Один романтизований, спекотний вечір.
Теплий вечір, літній вечір; світло вуличних ліхтарів; запах смачної випічки та її обіймів.
Приємна радість та символізуюча її посмішка.
... а далі смачний, червоний поцілунок в шию та феєрверк заповнений до краю сміхом.
Ніжні, тонкі руки, від них так віє приємна прохолода, вони охоплюють моє обличчя, доторкаються душі інтимних почуттів.
І тихий вітер розносить ніжність слів, промовлених на мить раніше, і тихий вітер приносить насолоду у думки.
По вулиці розноситься звучання свята та веселощів, ми наче стоїмо посеред фестивалю старого міста, одного дня, спекотної погоди у Європі.
І вперше за багато часу я насолоджуюся пізім, літнім вечором, із запаленням чекаю прохолодності нічної.
Я в спостереженні життя людей чужих перебував весь час,
На це раз, я концентруюся чіткіше і так прекрасно бачити одну людину повсякчас.
Неначе я перед собою бачу світ, а не одну дівчину.
Далі: теплі вітри нічної пори
... а далі, ми сиділи на балкончику одного з майже декоративних будинків.
На нас дивилося безліч: сотні, тисячі нових зірок і наче від очікування мерехтіли.
І теплий, нічний протяг приносив аромати цвіту каштанів та вишень.
І простору неначе стало більше, неначе зайве просто пішло із нашого життя.
... а далі, такі легкі, гарячі доторки пухких, приємних вуст до мого тіла та... навзаєм.
Все відбувалося повільно, обережно, без недомовленостей та зайвих слів.
Читаючи в думках розміщення тремтячих пальців рук.
Здогадуючись про бажання, доповнюючи слова.
Та й нехай без дотику... достатньо просто відчувати існування,
Просто знати, — ти на світі не один, ця ж ніч закінчиться на прикінці наших життів, тоді коли скінчиться останній, ніжний поцілунок.
Коли настане цей чудовий ранок?
Всю ніч ми пили гарячі чай та каву зі смачними цекерками та обіймами.
До втоми рахували зорі, напивалися з бокалів пітьмою нічною та блискітками ліхтарів нічних розкиданих по місту.
А в наступний момент... Блакитне сяйво осенило схід неба.
Прогресивно, різко, інтенсивно, воно заполонило його витісняючи зорі та ніч.
Ознаменувався початок нового дня — світанок.
Ми сиділи на зручному ліжку, під ковдрами з покоєм на душах, але без меланхолії, вона не варта існування тут і зараз.
— І я стомився, а вихідні все ще тривають , ходи сюди, давай просто спати.
Проходила година, друга, третя, ми все ще спали.. розпочався дощ.
Великі, неначе металеві краплі стукали до нас у вікна, тихо та спокійно.
Скло вмивалося слідами зливи, наспівувало пісні...
Сонливі очі привідкрилися на мить.
Одна рука легенько прижимала ніжне тіло,
Струмки повітря з тихим подихом сплячої людини вибиралися із носа пробивали на усмішку.
Керований бажанням, обережно погладив волосся дівчини.
"Аби не розбудити."
За вікном ллє злива і серце затопила радість.
Заплющив очі повертаючись у сон.
Її ж пробудження здалось пухнастим і безшумним, лише на моїй шиї черговий раз лишився теплий слід.
Сьогодні стояв світлий день, не сонячний, та й не похмурий, лиш злива закінчуватися не збиралась, дарувала людям сон.
Привіт, це ще один мій доволі старий вірш, в якому не вистачає одного кадру, який я не допишу вже, занадто давно це було. Дякую, що дочитали сюди, гарного вечора-ночі-ранку :)
