В спогадах з минулого життя…
А за вікном мів сніг, тихий та спокійний,
Він холодом збивав думки, заморожував свідомість.
Такий жаданий крок у порожнечу...
Його блокують тихі, одинокі очі і так нестерпно заставляють жити.
Я з втомою борюся щоденно, мене виснажують думки та образи безпечних днів (минулих вже давно).
А я й надалі так бажаю утекти...
Я закриваю очі поступово — і більше відчаю не бачу,
Я закриваю вуха, — і тиша знов наповнює свідомість.
Я вириваю серце — я більше не живий.
... лиш тихий сніг спокійно падає на землю.
Я бачу випадковості плоди розкидані по місту.
Навколо холод і пітьма, та це приємно.
Все небо занурене в рожево-темнії відтінки,
Їх очі відзеркалюють блискучі.
Я бачу випадковість, її автомобілі та дороги
І ліхтарі розкидані по всюди.
Мені так солодко відчувати холод на собі...
Я відчуваю біль холодний, він подібний річці — розтікається по тілі.
По сторонах ховаються ілюзії майбутнього світанку і...
Я бачу випадковості в нічному місті.
Надіюся хоч сон упорядкує все до ранку.
Солодка кава наганяє спогади,
Я знову на цьому місці
Лише на цей раз сам.
Спокійна музика в кав'ярні ароматизує атмосферу.
І спокій наганяє сум, тоску за днями яких вже не вернути.
Навколо знову ці істоти... вони прийняли людський образ.
Вони по всюди, ховаються у тінях швидко ''наступаючої'' ночі,
У сірих, не живих тюрмах повсякденності, щоразу...
''Я їх боюсь'', ''Їх так багато'', ''Потрібно тікати''.
Спокійна музика в голові руйнує атмосферу.
Я знову в цьому місці.
На цей раз сам.
... просто дочекаюся світанку.
Хочу написати щось хороше
Дай я напишу щось піднесене, щось нове, чого не бачили ці сірі очі.
Її життя — це кава, чай солодкий та цукерки,
Вона ввібрала запах цукру, та це для неї непомітно.
Надворі вечоріло, я просто насолоджувався чаєм, наодинці з запахом картин.
Чудесне місце, я не занурююсь у негатив, хоча він і оточує повсюди.
Давай я напишу щось новорічне, скоро ж знов це свято.
... і двері в Новий Рік — лиш привід не згадати заслужені проблеми.
Наступний та звичайний день.
Розфарбований, замаскований під день чудес, що принесе нам той, наступний ранок.
Здається, я відкриваю створені, заслужені дилеми.
І завтра, кожен раз, без виключень настане новий день...
Для неї ж все незмінне.
Не має завтра, Нового року, кави, цукру, печива, світанку...
Її життя знаходиться за кулісами,
Серед бруду, розкиданих ганчірок, недобрих слів озвучених позаду, недобрих роздумів чужої голови.
Оххх.. дай я напишу щось піднесене, новорічне та прекрасне.
Нехай заплющаться ці сірі очі повні диму!
Надворі стала ніч, а я просто насолоджувався чаєм, наодинці з запахом картин.
Навколо метушилися ліхтарики...
*ПАУЗА*
Я так не можу, не можу бачити чудове самотужки.
Мені потрібні ваші очі, я хочу їх... Такі блискучі, світлі, чисті!
Мені потрібні ваші очі, я хочу насолоджуватись життям.
Радіти що знайшов нову кав'ярню,
Радіти що зустрічаю Новий Рік,
Радіти позбавляючись проблем,
Радіти повідомленням від друзів,
Сміятись коли руки мають запах кави.
Мені потрібні ваші очі, я хочу жити!
Хочу жити, а не існувати...
Тут світлі вулиці радіють сонцю повсякчас, омиваються дощем.
Ця атмосфера бачила всі сотні, тисячі нових людей,
Ввібрала їхній запах.
І я потрапив в старе місто із картини давно забутого митця.
Тут люди ходять всі веселі і задоволені життям.
Їм не потрібні гроші, статус, слава, для них валюта — посмішка щодня.
Каміння втесане у землю, пропахлося дощем, туманом і теплом.
Ми набуваємо та нищемо історію щоденно...
Ми на границі двох світів:
Провінціального, забутого містечка старої, української культури
І постмодерних вивісок кав'ярень руйнуючих архітектуру.
Так хочеться відчути
І переслідує мене приємний, теплий голос, він спокій спокушає.
І наче падаю в обійми всеоточуючого вітру, він проникає у клітини тіла, волосся та у розум.
Але, мені спокійно і так багато часу, прямо до цієї миті, мене вбивав найменший струмок суму.
Та зараз... Я спокійний, тепер я маю місце для підтримки, тепер у мене є вона.
Нехай у неї небагато часу, сили та можливостей, для неї я завжди довірю власний настрій.
Мені подобається так... слухати цей голос, завжди він різний і завжди прекрасний.
І він сповіщує про радість, сум та злість, про те що їй важливо розказати.
Про несмачний сніданок й зіпсований ним ранок, і про чудовий вечір зі смачним какао.
Мені подобається так... Слухати цей голос, завжди він різний і завжди для мене рідний.
І переслідує мене приємний, смачний запах, спокушає поцілунок.
І кожен доторк шиї, пальців та долонь, він наче розчиняє, і тіло перестало відчуватися, ми наче стали одним цілим.
І все ж не можна так, і я не хочу.
Не хочу часто доторкатися глянцевих і ніжних рук, я наче рушу їх.
Не стану я псувати блідість та рум'яність щік, нехай все залишиться як є, чистим і прекрасним.
Просто залишуся стояти і німо відчувати, беззвучно, сліпо, затамувавши подих,
Як знов і знов цей запах входить в одяг і як легкі сліди минулих поцілунків вкривають мою шию.
Просто залишуся стояти, стояти та чекати доки твої вітри як і завжди, покриють моє тіло.
Стираючи кордони
Ми маємо надійних спутників в житті (пауза, акцент)
І за спиною завжди все зникає,
Нехай минуле залишається у себе дома,
Я не прийму його депресію у серце знову.
Нехай майбутнє перестало обіцяти наше існування,
Нас забувають люди кожну мить.
Мені набридло жити в страсі покарання,
Недоображених, давно минулих мрій.
І ці думки нічого, і ніколи не приносять,
Окрім розрухи деструктивних слуг, та все-таки...
~ Я чую їхній стук...
Стук-стук-стук у двері нашої свідомості,
Стук у двері нашого життя.
Але ладно, байдуже, понятно?!
Вони всерівно без ключа.
Ми маємо надійних спутників в житті (пауза, акцент),
Будь-ласка, хоч вони нехай не ранять душу та не руйнують наших мрій.
Випадкові образи швидких ніг розганяють калюжі та вогке повітря.
Наче тепла, сонячна погода, після сірої та томної зими,
Наче чистий розум - маренню розлука, під час вчорашньої, старої байки...
Випадкові образи, позбавились сенсовності сьогодні, просто стали проявами загадковості.
Та все ж... вони важливі.
Вони виснажно прагнуть кинутись на очі,
Вони літають поза межами свідомості і ми ніяк не можемо впізнати їх щоночі.
У наших снах, квартирах, підвіконнях... і на лавах,
Ніяк не можем зрозуміти їхню суть.
... а потім ми питаємося у зустрічних,
Про їхні дні, розваги, побут... про роботу,
В кінці-кінців, про випадкові образи швидких ніг, що розганяють вогкість та калюжі.
Що наче... тепла, сонячна погода... після сірої та томної зими.
Що наче... чистий розум - маренню розлука, під час вчорашньої, ранкової роси...
Мабуть це те, чого я прагну прокидаючись раніше, вранці.
Мабуть це те, що я люблю і маю... та не хочу покидати.
Лише дізнатись: чому, до біса, дивно відчувалася своя присутність тогó чудногó дня,
З вогким повітрям, коли я просто поспішав...
Розганяючи калюжі та повітря.. того чудного, дощівного дня, промокаючи до нитки?
Так хто ж вони? Загадкові, випадкові образи, переслідуючі нас щомиті?
Спогади якось померлої людини
Я відчув що наче різкий звук пробив мене стрілою,
Що наче вид з пташиного польоту місце це відкрив сповна.
Я опинився в спогадах минулих і знов, і знов я на границі можливого буття, коли все далі — просто порожнеча.
Це як зображення минулого життя і наче фільмування цих історій, спогадів щоденних проведення тут часу з нею.
Це наче... Крайня точка нашого буття (існування)
Мене пробило тонкою струєю вітру. Я бачу спогади вживу, немов в той самий раз, в той самий день, такий же теплий і смачний цей день, такий же ж він прекрасний.
* * **
І я знову тут, на цей раз сам... Мене відвідують старі приємні запахи минулих днів, минулої весни.
Неначе я знаходжусь тут.. сиджу на лавах прямо зараз. Неначе поруч на моїх колінах є вона.
Я пам'ятаю місце це як вперше... Лише тепер на цьому місці я один.
Тепер не бачу я прекрасності ось цих місцин, все стало тьмяним.. чорно-білим, все наче втратило своє життя.
Навколо все чуже та незнайоме, і острівці відомості розвалюються на очах.
Це наче з попереднього життя, яке я помилково пам'ятаю...
За кулісами життя
Колись настане мить і ця людина просто перестане існувати.
І якось, доволі давно, це вже і сталося, лишилась тільки оболонка.
Моє життя неначе позбавлене забарвлення кіно.. продовження історії на зміну хепі енду.
Та відчуття складається, що просто розглядаю епілог, написаний автором...
Мною самим, персонажем своєї ж прози.
Довкола дощ чи сонце, чи заслужена винагорода, чи напів забуті квітковії парфуми, — я просто йду вперед, неспішно, проте... Невпинно, так само, як і час.
І я проходжу повз місця розлуки, болю, радощів і просто сірих днів.
Спостерігаю пройдений вже шлях; жалію, що нічого не вернути та мучаюсь, що поступив не так.
І добровільно ставлю своє життя на паузу, і добровільно... Страждаю я від цього.
Просто в голову не можу вкласти: "Для чого закінчив я своє життя свідомістю, а тіло полишивши?"
"Чому не можу я відкинути циклічості думок про все та всіх на світі, яких вже варто... Просто взяти і забути?"
"Чому не можу повернути активності життя?"
"Для чого я брехав тим людям і навіть не заучував слова?"
— Чому за втратою сумую.. людей які уже не бачать нас? Чому, вони не можуть залишитися на день подовше? Чому вони просто не можуть розказати для чого покінчили з життям? Чому... вони так просто... Не можуть повернутися до НАШОГО життя?
Навіщо роблять з нас трагедії героїв?
Вірші, що прочитали тут — справді старі, а пунктуація та лексикон залишають бажати кращого. І все ж, маю надію, що вам щось сподобалося чи відгукнулося. Дякую за увагу!
