Сьогодні я розповім вам про непересічну особистість українського кінематографу, а саме — про того, хто стояв за його зачатками та першими пагінцями — Олександра Довженка.
«Слов’янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка» (Чарлі Чаплін)
Він не просто творча особистість, а люксовий ексклюзив для української історії, адже окрім обіймання режисерського крісла, він ще був: письменником, кінодраматургом і вчителем у Житомирській області. Особисто для мене, це людина, якою захоплюєшся й досі, до якого повертаєшся знову й знову, а божевільні витвори мистецтва ніколи не покидають твої думи.
ДИТИНСТВО
Народився майбутній підкорювач Голлівудських сердець 10 вересня 1894 року, у селі В’юнище на Чернігівщині в багатодітній родині не багатих селян. Рід Довженкі мав чумацьке коріння. У сім’ї він був аж сьомою дитиною, але в живих лишилося тільки двоє: малий мрійник Сашко і його сестра Поліна(в майбутньому лікарка).Проте, з дитинства поважав і любив книги, до яких привчив дід. Як і всі діти, навчався у місцевій початковій школі та закінчив вищу. Розраду від постійних похоронів братів і сестер Олександр знаходив у природі, любові до української мови і традицій, які згодом стали натхненням для його витворів мистецтва.
ПЕРШІ КРОКИ НА ШЛЯХУ ДО МРІЙ
Потім, Довженко вступив до Глухівського інституту, а після його закінчення у 1914 році, його направили до Хорошева, працювати вчителем. Викладав він у Вищому початковому училищі, де через брак вчителів мусив викладати майже усі предмети одночасно: і фізику, і історію, і географію, і малювання та навіть гімнастику! Коли почалася моторошна Перша світова, Олександр був ще у Житомирі. Тут майбутній письменник познайомився з вродливою вчителькою Варварою Семенівною Криловою, яка стала його дружиною.
На приємне здивування, вищу освіту вирішив здобувати у Київському комерційному інституті на економічному факультеті. І, як результат невдало обраного університету, навчався погано, бо логічно що душа лежала до артхаусних стрічок і атмосфери на знімальному майданчику. До речі, Олександр час дарма не витрачав і з 1917 року активно підтримував революційнйи рух та був відкритими критиком “режиму” гетьмана Павла Скоропадського. Наслідком таких ідей стає його рішення піти добровольцем в Армію УНР і бере участь у придушенні більшовицького повстання на заводі Арсенал(дуже цікава і трагічна сторінка історії України, якраз вивчаємо зараз).
1919 року карколомне життя діяча підкинуло перший(і не останній) камінь — Довженка засудили до ув’язнення у концтабори або зовсім розстріл за відверто проукраїнську позицію та службою в армії Симона Петлюри(армія УНР). На щастя, представники партії боротьбистів були категорично проти такого покарання і врятували Олександра від загибелі. Тож, такі життєві перипетії змусили до крайніх методів: приєднатися до червоних.Певний час викладав історію та географію у школі червоних старшин.
1923 рік. Спекотне літо у Харкові. Олександр Довженко повертається туди і починає кар’єру художника-графіка(але відомим став завдяки його карикатурам). Згодом, працювавши у місцевій газеті “Вісті ВУЦВК” та відвідувавши на постійній основі засідання “Гарту”, віднайшов нарешті талант і творчі якості. Через плин часу, стає співзасновником ВАПЛІТЕ(де також процвітали: Микола Хвильовий, Аркадій Любченко, Микола Яловий, та інші), а згодом і знайомиться з ВУФКУ(Всеукраїнським фотокіноуправлінням).
УСПІШНА КАР’ЄРА РЕЖИСЕРА
Кар’єра офіційно розпочалася, але зі стажування по агіт-фільму “Червона армія”(1925). Після успішного дебюту переїжджає до Одеси де знімає перші власні кінострічки: «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання» та «Сумка дипкур’єра» . Згодом, вийшов у прокат легендарний фільм “Звенигора”(1928). Десь у періоді між 1929-1930 роками знімає ще дві картини — «Арсенал» та «Земля», які принесли йому славу світового кінематографіста.
Про що головні здобутки Довженка? Якщо коротко, то у фільмі «Звенигора» Довженко через пригодницьку призму пошуку скарбів розповідає історію українського народу, починаючи зі скіфів і завершуючи подіями Української Революції. А от у стрічці“Арсенал” Олександр згадує своє повстанське минуле, але звертає у бік більшовиків, розповідаючи події революції з радянського пропагандистського ракурсу. Ви вже забули визначення “колективізації”? А я вам нагадаю:
Колективізація – це примусове об'єднання одноосібних селянських господарств у великі колективні господарства (колгоспи). У СРСР ця політика проводилася насильницькими методами наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років шляхом ліквідації приватної власності, конфіскації майна та «розкуркулення» (вилучення майна у заможних селян).
Саме про події “колективізації” й наголошує Олександр Довженко у кінострічці “Земля” (1929) але й не забуває про вічну дилему людини та природи. Ловіть ще одне підтвердження що життя Довженка у 1928-1930 роки було “перенасичене”(у позитивному ключі): він одружується з колегою по фаху — Юлією Солнцевою, яка пізніше стане його правою рукою(дрібка чорного гумору нам не завадить) та надійною опорою.
Над наступним суперечливим фільмом у його кар’єрі —“Іван”, він працював цілий рік. Кожна наступна кіно праця режисера викликала широкий резонанс, проте, частіше йшлося не про численні здобутки, а утиски критиків, звинувачення у націоналізмі та переслідування. Найбільше діставалося за “Землю”, “Арсенал”, “Звенигору” та “Івана”, на відміну від долі простіших й банальних творів, створених на замовлення влади: “Аероград”, “Мічурін”. А той самий фільм “Щорс” був написаний і знятий на особисте прохання диктатора Сталіна висвітлити “українського Чапаєва”, приніс Довженкові Сталінську премію першого ступеня. Такі “кінонедоробки” він створював не з власної волі, а в обмін на порятунок від репресій та надії на мирне майбутнє.
ОСТАННІ РОБОТИ ТА “УКРАЇНА В ОГНІ”
Я не зовсім люблю свої картини. Часом я їх не люблю зовсім. Я їх жалію, як дітей незграбних і не досить вродливих, але моїх рідних. І мені здається до цього часу, що хороша, по-справжньому зроблена картина моя ще десь попереду. — Олександр Довженко
Буремного 1933 року Олександр планує переїзд до Москви, а далі дорога повела його до Далекого Сходу,де через 2 роки був нагородженим орденом Леніна.
Початок Другої світової війни. Кінорежисер потрапляє до Уфи і Ашгабаду і стає добровольцем у якості кореспондента газети “Красная армия”. Ви мене запитаєте: “А коли там вже про “Україну в огні?”, а я відповім:
“Ейнштейн сказав що час відносний, то може це не я з запізненням розповідаю, а ви поспішаєте?”
Отже, 1943 року Довженко завершує роботу над кіноповістю “Україна в огні”, яку Сталін миттєво забороняє. Тематика повісті це Друга світова війна і її жахіття, протиставлення рушійної сили воєнних дій любов’ю. Письменника визнали ворогом радянської влади, Сталіна і на десерт — націоналістом-наклепником. Надалі він мало не безвиїзно перебував у Москві до самої смерті - 24 роки. Можливо, “Україна в огні” могла б і мала стати головним кіно-дітищем у творчій Одіссеї Довженка, але тоді її реліз був неможливий та смертельно небезпечний.
«Написав я «Україну в огні» з огненним болем у серці і палким стражданням за Україну, що перебувала в німецьких лапах, з болючим жалем і страхом за її долю…»
ПРОЩАВАЙ, ЛЕГЕНДО!
Помер 25 листопада 1956 року та похований на чужій землі – у Москві. Чимало існує чуток та легенд про життя Довженка, деякі архіви досі не знайдені, а секрети у щоденнику залишаються таємницями за проханням дружини. Але на 100% ми можемо бути впевненими – його серцем цілком і повністю володіла Україна і цьому засвідчують його останні слова:
«Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».
ВИСНОВОК
Знаковою, але трагічною фігурою епохи “Відродження українського хисту” був і завжди буде режисер, мислитель і поет — Олександр Довженко. Його найвизначніші роботи – “Звенигора”, “Арсенал” і “Земля” — стали маніфестами народження національного духу з попелу забуття. Його біографія є гарним прикладом непохитності духу та завжди стояти на своєму:
“На світі можна жити без багато чого, але тільки не без Батьківщини”(Максим Рильський)
Ну і на кінець я приберегла мою найулюбленішу, найреалістичнішу цитату про вітчизняне кіно:
Це глибокий урок про те, що національне кіно — це, насамперед , спосіб впізнати себе у цьому світі
