21 липня 1906 року народилася Олена Теліга, якій судилося стати не лише видатною поетесою, але й хороброю діячкою ОУН, для якої девізом життя були її власні слова: "Не треба слів. Хай буде тільки діло."
Олена стала свідком відродження української державності в ХХ ст. внаслідок революції, залишалася в Києві з матір'ю і навіть коли більшовики окупували столицю. На її родині закріпився ярлик "петлюрівців" — вочевидь, через діяльність батька.
В 1922 її спіткала вимушена еміграція на чужину, а в дорозі Теліга мала змогу пізнати краще Україну та чимало переосмислити. Згодом родина Шовгенівих перебралася в Подєбради, в якому для Олени розпочався новий етап дорослішання і усвідомлення своєї громадянської позиції. Вона потрапила у вир суспільно-політичного і культурно-літературного життя, стала свідком і внутрішніх суперечок гетьманців і петлюрівців, не вбачаючи сенсу в пустопорожніх балачках, коли варто було б шукати шляхи об'єднання і боротьби за незалежність.
У Подєбрадах завдяки Леоніду Мосендзу Олена стала симпатизувати ЛУН — молодіжної організації українців-емігрантів, які саме і шукали нові шляхи визвольної боротьби, згуртувавшись довкола нації.
Олена Теліга безкомпромісно захищала мовне питання, ставши на захист української, коли пролунали образливі вислови серед російських емігрантів-монархістів на одному із зібрань в Народному домі. Так народжувалася нова Олена Теліга — борчиня за українську культуру і державність.
Згодом вона знайомиться з Михайлом Телігою — хлопцем із Кубані, за якого і вийде заміж, щоб разом розділити гірку долю. В цій історії кохання виявиться сильніше смерті, але не без жертв...
Вже у Празі під час свого навчання Олена розпочала свою літературну творчість: її поезія публікується в "Літературно-науковому вістнику" тощо. В цей час її захопили ідеї Дмитра Донцова, про якого згодом неодноразово згадуватиме в своїх статтях, але навідміну від нього вирішить ризикнути власним життям, повернувшись в Україну, щоб не словами, а діями реалізувати ідеї українського націоналізму.
Болісно зустріла звістку про загибель двох бойовиків ОУН — Василя Біласа та Дмитра Данилишина, написавши вірша "Засудженим". Їхній геройський чин і трагічна доля ще наблизили до вирішального вибору: вступити в лави ОУН, щоб боротися за Україну. Також пафос революційної боротьби, тріумфу і трагедії Карпатської української держави сформулювали ще більше її політичні переконання. А зустріч і розмови з Олегом Ольжичем-Кандибою остаточно спрямували на шлях самопожертви. Вона склала присягу на вірність українському народу.
Відтоді розпочалася її активна робота в Культурній Реферантурі ПУН, яку очолював Олег Ольжич. Ідеологічні матеріали, тексти відозв, летючок, які вона писала, відправлялися на українські землі, заохочуючи людей до боротьби. Вона інтелектуально, морально і творчо вкладалася в діяльність як діячка ОУН. Свій публічний виступ вона присвятила річниці з дня народження гетьмана Івана Мазепи, вразивши публіку влучними словами.
Після розколу в ОУН без сумнівів підтримала Андрія Мельника, не ламаючи присяги.
Маловідомими є факти, що Олена Теліга взяла участь у вишколах, що їх проводив Микола Сціборський, якого знала ще із заходів ЛУН. Він також вплинув на Олену Телігу своєю ерудованістю, силою переконань, ідейністю та інтелектом. І як же боляче їй було пережити звістку про його трагічну загибель в Житомирі, яка донині викликає чимало запитань.
Олена Теліга не могла ігнорувати відчуття історичної миті, необхідності спрямувати свої зусилля на порятунок української нації, на те, щоб бути корисною і потрібною, - вона зовсім була позбавлена егоїзму, вихваляння і амбіцій. Олена стала марити тим, щоб повернутися в Київ, який так потребував допомоги. Великі справи творяться не словами, а вчинками, тому вирушила із похідними групами ОУН в Україну, перейшовши річку Сян з Уласом Самчуком. Годинник почав незворотній відлік до драматичних подій, у вир яких Теліга потрапить.
В жовтні 1941 року прибуває до Києва, спостерігаючи колони німецької військової техніки, але не раділа цьому: один окупант змінився на іншого. Вона побачила жахливі наслідки вибухів, що влаштувала Червона армія, відступаючи. Київ зустрів не так, як вона очікувала, знемагаючи від руйнувань.
Незабаром Олена Теліга взялася до праці: організувала літературно-мистецьке життя, очолила Спілку українських письменників та започаткувала альманах «Літаври» — додаток до газети «Українське слово». Вона згуртувала навколо себе творчу інтелігенцію, яка стала символом українського культурного відродження.
Теліга не мирилася з пристосуванством і меншовартістю, прагнучи виховати в людях дух боротьби. Попри доноси й переслідування, вона не припиняла своєї діяльності. Вона була переконана, що література та мистецтво формують національну свідомість, тому закликала до відродження української духовності, спотвореної більшовицькою пропагандою.
Активність ОУН не залишилася поза увагою німецької окупаційної влади. Наприкінці 1941 року розпочалися арешти, зокрема співробітників «Українського слова», а над Оленою Телігою нависла реальна загроза. Проте вона відмовилася залишити Київ і продовжила працювати, зосередивши свої зусилля на Спілці українських письменників — останньому осередку української творчої інтелігенції.
У січні 1942 року до Києва знову прибув Олег Ольжич і вкотре намагався переконати Олену Телігу залишити місто та врятуватися, поки була можливість, але вона свідомо обрала боротьбу. Так здійснилася її заповітна мрія — назавжди злитися зі своїм народом, як і заповідала у своєму вірші.
Напередодні арешту друзі просили Олену Телігу не йти 9 лютого 1942 року до Спілки українських письменників. Та вона відповіла: «На мене чекають люди. Коли я не прийду, — як це буде виглядати?» Вона свідомо залишилася вірною своєму обов'язку.
Того ранку Теліга прийшла на роботу й потрапила в засідку гестапо. Невдовзі туди прибув і її чоловік Михайло. Відмовившись залишити дружину, він добровільно розділив її долю.
У камері, де сиділа Олена Теліга знайдено напис: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга» та викарбувала Тризуб з мечем. Навіть під тортурами вона не зреклася своїх переконань і до кінця залишилася вірною Україні.
21 лютого 1942 року охоронці відмовилися прийняти передачу для Теліги. Це стало підтвердженням того, що її розстріляли в Бабиному Яру, куди нацистські окупанти звозили страчених українців і скидали в одну яму.
Отже героїзм і хоробрість, самопожертву Олени Теліги не варто навіть ставити під сумнів, адже у найважчі історичні моменти для української нації вона була зі своїм народом. Несправедливо, що багато років і понині так мало приділяється уваги не лише її творчості, але й діяльності. Втім, лише нещодавно в застосунку "Дія" було проведено опитування, в якому перемогла і Олена Теліга — і це означає, що вона має усі шанси знову бути почутою і нарешті прийнятою своїм народом, з яким злилася усією душею. Вшановуйте її просвітницькими заходами, літературними конкурсами, читанням і поширенням її творів, відкривайте для себе її постать не лише як талановитої поетеси, а й як людини незламної волі, яка власним життям засвідчила вірність Україні. Пам'ять живе доти, доки ми передаємо її наступним поколінням.
Недаремно Олена Теліга залишила нам слова, що й сьогодні звучать як дороговказ:
«Тільки тим дана перемога, хто й у болі сміятись зміг».
Використані джерела:
Поезія Олени Теліги
"Олена Теліга" Богдан Червак
