Шевченко боровся за душу українського народу, а Євген Коновалець — за душу нації, за те, щоб здійснити Заповіт Кобзаря, розбивши віковічні кайдани неволі, але насправді йому судилася чи не доля Мойсея Франка? Вести народ до свободи довгі роки, але самому не ступити в край, що здобуде омріяну незалежність? Він знав про це, але твердо йшов до мети.
Шевченко спонукав до боротьби славетними словами "Борітеся — поборете!", а Коновалець знав як її реалізувати — це доводить створення УВО, а згодом ОУН, які він очолив, маючи за плечима військовий досвід, хоч і в молодому віці. Проте за ним йшли не лише побратими по службі, а й старше покоління, а згодом і молодше, що підростало у вирі подій української революції, натхненні справою та ідеєю. Вони бачили в ньому не лише гідного Провідника, але й справжнього і відданого, вимогливого та справедливого Лідера, що йшов разом із народом тернистим шляхом. Насправді, якщо пізнати його геній глибше, то можна переконатися по відгуках багатьох його сучасників, що найдужче він критикував самого себе, будучи позбавленим від пихи та амбіцій влади. Визнаймо, що таких людей бракує в сьогоденні.
Євген Коновалець у своїх листах згадував про важливість психологічної готовності та соборності в людей. Юрій Артюшенко згадує такі слова під час останнього зустрічі в Роттердамі 1938 року:
"...чим міцніше соборницьке коріння, тим міцніші й соборницькі парості, бо ж соборницьке коріння в своїм житті вже раз реально переживало національно-державну єдність".
Так, якби весь український народ усвідомив себе нацією, викорінив бур'яни зрадництва та запроданства, розбрату — Україна давно б посіла заслужене місце найсильнішої держави в Європі, якщо не за ресурсним потенціалом, то за моральним духом. Якщо в першому з України користували всі кому не лінь (а українцям залишали роль рабів), то в другому випадку мало хто міг її перевершити, визнаючи, яким спраглим до свободи завжди був український народ!
Основним завданням Євгена Коновальця було здобуття Української Самостійної Соборної Держави, чия поява на політичній карті світу однозначно вплинула б на усю геополітику, але за наявності власної сили — як згадував про це сам Полковник у листі до Онацького. Не лише сили військової, а й моральної, щоб дати гідну відсіч на будь-які заяви наших сусідів та ворогів. Боротьба за душу націю триває і ніколи не закінчиться, бо нам намагатимуться диктувати "союзники" свої вимоги, ставлячи нахабні ультиматуми, викреслюючи з історії наших героїв (чи ми ж бо з цим ліземо до когось?). У політиці ніколи не слід бути наївними та довірливими. Історія України довела, що у нас немає братів та сестер, а ситуативні союзники. Навіть ті, що найдальше від нас розташовані не матимуть особливої любові. (Наприклад, як політики США водночас змагались проти СРСР, але не бажали підтримати цілковитого занепаду, коли була можливість, тоді як українці всіляко доводили їм, що наш народ бажає звільнення з-під гніту. Чи як світова спільнота визнала Україну (радянську) членом ООН, хоч добре була проінформована про її контроль Москвою, про спротив населення).
Та скільки б разів Україна не зазнавала поневірянь і руїн, але продовжувала відроджуватися. І це відродження давалося їй кровопролитнішим, аніж занепад, оскільки пригорнуло тисячі синів і дочок, що згодом поклали на вівтар волі власні життя зачасту в нерівній боротьбі.
Якби ж Шевченка, Коновальця раніше почули! Але те одвічне: якби, якби, якби! Історія не знає слова "якби"! Сьогодні ми маємо можливість їхню роль краще пізнати, розвінчати багатовікову пропаганду, але проблема залишається тією самою: готовність людей почути і переосмислити правду.
Євген Коновалець вірив у молодь, до якої намагався триматися ближче та підтримувати, але й коли треба було, то дати важливу пораду чи твердий наказ, щоб уникнути імпульсивних необдуманих рішень чи розламу в національному русі. Він визнавав (також у листі до Онацького), що молодь натхненна ідеалізмом, але може спрямувати цю енергію у відповідне русло, однак ганьбити і закидати каменями не потрібно. Він вважав за потрібне знаходити підхід Провідника, Вчителя, Батька, а не деспота, тирана, каральника. Він визнавав необхідність підтримувати зв'язок не лише з молодшим поколінням, а й крайовиками (ті, що вели боротьбу в Україні), попереджаючи майбутні проблеми, але, на жаль, їх теж не вдалося уникнути, бо як вищезгадано було, то амбіції і розбрат — одвічні проблеми українського народу, які почалися далеко не від розколу ОУН, а своїм корінням йдуть аж до княжих часів, коли брати вбивали один одного за владу чи до тих часів, коли на двох українців було три гетьмана!
Євген Коновалець умів визнавати промахи, як і брати відповідальність, що теж не кожен Керманич здатен зробити. Він знаходив потрібне слово, стараючись не образити чужу душу, бо вважав, що навіть якщо шляхи розійдуться, то слід зберегти гідність і повагу, щоб при зустрічі ще можна було привітатися та простягнути руку. Звісно до зрадників національної ідеї, опортуністів і хрунів він мав непохитне і різке ставлення. Фатальною стала зрада того, через кого сподівався встановити зв'язок зі східними землями поневоленої України, щоб збудити народ до боротьби, але там ще від початку добряче попрацювали НКВД, щоб спіймати Полковника у пастку.
Його слова не розходилися з діями, але крім того, Полковник вважав, що вимагати слід найперше від себе, подаючи приклад іншим. У листі до Андрієвського він пише:
"Вимагати від когось послуху й дисципліни має право тільки той, хто сам точно знає, чого він хоче, і має певність, що його накази не тільки можливі до здійснення, але й що вони ведуть до наміченої цілі".
Абсурдність тверджень про співпрацю Євгена Коновальця з нацистами теж легко можна спростувати. По-перше, він ніколи не мав аудієнції з Гітлером і верхівкою Третього Рейху, щоб таким чином домовлятися за Україну. По-друге, Коновалець реалістично і далекоглядно оцінював перспективи націонал-соціалістичного руху. Будучи ознайомленим з працею Гітлера, він цитатував своїм соратникам, що фюрер шукатиме життєвий простір для Німеччини і Україна теж стане приреченою, коли його партія матиме для цього фізичні можливості — і не помилився. Він наголошував, що поєднання українського визвольного руху з нацистським одразу кине нас у невигідне та ізолятивне становище. Про це можна ознайомитися у праці Євгена Врацьони "Мої зустрічі з Полковником".
Коли московська пропаганда продовжує піднімати це питання, то забуває нагадати, як її більшовицькі агенти разом з польськими переслідували Євгена Коновальця закордоном і зрештою домоглися від Швейцарії депортації його з родиною! Вони поширювали наглу пропаганду про терористичний рух в Україні (УВО й ОУН), але жодним словом не згадали про пацифікації та червоний терор, через які загинули тисячі і тисячі невинних людей! Український національний рух завжди мав на меті оборону власного народу і його звільнення з-під гніту, навіть якщо доведеться взятися за атентати, але на той час це було поширеним явищем, щоб звинувачувати в цьому лише українську сторону, коли у самих руки в крові!
Отже, боротьба за душу націю в Євгена Коновальця полягала також в духовній трансформації свідомості українського народу: усвідомлення своєї самостійності, заклик до соборності та активного спротиву нав'язливому впливу ворогів. Бездуховності та аморальності, який приніс більшовизм, Коновалець приніс нації той самий Факел Полум'я Ідейної Боротьби, як Прометей у свій час для народу, розуміючи, що його чекає смерть; приніс не лише надію, а й віру в прийдешнє, твердо знаючи, що Україна здобуде незалежність: по-іншому ніяк! Коновалець викував у вогні залізний меч українського націоналізму, в якому порятунок для нашої нації, для збереження вікових традицій та цінностей, які зараз намагаються спаплюжити, для побудови могутньої держави, в якій українці будуть господарями, а не меншовартними рабами, якими нас століттями намагалися зробити! Євген Коновалець поклав не лише душу і тіло за нашу свободу, а продовжив Заповіт Тараса Шевченка:
"Настане час, і не словами будемо з'ясовувати суть невмирущої ідеї!"
Боротьба за душу нації сьогодні триває. Невже лише війна здатна розрухати наш народ, щоб ми згадали борців і їхню роль в державотворчому процесі? І невже коли вона завершиться, ми знову повернемося до апатії, відречемося Героїв, розчинемося у буденних клопотах і навіть приймемо назад заклятих ворогів? Вважаю, що ні. Принаймні, ті, хто так зробить — покажуть справжнє лице пристосуванства, яких буде в меншості, бо ця війна ХХІ століття вирішальна і назавжди змінила долю України. Нас об'єднала спільна боротьба, але час вже усвідомити історичні уроки: залишити позаду партійні суперечки, амбіції, егоїзм і розбрат, коли він постійно відігравав на руку нашим ворогам!
Ми вийдемо переможцями в цій війні — безсумнівно, бо в історії немало випадків, коли маленький народ перемагав величезного окупанта, бо був згуртований і єдиний в боротьбі. Перемоги є не лише на полі бою, а й в духовному напрямі: збереження історичної пам'яті, гідне пошанування борців за волю України, непорушна єдність і підтримка один одного в складні часи. Тому варто пам'ятати про неоціненний внесок тих, хто боровся у найбільш складний час для українського народу — їхня боротьба не була даремною! З ім'ям Євгена Коновальця воїни ЗСУ теж йдуть в бій, захищають мирне населення і відвойовують окуповані території!
Слава Героям України!
Україні слава!
Авторка статті: Оксана Зварич
Використані джерела:
"ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ ТА ЙОГО ДОБА"
