Ця осінь почалась для мене по-особливому. У вересні я відвідувала виставку Опанаса Заливахи у Центрі інтелектуального мистецтва “Меркурій”. День видався сонячним і я ще не розуміла, що на мене чекає у круглих стінах будівлі. Приблизно як і ви, читаючи це, не розумієте, що відбуватиметься далі.
Так само можна пройтись пішохідною "Стометрівкою" в Івано-Франківську. Якщо уважно вдивлятись у вітрини й вікна, то якоїсь миті погляд зачепиться за біло-блакитне мозаїчне панно. Тут зовсім не треба бути знавцем, аби розпізнати щось величне та тонке. Автором цього розкішного панно є Опанас Заливаха.
То хто ж він: злочинець чи творець?
Життє-буттє і становлення художника
Юний митець народився у Куп’янському районі, що на Харківщині. Проте, лише коли хлопчик закінчив перший клас, сім’я була змушена рятуватись від Голодомору. Заливахи опинились в Уссурійському краю. Опанас завжди мріяв стати художником, тож завершивши навчання у школі, рвонув аж до Самарканду (Узбекистан). Туди евакуювалась художня, що працювала від ленінградської Академії мистецтв.
Проте позайматись там він так і не встиг. розпочалась Друга Світова війна.
Наступна спроба здобути освіту теж видалась невдалою. У студентські роки в юному тілі міцнішав революційний дух. І хоча, до уставленої громадської позиції він дійде пізніше, та вже у той період Опанаса незлюбили. Він вступив в Інститут живопису, скульптури та архітектури ім. Рєпіна в Ленінграді, але вже на ІІ курсі його відрахували – "за вчинок, не гідний радянського студента".
Дослідники вказують, що це одна з найпопулярніших причин відрахування того часу. На практиці вона означала зневагу до "показушного партєйного громадського життя". Заливаха до такого виявляв повне презирство. Коли вчергове знехтував заходом – зустріччю з кандидатом у депутати – його вигнали.
Треба сказати, що освіту він все ж здобув: у 1957-му вдалось відновитися, а в 1960-му – отримати диплом. Як пише Василь Овсієнко, на Заливаху сильне враження справило пишання студентів інституту ім. Рєпіна з інших країн – чехів, албанців, вірменів та інших – своїм національним корінням у мистецтві. Саме тоді він почав усвідомлювати своє українство.
Юний митець довго вештався Росією, допоки не потрапив на Гуцульщину, в Косів. Опанас швидко полюбив регіон. його природу. А тому згодом перебрався до Івано-Франківська. Тут легше дихалось і творилось. Особливо без постійно контролю з боку “совєтів”.
Виставка
Варто почати з того, що в Опанаса Заливахи було чарівне коло спілкування. Він близько дружив з Аллою Горською, Іваном Світличним та В’ячеславом Чорноволом, співпрацював з художниками-шістдесятниками. Люди, які його оточували, без сумніву повпливали на його сприйняття світу, України та себе як українця, громадянина та людини.
Певно, саме з цієї причини, центром виставки став вітраж “Шевченко. Мати”. Над ним працював цілий колектив молодих та зухвалих митців. Автори готували його до 150-річного ювілею поета для "червоного" корпусу Університету.
Команда встигла зробити лише центральну частину. Дослідники вказують, що вітраж одразу завісили, потім видали наказ демонтувати, а при демонтажі — навмисно розбили. Заливаху, який головним чином працював над центральною частиною вітража, та його співавторок Аллу Горську, Людмилу Семикіну, Галину Севрук та Галину Зубченко вигнали зі Спілки художників. Радянську владу напружували іконописний стиль роботи, її незвична манера, де Тарас Шевченко поставав не добрим дідусем, а гнівним бунтарем у папасі. Не подобались рядки "Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово". Бісили "грати" (які насправді були переплетінням рам вітража).
З того моменту Опанас перебуває у пошуках. Часто та багато малює Шевченка, звертається до народних образів, свого дитинства та українськості.
Пізніше, за рік після епізоду з вітражем “Шевченко. Мати”, він потрапив до в’язниці “за антирадянську агітацію та пропаганду”. Чоловіка заарештували на п’ять років і заборонили малювати, вилучали його екслібриси.
«Я й так постійно жив в одній загальній зоні під назвою СРСР. Спочатку був інтернат, потім інститут у Ленінграді. І всюди давали пайку їжі, звісно, якщо ти був „слухняним“. А потім у тюрмі також давали пайку. Влада завжди намагалася виділити пайку в усьому: і в харчах, і у творчості. Такою вже була та держава. Усе виділялося за рознарядкою»
Саме так писав митець про своє перебування там. Вийшовши на свободу, він продовжував боротись з радянською системою: ходив на мітинги, протести, підписувався під громадськими листами та, звісно, малював.
Проте, усі протести завершились лише гоніннями на митців. Аллу Горську вбили у 1970 році. Всіх інших — переслідували, проводили обшуки та забороняли творити.
Головним питанням у творчості Опанаса було “Хто ми?”. Він був етнічним українцем, проте почав усвідомлювати й досліджувати це, вже ставши дорослою та зрілою особистістю. Заливаха — художник, вітражист, дисидент, патріот та українець. Його відповідь на питання “Хто ми?” різко дисонувала з відповіддю радянської системи. Саме тому він провів п’ять років за ґратами, поховав найкращу подругу, переживав обшуки та гоніння.
У спадок нам, окрім своєї творчості, Опанас Заливаха залишив це питання. “Хто ми?” постає яскравіше на фоні подій останніх десяти років.
Художник помер у 2007 році у віці 82 років. Деякі його роботи досі вважаються вкраденими, знищеними або загубленими. Саме їхніми пошуками дослідники займаються і зараз. Що ще лишається недомовленим і як ці часини пазла мали б доповнити відповідь на головне питання — сподіваюсь, дізнаємось згодом…
Фото: Марися Чернявська
Більше про мене в моєму інстаграмі
Почитати демоверсію моєї книги
Закинути пару гримнів на евак для 144 бригади
