Із золота ми мали тільки рибок,
що вінтажно розмивали, і до того потворний, пейзаж
між фіранками, за акваріумом.
Мати завжди намагалсь посміхатись;
мати завжди хотіла бачити нашу радість:
"Генрі, сонце, будь щасливим!"
і вона, безсумнівно, права, либонь,
при умові реально існуючого шансу,
ним скористатися дійсно варто.
Але батько, своїми грубими пальцями,
кожного тижня залишав сині кластери,
силуючи цуратись нас особистої шкіри,
поки лють розганяла лопаті
двохметрового тіла
чистим, диявольским поривом -
він не здатний второпати,
що ж, все-таки, так зачіпало
його з середини.
Моя мати - нещасна рибка,
тричі бита на тиждень, божевільно
бажала бути щасливою.
і вона постійно мені говорила:
"Усміхайся, Генрі, якого дідька
я не бачу твого радісного обличчя?"
а потім кутики її вуст піднялись півмісяцем -
це найсумніший смайл взагалі мною помічений.
Одного дня золото здохло,
плаваючи боком
із застиглим поглядом,
всі п'ятеро
пасивно малювали кола
поверх порожнього акваріуму...
Мій тато кинув їх
голодному коту
на пожовклий, потрісканий кахель,
і ми обоє вилупились
на усміхнену
матір.
