Історія моїх взаємин зі сполученими штатами починається у 2014 році - палали шини, злітали на небо душі невинно вбитих людей які стояли за свої права, мені йшов лише десятий рік. Моя сестра отримала візу і полетіла до США, я зі своїми батьками узяли білети до Чорногорії та вилітали на наступний день. По моему рідному місту - по Харкову, їздили БТРи і у повітрі стояла напруга яку було неможливо не відчувати, здається навіть птахи тоді намагалися зайвий раз не підійматися у небо.
Скоро сестра змінила свій статус і залишилася у США а ми повернулися до України бо стало зрозуміло що ніякої ХНР окупантам зробити не вдасться, це було моє перше стикання з війною і перший раз коли моя доля хоч і через сестру але доторкнулася з країною білоголового орлана.
Пройшло декілька років, сестра мала Грін карт і йшла до громадянства. На сході країни йшли бої але у Харкові це не дуже то й відчувалося, звісно то тут то там люди допомогали і волонтерили, у місті стало багато біженців і не рідкістю було побачити військових але страх відійшов, діти знову наповнювали парки а люди працювали, кохалися, народжували дітей. Якось з'явилася ідея приїхати у гості до родини моєї сестри, так ми перший раз відправилися посольство США, у Київі, для мене це була таємнича і навіть десь окута магією подорож бо поїзд, Київ, ще й посольство США. Ми пройшли усі заходи безпеки, дочекалися своєї черги у просторому і світлому залі і ось нарешті нас викликають до візового офіцеру. Я не дуже добре пам'ятаю його зовнішньо але чомусь мені здається що він був схожим на принца Гаррі але з щіками і у нього були дуже добрі очі, доброта його очей і досі часто фігурує у наших спогадах. Через п'ятнадцять хвилин інтерв'ю ми всі отримали … відмову. Якщо хтось не знає то причин відмови у посольстві США тобі ніхто і ніколи не назве, така в них фішка, цю інформацію здається оберігають не гірше ніж розклад змін озброєної варти біля будівлі.
Наступний раз у посольстві я побував тільки приблизно 5 років потому. Все було так само - і мета побачити сестру і досить обширний список речей які не дозволять мені залишитися у США нелегально ( мати такі фактори це головна річ яка збільшує шанси на одобрення штампу) ось тільки моя сестра вже була повноправним громадянином США з бездоганною історією. Ми файно поспілкувалися з жіночкою у офіцерських погонах, від неї віяло доброзичливістю і добротою, вона з ангельською посмішкою не перериваючи контакт очима промовила “ нажаль, у візі вам відмовлено”.
На цьому моменті у мене зародилася у голові думка що це кінець - я ніколи вже не зможу отримати візу, у мене дві відмови.
Всі знають що сталося 24 лютого. Для багатьох з нас цей день поділив життя на до та після чи назавжди відрізав купу мрій та можливостей. Так само і для мене. Сподіваюся що це стало найгіршим днем мого життя бо навіть страшно подумати що може статися ще якщо ні. Але, злий жарт долі що саме через повномасштабну війну я зміг опинитися у цій країні. Звісно, не так я мріяв про цю подорож, ніколи в житті я не хотів мати у паспорті “біженець” але нажаль як сталося.
Президент Байден підписав закон за яким будь який українець перебувавший в країні приблизно на час початку вторгнення може подати документи на біженство у Сполучені Штати Америки і отримати шанс на тимчасове проживання. Ця програма має назву U4U, тобто United for Ukraine. Заповнивши усі паперці я отримав дозвіл на приліт у США - це була ейфорія. Таку радість я відчував ще до початку повномасштабної, війна просто висмоктала з мене життєві сили і я не міг відчувати радості або навіть глибокого суму. Ще три місяці підготовки, часом безсоннх ночей, вагань і я лечу за океан на інший материк, сподіваючись на краще. Як ви вже могли зрозуміти то все склалося як треба - я заїхав і зараз живу в США,пройшов місяць.
Життя зі мною грає у квача, при тому сили не жаліє - догнавши, ляпає так що аж спина горить)
Далі буде…
