Топ-10 поетичних творів у моєму каналі за 2024 рік

Наприкінці року мені захотілося зробити добірку улюблених віршів із-поміж тих, що впродовж крайнього півріччя я публікував у своїй рубриці з поезією. І я це зробив, але мушу визнати, що вибрати було надзвичайно нелегко.

10 місце. "Шевченко" (Іван Світличний)

Іван Світличний (1929, с. Толоківка, Луганщина – 1992, Київ) – український філолог, критик, поет і дисидент. 7 років провів у концентраційних таборах і ще 5 – у засланні. "Усе краще в мені – це Іван", – писав про нього Василь Стус. На честь Світличного названі вулиці в Вінниці та Києві, провулки в Вінниці, Миколаєві та Полтаві та бібліотека в Києві.

‎

ШЕВЧЕНКО

У мене дивна.

Не прикрюся, коли я знов

не догодив вам.

І байдуже, чи мій Дантес

любов ту визнав.

Вітчизна – це не хтось і десь,

я – теж Вітчизна.

Не раб нікому й не слуга

на побігеньках,

я ласки не запобігав

і в неї, неньки.

І в серці, непідвладнім злу,

ношу з собою

Вітчизни славу немалу

і рани болю.

Ношу тягар пекучих правд,

ганьбу Вітчизни

не на показ, не на парад

патріотизму.

За те, що був я в неї син,

мене карали,

і я любов свою носив

поза Арали.

Я знав: ся чаша не мине,

та доля в мене

жорстока, вибравши мене, –

благословенна.

Кажу до побратимів я:

– Всього ще буде.

Та чисте збережіть ім'я:

ми – люди! люди! –

а вам, раби, кажу: – Раби!

Вас мало били.

Люблю Вітчизну я... Якби

ми всі любили!

9 місце. "Місто" (Михайль Семенко)

Михайло (Михайль) Семенко (1892, с. Кибинці, Полтавщина – 1937, Київ) – український поет, основоположник українського футуризму. На початку 30-х відійшов від своїх футуристичних поглядів та зосередив творчість на оспівуванні режиму. Попри це, у 1937 був розстріляний за звинуваченням в участі в українській терористичній організації та спробах повалення влади. Пізніше посмертно реабілітований. На честь Семенка названі вулиці в Києві, Миколаєві та Харкові. Я ж сюди включив найвідоміший його вірш, але заперечувати його знаковість неможливо.

‎

МІСТО

Осте сте

бі бо

бу

візники – люди

трамваї – люди

автомобілібілі

бігорух рухобіги

рухливобіги

berceuse кару

селі

елі

лілі

пути велетні

диму сталь

палять

пах

пахка

пахітоска

дим синій

чорний ди

м

пускають

бензин

чаду благать

кохать кахикать

життєдать

життєрух

життєбе-

нзин

авто

трам.

8 місце. "Ми випрягли волів..." (Анатолій Лупиніс)

Анатолій Лупиніс (1937, с. Новоолександрівка, Донеччина – 2000, Київ) – український політик, дисидент і поет. У 1956 році був засуджений до 6 років у таборах за участь у демонстрації проти введення совєтських військ в Угорщину. У 1957 році за участь у страйку в таборі засуджений до 10 років в'язниці. У 1971 році після виступу до дня вшанування пам'яти Тараса Шевченка заарештований, безпідставно визнаний божевільним та відправлений на примусове "лікування". У 1990 організував реєстрацію людей, що вважають себе громадянами Української Народньої Республіки та зібрав понад мільйон підписів. Реабілітований у всіх справах у 1992 році. Пізніше був членом військового крила УНА-УНСО. На честь Лупиноса названі вулиці в Києві, Львові та Черкасах.

‎

***

Ми випрягли волів, перевернули плуга,

сідлаємо коней та гостримо списи.

Відкинули жалі, згадали всі наруги,

прости нас, Господи, помилуй і спаси.

‎

На скресі двох світів стаємо до двобою,

на скресі двох епох гряде шляхетний світ.

Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.

Навколо ворогів – суцільний живопліт.

‎

Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,

спекотних Азій тлін судомить рамена.

Чекає бій. Все інше буде... після.

Життя триває. Точиться війна.

7 місце. "Як добре те, що смерти не боюсь я..." (Василь Стус)

Василь Стус (1938, с. Рахнівка, Вінниччина – 1985, пр. Кучіно, Росія) – український поет, прозаїк, перекладач, філолог і дисидент. Перша опублікована збірка віршів Стуса вийшла в 1970 році у Лондоні, у видавництві ОУН. У 1972 році засуджений до 5 років в'язниці та 3 років заслання за антисовєтську аґітацію та пропаґанду. У 1980 вдруге засуджений до 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Помер у таборі в 1985 році. У 1990 році посмертно реабілітований. Герой України (2005). На честь Стуса названі сквери в Києві та Варшаві, вулиці в Білій Церкві, Вінниці, Дніпрі, Запоріжжі, Івано-Франківську, Кропивницькому, Луганську, Луцьку, Львові, Одесі, Рівному, Сумах, Тернополі, Харкові, Херсоні, Хмельницькому, Черкасах, Чернівцях, провулок у Житомирі, школи у Києві та Львові, а також університет у Вінниці.

***

Як добре те, що смерти не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь.

Так хочеться пожити хоч годинку,

коли моя розів'ється біда.

Хай прийдуть в гості Леся Українка,

Франко, Шевченко і Сковорода.

Та вже мовчи! Заблуканий у пущі,

уже не ремствуй, позирай у глиб,

у суще, що розпукнеться в грядуще

і ружею заквітне коло шиб.

6 місце. "За байраком байрак..." (Тарас Шевченко)

Тарас Шевченко (1814, с. Моринці, Черкащина – 1861, Санкт-Петербурґ, Росія) – український поет, прозаїк, живописець і етнограф. Тут, гадаю, довго зупинятись не випадає. Шевченко – символ української літератури. На його честь названо два міста – Корсунь-Шевченківський (Черкащина, Україна) та Форт-Шевченко (Казахстан), університети в Києві, Луганську, Чернігові та Тирасполі (Молдова), затоку в Північнім Аральськім морі, гору Пік Шевченко в Росії, астероїд Кобзар та багато иншого.

Цей вірш має короткометражну екранізацію – "Кобзар 2015", мультфільм студії "Укранімафільм".

‎

***

За байраком байрак,

а там степ та могила.

Із могили козак

встає сивий, похилий.

Встає сам уночі,

іде в степ, а йдучи

співа, сумно співає:

"Наносили землі,

та й додому пішли,

і ніхто не згадає...

Нас тут триста, як скло,

товариства лягло,

і земля не приймає.

Як запродав Гетьман

у ярмо християн,

нас послав поганяти, –

по своїй по землі

свою кров розлили

і зарізали брата;

крови брата впились,

і от-тут полягли

у могилі заклятій." –

Та й замовк, зажуривсь

і на спис похиливсь,

став на самій могилі.

На Дніпро позирав,

тяжко плакав-ридав;

сині хвилі голосили...

З-за Дніпра, із села

луна гаєм гула,

треті півні співали.

Провалявся козак,

стрепенувся байрак,

а могила застогнала.

5 місце. "Ми помрем не в Парижі" (Наталка Білоцерківець)

Наталка Білоцерківець (нар. 1954, с. Куянівка, Сумщина) – українська поетеса та перекладачка.

Цей вірш поклав на музику український гурт "Мертвий півень" ув однойменній пісні.

‎

МИ ПОМРЕМ НЕ В ПАРИЖІ

забуваються лінії запахи барви і звуки

слабне зір гасне слух і минається радість проста

за своєю душею простягнеш обличчя і руки

але високо і недосяжно вона проліта

залишається тільки вокзал на останнім пероні

сіра піна розлуки клубочиться пухне і от

вже вона розмиває мої беззахисні долоні

і огидним солодким теплом наповзає на рот

залишилась любов але краще б її не було

‎

в провінційній постелі я плакала доки стомилась

і бридливо рум'яний бузок заглядав до вікна

поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились

як під тілом твоїм задихалась полиця брудна

затихала стихала банальна вокзальна весна

‎

ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю

в провінційній постелі що потом кишить і слізьми

і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю

нічиїм поцілунком не будемо втішені ми

під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми

‎

надто гірко ми плакали і ображали природу

надто сильно любили коханців соромлячи тим

надто вірші писали поетів зневаживши зроду

нам вони не дозволять померти в Парижі і воду

під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим

4 місце. "Лист" (Олена Теліга)

Олена Теліга (1906, с. Ільїнське, Росія – 1942, Київ) – українська поетеса, публіцистка та активістка. З 1939 року була активною членкинею ОУН. Скоріше за все, розстріляна в Бабиному Яру разом із іншими українськими націоналістами та євреями Києва. У Києві є два пам'ятники Телізі. На її честь названі вулиці в Дніпрі, Житомирі, Запоріжжі, Києві, Кропивницькому Львові, Рівному, Сумах, Ужгороді та Черкасах.

‎

ЛИСТ

Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,

а в мене світло і вікно нарозтіж.

І знов думки, і серце у вогні,

і гостра туга у невпиннім зрості.

‎

Твоє життя – холодний світлий став

без темних вирів і дзвінких прибоїв,

і як мені писать тобі листа

і бути в нім правдивою собою?

‎

Далеко десь горить твоя мета,

в тяжких туманах твій похмурий берег,

а поки – спокій, зимна самота

і сірих днів тобі покірний шерег.

‎

А в мене дні бунтують і кричать,

підвладні власним, не чужим законам,

і тиснуть в серце вогнену печать,

і значать все не сірим, а червоним.

‎

Бувають дні – безжурні юнаки

вбігають швидко, в дикім перегоні,

щоб цілий світ, блискучий і п'янкий,

стягнути звідкись у мої долоні.

‎

На жовтій квітці декілька краплин –

ясне вино на золотавім лезі

і плине в серце найхмільніший плин:

далекий шум незроджених поезій.

‎

Буває час: палахкотять уста,

тремтить душі дзвінке роздерте плесо,

немов хтось кинув здалека листа

і кличе десь – без підпису й адреси...

‎

Життя кружляє на вузькій межі

нових поривів, таємничих кличів

і видаються зайві і чужі

давно знайомі речі і обличчя.

‎

В осяйну ж мить, коли останком сил

день розливає недопите сонце,

рудим конем летить за небосхил

моя душа в червоній Амазонці.

‎

І вже тоді сама не розберу,

чи то мій біль упав кривавим птахом,

чи захід сонця заливає брук...

Для тебе ж захід – завжди тільки захід!

‎

Чергують ночі – чорні і ясні –

не від вогню чи темряви безодні,

лише від блиску спогадів і снів –

усіх ударів і дарів Господніх.

‎

І в павутинні перехресних барв

я палко мрію до самого рання,

щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

гарячу смерть – не зимне умирання.

‎

Бо серед співу неспокійних днів,

повз таємничі і вабливі двері

я йду на клич задимлених вогнів –

на наш похмурий і прекрасний берег.

‎

Коли ж зійду на каменистий верх

крізь темні води й полум'яні межі –

нехай життя хитнеться й відпливе,

мов корабель у заграві пожежі.

Почесні згадки

Отож, перше ніж ми перейдемо до головної трійці, я хочу згадати 5 віршів, які заслуговують на почесну згадку в моєму скромному топі.

‎

"Якщо ти надумаєш їхати з цього міста..." (Сергій Жадан)

Сергій Жадан (нар. 1974, Старобільськ, Луганщина) – український поет, прозаїк, перекладач, активіст, музикант і волонтер. Отримав струс мозку та розсічення голови при сутичках із міліцією в Харкові під час Революції Гідности. Нині служить у лавах Національної Гвардії України.

‎

***

якщо ти надумаєш їхати з цього міста

ніби апостол чи добрий ніґерський пастор

вистукуючи пальцями по словнику

хвилюючись і зазираючи до нього щомиті

шліфуючи гострі камінчики

з вервиці складнопідрядних речень

в гарячих морських каютах

в вагонах середнього класу

‎

місто з якого ти щойно емігрував

наче стіна якої не мурував

наше з тобою дитинство старі гаражі

труби розбомбленої водостанції

офіцерські швейцарські ножі

еміграція камандір це довга тривала путь

не буде туману в душі і російських літер в газетах

‎

в европі циклон починається і трива

мюнхенські турки готуються до різдва

в цій не найзеленішій із країн

вони кочують родинами на вікенд

бачуть ранковий сніг за вікнами електричок

й господній цілунок лягає на їхні серця і наплічники

‎

ірландський студент – юний прихильник ІРА

життя для якого рулетка а світ діра

святковий дублін теплі в'язані светри

кренберіс в плеєрі тмін і табак на столі

ці ангели тероризму завжди навколо тебе

їхній заселений простір

їхній святий миколай

їхні контрацептиви в туалетах на автозаправках

‎

я буду молитись за тебе і твій маршрут

за твій страховий поліс і скати вантажних машин

за воду в холодних ріках і листя яке вже палять

за все що ти тут забув

і що забуваєш тепер

де б ти врешті не був

за все що забудеш потім

та найголовніше – за пам'ять твою за пам'ять

‎

"Найзліші вірші виходять про Бога..." (Вероніка Кожушко)

Вероніка Кожушко (2006, Харків – 2024, там само) – українська художниця та поетеса. Загинула під час російського бомбардування Харкова.

‎

***

Найзліші вірші виходять про Бога.

Там пахне зневірою, ладаном і журбою.

Всевишній згадується лише в контексті відсутності.

Атеїзм прокидається лише в вірних католиків.

Бери хрест до знівечених лап.

Пиши, як ти потрапиш в ад.

І, допоки викреслюєш знаки,

у тебе розвивається гемофілія.

Бог докладає до ран лише порожні сторінки Біблії.

‎

"Як учора: обоз, колони..." (Олег Ольжич)

Олег Кандиба (Ольжич; 1907, Житомир – 1944, Оранієнбурґ, Німеччина) – український поет, політик і археолог. Син видатного українського поета Олександра Олеся. З 1929 року активний член ОУН. Голова Проводу Українських Націоналістів (1944). Заарештований у 1944 і відправлений до німецького концентраційного табору "Целленбау", де сиділи також Бандера, Мельник та інші відомі діячі. Закатований під час допиту. На честь Ольжича названі бібліотеки в Житомирі та Києві, вулиці в Білій Церкві, Житомирі, Києві, Кропивницькому, Львові, Миколаєві, Рівному, Сумах, Ужгороді та Чернівцях.

‎

***

Як учора: обоз, колони,

не дорога – наруга.

Батарея. Шістнадцять коней.

Перебита обслуга.

‎

Вранці зірвешся, очі витер.

"Номери, до гармати!"...

Рвати, рвати раннє повітря...

Нерви рвати.

‎

"Спини мене" (Ліна Костенко)

Ліна Костенко (нар. 1930, Ржищів, Київщина) – українська поетеса, перекладачка, прозаїкиня та дисидентка. Кавалерка Ордена Почесного Леґіону (Франція, 2022). На її честь названий астероїд Лінакостенко.

‎

СПИНИ МЕНЕ

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум'ям згорю

‎

"Собор" (Микола Бажан)

Микола Бажан (1904, Кам'янець-Подільський, Хмельниччина – 1983, Київ) – український поет, перекладач, філософ і політик. Аґент совєтських спецслужб. Співавтор державного гімну УССР. Депутат Верховної Ради СССР (1946-1962). Віцепрем'єр-міністр УССР (1943-1949). Академік НАН України (1951). Кавалер Ордена Леніна (СССР, 1939). Герой Соціалістичної Праці (СССР, 1974). При цьому активно порушував питання щодо звільнення політичних в'язнів. На честь Бажана названі проспект і бібліотека в Києві, а також вулиці в Донецьку, Луганську, Львові, Одесі, Харкові, Хмельницькому й Ужгороді.

‎

СОБОР

(із циклу "Будівлі")

У тіні пагорків, процвівши потаймиру,

звучить колона, як гобою звук,

звучить собор камінним Dies irae,

мов ораторія голодних тіл і рук.

‎

Встає огонь святобливої готики,

як ватра віри, як стара яса,

і по-блюзнірському піднеслись в небеса

стрілчасті вежі – пальців гострих дотики.

Рукою обійми холодні жили твору

і дай рукам своїм німим

піднести серце власне вгору

на грановитих списах рим,

‎

щоб в очі скнарі темних веж

заглянуло воно, мов дзвін сухий, забилось.

І тінь впаде із пальців веж, як стилос,

і почерку її на серці не знесеш.

‎

Немов кістляві й люті пута,

на серце ляже слів важкий узор.

Залізом, полум'ям, єлеєм, кров'ю куто

зловіщу повість про собор,

‎

як в захваті баданних юрм,

у скреготі зубів і скреготі граніту,

мов смертний спів, мов клич одчайних сурм,

щоб пломеніти і гриміти,

‎

вставав собор на славу феодалу,

яскриня віри, кишло прощ,

і на лункі тарелі площ

вже дзвін його упав помалу,

мов мідний шаг, офіри мідний шаг.

Так в католицьких висохлих руках

бряжчать разки з пахучого сандалу.

‎

На дзвін не йшли, а плазували лігма

раби та блазні, дуки й королі;

і роззявлявсь собор, немов солодка стігма

безвольної й самітної землі.

‎

І падали, і дерлись під склепіння

тіла без рук і руки, що без тіл;

роти, розірвані навпіл,

в камінну бистрину вплітали голосіння.

‎

І, як худа стріла, злітав над ними вгору,

як рук голодних гостроверхий сніп,

натхненний корабель собору

у фанатичнім, виснаженім сні.

‎

Крутилися роки в похмурій веремії,

та не згасали, щоб ізнов блищать,

вогні готичних яросних багать

на щерблених мечах і косах Жакерії,

‎

бо уставав собор – гнобитель і захисник,

юрби благання і юрби прокльон,

й готичний розцвітав трилисник,

мов хрест, мов квіт, мов псальма і мов сон.

3 місце. "Каменярі" (Іван Франко)

Іван Франко (1856, с. Нагуєвичі, Львівщина – 1916, Львів) – український поет, прозаїк, драматург, публіцист, перекладач і політик. Про нього також розповідати не випадає. На його честь називався полк Дієвої Армії УНР, а зараз називаються астероїд Каменяр, місто Івано-Франківськ, університет у Житомирі та багато іншого.

Цей вірш чудовий, але слід розуміти, що написаний під впливом соціялістичної ідеології, котрою був пройнятий Франко в молодості. Пізніше йому ані свої старі погляди, ані цей вірш не подобались.

‎

КАМЕНЯРІ

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

безмірна, а пуста і дика площина,

і я, прикований ланцьом зелізним, стою

під височенною гранітною скалою,

а далі тисячі таких самих, як я.

‎

У кождого чоло життє і жаль порили,

і в оці кождого горить любови жар,

а руки в кождого ланці мов гадь обвили,

а плечі кождого додолу ся схилили,

бо давить всіх оден страшний якийсь тягар.

‎

У кождого в руках тяжкий зелізний молот,

і голос сильний нам згори мов грім гримить:

"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

бо вам призначено скалу сесю розбить."

‎

І всі ми як оден підняли вгору руки

і тисяч молотів о камінь загуло.

І в тисячні боки розприскалися штуки

та відривки скали: ми з силою розпуки

раз по раз гримали о кам'яне чоло.

‎

Мов водопаду рев, мов битви гук кровавий,

так наші молоти гриміли раз у раз,

і п'ядь за п'ядею ми місця здобували. –

Хоч не одного там калічили ті скали,

ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

‎

І кождий з нас то знав, що слави нам не буде,

ні пам'яти в людей за сей кровавий труд,

що аж тоді підуть по сій дорозі люде,

як ми проб'єм єї та прорівняєм всюди,

як наші кости тут під нею зогниють.

‎

Та й слави ж людської зовсім ми не бажали,

бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

на себе пута. Ми рабами волі стали,

на шляху поступу ми лиш каменярі.

‎

І всі ми вірили, що своїми руками

розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,

що кров'ю власною і власними кістками

твердий змуруємо гостинець і за нами

прийде нове життє, добро нове у світ.

‎

І знали ми, що там далеко десь у світі,

котрий ми кинули для праці, поту й мук,

за нами сльози ллють мами, жінки і діти,

що други й недруги гнівнії та сердиті

і нас, і нашу мисль, і діло те кленуть.

‎

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,

і серце рвалося, і груди жаль давив.

Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,

ані прокляття нас не відтягли від діла,

і молота ніхто із рук не опустив.

‎

І так ми далі йдем, в одну громаду скуті,

всесильнов думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті,

ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,

а щастє всіх прийде по наших аж кістках.

2 місце. "Страшні слова, коли вони мовчать..." (Ліна Костенко)

Так, це знову Ліна Костенко.

‎

***

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

1 місце. "Гофманова ніч" (Микола Бажан)

Ну і перше місце посідає твір, який я наразі називаю в принципі своїм улюбленим серед української поезії.

‎

ГОФМАНОВА НІЧ

По рубаних щаблях – в провалля, в яму, в тьму,

по рубаних щаблях, по сходах обважнілих,

і по обвислих, висклизаних схилах –

в брухатий льох, в забрьохану корчму.

В корчму без вивіски, без назви і наймення,

в корчму скажених бюрґерів, голодних волоцюг,

в корчму фантастів, візників і шлюх,

в корчму огидного й ганебного натхнення.

‎

Роззявилась вона, закопана в землі,

мов кислий рот п'яниць, де, наче зуби трухлі,

стирчать свічки, ллючи жовтавий лій

на стіл дубовий і дебелі кухлі.

Мов кулаки бубняві й круглі,

мов яблука важкі, плоди добра і зла,

лежать на випнутих, на кремезних столах

налляті оливом, вином і лоєм кухлі.

Скриплять, вискрипують, вилискують столи,

вином закаляні і пальцями залапані.

Смердючий лій шкварчить в окапинах,

що зі свічок поволі попливли.

Поважно правиться затаєний обряд

бенкетів виспрених, замислених пиятик,

де кожен із п'яниць – філософ і фанатик,

сновида й брат, Серапіонів брат.

Тут тисячі годин, тут тисячі ночей

регоче й п'є єхидний Амадей,

поет злих слів і вигадок свавільних,

король нічних, врочисто-божевільних

і похоронних асамблей.

Ось він сидить, цей куций Мефістофель,

недобрих учт похмурий бенкетар.

Ах, що йому до жінчиних пантофель,

врядовницьких чинів, і орденів, і чвар!

Ковтає мовчки дим, вино слизьке і слину,

мовчить, і дивиться, і гне свою живу,

загострену, мов голий нерв, брову,

неначе сласний кіт худу і хтиву спину.

То ж він – гігантський кіт, улесливо солодкий,

то ж він – замучений уявою маньяк,

в гурті розпусників, поетів і кривляк

сидить з лицем диявола й девотки.

То ж він – гігантський кіт, добрячий котик Мур,

то ж він гне спину й випускає кігті

і тут, в сліпій корчмі, в нуднім камерґерихті,

у веремії кишл, у млі маґістратур.

Театр потвор, театр п'яних калік –

він одкривається для мрійника й фантаста,

й презирливо брова згинається зубчаста,

і в ясна б'є розбещений язик.

– Не п'яний я! Мов смертник той, я щедрий!

Хазяїне, свічок! Хазяїне, вогню!

Хазяїне, вина! Нам цукру, спирту й цедри...

Віват, поезіє! Так випиймо ж за ню!

Підпалюй спирт! Святе автодафе,

де спирт пала, мов християнські душі...

Кричіть, захоплені кликуші,

в берлінському блюзнірському кафе!

Шумує грайний пунш, і майорять огні,

блакитні язички підплигують угору

в лункім, як черево, й бурхливім казані.

– Панове, пуншу Теодору!

Натхнення й істина в вині...

І наче ватра тайних інквізицій –

холодна заграва гарячого вина.

– Так що ж, черпаймо з казана,

з товстого казана пекельної водиці!

Парують і шумлять отруйні пугарі,

і вогники стоять, як пальці сяйні й сині,

а над людьми кружляють угорі

і ліри в тьмі, і дим, і тіні.

Розплившися, пливуть в його уяві хворій

червоні ліхтарі зашарених облич;

підносяться шляхетні шпаги свіч;

рушає карнавал нічних фантасмаґорій,

лютують блискавки страшної тишини,

роти провалюють, розтявши губи лезом

і котячи слова по кручах фрази в безум,

неначе в прірву круглі валуни.

Встає огонь, як стовп, встає, як стовп, гармидер

як стовп і стогін, – над старим столом.

– Я в смерті ще раз хитро видер

кипучу ніч з натхненням і вином.

Кладу на плечі ніч кипучу,

як хрест ганьби, як чорний слуп.

І труп, свій власний, бідний труп,

мов некрофіл, ґвалтую й мучу.

В ганьбі, огиді, шалі й трясці

наказую я привидам-словам:

Із прірв свідомості, з найглибших людських ям

ви павуками тихими вилазьте!

Мов павуки пухкі й ослизлі,

у тільці несучи отрут скупий пухир,

повзіть з шпарин проламаної мислі,

щоб я, поет, святоха і блюзнір,

поклав вас трупами на зляканий папір,

щоб череп репнув, й звідти, з чорних дір,

потворні мрії вистромляли ссальця.

Тоді перо, як крик, накидується в пальцях

на плеканий, заплаканий папір...

Так хорони ж, скрипучий манускрипте,

пекучу порохню з сандалів сатани!..

Брати! Вина! Вина мені насипте!

Нехай киплять ізнов бурхливі казани!

Хай гугонять ключі напружено і густо,

прозористі бурштинові ключі...

Приходь! Чекаю уночі

на тебе, творча зганьблена розпусто!

‎

Сердите серце рве на ланцюгу, –

на ланцюгу, проклятий волоцюга!..

І келиха бере із рук старого друга,

щоб загасить суху свою жагу.

Кричать розмовники. А він стоїть і слуха,

стоїть і давиться скажений Амадей.

Мов краб, чіпляється ущиплива ядуха

у голе горло втомлених людей.

Наважившись бенкету край покласти,

знесилівши від слів і від вина,

просмолений, тягучий, чорний кластер

уважно в жмені мокрій розмина.

Ще в казані хвилюється заграва,

та тиха тьма росте й шепоче круг стола.

Служниця заспана недбало принесла

у картузах тютюн масний і кучерявий.

Пливе вихлястий дим з фаянсових люльок,

і довгі чубуки гарчать, уже захрипши.

Хвилини мовчазні, найлюбші і найліпші,

хвилини млявих мрій, поплутаних думок!

Приклавши до ротів люльки, немов кларнети,

струю із цибухів висмоктують смачну

утихомирені, замислені поети.

О, музико люльок, кантати тютюну,

злетілих вгору струй блакитні піруети!

– Ах, ах! Доволі слів, натхнень, верзінь і смерти!

Він не страшний – німецький добрий чорт!

Де ноти, Гофмане? Де Ґлюкові концерти?..

Музикусе, на нас чекає клавікорд... –

Акорд би стиснути оцим рукам блідим,

щоб наливався звук й стинався композитор!

І він підводиться, і стеле вірний вітер

йому під ноги, наче стяги, дим.

Кладе свою правицю волохату

на білі щелепи приборканих клавіш.

Та б'є дванадцять раз. Стискаються щільніш

два чорних пальці циферблату,

мов діючи нічну посвяту

Серапіоновому брату,

вмочивши в пучки час, в свячений час і тиш.

– Панове, час іти. Подайте-но плащі!

Не будьмо, друзі, надто романтичні...

– Надворі дощ... – Скриплять ізнов дощі,

мов над папером пера педантичні.

‎

Старий Берлін розписують дощі

ґотичним почерком, рясою крапель гострих...

І крізь колючий дощ, мов крізь густі кущі,

хто продереться, подолавши острах?

То радник Гофман по калюжах човга,

підплигуючи, йде і марить у півсні,

а вулиця за ним, як гама рівна й довга,

пливе, кружляючи, і тихне вдалині.

Плескаті площі заросли дощем,

струнким кущем дощів глухих і нерухомих,

і над п'яницею, безумцем та митцем

хитається, як звук, їх виміряний помах.

Ах, колонади тонкостеблих струй,

ах, дощ химерний – в прорізах і стрілках,

хитайся і злітай, хитайся і лютуй,

трощи в трикутничок знайомого причілка!

Знайомий дім, де жінка й тепла грілка,

знайомий дім з шухлядками кімнат,

ковпак нічний, бавовняний халат,

огрядна пічка і приємний чад

із мідного прокислого кадилка...

– Амеліє, ти спиш? Амеліє, – та де ж ти?

Йди двері відчини, бо тричі стукав хтось!..

Це, Амадею, ти? Приплентався нарешті?

Скидай-но туфлі, бруду не нанось... –

І, туфлі кладучи до груби, щоб протряхли,

сміється Амадей замислено собі,

і посміхаються з полив'яної кахлі

рожеволиці лицарі й дівиці голубі,

і черевань, розцвічений у блейвас та цинобру

(полив'яна ідилія голландських мулярів),

до себе пригортаючи свою коханку добру,

теж посміхнувся ввічливо й замріяно зомлів.

Фламандська ніч розпарена, в квітках, пташках та бантах,

мов дівка угодована, паруючи, стоїть.

Полива жирна топиться, гладкі блищать драбанти,

червець на них вилискує, зелінка і блакить.

Рипить підлога повагом, скриплять кульгаві двері,

і Гофман – у притулкові своїх буденних чар,

де на пузатому старому секретері –

перо крилате й ситий каламар.