(Або куди приводять лабіринти генетики)
Розділ 1. Слово про першого інспектора ІРУ (Історія Івана Бокія та його унікальної книги з хімії)
Ніколи б доля Івана Дмитровича Бокія не привела до Ізюма, якби не скрутне фінансове становище, що спіткало його у 1865-му році.
На той час Бокій був випускником Імператорського Харківського університету. Корінний харківець, який щойно з відзнакою закінчив фізико-математичний факультет, мав усі шанси залишитися в університеті для підготовки до професорського звання. Проте саме через фінансову скруту Іван Дмитрович був змушений кардинально змінити плани на життя та зайнятися викладацькою діяльністю.
Так він попав до Тифліса (сучасне Тбілісі) на посаду викладача реальної гімназії. Одночасно молодий педагог давав приватні уроки фізики та хімії синам намісника російського імператора на Кавказі — великого князя Михайла Миколайовича Романова.
Грузинський період, козацьке коріння та злам світогляду
Тут, у Грузії, Іван Дмитрович одружився та став батьком трьох дітей: сина Бориса (1873 р. н.), доньки Наталії (1877 р. н.) та сина Гліба (1879 р. н.). Його дружина — Олександра Кузьмівна Бокій (у дівоцтві Кірпотіна) — походила від нащадків давніх козацьких родів Остроградських та Капністів, і мала садиби в Полтавській та Харківській губерніях.
Дослідники життєпису Бокія одностайно відзначають корінну зміну світогляду Івана Дмитровича, яка відбулася якраз у тифліський період його життя. Якщо на початку цього шляху погляди Бокія були відверто ліберальними, то наприкінці вони стали суто консервативними.
Напевно, не останню роль у цих змінах відігравав не стільки вік, як генетика, що одночасно вміщувала в собі і козацьке волелюбство, і московське угідництво. І хоча з часом Івану Дмитровичу вдалося пригнітити перше другим, така зневага до власних душевних рухів не могла не мати наслідків. Згодом це позначилося, по-перше, на здоров'ї — хворобою серця, а по-друге — генетично, у бунтівному характері молодшого сина.
Науковий прорив та переїзд до Ізюма
У 1873–1874 роках у Тифлісі вийшло перше видання фундаментальної праці І. Д. Бокія «Основания химии»(рос.). Особливої ваги книзі додавала передмова, яку написав особисто видатний вчений, професор Імператорського Харківського університету (ІХУ) та один із засновників Харківського практичного технологічного інституту (ХПТІ) Микола Миколайовича Бекетов.
Для нашого краю постать Бекетова-старшого є знаковою не лише через наукові прориви у фізичній хімії: він є батьком легендарного архітектора Олексія Бекетова (який збудував найкращі споруди Харкова) та, відповідно, сватом видатної родини українських просвітників і промисловців Алчевських. Те, що вчений такого масштабу благословив підручник Бокія, відкрило книзі шлях до всіх закладів імперії — уже друге її видання було офіційно схвалено як посібник Ученим комітетом Міністерства народної освіти.
Тому Іван Дмитрович небезпідставно був зарахований до когорти перших вчителів-методистів Російської імперії [¹]. Він став членом Російського хімічного товариства та повноправним учасником VI та VIII з'їздів природознавців.
Примітка автора:
Останній відбувся в Санкт-Петербурзі з 28 грудня 1889 року до 7 січня 1890 року — тобто в той час, коли Бокій вже працював в Ізюмі
У 1880 році І. Д. Бокія перевели на посаду інспектора Урюпінського реального училища, а за шість років, у 1886-му — на таку ж посаду до Ізюмського реального училища [³].
Свій науковий тріумф Іван Дмитрович розвивав уже в наших краях. У 1888 році, коли Бокій уже два роки служив інспектором Ізюмського реального училища, у Харкові, в відомій друкарні М. Ф. Зільберберга (Рибна вул., буд. № 25), побачило світ третє, виправлене і доповнене видання «Оснований химии». [⁴]
Кілька поколінь майбутніх хіміків навчалися саме за цією книгою, створеною та оновленою за участю ізюмського інспектора.
На момент написання цієї замітки мені не пощастило з’ясувати, чи були у Бокія попередники в Ізюмі, чи ця посада до того часу залишалася вакантною. Це питання поки що залишається відкритим.
Ізюмські коридори та фінал життєвого шляху
В Ізюмі Іван Дмитрович прослужив до 1892 року. Цікаво, що незважаючи на те, що в історії він залишив про себе згадку як про автора підручника з хімії, в Ізюмському училищі, крім обов’язків інспектора, він додатково викладав фізику [²].
Тут же в цей час навчалися і його діти. Щоправда, не скажу напевно, чи навчалася Наталія Бокій в Ізюмській жіночій прогімназії, чи отримала домашню освіту, але обидва його сини — як Борис, так і Гліб — топтали свого часу коридори саме того училища, де їхній батько служив інспектором [⁴].
Відставка Івана Дмитровича була пов’язана з погіршенням стану здоров’я. Хвороба серця не давала змоги продовжувати працювати далі. Через п’ять років, у віці лише 52 років, так і не змігши подолати свою недугу, І. Д. Бокій помирає.
Розділ 2. Промінь науки в підземному царстві (Історія старшого брата Бориса та його рятівної революції в шахтах Донбасу)
Випускник 1890-го року — Борис Іванович Бокій зробив не більше і не менше, а справжню революцію у сфері видобутку кам'яного вугілля.
Старший син дійсного статського радника, автора книги з хімії та інспектора Івана Дмитровича Бокія, змалку мав неабиякі здібності до математики.
Зазначу, що його схильність до математичних наук дійсно мала глибоке генетичне походження, і не тільки по лінії батька. Його мати, Олександра Кузьмівна (у дівоцтві Кірпотіна), доводилася онукою відомому математику, академіку — Михайлові Васильовичу Остроградському. Врешті-решт, завдяки гарній генетиці, його майбутнє почало вимальовуватись ще змалку.
Народився Борис Іванович у 1873-му році в Тифлісі. Навчатися почав в Урюпінській реальній гімназії, де свого часу працював його батько.
В місто Ізюм переїхав у 1885-му році, коли його батька перевели до місцевого реального училища інспектором. Училище він закінчив з відзнакою у 1890-му році та вступив до Петербурзького Гірничого інституту.
Зазначу, що саме завдячуючи математичним та аналітичним здібностям Бориса Бокія у його молодшого брата Гліба розвинулись «надздібності».
Саме Борис, бавлячись в дитинстві, придумав свій власний криптошифр. Розв'язати його випало Глібу. Згодом братерська гра лише ускладнювалась...
Вступивши в інститут, старший брат кинув цю гру, але для молодшого, навпаки, гра перетворилась на сенс усього життя. Чим ця історія закінчилась для Гліба, стане відомо в наступній частині нашого довгочиту. Але життєва історія самого Бориса Бокія є не менш цікавою.
Трагедія Донбасу та наукова боротьба за життя
Через 5 років Борис отримав диплом гірничого інженера по 1-му розряду. З 1895-го року починає працювати на шахтах Донбасу.
З самого початку трудової біографії Бокія, а саме у 1898-му році, на шахті «Іван», де він працював завідувачем, сталась трагедія. В результаті вибуху метану загинуло 78 шахтарів.
Ця подія так вплинула на молодого інженера, що наступні 5 років свого життя він присвятив вирішенню проблем вибухонебезпечності при роботах, пов'язаних з видобутком вугілля. Звісно, використувавши для цього потужну наукову базу.
В результаті в 1903-му році в «Гірничому журналі» з'явилась наукова стаття Б. Бокія «Вентилювання виробок за допомогою кількох одночасно працюючих вентиляторів».
Решта життя Бориса Івановича була присвячена вирішенню питань безпеки шахтарської праці. Його було залучено до складу комісії з розслідування причин та наслідків Риковської катастрофи у 1908 році. Читаючи доклад за результатами розслідування, Бокій нещадно розкритикував існуючі в Російській імперії небезпечні умови та організацію праці шахтарів.
Працюючи з 1905 року керуючим Кадіївської копані, виявив себе як талановитий інженер, весь час вдосконалюючи ті чи інші ланки процесу вугледобування та застосовуючи їх на ділі.
І, як результат — частина до цього вкрай збиткових шахт перейшли до розряду прогресивних.
У 1906-му році Бориса Бокія запросили до Гірничого інституту, призначивши ад'юнкт-професором та запропонувавши йому очолити кафедру Гірничої справи (Гірничого мистецтва).
Професорська діяльність та рятівна революція в інженерії
З 1908 року Бориса Івановича Бокія обрано на посаду екстраординарного, а з 1914 року — ординарного професора Гірничого інституту. Весь цей час він читає курс з Гірничого мистецтва, але при цьому час від часу повертається на копальні Донбасу, спостерігаючи на практиці роботу власних методів та впроваджуючи нові.
Але справжньою революцією в Гірській справі можна вважати інше.
Споконвіку, з виникненням перших шахт, для видобутку вугілля застосовувалась так звана камерно-стовпова система. Це коли відпрацьовувався об'єм у межах камери, і до 20% цього об'єму припадало на охоронні цілики (стовпчики з незайманого пласту корисної копалини). Вугілля, що містився в них, залишали, що означало великі втрати палива. Крім того, це була вкрай небезпечна система. Швидко дістатись до людей, що опинились під завалом в такій камері, було неможливо. Вони були приречені.
Борис Іванович запропонував суцільну систему розробки, коли шахтарі піднімають на поверхню майже все вугілля. Це стало можливим завдяки системі механічних кріплень — дерев'яних стійок, що підпирають безпосередню покрівлю пласта.
Цей принцип видобутку, значно вдосконалений та модернізований, застосовується і в наш час.
Крім того, Борис Іванович Бокій був автором 40 винаходів, що з успіхом впроваджувались як на місцевих копальнях, так і за кордоном. Понад 20 років він присвятив розробці аналітичних методів проектування гірничих підприємств. Якими виробками і як розкрити родовище, підготувати його до виїмки, якими способами розробляти пласт, які розміри давати рудничним полям? Вчений першим розробив ці питання, намагаючись знаходити рішення, які б давали найменші капітальні та експлуатаційні витрати. Робив це, не розриваючи зв'язок з виробництвом: часто виїжджав на підприємства для консультацій.
За роки роботи в інституті Борис Іванович створив фундаментальні праці — Практичний та Аналітичний курси гірничого мистецтва. Вони радикально відрізнялися від аналогів, що друкувалися в цей час за кордоном.
За радянських часів, з 1921 року, Бокій був відповідальним консультантом найбільших трестів — «Донвугілля», «Південсталь» та «Кузбастрест». В цей час перед ним ставилась ціль — відновлення та реконструкція занедбаної гірничої промисловості в результаті громадянської війни, революції та Першої світової. У день 20-річного ювілею наукової діяльності йому було присвоєно звання заслуженого професора.
Помер Б.І.Бокій у 1927- му році від атеросклерозу.
Післямова: Парадокс святих імен
Недарма інспектор Ізюмського реального училища назвав двох своїх синів саме так. Старшому дав ім'я Борис, а молодшому — Гліб.
Так звали перших давньоруських святих, синів князя Володимира Великого, які разом постраждали за віру та святу церкву. Вони були однодумцями, мучениками і до самого кінця залишалися разом, заслуживши вічну світлу пам'ять.
Але в житті ізюмських Бориса та Гліба доля розпорядилася абсолютно інакше. Маючи спільне коріння, унікальні математичні здібності та виховання, вони опинилися по різні боки людської моралі. Один обрав шлях творення та порятунку людей, а інший — перетворився на господаря таємного радянського пекла.
Про те, чому молодший брат обрав темряву, ким він був насправді і до чого тут професор Воланд — читайте у наступній частині.
Основні наукові праці Б. І. Бокія:
• 1903 — «Анемометричні виміри швидкості повітря в рудниках» («Гірничий журнал»)
• 1903 — «Вентилювання виробок за допомогою декількох одночасно діючих вентиляторів» (там же)
• 1903 — «Вибір системи робіт під час розробки формацій пластів. Розтин родовища» («Гірничий журнал»)
• 1904 — «Вибір системи робіт при розробці формацій пластів. Підготовчі роботи. Ремонт штреків» («Гірничий журнал»)
• 1911 — «Підстави для розрахунку бремсбергів» («Гірничий журнал»)
• 1913 — «Практичний курс гірничого мистецтва»
• 1914 — «Нескінченний бремсберг для двосторонньої подачі вантажів» («Гірничий журнал»)
• 1915 — «Вибір системи робіт під час розробки формацій пластів. Відкатка» («Гірничий журнал»)
• 1917 — «Оцінка кам'яновугільних родовищ» («Гірничий журнал»)
• 1922 — «Визначення найвигіднішої продуктивності копальні» («Паливна справа»)
• 1922–1923 — «Практичний курс гірничого мистецтва» (Держвидав; 3-тє вид. — 1924–1926)
• 1924 — «Аналітичний курс гірничого мистецтва» (вип. 1-й та 2-й. Видання Студентської комісії ЛДМ)
• 1925 — «Постійні величини при проектуванні копалень» (Харків, «Господарство Донбасу», № 1)
Примітки та краєзнавчі нотатки:
• ¹ С. В. Телешов. «От истоков до устья…» Материалы для истории методики обучения химии в России (сер. XIX – сер. XX вв.). Часть I. Санкт-Петербург, 2004. С. 25. До реформ 1901–1906 рр. хімія, ботаніка, зоологія та мінералогія об'єднувалися в один шкільний курс — «природнича історія». Хімія виокремилася в самостійну дисципліну на початку ХХ ст., зокрема під впливом рішень З'їздів натуралістів.
• ² Спільне викладання фізики, математики та природничої історії було нормою, оскільки вчителі закінчували природниче або математичне відділення фізико-математичного факультету університету, де здобували широку міждисциплінарну освіту.
• ³ Про посаду інспектора. За «Статутом реальних училищ 1872 року» інспектор закладу поєднував функції сучасного завуча з навчально-виховної роботи та керівника дисципніни. Він затверджувався особисто Міністром народної освіти, обов'язково сам викладав один із предметів і наглядав за поведінкою учнів у класах та поза ними.
•⁴ Бокій І. Д. Основания химии / с предисловием Н. Н. Бекетова. — Издание 3-е, исправленное и дополненное. — Харьков: Типография М. Ф. Зильберберга, Рыбная ул., д. № 25, 1888. (Електронна копія оригінального видання з приватного архіву автора).
Ілюстрації до матеріалу запозичені з відкритих вебджерел.
© Олександр Посунько, 2026. Цитування та копіювання дозволено лише за умови зазначення авторства та лінку.
