Зачин
Ніч накрила темною ковдрою місто та ліс біля нього. Навкруги було настільки тихо, що можна почути, як повільно та легко вітер ходить між листями діброви, ніби перевіряючи, чи все добре. Він заглядав між гілки, іноді легко здіймав пил. Десь зачіплявся за міцне коріння, але рух його був нескінченним, наче в очікуванні див.
Місто вже давно спало. Самотня гойдалка біля річки тихенько поскрипувала від коливання вітру. Проте лісу було зовсім не до сну. Літня тепла ніч там була наповнена звуками: брязкіт дерев’яних ложок, тонесенький спів сопілки та бандури, а також стукіт дубових імпровізованих барабанів. Під цю бурхливу та ритмічну музику скакали мавки та відьми, тягнучи до танку ще й водяників. Дубовики сиділи ж десь під деревами та пили настоянки з ягід, шишок та мухоморів.
Деякі істоти водили хоровод навколо величезного багаття, інші ж розливали напої та співали щосили. Берег річки сколихнувся від шумного святкування літнього сонцестояння. Іскри летіли в різні боки, босі ступні витанцьовували по м’якій землі, наче востаннє, залишаючи сліди. Імпровізовані музичні інструменти гриміли, а співи нескінченно розливались лісом.
— Гей, Калино, а ти чому сидиш така сумна? Лісу не буде до вподоби, якщо ти не святкуватимеш, як треба! — одна з мавок, що саме вирішила трішки перепочити від співів та танців, підійшла до своєї подруги.
— Ой, ти мені вибач, я щось без настрою сьогодні, — вона засмучено опустила погляд, щоб не дивитись на подругу, яка тримала в руках два дерев’яних горнятка з кульбабовим вином.
Усмішка повільно зповзла з обличчя Дани. Мавка кинула погляд на інших створінь, що веселились та сміялись, потім поглянула на Калину, зітхаючи. Вона присіла ближче до неї.
— То що сталось? — з ніжністю в голосі запитала мавка, взявши подружку за руку.
— Та, знаєш… дім перестав бути таким, як раніше. Мене бентежать люди, що живуть тут поруч і те, що вони роблять. Мені боляче останнім часом споглядати це все. – Калина поклала голову на плече Дані, щоб та не побачила сльозу, яка так і котилась по її щоці.
— О, моя мила квітонька! Я можу тебе зрозуміти, проте сьогодні зовсім не той день, щоб бути засмученою. Я знаю, як ти переживаєш за дім, але давай ми подумаємо про це завтра ранком, а сьогодні ти відпочинеш від важких дум. Де твій вінок? — Дана почала крутити головою в пошуках прикраси. Через це Калині довелось підняти голову з її плеча.
За мить, мавка знайшла вінок подружки, що був зроблений з лісових квітів, листя, гілочок та жолудів. Дана попросила Калину вирівнятись, щоб вона змогла поправити зачіску та приміряти їй на голову пишну плетеницю, що створила одна з відьом.
— Дивись яка ти красуня! — Мавка встала, взяла Калину за руки та допомогла їй піднятись з-під дерева. Вона сумно усміхнулась у відповідь Дані.
Дівчата подивились одна на одну.
— Ну що за сум? Пішли у танок! — з натиском та трохи голосніше, аніж хотілось, сказала Дана. — Що це у тебе на шиї? — пальцем мавка вказала на шию подружки.
— Та не кричи ти, — прошипіла Калина, — це мені Аврелія подарувала.
— Що за відьомські штучки, подруго?! — голосно загомоніла Дана. Її голос був схожий на шелест осіннього листя перед грозою.
Раптом, звук музики та шабашу почав переривати гучний хрускіт гілок. Всі завмерли в очікуванні: відьми загасили вогнище, дубовики затихли на поляні, водяники в ту ж мить припинили танці, а дівчата - співи. Хрускіт лише посилювався з кожною необережною секундою.
— Хтось знає, що це таке? — прозвучав голос з натовпу.
Хвилина мовчання і тут голос подала Калина:
— Мені здається, я розумію, що це. Ходімо за мною.
Мавка кинула на землю дерев’яний кухлик з вином, що весь цей час знаходився в її руках. Дана хотіла була схопити її за руку та запитати, що відбувається, проте її подруга швидким кроком пішла вперед натовпу з істот.
Калина впевнено крокувала попереду на звук хрускіту. І чим далі вони йшли, тим гучнішим ставало це тріщання. Пройшовши ще десять кроків, мавка побачила попереду зарево, що виглядало маленькою точкою на фоні чорноти лісу.
— Ходімо до світла, — сказала Калина майже не своїм голосом, що злився з хрускотом.
Тим часом, Дана у натовпі знайшла Аврелію і почала розпитувати, що то за амулет в її подружки на шиї і для чого вона дала це їй. Проте Ава відрізала всю розмову лише одним словом: “потім”. Мавка хотіла вже запротестувати, але спинилась і замовкла.
Всі ті істоти, що ще декілька хвилин тому танцювали та розважались, йшли на зустріч зареву і дивним звукам. Раптом лісом прокотився крик. Він був жахливим і благаючим. Дехто з істот зупинився і не наважувався йти далі, а інші ж — продовжували слідувати за Калиною, яка вже перейшла зі спокійних кроків на біг.
Через дві хвилини натовп опинився на осяяній частині лісу. Ніхто не зрозумів, що це було за світло, проте не тільки це привертало увагу істот: на одному з дерев висів чоловік, чию ногу міцно обмотала гілка дуба. Він кричав, проте ніхто не знав, як йому допомогти.
— Аво, чи хтось іще, будь-ласка, ви можете якось йому допомогти?! - звернулась до юної відьми Калина.
Деякі відьми сиділи на колінах та щось шепотіли, інші ж намагались придумати ще якісь варіанти, аби допомогти незнайомцю, допоки він просто висів там і несамовито кричав.
— Ми намагаємось, проте наші сили тут не працюють! - почувся голос Аврелії та вигуки інших, більш старших відьом.
— Калино, ми не можемо нічого зробити. Ми маємо справу з Силою Лісу, – сказала Юстина, одна з найстаріших та наймогутніших відьом, що тільки траплялись у цьому лісі. На цих словах, незнайомий чоловік, котрий висів догори ногами на гілці, втратив свідомість.
— Сила Лісу? То це ж легенда, яку видумали ще перші відьми, щоб лякати всіх навколо і насаджувати почуття відповідальності. Хіба ні? – На обличчі Дани розтягнулась зухвала посмішка. Проте нікому смішно не було.
У цей же час гілка від дубу навпроти потягнулась до другої ноги чоловіка. Весь натовп ахнув від здивування. Тепер незнайомець висів на двох гілках, проте через мить вони різко потягнулись кожна до свого дерева та розірвали свою жертву навпіл. Його тіло впало на підніжжя коренів, а голова закотилась прямо під ноги Калині.
У натовпі на мить всі завмерли, не розуміючи, що відбулось. Зарево швидко, але поступово зникло, а в далечині потроху почало з’являтись сонце. Всі хаотично розбіглись кудись, а Дана разом з Аврелією вивели напівсвідому подругу у більш безпечне місце, подалі від моторошної галявини.
Розділ 1
Сонце здійнялось над містом. Починався ще один спекотний літній день. Мешканці поступово почали покидати свої затишні ліжка, готувати сніданок і потроху збиратись на роботу.
Маленьке містечко розташовувалось біля гордого та величного лісу. Він ніби намагався обійняти місто та кожного з його мешканців. Містяни полюбляли відпочивати в його розкішних шатах. Нерідко вони також ходили милуватись рікою, котра струменилась бурхливими настроями та розділяла на два береги і ліс, і місто.
Так було раніше.
Зараз Каліс поступово заростала лататтям та нерідко несла потоками сміття. Водойма виглядала занедбаною, хоча саме вона і давала життя мешканцям міста. Саме на ній і заснували місто. Але тепер це вже не мало жодного значення. Більшість місцян і не помітили, що тепер Каліс не видає кришталевих та заспокійливих звуків, не заграє хвилями з перехожими. Тепер річка могла лише невдоволено гуркотіти та нести на собі людську безвідповідальність разом з власною безпомічністю.
Ситуація не влаштовувала лише Надю і ще групку таких же ентузіастів. Вона саме закінчувала університет за спеціальністю еколога. Задля мрії довелось виїхати у велике місто та звикати до нових звуків, масштабів та людей, проте, вона пишалась таким своїм рішенням. Фінальну дипломну роботу дівчина вирішила присвятити своєму містечку. На знак подяки.
Того ранку Надія вигулювала свого зенненхунда на ім’я Онікс. Спершу вона хотіла піти з ним до річки, щоб заразом взяти проби води. Дівчина хотіла перевірити наскільки показники не відповідають нормам. Проте, тільки вона хотіла підійти до річки, як пес впевнено потягнув в бік лісу.
Загалом Онікс більше полюбляв гуляти лісом. Собаці подобались м’які звуки, відкритий простір та можливість досхочу пограти з господаркою. Палиці, листя, хрускіт гілок, спів пташок і м’який шелест крон — ось, що його чарувало найбільше в житті. Наді іноді здавалось, що Онікс раз за разом знаходить там себе.
От і зараз він тягнув її до темного та високого лісу. Саме тому на Калісі довелось поспішати: швидко наповнити пробірки та наздоганяти собаку, котрий безупинно рухався вздовж водойми і наближався до підніжжя дерев.
Подолавши підйом на пагорб, і зупинившись на невеликій поляні перед лісом, Надійка хотіла трохи відпочити. Їй завжди було важко підійматись до верху, адже особливої фізичної підготовки вона не мала.
Дівчина була достатньо повільною та неповороткою, в порівняні з своїм грайливим та активним песиком. Вона чимось нагадувала дерев’яну фігурку, що трохи незграбно вирізав майстер: широкі, гострі плечі та стегна, округлий живіт, низький зріст. Проте обличчя — ніжне, врівноважене, м’яке. Його риси невимушено підкреслювало світле та коротке волосся, котре ледь діставало до підборіддя. Глибокі блакитно-сірі очі віддзеркалювали поверхню води, на яку Надя встигла кинути короткий погляд з-поміж дерев.
Відхекавшись, вони з Оніксом почали заходити до лісу. Спокійну прогулянку перервав звук, що нагадував бензопилу, десь по лівий бік від них. Надя ненавиділа цей звук всією душею, а тому, підізвавши собаку, попрямувала прямо на шум. З кожним кроком скрегіт посилювався і вже були чути навіть розмови робітників, які спилювали дерева. Дівчина прискорила крок. І ось, робітники в помаранчевих жилетах вже були в полі зору двох друзів: п’ятеро чоловіків десь за сорок п’ять, сиві та дещо втомлені.
— Агов, там! Що ви робите?! — крикнула на весь голос Надя.
Робітники зупинилися та звернули увагу на білявку, що рішуче направлялась до них.
— Чого тобі, дівча? — запитав один з чоловіків, який саме взяв до рота цигарку. Пес почав гавкати і огризатись.
— Побажала дізнатись, якого бісового діда ви там колупаєтесь? – прошипіла вона.
— Надька? Це ти чи що? Ой, знову ти причепилась зі своїм цейво, як та протівна шавка. Йди собі, куди йшла та не займай нас. Ми, осього отутво, працюємо, а не займаємось Бог зна чим. І як твій батько тебе тільки терпить? Я би вже здох із сорому! – після цих слів робітник смачно сплюнув собі під ноги, його колеги почали мерзенно гиготіти та шкіритись.
Дівчина впізнала його. Це був старий батьків друг, Василь. Вони разом працювали на благо міста багато років і пишалися цим. Проте, Надія ніколи не пишалась батьком, бо для неї його робота була незрозумілою та, навіть, неправильною. Все, що вони робили, на думку доньки, це вирубували ліси, забруднювали міське повітря та водойми і всіляко шкодили природі. А тому, ще з моменту вступу до університету, вона постаралась мінімізувати будь-які відносини та розмови з батьком.Їй те було ні до чого.
Надя повернулась до них спиною, а її обличчя вмить стало червоним. Як же вона ненавиділа Василя. Як же ненавиділа усіх, хто просто ось так бере і гвалтує природу. І ще оце принизливе, гидке та мерзотне “Надька”. Ну яка вона в сраку Надька! Шум бензопил залишився десь позаду, а дівчина поринула в діалог з самою собою.
В цей самий час, але на зовсім іншому кінці лісу, по стежині йшли дві дівчини. Дана та Калина були подругами вже декілька років, від того самого часу як змогли познайомитись. Попри близькі стосунки, вони були геть різні: Дана, до прикладу мала коротке біле волосся, гострі риси обличчя та такий самий язик, а Калина носила довге, блискуче темно-каштанове волосся, та була такою ніжною, що здавалось, ніби створіння зіткане з самих лише хмаринок та кульбабового пуху. Проте, було, все ж, дещо спільне. Вони обидві були мавками.
Ці створіння завжди відрізнялись своєю вродою, приємним голосом та кмітливістю. Вони хитрі, наполегливі та маніпулятивні, хоча на перший погляд здаються просто звичайними красивими дівчатами.
— То що це було вчора на святкуванні? — запитала Дана, поправляючи свою нову зачіску. До вчора вона ще мала достатньо довгі пасма, проте перед святом вирішила їх вкоротити.
— Сили Лісу, — коротко відповіла Калина та здійняла погляд на подругу, що була вища за неї.
— То ти дійсно в це віриш?! — Дана різко зупинилась і повернулась обличчям до дівчини.
— Ти сама все бачила. Нащо про це запитувати? Та тим більш, а звідки ми тоді, як не від Лісу? Звідки всі ці істоти з якими ми тут живемо? Тобі не здається, що це все від Нього? І чому тоді помер той нещасний, як не через Силу? — голос мавки надривався та бринів, а по тілу ніби пускали короткий розряд струму, як тільки вона наважувалась вимовити ще слово. Після останніх слів вона підійшла до дерева, що стояло неподалік.
Калина збирала хмиз, щоб сплести вінок. Це завжди її заспокоювало і дозволяло відволіктись від думок.
— Ну, я просто не вірю в це, і все. Я вважаю те, що було вчора, зробила якась сильна відьма, що користується темною магією. Мене бентежить, що вона може жити серед нас, а ти останнім часом надто багато уваги приділяєш спілкуванню з ними, — Дана стояла осторонь подруги та дивилась на її довге волосся, що наче морськими хвилями, спадало по її спині. Воно досягало аж до колін дівчини, — а, чекай, тобі що, шкода того чолов’ягу?
Питання виявилось надто різким.
Дану ніколи особливо не цікавили люди. Та й більшість істот, що жили поряд та ділили з ними ліс — також. Вона обмежувала розмови з усіма іншими створіннями, а особливо з відьмами. Щодо людей, то вони її тільки дратували тим, що часто відпочивали в лісі, вигулювали своїх псів та рубали дерева для власних примх.
— Дивна ти, — якось байдуже сказала Калина, сплітаючи тоненькі гілки по колу, — тепер, через те, що люди роблять помилки, вони заслуговують померти?
— Краще померти, аніж так жалюгідно існувати, — Дана буквально виплюнула ці слова. Знизавши плечима, вона почала підбирати з землі якесь листя, аби потім віддати подрузі для оздоблення вінка.
Калина нічого не відповіла. Вона знала, що ніколи не знайде порозуміння з подругою щодо людей, дружби з іншими створіннями. Це все було не про Дану. Вона хоч і була запальною та імпульсивною, проте являла собою досить закриту особистість, яка майже ніколи не показувала себе справжню.
Калина ж була зовсім іншою. Вона могла здатись надто спокійною та стриманою, проте воліла спілкуватись і товаришувати з усіма: відьми, водяники, боровики, інші мавки — їй були цікаві усі вони. А от найбільше вона хотіла пізнати людей, адже ніколи з ними не мала навіть розмов. Дівчина їх боялась, а тому їй було важко навіть спостерігати за людьми. А раптом вони її побачать? Та і між самими мавками ходили чутки про те, що раніше люди спалювали мавок і вважали їх страшними вбивцями.
— Ти не хочеш сходити туди? — раптом запитала Дана після кількахвилинного мовчання.
— Щоб що? — з гіркою іронією відповіла Калина. Сівши під дерево, щоб закінчити плетіння вінка, вона спіймала себе на думці, що не хотіла повертатись туди.
— Можливо, це допоможе нам зрозуміти, що трапилось вчора. Я ніколи такого не бачила і мене переповнює цікавість… — трохи не впевнено, проте з якимось завзяттям у голосі промовила Дана.
— Добре, але пообіцяй, що ти не будеш починати розмов про те, що я жалію людей і того чолов’ягу також, — Калина сплела вінок з гілок і приміряла його на себе, подивившись в бік подруги, яка саме порсалась у листі.
— Домовились, — кинула дівчина та поглянула на співрозмовницю, — яка ти красуня, квітонько моя! Я тобі тут листя збирала, але бачу, що воно не потрібне, і так чарівно вийшло.
Трохи ображено, проте з захватом сказала Дана, викинувши з рук листя.
Калина встала, стряхнула зі своєї білої лляної сорочки зайву землю та підійшла до подруги, взявши її за руку. Дівчата мовчки рушили по стежині в напрямку місця вчорашніх подій.
Дана все копалась в своїх думках про вчорашнє. Вона ніяк не могла випустити з голови той кулон, що вчора був на шиї Калини, Аврелію, що так дивно поводиться і на щось подарувала їй той амулет. А найбільше її обходила розмова з Авою після того, як вони відвели майже непритомну мавку у більш безпечне місце.
Коли відьма і мавка вчора залишились наодинці, то Дана стала розпитувати Аврелію про все, попутно звинувачуючи її у тому, що сталось.
— Гей, зупинись. Де тебе так гепнуло? — Ава, що певно вперше в житті зіткнулась з такою відкритою агресією до себе, говорила грубо, як ніколи. Закрутивши чорне волосся у щось схоже на високий хвіст та зав’язавши його якоюсь стрічкою, вона продовжила, — твоя подружка довго жалілась мені на якісь сни, що постійно повторювались з ночі на ніч, тож я дала їй той амулет, щоб захистити її від впливів будь-якої енергії. Це все. Я допомогла їй. Більше я нічого не знаю.
Після цих слів, відьма пішла до себе додому, не бажаючи більше говорити з грубою, злою та засмученою мавкою.
Дана була вражена. “Сни” — крутилось у її голові. Сни, про які їй не розповіли. Сни, які сховали від найближчої, найріднішої. Всередині щось легко вкололо дівчину.
— Чекай, а чому ти взагалі погодилась туди піти? Тобі ж вчора було так погано, — раптом запитала Дана, перервавши мовчання.
— Ну, мені просто цікаво, як і чому він помер. А ще я чула, що люди виражають співчуття померлим, приходячи на місце їх смерті з квітами.
Весь цей час, поки Дана роздумувала про події вчорашні — Калина збирала якісь квітки та листя, оформлюючи такий собі букетик. Мавка навіть не звернула на це увагу, настільки вона була зосереджена на собі.
— Ти серйозно? Перебираєш людські звички? — Дана скривилась і якось дивно подивилась на букет. Там були фіолетові та рожеві квіти, що були закручені в зелені листя та хвойні гілочки.
Калина нічого не відповіла. Тим часом вони вже підходили до річки, на березі якої і сталось вчорашнє вбивство. Мавка вже закінчила свій букет. Вони вийшли на поляну, де були розкидані частини тіла чоловіка. Там стояв густий та тягучий сморід. Комахи вже взялись розмножуватися на останках бідолашного. Їхнє дзизчання трохи заглушило думки дівчат.
— Співчуваю Вашій смерті, хоча навіть не знаю Вашого імені, — Калина підійшла до того місця, де лежала голова і швидко поклала туди букет. Дана лише тихо хмикнула.
Мавки почали дивитись навкруги і ходити від шматка до шматка тіла. Дана підійшла до місця в центрі поляни, де було дуже багато крові. Доторкнулась до неї пальцем і… спробувала понюхати.
— Що ти робиш?! — вигукнула Калина.
— Та зажди ти, — відмахнулась мавка та принюхалась, — дивно, але нічим не пахне. Цей сморід не від його тіла.
— Так, а звідки він тоді? — здивувалася дівчина, наблизившись до подруги.
— Не знаю. Можливо від річки або від того болота, що тут неподалік, —припустила Дана.
За цією галявиною знаходилось маленьке болітце, що з’явилось від засміченого джерела і там почала застоюватись вода. Мавки направились саме туди.
Запах посилювався разом з тим, як подруги підходили до болота. Прямо біля нього вони побачили автівку і якісь дивні бочки.
— Так, а що це за пристрій такий? — Калина вказала на темно-синю машину.
— Слухай, я в людських штуках не розбираюсь, це певно більше по твоїй частині. - грубо відрізала Дана, — але запах точно йде від болота.
Дівчата спустились до самого краю. Болото заросло лататтям і тиною. Зазвичай там було багато жаб, а іноді навіть прилітати лелеки на полювання. Проте, тепер не було видно якоїсь живності, а від води несло страшним смородом. Там лежало багато якогось сміття. Дана поглянула ще раз на дивні бочки, що були трохи подалі від них. Їй все стало зрозуміло.
— Тепер тобі так само шкода того чоловіка і всіх інших людей? — ображено промовила мавка.
— Що? Я не зовсім розумію… — збентежено та здивовано сказала Калина і подивилась на подругу, чекаючи пояснень.
— Годі тобі, ти просто не хочеш розуміти. Ось це сміття і бруд бачиш? А оті бочки біля тієї синьої штуки? Той чоловік привіз сюди свої відходи, в той вечір, коли ми святкували. А потім він за це поплатився. Ото й вся історія.
Дана це не те що промовляла, вона вистрілювала кожне слово, аж слина розбрискувалась на всі боки. Декілька секунд мавка ще пропалювала поглядом Калину. Відвернувшись, вона сіла біля краю води та обійняла руками коліна. Довга світла сорочка стала вогкою і обліплювала гострі кути її тіла. Погляд дівчини блукав десь поміж реальності.
Калина ж, яка до цього стояла, також вирішила сісти. Закривши долонями обличчя, вона почала плакати. Так вони просиділи хвилин десять, доки Дана не запропонувала піти. Подруга погодилась. Дівчата мовчки встали і пішли по тій самій стежині, якою й дістались сюди.
Коли вони повертались назад, то помітили людину, що вигулювала гарного та пухнастого пса з продовгуватим тілом. Мавки завмерли і стали поміж двох дубів, щоб поспостерігати за людиною.
— Дано, мені страшно. Давай обійдемо її через болото і підемо собі далі. Будь-ласка, — шепотом почала скиглити Калина.
— Ні, зачекай. Мені цікаво трохи за нею подивитись. Вона нас не знайде, чесно. Це ж наша територія, а не її. Не переймайся, будь-ласка. Тим більш, мені потрібно трохи відволіктись від думок про те, що люди роблять з нашим лісом. І тобі, думаю, теж.
Дійсно, мавці потрібно було переключитись на думки хоча б про щось іще. Дівчина була симпатичною Калині, близькою. Вона спостерігала і розуміла, що люди дуже схожі на мавок. Майже такі самі. Тільки от живуть вони по різні боки цього світу.
Хоча мавки знаходились на іншому березі річки — вони все одно бачили те, якою була та дівчина. Трохи незграбна, проте з гарним, охайним одягом та замріяним обличчям. Вона явно думала про щось своє та не помічала нічого навколо.
Аж раптом собака вчув якийсь ледь вловимий запах і з гучним гавкітом побіг вперед. Це привернуло увагу господарки і змусило її повернутись до реальності. Вона стрімко побігла за своїм чотирилапим другом.
Вони швидко наближались до берега річки. Перебігши дерев’яний місток, дівчина опинилась на тому ж березі, де знаходились мавки. Пес зупинився і подивився у бік дівчат. У Калини перехопило подих, проте собака відвернувся та побіг далі. А разом з ним і господарка.
Дана зрозуміла, куди вони прямують. До того самого місця, де лежало тіло чоловіка.
І вона не помилилась. Пес вказував саме туди, а дівчина впевнено крокувала за ним. Нічого не віщувало жодної біди. Аж раптом вони опинилась на невеликій поляні, де в центрі була ледь не калюжа крові. Молодиця озирнулася і побачила щось під деревом. Вона підійшла ближче, аби роздивитись, адже мала поганий зір.
Дівчина відскочила від жаху. Це була людська голова.
Надя закричала. Вона тільки що знайшла голову свого батька.
