Сьогодні немає українців, яким були б невідомі імена Олени Пчілки та Лесі Українки, але, здебільшого, якщо запитати пересічних громадян, можемо отримати відповіді, що це талановиті жінки, відомі своєю поезією та прозою, як і Олена Теліга. Одначе маловідомими для більшості залишаються сторінки їхньої діяльності — цивільної відваги, як охарактеризувала Олена Теліга у своїй статті "Партачі життя", якою вони будили приспаний народ і закликали до боротьби, засуджували рабську свідомість і меншовартість.
Це плеяда жінок, яка гідна пошанування і натхнення в сучасному світі, адже боротьба за душу нації не завершується. Їхній феномен полягав у незламності, духовній силі, непорушних принципах, вмінні не здаватися навіть за найважчих обставинах, не кажучи й про те, що життя у кожної з них було сповнене гірких труднощів і часом фатальних сторінок, але попри це вони залишили слід, якого не заперечити, хіба що, як намагалися вороги, не приховати, не спотворити, але й те ненадовго. Незалежна Україна відкриває імена своїх доньок заново.
1. ОЛЕНА ПЧІЛКА.
Олена Теліга так відгукується про цю хоробру жінку не лише в нашій літературі, а й в історії: "Цивільну відвагу завжди мала Олена Пчілка, виявляючи її на кожному кроці, викликаючи здивування оточення і, здається, іноді навіть чоловіка.
Це вона з подиву гідною впертістю перекладала підручники своїх дітей на українську мову і сама вчила їх, в той час коли всі найбільші українські патріоти користалися російською школою, яка калічила душі молоді. Це вона завзято говорила в очі правду усім двоєдушним землякам, переслідуючи їх за моральне фарисейство. Це вона в Полтаві, на святі Котляревського, зігнорувала заборону наддніпрянцям виступати з українськими привітаннями і лише одна говорила у своїй мові, своєю відвагою фактично заткнувши горло присутній владі.
І чи ж дивно, що власне така мати дала своїй нації Лесю Українку, у якої цивільна відвага і погорда до партачів життя теж сягає найвищого шпиля.
Так само кожний акт цивільної відваги Олени Пчілки відразу ж викликав протиакцію. Чикаленко радив цій людині, що мала вийняткове відчуття потреб нації, далеко глибше і правильніше, як він сам, кинути займатися цими питаннями, сидіти тихо і видавати журнал мод і вишивок."
Далекоглядними і віщими будуть слова Дмитра Донцова, про які згадує Олена Теліга, що в "історії воюючого українства займе постать Олени Пчілки одне з найперших місць." Сьогодні нам потрібна її непохитність, витримка, розуміння своєї громадянської позиції і приналежності до української нації.
Про Олену Пчілку відгукується Дмитро Донцов: "Основна її ідея, ідея її життя й творчості, була – що і українське письменство, і українська політика – мусять вийти з зачарованого кола простонародності. «Плебейською літературою» назвав колись сучасну йому нашу літературу Драгоманов. Цих поглядів свого брата ніяк не поділяла Олена Пчілка. Національність – думала вона – не обмежується простонародністю. Коли націоналізм визнає саму простонародність і, через те, саму тільки народну мову, – то це нісенітниця, «з таким націоналізмом можна тільки закиснути на місці»
Мала глибокий подив до фанатиків своєї віри. Писала: «люди, що мають якусь міцну ідею в своїм житті й діяльності, взагалі варті уваги і гідні пошани». В новелі «За правду» захоплюється ними: «яка в них велика сила переконання! Це мене надить!», і хоч в останнім рахунку відверталася від тих сектантів, яких виводить в новелі, але імпонували вони їй, як імпонувала всяка сила духа і переконання «взагалі».
З того ж підходу свого подивляє вона й Шевченка. Підкреслює в нім, що «поет був цілий вік вірний своїй думці…; як починав, так і кінчив – не зрадив свому глаголу». Вивищає його перед росіянином Пушкіним, якому слушно закидала політичне перекинчицтво, коли цей колишній приятель декабристів-революціонерів, став звеличником царя, того самого, що його приятелів послав на каторгу…
Вона бачила, як над її країною зависла тяжка змора російщини, власне російщини, а не лише царського режиму і закликала до боротьби з нею, і з російським лібералізмом, і з соціалізмом, і всіми неросійськими агентами московського колоніалізму на Україні, яких портретували подостатком і Нечуй-Левицький, і Мирний.
На вічні залицяння сучасників до московських лібералів і соціалістів, вона відповідала: «не можна вірити російським лібералам, ні марнувати кебету на якесь там сподіване поєднання з ними». А коли їй говорили про конечність єдиного фронту з російськими лібералами в цілях успішної політичної боротьби, вона відказувала: «треба мати більше віри в свої сили».
Попри письменницьку працю і публіцистичну, присвячувала багато уваги і гроша Олена Пчілка справам громадським, – записує селянські пісні, що потім їх передала М. Лисенкові; змальовує народну орнаментику, та в 1876 р. видає першу свою науково-етнографічну працю «Український орнамент». На Ковельщині закладає українські книгозбірні. В 1872 p., з малою Лесею, їде до Галичини, де помагає піонерці жіночого руху Н. Кобринській видати альманах «Перший вінок». Вона ж одна з перших проповідує ідею єдності українських земель Наддніпрянщини і Галичини. В 1905 p., по першій революції, була одна з тих, які добилися дозволу на українську пресу, доти в імперії неіснуючу і заборонену.
Такою як в своїх творах, була вона і в житті. У неї слово не розходилося з чином! І для всякого, хто любить виразність, стиль, форемність, сувору окресленість, – лишиться постать Олени Пчілки одною з найпривабливіших постатей нашого жіноцтва.
Під тим оглядом цікавий був її виступ на святі відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві в 1903 р. Як відомо, царська влада на тім святі позволила виголошувати привіти по українськи тільки галицьким делегатам, що по-московськи не вміли. Отже іншим привіти українському поетові заборонено було відчитувати в мові, якою він писав. Наддніпрянські делегати до того застосувалися, резигнуючи з відчитання привіту або демонстративно складаючи його мовчки на столі президії. Лише одна Олена Пчілка знехтувала царською владою: виголосила свій привіт по українськи. Представники влади були так заскочені, що її навіть не зупинили… Факт, що серед громадно зібраних вершків інтелектуального українства лиш одна жінка здобулася на цю моральну відвагу, свідчить яка сила крилася в отій «дивачці»!
Подібний випадок: на святі Шевченка в Гадяцькій гімназії, вже за большевиків в 1920 році, вона огортає погрудя поета національним, жовто-блакитним стягом. Скандал! Комісар Крамаренко зриває прапор. У відповідь на цю зневагу, О. Пчілка, піднісши догори руку, гукає на залю: «ганьба Крамаренкові!» – вигук, підхоплений цілою залею. Цей виступ вона відпокутувала лише коротким арештом (це був ще 1920-й рік!). Але в зв’язку з, нагінкою большевиків на «Спілку визволення України», О. Пчілку арештовують в 1929 р. Цебто хотіли арештувати, але вона вже лежала в ліжку, звалена смертельною недугою. Померла в 1930 p., на 81 році життя. Похована – під терором займанця – без урочистастей, без промов.
Про її величезну упертість свідчить завзяття, з яким – незражена нападами і навіть бойкотом – видавала свій «Рідний край». Ним заколочувала вона тугу земляків за вигодою, нарушувала їх бажання миру і спокою з ворожою російською суспільністю, свідомо викликала назріваючі і неминучі конфлікти, незримі оспалим землякам. Була «канчастою» індивідуальністю, що викликала масу суперечок з нею її громадянства і російського. Як людину з власною і одвертою думкою – її старалися оминати в громадській праці і в стоваришеннях. Поміркована, угодова в політиці, «вирозуміла» до особистих хиб і некоректностей, тодішня громада українська не зносила її за «нетолеранцію», за сарказм, за терпке слово правди, за її суворі вимоги, що ставляла і до одиниць і до їх гурту, за громадську відвагу.
Вмерла незрозумілою й недоціненою, мов справді – «бранець, що шанує Бога, нікому невідомого в країні». Але не тому, що той Бог її був неправдивий Бог, лиш тому, що. країна її кланялася і розбивала лоба перед чужими божками…"
Чи знаємо ми її такою? Беззаперечно, що не всі, на превеликий жаль, а тому просвіта української громадськості не втрачає своєї необхідності і сьогодні: про таку Олену Пчілку слід розповідати на уроках літератури, влаштовувати вечори пам'яті та заходи, публікувати про неї в інформаційному просторі. Така Олена Пчілка (Ольга Косач) надихає на боротьбу!
2. ЛЕСЯ УКРАЇНКА.
Те, якою ми її зараз знаємо, відрізнялося від думок та ставлень тих, серед яких їй доводилося жити та творити, оскільки геніїв не завжди цінують за життя, коли суспільство не готове почути і дослухатися до нових "пророків", яких посилає нам Бог у свій час. Так свого часу був недооцінений Тарас Шевченко, а сьогодні про нього знає чи не кожен, його Кобзар цитують і "Борються та побороюють!".
Олена Теліга, досліджуючи життя Лесі Українки (Лариси Косач), влучно підмітила, якою її сприймав тодішній світ:
"Королів Старий в своєму спогаді про неї, друкованому в «Краківських вістях» цього року, згадує, як чужа вона була всім і яким незрозумілим був її шлях. Вона їм не подобалася. Не гарна, зле вдягнена, без смаку, і з дивними ідеями: в той час, коли всі хотіли лише трохи освіти для народу, вона висловлювала таку жіночу химерну примху – боротьба за цей нарід і його цілковите визволення."
Дмитро Донцов теж підсумував, що життя і талант Лесі Українки становили їй самій труднощі. Іван Франко назвав її "мужчиною" серед поетів, при цьому глибоко шануючи і поважаючи її, але все ж вона залишалася загадкою для свого покоління. В нелегку добу вона прийшла до свого народу, а саме, як зазначає той же Донцов: "Це був час, коли в стіп переможців знову безвладні лежали народи, що в 1848 рвалися на свободу; коли в Україні зброя спочивала в могилах і в музеях. Замість непокірних дідів, прийшли зрівноважені внуки, які займалися наукою, просвітою і "садили картопельку" на Січі.
Леся Українка підхопила спадок Тараса Шевченка, в своєму слові викувала нову зброю, яка спонукала задуматися над тематикою і змістом її творів, торкалася небайдужого серця і розпалювала жагу. Вона також розуміла, що боротьба неможлива без крові, якщо йдеться про визволення свого народу зі столітнього поневолення. А що веде до боротьби? Ідея! Знову ж таки влучно підмітив Донцов: "Щоб перемогла ідея, мусить ллятися кров, мусять в її обороні знайтися жертовні і шляхетні люди. Лише її кров, проллята за ідею в боротьбі, має викуплюючу силу. Сама ж ідея – так як її розуміли: її тихомирні сучасники, – не підперта чином і жертвами, – для поетки ніщо. Вона так то ясно бачила своїми всевидючими очима! Так це старалася відкрити оспалим землякам…
В двох словах можна схарактеризувати її творчість – вона принесла нам героїчний ідеал життя, героїчне його сприймання. Не мир, а меч; не нудні утопії «кращого життя», а волю до чину, волю здійснити свою мрію, свою правду, за всяку ціну. Не жаль до покривджених, а ненависть до наїздника; не насолоду в сльозах, а заповідь бути сильними, сильними, передусім, духом! Не холодну розумовість – а релігійний шал фанатика.
Тоді нація визнає, як одного з своїх духових вождів, ту слабу жінку, якої віщий дух, в темну ніч перед пробудженням народу, вказував йому страшну й величну путь безумства і слави! Тоді, мабуть, останки Лесі Українки будуть перенесені до національного Пантеону, збудованого своїм великим людям вільною нацією, – яку вона немилосердно картала і так безумно любила!."
Сьогодні відкриваймо справжню Лесю Українку — не лише як поетку, але як мудру мислительку, пророчицю. У її словах прихована величезна духовна сила, яка й нині здатна пробуджувати, надихати українців.
3. ОЛЕНА ТЕЛІГА
"Поетка вогняних меж" — так охарактеризував її метр Дмитро Донцов, духовний вчитель. У її віршах відсутня сентиментальність, примітивність і пусте віршоплітство. Прочитавши її вірші, можна відчути, яким духом вона переймалася, — духом боротьби і нескореності. Її бажання злитися з народом навічно врешті збулося... Адже її слова не розходилися з діями. Хтось скаже, що вона бездумно кинулася в тодішній окупований німцями Київ, нещодавно звільнений від більшовиків; хтось її застерігав і давав можливість спокійно відсидітися, але, будучи діячкою ОУН, вона відчувала величезний обов'язок і відповідальність за майбутнє своєї нації. Вона не змогла залишитися осторонь і бажала подавати приклад, допомагати в найважчі моменти, переймаючи чин тих, що віддали свої життя в боротьбі за незалежність України. Бути націоналісткою для неї означало бути готовою на ризиковані жертви, а не пустопорожні і пишні гасла, якими сьогодні можуть прикривати свої лицемірні вчинки псевдопатріоти чи пристосуванці.
Прикладом цивільної відваги для Олени Теліги були: Тарас Шевченко, Олена Пчілка, Леся Українка, Микола Міхновський, які свого часу вирізнялися серед свого кола, мали сміливість заявити вголос свою позицію, висловити невдоволення і осуд тим, кому була байдужа доля України, і які неодноразово зазнавали насмішок та нерозуміння. Олена Теліга також виявляла цю сміливість, коли вперше їй довелося відстояти честь і гідність своєї мови, коли над нею насміхалися вороги чи тоді, коли вона звернула увагу на єдність всіх опозиційних таборів після поразки Української революції, які гризлися в еміграції між собою і надалі; чи тоді, коли їй боляче було усвідомлювати розбрат в націоналістичному русі і вона засудила братовбивство...
"З’явилася вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам," — такий відгук залишив про неї Дмитро Донцов.
"Раз ти українець, рано чи пізно ти вступиш у конфлікт з Москвою", — влучно підмітила сама Олена Теліга. І не помилилася: війна триває сьогодні не лише за територіальну цілісність, але й проти української культури, історії, мови. І першою завжди починає Москва, аби знищити-стерти-спотворити в свідомості українців національну приналежність до свого краю і накинути аркан, який би знову долучив нас до поневолених народів...
Олена Теліга зростала у вирі доленосних подій, коли пробуджувався український народ, але ще не усвідомив себе нацією. Новий період боротьби з багатьма ворогами-сусідами і вихід на арену такої монолітної сили, як ОУН, виплекав новий дух, передав нащадкам спадщину борців, багатьом з яких судилося передчасно загинути. І Олена Теліга була в когорті тих, хто закликав до єдності і згуртованості, до спротиву і чину, йдучи разом із своїм народом. Чи б залишилася в Києві Олена Теліга, якби заздалегідь знала, що зрештою Україна буде поневолена? Немає сумнівів, що так, адже натхненна чином Біласа і Данилишина, стурбована трагічною смертю Сеника і Сціборського, навіть попереджена заздалегідь про наслідки, вона обрала цей шлях. Олена Теліга безсумнівно була з когорти націоналістів, які б радше померли, але не зрадили Ідеї, як от Олег Ольжич, якого закатували нацисти і який болісно пережив смерть своєї подруги.
Олена Теліга з мужністю зустріла смерть. Згодом один із німецьких офіцерів зізнався, що ще ніколи не бачив людини, яка вмирала б так мужньо й героїчно, як ця прекрасна жінка.
Інший же, ще перед розстрілом, промовив: «Вона ні до чого не зізнається. Щоб урятувати інших, усе бере на себе».
Зрештою, чи не її було кредо:
«Тільки тим дана перемога, хто й у болі сміятись зміг»?
Отже, Олена Пчілка, Леся Українка й Олена Теліга належали до різних поколінь, жили за майже різних історичних подій, однак їх об'єднувала спільна риса — цивільна відвага. Вона виявлялася не лише у слові, а й у вчинках, готовності йти проти суспільної думки, відстоювати українську мову, культуру, право національного життя та власні переконання навіть тоді, коли це загрожувало осудом, переслідуваннями чи смертю.
Вони відіграли величезну роль, виховуючи покоління українців, формували світогляд суспільства, пробуджували національну свідомість і власним прикладом показували, що слово набуває цінності лише тоді, коли не розходиться з ділом.
Саме тому ці постаті залишаються актуальними і важливими й сьогодні. У час, коли Україна знову змушена боронити свою державність, культуру й право на існування, їхній приклад нагадує про особисту відповідальність кожного перед своєю нацією. Цивільна відвага не завжди потребує матеріальної зброї, але завжди вимагає твердості характеру, вірності власним принципам і готовності діяти тоді, коли мовчання здається легшим варіантом. Саме такі особистості стають моральною опорою нації та творять її майбутнє.
Використані джерела:
"Поетка — пророчиця" Дмитро Донцов
"Мати Лесі Українки" Дмитро Донцов
"Поетка вогняних меж" Дмитро Донцов
"Олена Теліга" Богдан Червак
"Прапори духа. Життя і творчість Олени Теліги"
