
З півночі до Соборної площі тулився Торговельний (Ярмарковий) майдан. Це було галасливе та метушливе місце, призначене не лише для торгівлі, а й для масових збіговиськ, народних гулянь, виступів бродячих музикантів чи циган із танцюючим ведмедем. Згодом, коли базар перемістився вище[7], це місце вподобали подорожні артисти, цирки-шапіто, а у 1909 році тут навіть проходила Сільськогосподарська виставка. Цю частину центральної площі міста обмежував ряд будинків до вулиці Паромної.
Початок будівництва реального училища був, без сумніву, пов'язаний із попередніми освітніми реформами в імперії. Зокрема — з реформою 1872 року, яка передувала виникненню в губернському Харкові Практичного технологічного інституту (ХПТІ)[8]. Саме студентами ХПТІ насамперед і мали ставати випускники таких ось реальних училищ.
Крім Харкова, де перше реальне училище з'явилось у 1877 році, майже одночасно такий заклад відкрився і в одному з найбільших міст Харківського навчального округу — Воронежі.
А ще через п'ять років, і теж одночасно, — у двох найбільших повітах губернії: Сумському та Ізюмському.До зведення училища були причетні кілька впливових осіб міста та губернії.
Проте варто зазначити, що початку будівництва реального училища в Ізюмі передував тривалий, гучний скандал. Пов'язаний він був із тим, що за понад 10 років до цього, а саме з 7 червня 1872 року, було оголошено про майбутнє відкриття в місті чоловічої гімназії.
Саму думку про побудову цієї класичної гімназії породила звістка про заплутаний заповіт багатого поміщика слободи Бугаївка Донця-Захаржевського, який залишив великий капітал на «богоугодні справи».
Чинником заплутаності цієї справи була криза спадкоємності в родині бугаївського поміщика Іллі Васильовича Донця-Захаржевського.
Його єдиний син Іван, очевидно, або помер раніше за батька, або не залишив по собі прямих нащадків.
Опинившись на схилі літ без прямих спадкоємців чоловічої статі, І. В. Донець-Захаржевський заповів капітал у 30 000 рублів на казенні богоугодні справи регіону. Відсутність прямих спадкоємців розв'язала руки Ізюмському земству, яке спробувало переорієнтувати ці кошти на будівництво класичної гімназії.
Проте жорстка позиція адвокатів, що захищали буквальне формулювання заповіту (і, ймовірно, інтереси бокових гілок роду), змусила Міністерство народної освіти заблокувати це рішення через загрозу повної втрати капіталу в судах».
Земство палко розраховувало отримати з цього спадку 30 000 карбованців як міцний фінансовий фундамент для нової школи[9]. Проте вже у 1873–1874 роках ці гроші юридично «упливли» від міста: спадкоємці та душоприказники за волею покійного збудували на них лікарню.
Але головна проблема полягала в іншому: міське та губернське земські управління щороку виділяли кошти спочатку на будівництво, а далі — на утримання цієї неіснуючої гімназії.
Тобто причиною скандалу стала корупція та нецільове витрачання бюджету.
Поки реальних грошей від померлого поміщика місто так і не побачило, чиновники роками крутили паперові бюджети на утримання закладу, який існував лише на папері.
На щастя, це сталося після освітньої реформи 1872 року, коли в Харкові та губернії почали будувати нові середні заклади освіти — реальні училища.
Для повітового міста такі заклади були значно привабливішими за класичні гімназії. Насамперед тому, що вони були всестановими: навчатися в них могли не лише діти дворян чи заможних міщан, а й сини ремісників, робітників та селян.
Тому міська влада вирішила звернутися з проханням до міністра народної просвіти про відкриття в Ізюмі саме реального училища.
Держава довго відмовляла, посилаючись на фінансову скруту та війни тих років. Проте місто пішло на компроміс: урізало проєкт, відмовившись( на перші роки) від механіко-технічного відділення, повністю взяло на себе витрати за перший рік навчання та зобов'язалося збудувати для училища власну будівлю.
Для цього залучили 11 557 рублів щорічного співфінансування від Харківського земства та Ізюмської міської громади.
Щодо участі губернії у цьому процесі, то насамперед варто відзначити Харківського міського голову — Ковальова Олександра Євгеновича (1822–1884)[10].
Ковальов зробив собі ім’я ще до обрання на цю посаду, працюючи мировим суддею, де зарекомендував себе як чесний та принциповий правознавець. Він був палким прихильником реформи самоврядування, яка змінила розподіл сил між дворянством та представниками інших суспільних станів.
Тричі поспіль Ковальова обирали міським головою.
І саме завдяки його сприянню та особистій участі справу зведення училища було не просто зрушено з місця, а й успішно завершено.
Державна Рада остаточно затвердила проєкт 12 травня 1881 року[11], узаконивши суворий контроль за бюджетом, щоб уникнути помилок минулого. Саме ж училище урочисто відкрило свої двері 1 липня 1882 року.
Між іншим, за свої заслуги Ковальов став почесним громадянином міста Ізюм.
Фінансовий фундамент під споруду закладався поступово.
З 1876 року Ізюмське земство відкрило спеціальний кошторис для майбутнього будівництва.
Наступного, 1877 року, губернське земство ухвалило рішення протягом трьох років виділяти кошти з бюджету на зведення споруди. Вже у 1880 році сума цих заощаджень склала 24 771 карбованець.[12]
Ізюмське земське та міське управління на утримання училища на 1882–1883 навчальний рік виділили 3333 карбованці 84 копійки.Коли будувався головний навчальний корпус, ізюмським міським головою був Курилов Антон Федорович, а головою ізюмського земського правління — Курносов Володимир Якович[13]. А от коли створювалася Північна прибудова з Катерининською церквою, посаду міського голови обіймав Костенко Дмитро Захарович, земство ж очолював Запорожець Григорій Миколайович[14].
Проте з-поміж цілої когорти ізюмських «будівничих, благодійників та жертводавців» краєзнавець В. М. Авілов[15] окремо виділяє постать лише однієї людини — Почесного піклувальника училища Олексія Остаповича Дементьєва[16].
Він був губернським секретарем, присяжним повіреним Ізюмського окружного суду, а згодом — міським головою Ізюма у 1899–1902 роках.
Під час безпосереднього зведення училища Дементьєва ще не обрали міським головою. Проте він уже мешкав у власному будинку на Соборній площі та входив до реєстру присяжних повірених округу Харківської судової палати в Ізюмському повіті (згідно з даними на 30 листопада 1881 року).
Тобто він був безпосередньо причетним до створення закладу, супроводжуючи весь термін його будівництва та розбудови виключно в статусі Почесного піклувальника, паралельно продовжуючи роботу в Ізюмському окружному суді.
Для Ізюма нове училище стало першим навчальним закладом для хлопчиків такого високого рівня.
До цього часу найвищим за статусом у місті було трикласне училище. Його десятьма роками раніше реформували з Повітового училища, і воно розміщувалося у власному двоповерховому приміщенні[17] в нижній частині Великої Проспектної вулиці.
Реальні училища були шестирічними, але мали підготовчий та додатковий сьомий класи. До підготовчого класу приймали хлопчиків, які досягли віку 8–10 років (але не більше) та склали вступні іспити. До першого класу зараховували дітей 10–13 років із базовою початковою освітою, що передбачала такі знання та вміння:
Із Закону Божого — знання головних молитов та найважливіших подій з історії Старого й Нового Заповітів, за посібниками Д. Рудакова або М. Соколова.
З російської мови — вміння швидко читати й переказувати невеличкі оповідання, а також перекладати та правильно тлумачити обрані речення зі Священної історії церковнослов’янською мовою, розповідати вивчені вірші. З граматики вимагалося розуміти, що таке речення та частини мови.З арифметики — нумерація чисел до 1 000 000, чотири основні арифметичні дії з числами цього ж порядку, швидкі обчислення з числами першої сотні, знання мір довжини та ваги, дії з дробами, а також розв’язування простих задач.
Навчання базувалося на посібнику Євтушевського «Збірник задач і прикладів для навчання початкової арифметики», підручнику «Арифметика» Кисельова та «Задачнику» Малініна й Буреніна.Вступні іспити складали в травні та серпні. Без екзаменів до училища не приймали.
Навчання в закладі було платним і коштувало 30 карбованців на рік[18]. Винятком були лише ті учні, яких звільнили від оплати за рішенням Товариства допомоги нужденним учням. До цієї категорії належали різні стипендіати, діти незаможних батьків, нащадки учасників Оборони Севастополя тощо.
Загальна кількість реалістів, звільнених від оплати, не повинна була перевищувати 10% від загального складу. Проте з початком Великої війни, тобто з настанням 1914 року, від оплати за навчання звільнили всіх учнів, чий батько-годувальник перебував на фронті.У 1899 році в училищі навчалися 342 учні.
В кожному основному класі кількість дітей не мала перевищувати 40 осіб. Якщо кількість охочих навчатися була більшою, то додатково до основних відкривали ще й паралельні класи. У 1900 році, наприклад, в училищі закрили паралельне відділення першого класу й натомість відкрили для другого.
Протягом навчального року оцінювали старанність у навчанні та поведінку кожного вихованця. Цим переймалися класні наставники (призначені з-поміж учителів) та їхні помічники.
За порушення порядку учня могли залишити без обіду або затримати на кілька годин (до 10-ти) після уроків для сидіння на «ганебній» лаві під наглядом у так званому «карцері». Кожне таке порушення обов'язково заносили в особливий журнал — «Кондуїт».
Якщо наприкінці навчального року кількість записів у «Кондуїті» та кількість годин «карцеру» перевищувала дозволену межу, то такого учня могли навіть відрахувати з «вовчим білетом».
Тим вихованцям, які не склали в травні іспит з будь-якого предмета, перескладання переносили на вересень. Якщо і восени не щастило, то такого учня залишали на другий рік.
І викладачі, і учні зобов'язані були носити формений одяг. Педагоги носили чорний вовняний віцмундир із наплічними знаками, взимку — шинель, а на голові — кашкет. Реалісти ж зобов’язані були вдягати мундир чорного кольору зі стоячим коміром та золотим галуном на ньому.
А ще — зелену сукняну шинель із чорними петлицями та жовто-гарячою облямівкою на них. Така ж сама облямівка прикрашала і кашкет. Сам кашкет увінчувала золочена кокарда з витисненими на ній двома літерами — «Р.У.».
Улітку замість мундира дозволялося носити коломенкову[19] блузу (гімнастерку), підперезану чорним ременем із золотавою пряжкою, на якій були витиснені три великі літери — «І.Р.У.» (Ізюмське Реальне Училище).
Кашкет у теплу пору року дозволяли носити білий[20].
Після 1905 року з вчительських віцмундирів зникли наплічні нашивки. Реалістам натомість дозволили замість мундира носити взимку чорну полотняну сорочку, а влітку — парусинову блузу з нашитими на них ґудзиками, підперезану форменим ременем. Штани тепер можна було носити і сірого кольору.
Приблизно у 1916 році у зв'язку з тотальним дефіцитом, спричиненим війною, коломенку дозволили замінити на значно дешевшу тканину.
Навчальний корпус Ізюмського реального училища побудували в 1882 році, а через 14 років до його північного крила зробили прибудову. Другий поверх цієї прибудови займали училищний храм, влаштований на честь Святої Великомучениці Катерини, та кабінет природознавства. На першому ж поверсі розміщувався пансіонат для іногородніх реалістів, який згодом переобладнали під гімнастичний зал.
Пансіонат офіційно відкрили 2 вересня 1896 року. Розрахований він був на 40 пансіонерів, хоча за потреби міг вміщувати й до 50 осіб. Плата за повний пансіон складала 300 карбованців на рік, за напівпансіон — 225 карбованців на рік (до цієї суми вже входила й плата за навчання). Згодом, приблизно після 1907 року, коли масово почали відкриватися реальні училища в сусідніх губерніях та навіть у позаштатному місті Слов’янську, потреба в пансіоні поступово згасала.
Зрештою газета «Южный край» від 27 квітня 1911 року повідомила, що земство закриває пансіонат через зменшення кількості вихованців та збитковість його утримання.
Приміщення вирішили віддати під гімнастичний зал та інші потреби училища, якими згодом стали відкриті тут кімнати ручної праці.
Краєзнавець В. М. Авілов висловлює думку, що Дементьєв міг настільки сильно впливати на події навколо будівництва, що навіть училищний храм освятили саме на честь небесної покровительки його доньки — Катерини Олексіївни Леонідзе (Дементьєвої).
Враховуючи те, що Дементьєв був не лише Почесним піклувальником училища, а й одночасно (з 1885 року) церковним старостою[21], і що саме здебільшого його коштом і звели церкву, ця думка видається досить слушною. Авжеж, не можна скидати з терезів і той факт, що свого часу саме Північна прибудова з церквою перетнула ізюмську Катеринівську[22] вулицю, яка тягнулася від подолу до площі із собором і так і не дочекалася «своєї» імператриці.
Проте, з іншого боку, Свята Катерина посідає чи не перше місце серед святих, на честь яких освячували храми при тогочасних навчальних закладах, і це навряд чи є випадковістю.
В іконографічній традиції Свята Катерина зображувалася не лише поруч із зубчастими колесами — знаряддям її тортур, а ще й із купою книг. Це символізувало її освіченість та уславлену перемогу, яку свята здобула в діалектичній суперечці з олександрійськими мудрецями язичницького імператора Максиміна.
Тому вона з давніх-давен вважалася покровителькою та помічницею в навчанні.
Тож існування саме «Катерининської» церкви при реальних чи єпархіальних училищах, жіночих та чоловічих гімназіях, а також інститутах шляхетних дівчат дивиною не було.
Автором архітектурного проєкту Катерининської церкви в Ізюмі був відомий харківський зодчий Володимир Християнович Нємкін (1851–1908)[23], який саме на той час обіймав посаду єпархіального архітектора.
Створені за проєктами Нємкіна храми на довгі роки стали справжньою візитівкою Харкова та всієї губернії.
Найкрасивіші з тих, що збереглися донині — Казанський (Серафимівський) собор на Лисій горі, храм Озерянської ікони Божої Матері на Холодній горі та храм цього ж образу в Покровському чоловічому монастирі Харкова.
З-поміж втрачених перлин варто згадати Свято-Миколаївський храм на Миколаївській площі[24].
Загалом за проєктами Володимира Християновича було зведено 32 кам’яних та 15 дерев’яних храмів, ще 6 будівель розширено та 2 реконструйовано. Звичайно, Нємкін проєктував і об'єкти цивільного призначення — наприклад, будинок колишнього харківського міського голови, професора ХТПІ Олексія Костянтиновича Погорєлка (1848–1913)[25].
До речі, згодом Нємкін сам стане професором ХПТІ та викладатиме архітектурне креслення й малювання у згаданому інституті за сумісництвом до 1906 року. Тож саме припущення, що Нємкін міг бути архітектором не лише Катерининського храму, а й усієї Північної прибудови загалом, повною нісенітницею не виглядає. Авжеж, якщо враховувати той факт, що до решти проєктів Володимира Християновича час від часу докладав руку і його помічник — архітектор Віктор Валеріанович Величко[26], то можливі ще й інші варіанти. До слова, архітектори Володимир Нємкін та Віктор Величко були свояками.
Щодо архітектора головного навчального корпусу училища, то його ім'я довго залишалося невідомим.
Причиною тому є відсутність архівних документів, які стосуються проєктування та будівництва. Насправді ці документи, можливо, і збереглися, але ніхто цілеспрямовано ще не займався їх пошуком.
Звичайно, це справа часу та майбутніх досліджень.Так і я, через відсутність профільної освіти, досвіду, а головне — часу, вдавався до аналітичних міркувань, висновки з яких, як на мене, виглядали вдалими. Принаймні вектор цих розвідок було обрано правильно. Ось яких висновків я дійшов завдяки аналізу:
Будівництво Харківського та Воронезького, а згодом Сумського та Ізюмського училищ було обґрунтованим і планомірним, із певним часовим інтервалом близько п'яти років.
Це обумовлювалося потребою в забезпеченні регіону достатньою кількістю студентів технічних вищих навчальних закладів. ХПТІ став першим та найбільшим регіональним ЗВО цього напрямку.Перші корпуси навчального комплексу інституту з'явилися в 70-х роках XIX сторіччя. Це був новомодний «цегляний стиль», занесений до Харкова петербурзьким архітектором та художником Р. Р. фон Генріхсеном (1818–1883)[27].
Саме Генріхсен у співпраці з харківським інженером В. В. Потресовим[28] стали зодчими перших корпусів цього величезного навчального комплексу. Далі їхню справу продовжили місцеві архітектори М. І. Ловцов (1850–1907)[29] та В. В. Величко (1864–1922). І перший, і другий усі «свої» корпуси, включно з головним Ректорським (Креслярським), збудували в стилі неоренесансу, що підкреслювало єдину гармонію комплексу.І лише архітектор О. М. Бекетов (1862–1941)[30], завершуючи розпочату Генріхсеном справу, відступив від цього загалу, створивши два корпуси в конструктивізмі та модерні.
Але сталося це вже тоді, коли минуло понад пів століття — у 1929 та 1930 роках...в новій країні та в нові часи, коли будувати «по-старому» не дозволили б навіть академіку від архітектури.
Ну, а тепер найцікавіше. Те, що всі згадані реальні училища перебували в єдиному науковому полі Практичного технологічного інституту, було видно навіть неозброєним оком. Достатньо було лише порівняти їхні фасади.
Тут простежується класична об’ємно-планувальна схема: три симетрично розташованих ризаліти, схожі архітектурні елементи (аркові та напіваркові віконні отвори, подібні фризи й фронтони, на кшталт готичних східчастих щипців), люкарни, акротерії та напівакротерії [31]на даху. А головне — для створення всієї цієї краси не знадобилося ні алебастру, ні тиньку, ні білил чи фарби. Лише цегла: монохромна та лекальна.
Власне, саме цим і видрізняється історичний раціоналізм[32] — архітектурний напрямок, у якому функціональність домінує над розкішшю.
Навіть дивує таке точне влучання в тему: абсолютна відповідність форми та змісту. Училище, в якому перевагу надавали вивченню точних (реальних) наук, розмістили в будівлі, архітектурною відмінністю якої стала пряма функціональність фасадів. В архітектурі така властивість має назву — архітектоніка[33].З цього виходить, що такий стиль був не просто даниною моді, це було чітке завдання. Кілька архітекторів різного віку в різних містах успішно вирішували його протягом доброго десятка роківЦікавою є і та обставина, що імена авторів майже всіх вищезгаданих реальних училищ не є таємницею. У всіх архітектурних проєктах, окрім ізюмського, існує конкретний автор. Різні джерела в різних регіонах і навіть тепер уже різних країнах зазначають, що архітектором Харківського (1877), Воронезького (1877) та Сумського (1882) реальних училищ була одна й та сама людина — Кирило Олексійович Толкунов (бл. 1815 — 1883)[34].У цьому немає нічого дивного, бо саме Толкунов у період будівництва зазначених закладів обіймав посаду архітектора Харківського навчального округу. Звідси випливає, що до архітектурного проєкту навчального корпусу Ізюмського реального училища — хай і суто гіпотетично — мав відношення саме він.
На цьому аналітичний метод вичерпує себе, і настає час сумнівів.
Кирило Олексійович Толкунов помер у 1883 році, а з 1880-го вже тяжко хворів. Як бачимо, початок його хвороби збігається з періодом активної архітектурної практики та початком будівництва реального училища в місті Суми. Сумське училище мало свого потужного мецената — цукрозаводчика Харитоненка[35], що давало певний карт-бланш. На відміну від Ізюма, грошей там завжди вистачало, тож шукати додаткових джерел фінансування не доводилося. Звісно, за таких обставин Суми були для Толкунова в пріоритеті.
Коли у 1881 році постало питання про термінове проєктування реального училища для Ізюма, можливо, Кирило Толкунов фізично не міг узяти цей об'єкт. Він був повністю поглинутий надскладною здачею сумського корпусу, робота над яким завершилася лише у 1882 році. Ізюмське керівництво не мало змоги чекати, поки окружний архітектор звільниться від справ, і за посередництва губернатора залучило вільного на той момент губернського інженера.
«Для характеристики загального спрямування керівників земської справи вкажу на доповідь земської управи про будівництво споруди реального училища в м. Ізюм. У цій доповіді зазначено, що губернське та повітове земства, а також міська громада пожертвували на влаштування будівлі 60 000 руб., що міською думою представлено план та фасад будівлі, складений губернським архітектором Реймом, розрахований не більше ніж на 60 000 руб., що тією ж громадою відведено місце для будівлі на Соборній площі, що на утримання цього училища асигновано з державного казначейства щорічно по 25 545 руб. із зарахуванням у дохід казни допомоги, призначеної для цього від земства 8 257 руб. і міської громади 3 300 руб., і що реальне училище, згідно з Найвище затвердженою думкою державної ради, має бути відкрите з липня місяця 1882 року.На завершення своєї доповіді управа визнала за благо запропонувати зборам прийняти та оновити для реального училища стару лікарняну будівлю, а лікарню побудувати нову, барачної системи; для вирішення ж питання про придатність старої лікарняної будівлі для училища управа пропонує викликати спеціалістів. Ця, щонайменше, наївна пропозиція викликала новачків-гласних, не посвячених у таємниці земської справи, на тривалі та палкі дебати, у яких деякі з них висловили, що лікарем у тій лікарні, він глибоко переконаний у тому, що ним геть втрачено здоров'я через ті міазми, якими просякнута вся будівля.Жодна логіка та жодні докази, однак, не могли перемогти членів управи з її прибічниками, які стояли на тому, що земська лікарня велика, вимагає великих витрат і що тепер є нагода дати їй інше призначення. Збори більшістю голосів постановили: доручити управі запросити спеціалістів для визначення придатності лікарняної будівлі й для цього асигнувати 1 000 рублів із сум, призначених для будівництва споруди реального училища.Чи не слід тепер очікувати, що управа задля виконання своїх бажань знайде підхожих спеціалістів і до наступних зборів підготує свою доповідь із новими подібними пропозиціями, які потребуватимуть ще 1 000 руб. і т. д.? Маса гласних, незадоволених нинішньою закваскою земської справи, з кожним днем збільшується; багато хто з них до часу відмовився брати участь у зборах. Вірна ознака цього — земські збори, що так і не відбулися, попри крайню потребу в розв'язанні нагальних питань».
(“Южный край” №247 14 октября 1881 года)
Тобто в Ізюмі, як завжди, вирували свої пристрасті. Цього разу — навколо земської лікарні, стіни якої вважалися просякнутими «міазмами» (у наш час подібні чутки поширювалися, здається, щодо стафілокока).
Проте головна цінність дослідження тогочасних подій полягає в іншому. Саме в газетному дописі від 14 жовтня 1881 року в рубриці «Внутрішні новини» вперше вдалося виявити ім'я архітектора майбутнього навчального корпусу училища.
Ним виявився Микола Карлович Рейм (1821–1890)[36].
Ця публікація в газеті є прямим і неспростовним першоджерелом, яке фіксує авторство Рейма на етапі затвердження будівництва. Згадка в тогочасній пресі відображає реальний хід засідань земських зборів, де детально обговорювався готовий кошторис та креслення фасаду його роботи.
Історико-біографічний контекст постаті М. К. Рейма.
Микола Карлович Рейм був досвідченим цивільним інженером та архітектором, випускником Петербурзького будівельного училища 1846 року.
До переїзду на Слобожанщину він понад два десятиліття успішно працював у Владимирській губернії, де проєктував великі муровані храми (зокрема, отримав звання інженера-архітектора за храм у селі Преображенському) та текстильні фабрики (знаменитий корпус паперопрядильної фабрики в Южі).
На початку 1870-х років у чині колезького радника він прибув до Харкова, де обійняв посаду в будівельному відділенні Харківського губернського правління. Довгий час вважалося, що через завантаженість адміністративною чиновницькою роботою Рейм майже не створював нових споруд на Харківщині, окрім масштабної перебудови колишнього губернаторського палацу під судові установи у 1888 році.
Останні роки життя архітектор винаймав квартиру в будинку купця Штейфона на Бурсацькому узвозі, № 6, де й помер після хвороби 5 листопада 1890 року.
Знахідка в газеті «Южный край» за 1881 рік кардинально змінює уявлення про творчу спадщину зодчого.
Для наукової та краєзнавчої точної довідки цей документ дає повне право стверджувати: первісний архітектурний проєкт та фасад Ізюмського реального училища, представлений на розгляд земства у 1881 році, належав саме архітектору Миколі Рейму.
Хоча всі ці вагання, тривалі зволікання, суди та пересуди місцевих чиновників усе ж залишають певний відсоток сумнівів щодо того, чи не зазнала справа будівництва реального училища змін у той короткий проміжок часу, що залишався до його реалізації — з жовтня 1881 по липень 1882 року. Це рівно дев'ять місяців — як на мене, найвлучніший термін, коли має народжуватися щось нове та повністю життєздатне.
Ранок в училищі обов’язково починався з молебню в храмі. Тривав він недовго, близько 15 хвилин. Училищний хор співав молитву «Царю Небесний…»[ 37]та просив у вищих сил допомоги в навчанні, а всі присутні підспівували. На ранковому молебні були присутні всі учні, класні наставники, наглядачі, вчителі, інспектор та директор. Кожен перебував у храмі на своєму строго визначеному місці.
Крім педагогів та вихованців, на великі свята в Катерининській церкві часто молилися гімназистки з Жіночої гімназії зі своїми викладачами, а також мешканці навколишніх вулиць — Катерининської, Хрестовоздвиженської[38] та інших.
У день Святої Великомучениці Катерини — свято, яке традиційно відзначали 7 грудня (за новим стилем), — до храму запрошували численних гостей, представників міської та земської влади. Святу Літургію цього дня, крім місцевого священника, співслужив отець-настоятель Спасо-Преображенського собору.Майже до самого кінця XIX сторіччя окремого штату для домової церкви Святої Катерини не передбачалося. Обов'язки настоятеля були покладені на законовчителя з річною винагородою у 200 карбованців. Спочатку це була посада за сумісництвом.
Першим штатним священником храму слід вважати законовчителя училища о. Петра (Вишнякова)[39], який служив тут по 1901 рік. Платня штатного священника та закладеного вчителя Закону Божого після цього почала складати 300 карбованців на рік.
Що ж, окрім училищного храму, робило Ізюмське училище не те щоб видатним, але примітним і привабливим?
При училищі існувало дві бібліотеки — учнівська та фундаментальна. Їхній книжковий фонд складав: в учнівській — 727 найменувань в 1112 томах, а у фундаментальній — 1662 найменування у 3124 томах. Учнівською бібліотекою користувалися вільно, а до фундаментальної допускалися лише учні 6-х та 7-х класів з відповідного дозволу викладача або класного наставника.
Кабінети фізики, природознавства та малювання не були схожими на всі інші.
По-перше, вони були побудовані «амфітеатром»[40]] — на зразок інститутських аудиторій, а по-друге, всі вони були чудово обладнані.
В кабінеті малювання стояли прекрасні малювальні дошки, гіпсові голови богів грецького та римського пантеонів, різні орнаменти тощо.
Різноманітних приладів у кабінеті фізики, наприклад, нараховувалося 694, у кабінеті природознавства — 166, а навчальних посібників — 568. Хімію, на відміну від інших практичних наук, викладали лише в старших классах.
У середніх класах хімія разом із природознавством та біологією були об’єднані в одну шкільну дисципліну під загальною назвою — «природнича історія»[41].
Космографією раніше називалася добре знайома всім нам шкільна наука астрономія.
Фізика з космографією та хімія з природничою історією (природничі науки) разом із формальною наукою математикою були основними предметами. На їх вивченні в реальних училищах наголошували особливо.
Рекомендувалося навіть у старшому 6-му та додатковому 7-му класах заняття з цих дисциплін проводити першими — з метою прискорення та покращення сприйняття навчального матеріалу. Так би мовити — «на свіжу голову».
З 6 березня 1893 року, з дозволу попечителя Харківського навчального округу Миколи Павловича Воронцова-Вельямінова[42], для кращого засвоєння пройденого матеріалу та розширення світогляду директор А. А. Кузьмицький[43] у вихідні та святкові дні впровадив народні читання з «туманними картинками»[44]
Для лабораторних чи практичних занять із фізики та хімії відводилися окремі години. Про особливу увагу до практичних предметів свідчить і той факт, що за всі роки існування закладу в Ізюмі найчастіше з’являлася вакансія вчителя саме фізики та математики.
Проте не можна стверджувати, що внаслідок цього інші предмети були, так би мовити, «зневажені».
Курс малювання, наприклад, тривав усі сім років. Хоча викладачів малювання, чистописання та креслення змінилося не так уже й багато, всі вони були не просто вчителями, а й справжніми митцями. Тому й не дивно, що стіни холу училища прикрашали малюнки найкращих художників-реалістів, майбутніх майстрів пензля.Ізюмське реальне училище проіснувало близько 37 років.
Його історія розгорнулася на справжньому зламі епох, коли межа двох століть розбила цей період майже навпіл: 18 років «забрало» собі XIX сторіччя, і майже стільки ж — сторіччя XX.
Тому, мабуть, і долі колишніх реалістів склалися такі різні, а в деяких випадках — навіть неймовірні, часто так само зламані та розбиті. Це долі інженерів, учених, військових, державних діячів.
Людей різного рангу, різного світогляду, громадян різних держав. Політичних в'язнів, повстанців, емігрантів тощо. Життєвий шлях більшості з них є нині забутим, замовчуваним, свого часу навмисно оббреханим та свідомо викривленим.
Але правда полягає в тому, що училище залишило свій відбиток в історії не лише як унікальна пам’ятка архітектури. Вагомий внесок у промислову, культурну, правову, військову та державотворчу галузі було зроблено саме випускниками та учнями цього закладу.
Тут отримували освіту, яка за якістю нічим не поступалася навчанню в училищах губернського Харкова, де подібних закладів на 1917 рік було втричі більше, у губернії — вдев'ятеро, а в усьому Харківському навчальному окрузі — взагалі у тридцять разів більше.
Це, передусім, заслуга керівного та викладацького складу, який, хоч і змінювався, проте незмінно зберігав свій стрижень і тримав «свою марку» — Ізюмську
Примітки та джерела до тексту
1. Реєстр особистого складу 1904 року свідчить, що Ізюмське реальне училище існувало з 12 травня 1881 року.
2. Авілов В. М. Старий Ізюм. Записки краєзнавця. — Харків: Факт, 2021. — 24 с.
3. Тор — це давня історична назва міста Слов’янськ.
4. Спогади про колодязь — за згадками мого батька, на внутрішньому подвір’ї училища (метрів за 10 від вікон колишньої шкільної їдальні) був давній колодязь. На початку 50-х років XX століття під час відбудови будівлі його забетонували. Припускаю, що він був дуже старовинним.
5. Вулиця Соборна — сучасна назва вулиці, що згадується в тексті.
6. Вулиця Васильківського — сучасна назва вулиці, про яку йдеться.
7. Історія про «реалістів» та ведмедя — краєзнавець В. М. Авілов писав, що базар перенесли вгору саме через учнів училища. Вони заради жарту заманили в будівлю галасливих циган із живим ведмедем, чим шокували все керівництво закладу.
8. Харківський політехнічний інститут — заснований у 1885 році як Практичний технологічний інститут, з 1898 року — ХТІ, з 1929 року — ХПІ. Нині це Національний технічний університет «ХПІ» (м. Харків, вул. Кирпичова, 2).
9. Сборник постановлений по Міністерству народної просвіти. — Т. 8 (1880–1884).
10. Ковальов Олександр Євгенович (1822–1884) — тричі поспіль міський голова Харкова (1875–1884). Символ чесності. За його часів запустили перший водогін, відкрили гімназію та почали брукувати вулиці. Помер бідняком, ховали його за кошти громади.
11. Постановление № 48 от 12 мая 1881 г. «Об учрежденіи въ г. Изюмѣ реальнаго училища» // Сборникъ постановленій по Министерству Народнаго Просвѣщенія. Т. 8. — С.-Петербургъ, 1892.
12. Харьковский календарь на 1877 год з додатком карти губернії. Видання Статистичного комітету. Городские хроники. С. 204–205.
13. Харьковскій календарь на 1881 годъ / під ред. І. І. Киткевича. Харків, 1881. С. 180–181.
14. Харьковский calendar на 1895 год (Рік 23-й, у двох книгах) / під ред. В. В. Іванова.
15. Авілов Валеріан Миколайович (1903–1974) — ізюмський краєзнавець, колишній учень реального училища. Його щоденники «Записки краєзнавця» зберігаються в Ізюмському краєзнавчому музеї. У 2022 році історик С. К.Бондаренко з однодумцями видав за цими матеріалами книгу «Старий Ізюм».
16. Дементьєв Олексій Євстафійович (Остапович) — пройшов шлях від губернського секретаря (1901) до титулярного радника (1905).
17. Дослідження історика С. К.Бондаренка свідчать, що в цій будівлі зараз працює Ізюмська музична школа ім. Л.Александрової.
18. Плата за навчання під час Першої світової війни зросла до 40 карбованців на рік.
19. Коломенка - різновид лляної тканини.
20. Учнівська традиція з кашкетами — коли починалися літні канікули (вакації), реалісти закидали свої кашкети якнайвище на дерева — «воронам на гніздо».
21. Севостьянович Сергій — дворянин, який з 1906 року став церковним старостою в училищі.
22. Вулиця Донця-Захаржевського — сучасна назва вулиці - Дементьєва.
23. Немкін Володимир Християнович (1857–1908) — харківський єпархіальний архітектор. Спроектував Озерянську церкву Покровського монастиря, будівлю Духовної семінарії та десятки інших храмів.
24. Майдан Конституції — сучасна назва центральної площі в Харкові.
25. Погорєлко Олександр Костянтинович (1848–1912) — мер Харкова у 1900–1912 роках, професор-фізик. За його керівництва в місті з'явився електричний трамвай, перша електростанція та сучасна каналізація.
26. Величко Віктор Валеріанович (1864–1923) — понад 20 років був архітектором Харківського університету. Проєктував медичний та юридичний факультети, Інститут шляхетних дівчат.
27. Генріхсен Роман Романович (1818–1883) — академік архітектури. Автор проєкту 3-ї чоловічої гімназії в Харкові, брав участь у проєктуванні перших корпусів Технологічного інституту.
28. Потрєсов Віктор Васильович — цивільний інженер, архітектор. У 1880-х роках керував будівельним відділенням Харківського губернського правління та наглядав за будівництвом Технологічного інституту.
29. Ловцов Михайло Іванович (1850–1907) — професор, архітектор, який створив Благовіщенський кафедральний собор у Харкові та Пантелеймонівську церкву на Пісках.
30. Бекєтов Олексій Миколайович (1862–1941) — легендарний архітектор Харкова. Спроектував Короленківську бібліотеку, будівлю Юридичного університету та більшість величних банків у центрі Харкова.
31. Фризи, фронтони, люкарни, акротерії — це назви класичних елементів античної архітектури, які часто використовували наприкінці ХІХ століття в будівництві.
32. Історичний раціоналізм в архітектурі — напрям кінця XIX століття, де головними були практичність, зручність та надійність будівлі, без зайвих прикрас.
33. Архітектоніка — це художнє вираження того, як тримається будівля, як взаємодіють між собою стіни, колони та дах, показуючи логіку всієї конструкції.
34. Толкунов Кирило Олексійович (бл. 1815–1883) — архітектор Харківського навчального округу. Спеціалізувався на великих школах та училищах, будував у вишуканому «цегляному стилі», що надавало будівлям шляхетного вигляду.
35. Іван Герасимович Харитоненко (1823–1891) — відомий український підприємець, цукрозаводчик і меценат, почесний попечитель Сумського училища, який фінансово підтримував заклади освіти Харківського навчального округу.
36.Рейм Микола Карлович (1821–1890) — харківський губернський архітектор німецького походження, будував прибуткові будинки та ремісничі школи в «цегляному стилі».
37. «Царю Небесний, Утішителю, Душе Істини…» — молитва Святому Духу, яку традиційно читали учні перед початком занять. Одна з найголовніших християнських молитов перед початком будь-якої справи.
38. Хрестовоздвиженська вулиця — зараз це вулиця Дементьєва.
39. о. Петро (Вишняков Петро Іванович, 1870–1937) — протоієрей, кандидат богослов'я. Перший штатний священник та законовчитель Катерининської училищної церкви (викладав в училищі з 1897 по 1901 рік).
40. Зі спогадів випускника ІРУ І.Ф.Павленка: «Кожен наступний ряд кабінету був вищим за попередній на 20–25 см».
41. Кабінет природознавства у ті часи об'єднував під одним дахом хімічний, зоологічний та біологічний класи разом із приладами.
42. Микола Павлович Воронцов-Вельямінов (1823–1901) — таємний радник, публіцист, попечитель Харківського навчального округу.
43. Кузьмицький Антон Антонович (1851 — після 1913) — випускник університету, кандидат фізичних наук. Понад 12 років (з лютого 1891 по серпень 1903 року) працював директором Ізюмського реального училища.
44. Туманні картинки (або «туманні картини») — так раніше називали проєкційні світлові шоу, які показували через «чарівний ліхтар» (Laterna Magica). Це був прадідусь сучасного кіно.
45. Харьковский календарь на 1883 год. Видання Статистичного комітету / ред. І. І. Киткевич. С. 43.
Інтернет-джерела:
• Світлини мундирів учнів реального училища (1901 р.) з циклу «ОТЕЦ» (Живий Журнал gignomai).
• Перелік храмів архітектора В. Х. Нємкіна на історичному порталі «Звідки Родом».
Джерела ілюстрацій:
Фото 1, 2, 4, 5 — з фондів Ізюмського краєзнавчого музею (ІКМ)
Фото 3 — Живий Журнал gignomai
Фото 6, 8, 9, 10, 11 — з відкритих інтернет-джерел
Фото 12, 13 — з особистого архіву С. К. Бондаренка
© Олександр Посунько, 2026. Цитування та копіювання дозволено лише за умови зазначення авторства та лінку.
