Кажуть, що за кожним видатним чоловіком стоїть сильна жінка, на чиї плечі випадає не менш відповідальна і важка ноша: бути не лише в радісні моменти, але й в особливо найважчі дні, щоб своєю підтримкою засвідчити щиру відданість і надійність, справжню любов. Такою була Ольга Федак, що стала дружиною Вождя цілої української нації — Євгена Коновальця в 1922 році. Незважаючи на важкі обставини, вона жодного разу не залишила його, не зрадила і не відвернулася. Про неї невідомо багато, але й достатньо, щоб віддати їй належну шану не лише як дружині Провідника, а й зокрема як жінці, талановитій і добросердній, і як зразковій матері, яка приділяла особливу увагу вихованню єдиному сину — Юрію. Через необхідність часто переїжджати йому доводилося вивчати багато мов, але Ольга не дозволяла забувати рідної, української мови, виховуючи його в патріотичному дусі: навчала колядок, поезій Тараса Шевченка та української історії. Одним словом плекала з малих літ традиції, виховувала в національному дусі.
Батько — Євген Коновалець намагався компенсувати у вільний час необхідну любов і батьківське плече. За спогадами Ольги Коновалець, він колихав на руках маленького Юрка, коли той не міг заспокоїтись і полегшував ношу втомленій матері; бавився із ним та часто йшов на футбольні змагання, як того хотів син. Він був чуйним і турботливим батьком через нестачу часу.
Саме Ольга Коновалець як уважна і турботлива дружина могла підтримати психологічно свого чоловіка, ініціюючи сімейні подорожі та відпочинок, наскільки він був можливим у важких умовах. Вона підмічала, що для вдачі Полковника було характерне велике довір'я, яким не раз користувались.
Зі спогадів самої Ольги та друзів сім'ї подружжя Коновальців однозначно складеться висновок, що між ними панувала повага, вірність, взаєморозуміння. Крім того, вони завжди жили скромно і ощадливо, бо всі кошти віддавалися на благо української справи, тому найчастіше самі стикалися із фінансовими труднощами, але жодного разу не скористалися своїм становищем в корисливих цілях.
О. Кузьмович розповідала, що Ольга Коновалець цікавилася музикою, мистецтвом, літературою, українським культурним життям, любила подорожі і була глибоко релігійною. Інколи їй з чоловіком Євгеном вдавалося знаходити час, щоб спільно читати книги та обговорювати їх.
Юліян Вассиян так описував Ольгу Коновалець: “Молода, дуже гарна пані, брюнетка, чисто іспанський тип”. Не лише вродою вона змогла полонити Євгена Коновальця, але й тими духовними цінностями і моральними якостями, які в подальшому підтримували вогнище домашнього затишку та були опорою для чоловіка.
Ще в юності Ольга занедужала на хворобу легень, на лікування від якої теж пішло чимало сил і коштів, а також довелося відмовитися від музичної кар'єри, бо так і не змогла побороти «треми» при концертових виступах на сцені.
Замкненість і стриманість, а також часта відсутність усмішки дали підставу близьким людям між собою називати її «Мручок».
Під час вечірки у салоні готелю «Метрополь» у Женеві на честь Тараса Шевченка усім запам’яталася пані Ольга: «Коли вона ввійшла у супроводі В. Панейка, то це була ціла сенсація!» — згадували її знайомі. У свою чергу Орест Питляр пригадує, як неодноразово українські студенти в Женеві відвідували Полковника, і завше увічливою господинею коло нього була дружина — «гарна з виду жінка, з енергійним обличчям».
Коли восени 1935 року федеративний уряд Швейцарії скасовує дозвіл на проживання у Женеві, Є. Коновалець емігрує в Литву і при нагоді провідує рідних. Згодом О. Коновалець згадувала: "Наше життя це був вічний рух, зміни, неспокій. Вічний приїзд і виїзд. Ті приїзди все були радісні, але які сумні від'їзди! І цей останній. Цілими роками переслідував мене дивний неспокій, якесь дивне, страшне передчуття... Мої останні слова були: "Вважай на себе!.."
Зі спогадів Євгена Бачини-Бачинського за декілька років до загибелі Коновалець наче передчував злий фатум, що дамокловим мечем нависав над ним:
"...Хвалив наші пампушки й сирну паску. Довго стояв у задумі перед двома образами, що їх намалювала моя дружина: копію відомої картини «Гуси на снігу» і, особливо, розлив річки Прип’яті з човном. Цей образок ми зберігаємо на пам’ятку і називаємо його «Човен на життєвому розливі Коновальця». Він у нас і досі висить.
Коновалець жалкував, що ще й досі не посадив деревця на хуторі і, жартуючи, додав:
— Бодай яму викопав минулого літа. Може це для себе.
Мені й жінці аж мороз пішов за шкірою. А Коновалець вів далі:
— Бо гонять мене вороги так, що не знаю де й жити. Дослужився..."
23 травня 1938 року Роттердам сколихнуло від вибуху — детонувала бомба, передана агентом НКВД Павлом Судоплатовим в якості подарунку під виглядом коробки цукерків. Втім, вбивши Євгена Коновальця вороги не змогли досягти бажаної остаточної цілі: знищити весь український націоналістичний рух, який продовжив боротьбу, а ім'я Полковника стало джерелом натхнення та відданості українській ідеї.
Ольга Коновалець прибула з Риму в Роттердам на впізнання і похорон свого чоловіка. Вона зуміла протиставити не лише власній, а й національній трагедії свою силу духу, подаючи приклад стійкістю та подальшими словами:
"...Авто із катафалком Євгена Коновальця і супроводжуючі авта прибули на католицький цвинтар «Кросвік», де, як правило, хоронять відомих людей і де чимало старовинних поховань.
Біля високої східної брами похоронна процесія зупинилася. На них очікував невеликий гурт людей. На малій швидкості заїхали на територію цвинтаря, де розташована цвинтарна каплиця. Тут католицький священик відправив панахиду, після якої усі присутні направилися до місця поховання.
Ольга не кваплячись вийшла з авто. Уся в чорному, а через плече - хутро. Озирнулася довкола. Людей небагато. Підійшли Барановський, Курманович. Відкілясь взявся Ярослав Оршан Чемеринський, який очолював «Націоналістичну пресову службу».
Перед нею свіжовикопана могила, де ось-ось навіки спочине її чоловік - Євген.
Священик із невеличким дитячим хором розпочали обряд похорону. Ольга намагалася молитися разом із хором, але відчула, що втрачає сили і притихла.
Коли домовина із покійним лягла в акуратно викопану яму, де її швидко засипали землею, до неї приставили три вінки. Один від дружини і сина; другий від імені «Організації Українських Націоналістів»; і третій – від «Української Нації».
Першим слово взяв генерал Віктор Курманович. Він, як військовик, був лаконічним:
— Москва позбавила нашого Вождя, а перед тим змогла вбити славної пам’яті отамана Симона Петлюру. Та помиляється Москва, коли вірить, що здолавши Коновальця, могла встромити ніж у серце націоналістичного руху. Так, його смерть, це страшна рана для нас. Але ворог сторицею заплатить за свій злочин. Його смерть не вбила нас, а зробила нас сильнішими. Мертве тіло, але дух Вождя - найбільшого героя і мученика, надалі очолює українську національну революцію, яка неминуче визволить Україну від усіх займанців! Дорогий Євгене, ореол твоєї слави, геройства і мучеництва вічно світитиме прийдешнім поколінням.
Далі промовляв Ярослав Оршан Чемеринський. Останньою мала промовляти вдова. Вгамовуючи душевний біль і сльози, Ольга Коновалець спромоглася тільки на одне речення:
- Ви мусите докінчити, продовжуйте його діло!
Найняті робітники засипали землею домовину і розклали на могилі вінки. Присутні чужинці один за одним підходили до вдови, тиснули руку і прощалися.
Відтак біля ще теплої могили залишилися тільки українці: пані Ольга Коновалець, генерал Віктор Курманович, Ярослав Оршан Чемеринський, Ярослав Барановський і двоє журналістів, які прибули до Роттердаму, щоб зафіксувати одну з найчорніших сторінок в історії України."
Могила в Роттердамі вважалася тимчасовою, бо було розраховано, що Голова ОУН має бути похований у майбутньому на рідній землі. І влаштована так, щоб при потребі можна було витягнути труну. У могильній ямі знаходиться металевий контейнер, в який покладено саму домовину. Тому питання часу, коли Полковник повернеться в Україну, спочивши в Києві, який колись захищав.
На жаль, і після смерті доля не була надто прихильною до Ольги Коновалець (Федак), передчасно забравши і сина Юрія, який до останнього не зізнавався, що хворів на рак матері і помер в 1958 році, на 35 році свого життя. Вона до останнього працювала у бібліотеці Йосипа Сліпого й, на двадцять років переживши улюбленого сина, у 1978-му померла в Римі, де її й поховали.
Тому сьогодні ми повинні гідно вшанувати не лише постать Євгена Коновальця, але й не залишати в тіні його вірної супутниці та духовної опори — Ольгу Федак, завдяки якій Полковник мав надійний сімейний тил, без якого важко було б витримати роки еміграції, поневірянь, постійної небезпеки і невпинної праці для України.
Вона не прагнула слави, не шукала визнання і не претендувала на особливе місце в історії, але своїм прикладом заслужила його сповна. Її тихий і скромний героїзм не менш важливий за подвиги на полі бою, адже великі справи часто реалізовуються поруч з любов'ю, відданістю і незламною вірою. Пам'ять про Ольгу Федак — це данина пошани всім українським жінкам, які, залишаючись у тіні, своєю силою духу допомагали творити історію української визвольної боротьби. Настав час про них заговорити!
Використані джерела інформації:
"Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства" Олександр Кучерук, Юрій Черченко, Михайло Ковальчук
"Андрій Мельник" Богдан Червак
"Ольга Коновалець" Ольга Бежук
"Ольга Коновалець" Надія Бугай
"Історія дружини провідника ОУН Ольги Коновалець" Тарас Здоровило
Євген Коновалець та його доба
