РУСТЕМ ХАЛІЛОВ, РОКСАНА КАСУМОВА
"Він вже легенда не лише нашого підрозділу, але й усіх спецпризначенців".
Так у своєму інтерв'ю УП командир спецпідрозділу Головного управління розвідки Міноборони "Артан", майор Віктор Торкотюк описував свого бійця на позивний "Конан". В цьому ж матеріалі він коротко розповідав про причину, через яку Конан став легендою.
Під час виконання операції в Чорному морі спецпризначенець опинився за бортом. 14 годин він пробув один у відкритому морі, під носом у ворога, без розуміння, куди рухатись і коли буде допомога.
УП знайшла Конана, щоб дізнатися про цей випадок із перших вуст. І почула неймовірну історію про готовність до самопожертви, міць військового братерства та передусім про силу людського духу.
Це історія, що вчить не здаватися за жодних обставин.
Тож що відбулося в серпні цього року в водах Чорного моря – розповідає сам головний герой цієї історії.
Людина, яка любить життя
Я простий хлопець, який виріс у селі. Я військовослужбовець, який любить свою роботу. І, як виявилося, я людина, що дуже любить життя.
До того, як потрапити в батальйон ГУР "Артан", я постійно мав справу зі зброєю: працював у поліції, особистій охороні, був у русі опору, а тепер на службі. Хоча за професією я фітнес-тренер. Коли почалося повномасштабне вторгнення, 26 лютого я вже вступив до лав ЗСУ. Сам прийшов.
У середині серпня ми проводили спецоперацію в акваторії Чорного моря.
Була приблизно 08:30 вечора, коли наш човен почала обстрілювати російська Су-24. Ці літаки постійно кружляли над морем, патрулювали зранку до вечора.
Ми почали маневрувати. І під час одного з маневрів наш боєць застосував ПЗРК "Стінгер" і пошкодив той літак. Він відійшов від нас та попрямував до найближчого аеродрому.
Заходила ніч, ми дійшли до цілі та взялися до роботи.
Коли поверталися назад, вже була 5-та ранку. Десь за 30 кілометрів від місця першого бою надійшла команда "Повітря!". Знову ворожий літак вийшов на нас і почав обстрілювати з автоматичної гармати набоями 30-го калібру.
Зазвичай СУшка випускала кілька черг, розверталася і йшла на нове коло, аж доки не вистрілювала весь боєкомплект. А потім з'являлася нова. Також знаю, що пілот робив запит до командування, щоб ударити по нас керованою ракетою. Але йому, дякувати Богу, не дозволили. Інакше б з вами зараз ніхто не розмовляв.
Ми стріляли у відповідь. Але свої боєприпаси до ПЗРК наші хлопці використали ще ввечері, коли вдалося підбити ворожу СУшку.
Нам пощастило, що в нас був дуже хороший шкіпер, який не розгубився і почав виводити нас із зони обстрілу.
І в одному з маневрів, коли наш човен уходив від вогню ворога, я опинився за бортом.
Я важу 120 кілограмів без екіпірування, з екіпіруванням було би десь ще плюс 30. Але за 20 хвилин до того, як я мав випасти, мені чомусь стало неспокійно. І я стягнув все: каску, бронежилет, РПС, відклав зброю. На мені був водолазний термокостюм і я надягнув рятувальний жилет. Якось на серце лягло, що треба це зробити.
І через 20 хвилин я – у воді.
До берега в той момент було порядка 130 кілометрів.
"Весь час я плив проти течії"
Якою була моя перша емоція? Звісно, це паніка. До берега дуже далеко, а під тобою велика глибина.
Мої побратими хотіли забрати мене. Але ворожий літак продовжував нас обстрілювати. І тоді я почав їм махати та кричати, щоб вони уходили від мене. Тому що я прекрасно розумів, що екіпаж човна, а це 13 людей – більш дорогоцінний, ніж я один. А з жилетом я міг деякий час протриматися на воді.
Пізніше я дізнався, що нашого човна таки пошкодили. І, зокрема, тому було вирішено відступити: човен пробито, а це загрожує життю хлопців.
Я не знав, що буде далі, але в мене був єдиний орієнтир – одна з газовидобувних вишок, яка постійно горить. Її дуже хорошо було видно і в день, і вночі. Вже потім побратими сказали мені, що від місця мого падіння до вишки було десь 20 кілометрів.
Я зрозумів, що мені треба зібратися з думками і налаштуватися на те, що за мною через годину точно ніхто не підійде, тому що літаки продовжували літати над нами. Для них я був дуже маленькою ціллю, а от підплисти до мене човну вони не давали.
І я поплив до вишки, що горіла.
Хвиль не було, а от течія була дуже сильною. Вона постійно зносила мене то назад, то вліво, то вправо. Виходить, весь цей час я плив проти течії. Я не зупинявся ні на хвилину, тому що в цьому разі вона відносила б мене далі і далі від мого орієнтира.
Мені приходилося постійно бути в русі.
Я плив.
"Здатися чи не здатися?"
Плавати я навчився в шість років у ставку в селі, куди потайки від батьків пішов разом із друзями. Пам'ятаю, як почав тоді тонути. Допомогти не було кому, тож почав сам потихеньку-помаленьку гребти до берега.
Я за знаком зодіаку – риби, тож вода – це моя стихія. І нинішня моя історія це довела. Проте плавання ніколи не було моєю сильною стороною: відпливаючи метрів на сто від берега, я вже відчував втому, з'являлася задишка. Адже при вазі 120 кілограмів не так легко плавати, бігати. М'язи постійно хочуть кисню.
Раніше, коли просто плавав у морі чи на річці й не відчував під собою дна, з'являлася невпевненість. Але зараз піді мною були сотні метрів води, та я старався не брати цього в голову.
Збираєшся з силами – і ще один ривок. Бо жити дуже хочеться, розумієте?
Думки були різні, чесно. Думав, може, мене ніхто не шукає, бо нікого не бачив на орієнтирі. А можливо, шукають, та не можуть знайти. Постійна була боротьба в думках: здатися чи не здатися?
Але здоровий глузд говорив, що треба плисти далі. Я все ж таки сподівався, що мої хлопці мене шукають, і знав, що мій командир Віктор Вікторович Торкотюк зробить все для того, щоб мене витягнути. І я не помилявся, це справді людина з великої літери.
Ще ривок, кажеш ти собі. І думаєш про життя, про родину. Було дуже важко морально думати, що моєму синові за місяць виповниться рік, а ти не знаєш, чи виживеш, чи іще його побачиш.
Годинника в мене не було, орієнтуватися я міг хіба за сонцем. В якийсь момент почалися галюцинації: спека, зневоднення, втома. Я подумав, що попереду лодка. І тільки з часом зрозумів, що це та сама вишка. І десь в районі 4-5-ої години дня я до неї доплив.
Я не міг підпливти до неї впритул, бо дуже сильний жар. Вона горить газом, і язик полум'я там дуже сильний. Навіть коли ти від неї за 100 метрів, таке відчуття, що над тобою літає ворожий літак – настільки голосно. Через таку температуру я боявся, щоб жилет не поплавився.
Течія стала ще сильніше, і мене почало відносити назад. Так було декілька разів. Мене відносило десь на метрів 400, і я знов плив до вишки.
Здається: що там – 400 метрів?! Але коли ти вже проплавав більше десяти годин і відчуваєш, що сили тебе покидають…
Коли мене відкинуло в четвертий раз, я вибився із сил. Було дуже сильне зневоднення, тому що я дуже багато напився солоної води. Постійна жара. Дуже хотілося спати.
І я розвернувся на спину і заснув.
"Я буду жити!"
Коли я прокинувся, течія відкинула мене від вишки, і довелося ще раз до неї плисти.
Почав спускати жилет – звісна річ, стільки годин на сонці!
До того ж я розумію, що скоро ніч, а значить, навряд чи пошукова група зможе мене знайти.
В якийсь момент відчув щось таке на нозі, з пазурами. Обертаюся – а на мені чайка сидить, і ще кілька наді мною кружляють. До речі, з "Байрактару", який підняли на мої пошуки, теж побачили тепловий слід від птахів. Так і передавали, що є об'єкт, який пливе в сторону Одеси, і "катає на собі" сім чайок.
І в якийсь момент я помітив корабель.
Це могла бути моя пошукова група. Але була і думка, що це може бути корабель ворога, який під прикриттям авіації вийшов у відкрите море і шукає нас.
Потім пролетів ворожий літак і декілька разів обстріляв корабель, який йшов у мій бік. Значить, наші. Але судно розвернулося і пішло в іншому напрямку.
Коли я помітив, що корабель від мене відходить, це додало мені сили. Я знав, що може є хтось поряд, що мене шукають, і я поплив далі.
Я плив, плив і побачив хвилі води, що наближалися. Я подумав, що це ворог. Що це російський десант до мене пливе.
Це була маленька лодка. І коли я побачив на човні прапор України, моїй радості не було меж. Це хлопці, мої хлопці, мої побратими, які через "Байрактар" натрапили на мій слід!
Все, мене знайшли, я буду жити!
Думаю, що я проплив десь 20-25 кілометрів. Самому цікаво, скільки точно.
Мене підняли на човен. Звісно, я кинувся їх усіх обіймати. Наш лікар, бойовий медик, каже: "Все має бути за правилами. Немає часу обійматися, треба скидати жилет, скидати гідрокостюм". Далі – термоковдра і крапельниці. Моя температура була 35,5, плюс сильне зневоднення.
Впевненість у своїх побратимах відчувається завжди: від початку до завершення будь-якої операції, бо це як один організм, одна команда.
Наш командир батальйону не тільки відправив пошукову групу у відкрите море, але ще й "Байрактар" підняв і рятувальний корабель задіяв. Тож цього разу це була командна робота: і нашого підрозділу, і ВМС, і групи спецпідрозділу ГУР під керівництвом Тимура.
На землі
Я був у човні, але операція ще не завершилася. Потрібно було успішно відступити на безпечну територію.
Ми попливли в сторону другої вишки, ближче до суходолу. Коли зайшли за неї, в небі знову з'явився ворожий літак. Ми причаїлися. Він випустив керовану ракету по Зміїному. Коли небо стало чистим, ми рушили далі.
Близько опівночі я нарешті ступив на землю. Зійшов із човна самотужки, на своїх двох.
Після крапельниць сили повернулися. Я почувався добре, міг самостійно ходити, говорити, ясно мислити. Все вже було добре. Температура піднялася до нормальної: 36,2, а потім, уже коли лежав у швидкій, до 36,6.
За порадою лікаря воду пив маленькими дозами і маленькими ковтками. Апетиту не було навіть на наступний день – хотілося лише яблук і солодкої води.
Я коли плив, дивився на ту вишку, і так хотів фруктів і пепсі! Зараз я вже випив, напевне, літрів із двадцять тієї пепсі.
Перше, що зробив, відчувши під ногами тверду землю, написав повідомлення дружині, бо довго не виходив на зв'язок. Написав, що усе добре, живий-здоровий, повернувся із завдання.
Але про те, що сталося, досі їй не розповів. Я заходив здалеку, запитував: "Чула про таку історію? Як думаєш, як же він плив, що в нього в той час у голові було?". Дружина відповідає: "Мабуть, він дуже сильно жити хотів".
А я їй відповідав: "Так, він дуже хотів жити".
Справжній Конан
Я вже казав, скільки важу. Я ніколи не був маленьким хлопчиком. І так повелося, коли треба було щось важке зробити, казали: "Давай, Конан!". Так цей позивний і закріпився. Але тепер хлопці говорять: "Ти і є справжній Конан, а не той, що його у фільмі грав Шварценеггер". Але я не варвар, тому що не жорстокий.
Я постійно у спорті. Навіть зараз, коли є можливість позайматися в залі чи побігати, завжди нею користуюся. Фізична форма і вміння правильно себе налаштувати психологічно дуже мені допомогли.
Взагалі в "Артані" більшість бійців – спортсмени. Є серед них чемпіони України і навіть чемпіони світу з різних видів єдиноборств.
Я сам майстер спорту з панкратіону і паверліфтингу. Вигравав чемпіонати. Також я займався богатирським багатоборством (або силовим екстримом, як його ще називають) – і тут посідав призові місця в змаганнях.
Я дякую Богу, що надав мені сил! Я віруюча людина. Для мене важлива молитва і сила молитви. Розумієте, я плив 14 годин, і в мене не було крепатури. Тобто судоми мене не мучили, мені було легко плисти. Просто стомленість була з часом.
А на другий день, коли я в лікарні прокинувся, я не відчував болі ні в м'язах, ні у зв'язках, ні в чому.
Я щасливий, що тепер можу розповісти вам все це. Про себе, про побратимів, про батальйон, про командира. Я їм всім дуже вдячний.
І тепер наскільки зможу, настільки буду старатися донести свою історію іншим людям.
З якою метою? Щоб вони не здавалися.
Рустем Халілов, Роксана Касумова, УП
