Поклик з темряви
Уляна з дитинства мріяла жити в Б. Коли приїздила з батьком на базар продавати городину, зазвичай роздивлялася місто з вікна старого «Москвича». Погляд ковзав по будинках, вікнах, людях — вона гадала, де житиме, з якого вікна милуватиметься вогнями нічного міста. І картоплю більше не сапатиме — купуватиме її на базарі.
Чомусь думки про ту кляту картоплю, брудні босі ноги й пилюку з-під сапи зігріли її. Вона посміхнулась своїм спогадам і розімкнула руки, якими обіймала себе останні пів години. Та марно. Від річки тягнуло холодом — сирий вітер облизував шкіру, наче чийсь невидимий подих. Уляна здригнулась. Стало моторошно.
На ній лише джинси й футболка. Вечір був теплий, майже спекотний, як на початок травня, але ніч — все ще весняна, волога й пронизливо вітряна. Вона підібгала ноги й зігнулася, намагаючись захиститися від холоду.
Тепер Уляна Короленко живе в Б. Не в центрі, не в тій самій багатоповерхівці, про яку мріяла ще дитиною. Вона орендує пів хати — пів маленької глиняної розвалюхи у вишневому саду на правому березі. Але картоплі більше не сапає.
Уляна — манікюрниця. Має гарну сумку-чемодан для інструментів і клієнток — лише багатих. Робить якісно, бере дорого. Вона все ще мріє про квартиру у центрі. Погляд ковзнув на будинок праворуч, що височів над обривом на набережній. Декілька вікон світилися. Не такий, звісно. Ця багатоповерхівка — елітна. Навіть до пенсії не назбирає на квартиру на таку.
Клята економія та вічна непевність — ось що привело Уляну на нічний пляж. Пізнє замовлення зірвалося: клієнтка раптово змінила плани. Уже не вперше. Уляна сподівалась заробити й викликати таксі, але грошей не стало. Зустріч перенесли на завтра — було вже о пів на дванадцяту.
До останнього тролейбуса вона бігла — та не встигла.
Перший тролейбус — о п’ятій. За цей час можна було б дійти пішки, але блукати нічними нетрями правобережного Б — перспектива сумнівна. Краще зачекати.
За п’ять років у місті — жодної подруги, жодного колишнього, кому можна було б зателефонувати. Жодної людини, яка б сказала: «Приходь, переночуєш».
Спочатку вона зайшла в цілодобове кафе на пляжі. Замовила пакетований чай, сиділа, але згодом відчула неоднозначні погляди. Працівники дивилися скоса. В повітрі зависла всім зрозуміла напруга. Довелось піти.
Так вона опинилася на пляжі. Самотність згустилась навколо неї — така щільна, що здавалося, хтось спостерігає за кожним її рухом.
Ніч над річкою була темна, берегу навпроти не видно. І раптом — вогник. Далеко, на іншому кінці пляжу. Там хтось є? Може рибалка повертається зі свого нічного полювання? Чи молодь розважається розпалюванням вогнища?
Далі, за пляжем — невелика посадка. Колись здавалося, що це просто чагарник, зарослий, заплетений колючим плющем.
Вогник знову блимнув. Відбився в очах дівчини. Іти туди — безумство. Але вона не збирається йти. Вона лише спостерігає. Розважає себе, відволікаючись від холоду.
Це не ліхтар. Це точно багаття. І ось — звук. Спочатку — ледь вловима вібрація, потім — удари. Барабани? Але які барабани на пляжі?
Там-та-там... тра-та-там. Невідомий ритм.
Повітря наповнилося дивним, ледь вловимим запахом вологої землі та гнилого листя, хоча навколо лише річковий пісок.
Потім шепіт. Шепіт на якійсь незрозумілій мові.
Рибалки. Це, мабуть, рибалки. Там є рибальська пристань, вона пам'ятає її.
Уляна відчула — їй хочеться підійти ближче. Всього лише подивитись. Її в темряві не побачать. Вона буде обережна, якщо їх там багато вона тихенько вернеться назад.
Незчулася, як встала. Чемодан заштовхала під лежак. Пішла — повільно, беззвучно.
Як підійшла ближче до посадки, зрозуміла — багаття не на пляжі. Світло йде зсередини лісу. Але барабани вже не відпускали. Там-та-там… тра-та-там.
І вона ступила в чагарник.
Але там не було чагарника, не було хащів. Там був чистий, рідкий ліс. Жодного плюща.
Останній раз Уляна обернулась. Вдалині виднілась багатоповерхівка. Декілька вікон мерехтіли. Не рівномірно, а наче від свічок, що пульсували в такт ритму.
Вона вже хотіла відвести очі — але щось у темному вікні ворухнулося. Чиясь рука відвела фіранку, чийсь насторожений погляд. Чи ні? Може, уява.
Там-та-там... тра-та-там.
Ритм уже поруч. Шепіт. Здається вона почала розбирати окремі слова..
Вогонь тепер пахнув теплом обігріваючи та обласкуючи. Освітлював вузьку доріжку, що вела в глибину лісу.
Уляна ступила вперед. Не думаючи. Просто — пішла.
Свідок ночі
Все ж Уляні не привиділося — за нею справді стежили з вікна багатоповерхівки.
Ольга Собко, в дівоцтві Красновська, саме вона відгорнула фіранку і дивилася, як дівчина зникає в темряві. Хоча було далеко, вона знала, куди дивитися. Сорокарічна, тендітна жінка з широко розплющеними очима завмерла біля вікна. Коротке біляве волосся стирчало на всі боки після сну.
Ще звечора, ковтнувши свої пігулки, Ольга відчула — ніч буде важкою. Сновидіння, які переслідували її колись, знову повернулись. І тепер вони стали чіткішими, яскравішими, майже реальними. У снах — туман, люди з пустими, беземоційними очима, що танцюють дивний танець під музику, яку Ольга не чує. Вона чує лише барабани. Там-та-там-тра-та-там.
Вона не танцює — лежить на траві, розкинувши руки, і спостерігає. Але цього разу щось інакше. Вона повертає голову, і над нею з’являється чоловік. Вони кохаються? Ні. Він усе робить сам, вона ж не може навіть поворухнутись. Їй боляче та страшно. Але вона навчилася прокидатися без крику. Після стількох років — звично.
Ольга тягнеться до тумбочки, знаходить коробку з пігулками. Одразу ковтає дві — насухо, без води. Лежить ще трохи, намагаючись вгамувати серцебиття, потім тихо встає, йде на кухню, вилазить на підвіконня і закурює.
Звідси видно річку — повний місяць заливає пляж сріблом. І дівчину. Ольга не може розгледіти обличчя, але вона знає, куди та йде. І що з нею буде далі.
Може, якби зараз вибігла, кинулась до неї, кричала, зупинила — змогла б урятувати. Але вона цього не зробить. Колись пробувала — і що? Їй не вірили. Ті, хто був там, хто мав би пам’ятати, відштовхували її. "Не було нічого", казали. Вони забули. Всі — крім неї.
Вона пам’ятає кожне ім’я. Вона пам’ятає його. Того, з ким у неї був зв’язок — кохання чи ґвалтування. Він також нічого не пам’ятає. А вона пам’ятає все.
І якщо зараз вона вибіжить і спробує зупинити — знову скажуть: "Весняне загострення. По тобі Глеваха плаче". Досить. Вона втомилася бути міською божевільною.
Ольга лише проводила дівчину поглядом. Їхні очі зустрілися — дівчина, здається, її побачила. Але потім ступила в темряву. У хащі. І цього разу їй уже нічого не допоможе.
Це було неминуче. Якби не вона — була б інша. Це все одно мало статись. Час прийшов.
Він повернувся.
Щоби розбудити.
Щоби розбудити — кров’ю.
Між бутербродами та зрадою
Місто Б розташоване по обидва боки річки, яка розділяє його навпіл. Правий берег — пологий, зарослий очеретом, що шумить від найменшого вітру. Лівий берег, навпаки, високий і стрімкий — десятиметровий обрив круто спадає до води. Щоб дістатися до річки з лівого берега, треба подолати цей крутий спуск.
Вздовж усього міста, просто по краю обриву, проходить головна дорога. Її ділянка, що пролягає над міським пляжем довжиною приблизно в пів кілометра, має назву Набережна. Вона обладнана лавками, а край обриву свого часу захищали дерев’яні огорожі. Сьогодні від них залишилися лише поодинокі потемнілі стовпчики — решта давно зруйнована й впала вниз, на пісок.
З одного боку Набережна впирається у багатоповерховий будинок, за яким починається центр міста. Просто під цим будинком, біля основи обриву, розташоване невелике пляжне кафе. З іншого боку дорога переходить у так званий район Дач. Насправді це не садово-городні ділянки, а просторі маєтки в два-три поверхи, що належать заможним власникам зі столиці — колишнім професорам, підприємцям, чиновникам. Вони стоять у зелені, за високими парканами. Першим серед них — закинутий кам’яний будинок, зарослий травою по пояс. Стіни ще тримаються, але видно, що тут давно нікого не було.
Через дорогу, вже ближче до води, знаходиться невелика посадка — кілька дерев, що майже занурюються в річку, з гіллям, яке торкається водної поверхні.
Набережна залишається одним із найулюбленіших місць для прогулянок. Тут — квіткові клумби, лавки, вигляд на широку річку, що повільно тече повз, і хатки на правому березі, сховані серед дерев. Унизу під обривом простягається піщаний пляж. У літній сезон там ставлять лежаки, парасольки й невеликі дерев’яні роздягальні.
Місто Б розташоване по обидва боки річки, яка розділяє його навпіл. Правий берег — пологий, зарослий очеретом, що шумить від найменшого вітру. Лівий берег, навпаки, високий і стрімкий — десятиметровий обрив круто спадає до води. Щоб дістатися до річки з лівого берега, треба подолати цей крутий спуск.
Вздовж усього міста, просто по краю обриву, проходить головна дорога. Її ділянка, що пролягає над міським пляжем довжиною приблизно в пів кілометра, має назву Набережна. Вона обладнана лавками, а край обриву свого часу захищали дерев’яні огорожі. Сьогодні від них залишилися лише поодинокі потемнілі стовпчики — решта давно зруйнована й впала вниз, на пісок.
З одного боку Набережна впирається у багатоповерховий будинок, за яким починається центр міста. Просто під цим будинком, біля основи обриву, розташоване невелике пляжне кафе. З іншого боку дорога переходить у так званий район Дач. Насправді це не садово-городні ділянки, а просторі маєтки в два-три поверхи, що належать заможним власникам зі столиці — колишнім професорам, підприємцям, чиновникам. Вони стоять у зелені, за високими парканами. Першим серед них — закинутий кам’яний будинок, зарослий травою по пояс. Стіни ще тримаються, але видно, що тут давно нікого не було.
Через дорогу, вже ближче до води, знаходиться невелика посадка — кілька дерев, що майже занурюються в річку, з гіллям, яке торкається водної поверхні.
Набережна залишається одним із найулюбленіших місць для прогулянок. Тут — квіткові клумби, лавки, вигляд на широку річку, що повільно тече повз, і хатки на правому березі, сховані серед дерев. Унизу під обривом простягається піщаний пляж. У літній сезон там ставлять лежаки, парасольки й невеликі дерев’яні роздягальні.
Вадим Михайлович Прокопенко, начальник поліції міста Б., високий кремезний чоловік у джинсах і короткій куртці, повільно прогулювався набережною. Свою ауді він звично-традиційно залишив на зупинці коло багатоповерхівки. Пів кілометра в один бік, стільки ж назад — його особистий ритуал: дві сигарети, під які він мав змогу все зважити, обміркувати, розкласти по поличках, обдумати все важливе, плани і проблеми. Але сьогодні щось було не так.
Зробивши своє звичне коло, він не рушив далі, а сів на лавку. І закурив третю. Напруга гніздилась десь під ребрами. Спершу він не звернув уваги, але, дійшовши до повороту біля старої дачі — тієї самої, проклятої, занедбаної, що роками стояла пусткою — помітив: щось змінилось.
Дача більше не виглядала покинутою.
Осика, що багато років проростала крізь проржавілу хвіртку й вростала в неї стовбуром, давно вже стала символом забутості. А тепер — ні дерева, ні перекошених воріт. Замість них — «Волдай», що наполовину заїхав у двір, і свіжа, скошена трава, яка ще вчора сягала по груди. У дворі — люди, гурт, рух, життя.
Хтось нарешті купив той будинок.
Колись він належав якомусь польському шляхтичу — так той себе титулував — чверть століття тому. Скільки ж минуло… Добре, що купили. Вадим кожного разу, минаючи ту руїну, відчував у грудях щось темне й липке. Недобрі спогади. Та з цим, здається, покінчено. Нехай у дачі буде нова історія. Краща.
На роботу він не поспішав. Годину тому дзвонили з області: до міста приїхала столична перевірка. Формально — нічого страшного. Архіви. І все ж, у Вадима було дивне, настирне передчуття. Насправді воно тліло ще з ночі. Щось почалось. Щось не те.
Двадцять років на посаді, без скандалів, без провалів. Але ж так усе й починається — з нібито безвинного "архіву".
Йому п'ядесят один рік. На посаді тримався завдяки тестю — Петру Івановичу Кошовому, колишньому меру, а нині — «пенсіонеру з тінню». Хоч той офіційно відійшов від справ, але впливу свого з рук не випустив, місто досі крутилось навколо його авторитету. А Вадим… після розлучення з його дочкою почувався беззахисним. Може, перевірка — саме через це? Хтось уже чистить кадри? Йшов 2002 рік травень.
Його друга дружина, молодша на вісім років Інга, залишилась у тій самій квартирі, що дісталася їм як весільний подарунок від Петра Івановича. З нею залишився їхній син Петрик — світловолосий, з веснянками, весь у діда. А Вадим перебрався до житла першої, дружини. Там же вже деякий час жив його старший син, Семен.. Мати Семена давно вже покійна, трагічно загинула багато років тому.
Жили, як у гуртожитку. Двоє дорослих чоловіків, кожен у своєму ритмі. Семену — двадцять п’ять, диплом юриста в кишені, а працює… діджеєм у нічному клубі. Вадим не розумів. Не приймав. Не міг прийняти.
Поглинутий думками, він не одразу звернув увагу на пару, що піднімалася дерев’яними східцями з пляжу. Сходинки жалібно рипіли під кроками. Вадим хутко витяг із кишені куртки газету — удавав, ніби читає.
Хлопець — галасливий, емоційний, темноволосий, з циганськими рисами. «Нетутешній», — подумав Вадим. А дівчина… знайома. Руслана. Гарна, довгонога, з книгою в руці й сигаретою в зубах. Донька його старої знайомої, «придуркуватої» Ольги. Він добре пам’ятав цю дівчину, Руслану — одного разу вже мав із нею справу. Й, хай Бог милує, краще б не мав. Як кажуть яблуко від яблуні...
Пара сперечалася, та, помітивши Вадима, стихла. Хлопець пішов до мопеда, дівчина — у протилежний бік, набережною.
Вадим склав газету, підвівся й попрямував до машини. Та вже біля неї, кинувши випадковий погляд на інший край набережної, побачив постать Семена. Той щось вигукував, розмахуючи руками — кликав Руслану.
Вона зупинилась, теж помахала, та побігла до нього. Обійми. Надто тісні. Надто довгі. Як для «просто друзів». Вадим зітхнув, сів у машину й натиснув на газ. Не те щоб дуже хотів повертатись у відділок. Але залишатись і дивитися, та спостерігати за ними не було сил. Йому страх як не хотілось щоб його син Семен зустрічався, ба навіть товаришував з Русланою
Семен і Руслана, обіймаючись, неквапом йшли вперед. Їх покликала до себе подруга Наталка написавши їм та ще одній їхній спільній подрузі Свєті СМС зранку.
— Я її вже місяць не бачила, — зізналася Руслана.
— Ага, відколи з’явився той її Вовка. Ніби в тумані ходить, — кинув Семен.
— Вони вже рік разом, до речі.
— Ну, так я про це. Завела коханого — друзі вже не потрібні. До речі... — Семен скривився. — Хто той хлопець, із яким ти сьогодні бродила по піску?
— А, зовсім вже ніхто, — знизала плечима Руслана.
— Цікавенько... Зараз такими іменами хлопців називають? — жартома підколов Семен. — А якщо серйозно?
— Це серйозно. Просто випадковий знайомий.
— О восьмій ранку?
Руслана лише махнула рукою.
Вони перейшли дорогу й подалися вгору, до центру. Наталка жила на четвертому поверсі п’ятиповерхівки — квартиру отримала від батька в подарунок після школи. Під’їзд — типовий: стіни в котячих слідах, недопалки на сходах.
— Натка вірна своїм звичкам, — усміхнувся Семен, витягаючи ключ, що традиційно лежав над дверима.
Квартира зустріла їх хмаркою парфумів. У передпокої розкидане взуття — усе на підборах, дороге, жіноче. Перед дзеркалом — хаос із косметики, суцільний гламур.
Руслана пройшла у кімнату, мов у себе додому, й розгону розтяглася на ліжку, розкинувши руки. Сукня задерлась, відкривши сідниці та чорні вузькі стрінги. Семен скоса глянув, але нічого не сказав. Ліжко було справжнім троном: два на два, з леопардовим покривалом. Вона потерлась щокою об ворс, вдихнула запах — улюблені Натчині парфуми, «Chanel Chance».
— Ти б хоч роззулася, — хмикнув Семен. — Натка вб’є тебе.
— Та вже, — скинула сандалі й залізла з головою. — Їсти хочу — сил нема.
— Де тебе носило?
— Романтична пригода, — прошепотіла з лукавою посмішкою.
— І знову без подробиць? — насупився Семен. — Ну то роби бутери сама.
Руслана скривилась, але попленталась на кухню. За хвилину звідти почулося булькання з пляшки.
— Що там наливаєш? — гукнув Семен.
— Прийди — побачиш!
Вона повернулась із кокосовим лікером.
— Огидна тягуча гидота, — скривилась. — Але мені треба щось міцніше за повітря.
— Не пий.
— Не можу. Просто мушу.
На вигляд — дурнуваті підлітки. Але насправді… дорослі. Просто втомлені. І трохи загублені у власному житті.
Семен зітхнув і поплентався на кухню. Там, у незвичній для себе тиші, нашкрябав із холодильника кілька бутербродів. А Руслана, відсьорбнувши зі склянки, знову розтеклася на ліжку й закурила. Її сумка, оздоблена бісером, завібрувала — телефон. Вона глянула, зітхнула. То був її нічний друг. Відбила дзвінок і відкинула мобілку подалі, на край матрацу.
Озирнулася. У Натки, здається, нічого не змінилося з того часу, як вона була тут востаннє. Той самий простір: шафа-купе на всю стіну, письмовий стіл, телевізор, щільні портьєри, за якими ховався балкон. Кімната маленька, й усі гості зазвичай тулилися на ліжку, ніби в гнізді.
Семен повернувся з підносом, на якому були бутерброди з сиром і ковбасою.
— Це все, що знайшов у неї, — винувато всміхнувся.
— Цього й так багато, — відказала Руслана.
Спочатку їли мовчки
— Слухай, — обережно почав Сем. — Є одна штука, хочу тобі розповісти.
— Ну? — промимрила Руслана, жуючи.
— Тільки нашим не кажи. Це… секрет. Я б і тобі не сказав, але мені потрібна твоя допомога.
— Гаразд. — Вона намагалась говорити, та ковтати водночас.
— Я хочу змінити роботу. Є ідея: відкрити фітнес-клуб.
— Навіщо? У нас же дві тренажерки.
— От саме — тренажерки. А я хочу щось інше — клуб групових занять. Йога, пілатес. щось таке... Ти подумай, хто ходить у тренажерки?
— Хто?
— Чоловіки. Або жінки, які не бояться тиску. А на пілатес прийде будь-хто — і з фігурою, і без. Групи за рівнем складності, вкладень мінімум — оренда й килимки.
— Тобто, домогосподарки такі як Натка?
— А чому ні? Вони теж хочуть рухатись, відчувати себе живими.
— Думаєш, хочуть?
— Звісно. І тобі б не завадило трохи стегна підтягти. — Він усміхнувся, схопив її за стегно і лукаво потряс.
— Гей! — засміялася Руслана, відштовхуючи його. — Руки Геть від моїх стегон! Це мрія будь-якого мужика!
— Ну-ну. Сьогодні мрія, а через десять років — суцільний целюліт. Починати треба зараз.
— Ні, це точно не для мене. То що тобі від мене потрібно?
— Твої бедра — святе, я ж не сперечаюсь, — підняв руки Сем. — Але по суті: мені потрібен Іван. Потрібно щоб хтось підказав як все зробити щоб потім до мене ніхто не міг придратись. Загалом мені потрібна консультація Івана. Як у тебе з вітчимом ви не в контрах? Ти ще ходиш до нього на роботу?
- Ну, то ти ж сам юрист по освіті?
- Ти до речі теж але зауваж я навіть і не задаю тобі ніяких питань по справі. Ми ж обидва знаємо які ми юристи. А?
- Я зрозуміла, я переговорю з ним, але знаєш він такий занятий. Завжди.
— Я не поспішаю. В кінці літа хочу в Київ на курси, сертифікат треба. Грошей відвалив купу.
— А як же «Сова»? Саньок без тебе як?
Вже майже вісім років Семен працює діджеєм у нічному клубі "Сова"
— Ти знущаєшся?
— Та ні. Просто... ти ж там давно.
— І саме тому хочу звідти піти. — Його обличчя стало серйозним. — Я задихаюсь там. Але ж не можу просто вийти й піти в нікуди.
— Розумію.
— Ось, — Руслана подала йому склянку. — Хочеш — допий.
Сем скривився.
— Я таке не п’ю.
Вона знизала плечима, сама допила залишки.
— Може, кави?
— Зроби. В тебе добре виходить.
Руслана вийшла на кухню. Вона майже боком протискалась між столом і сучасною кухонною стінкою настільки та була вузька. "Як Натка тут пролазить?" Дістала пачку заварної кави з корицею. Спробувала розібрати, якою мовою написано — не вийшло. Насипала в джезву, залила водою, поставила на вогонь.
А тим часом Сем лежав на ліжку, повільно переварюючи бутерброди. Під боком щось завібрувало — телефон. Русланин. Висвітились: «Вова коханець». Сем підняв брову. Хотів понести їй, але передумав. СМС.
«Руся, чому не береш? Пробач. Давай зустрінемось сьогодні, поговоримо. Я згідний — Натусі розповідати ще рано. Зачекаємо. Буду на нашому місці. Цьом цьом.»
— Руська! — Сем аж підскочив. — Ти що, спиш із Наткиним Вовкою?!
Руслана визирнула з кухні, застигла в проході. Побачила телефон у його руках — і все зрозуміла.
— Ти що, зовсім? — голос Сема зірвався. — Вона ж тебе любить як сестру! Як ти могла?
Руслана мовчала. Лише плечима знизала.
— Та ти ж знаєш, як вона його кохає. Для неї він — увесь світ! Що, хлопців не вистачає?
— Сем, це не так. Я… іноді я не можу себе контролювати…Ти ж знаєш
— Та годі! Знову ці твої історії? Твоє «не могла контролювати» — це не виправдання! Руслана ти знову починаєш щось надумувати щоб оправдати своє блядство!
— Ми вже розірвали. Сьогодні! Я сказала — все, кінець!
— Та який кінець? — Сем трусив її телефоном. — Він тільки що написав тобі «цьом цьом»! Думаєш, він просто зникне?
— Сем, ти не розумієш… Вона знову була в моїй голові.
— Та досить! Знову ця маячня! Це не про голови, Руслана. Це не про те, що в тобі сидить. Це просто — зрада.
Сльози вже стояли в її очах. Губи трусилися, як осиковий лист. Але йому не було її шкода.
— Вона ж твоя подруга, Руська. Найкраща. Хто тебе слухав, коли ти ревла по ночах? Хто тебе відкачував біля унітазу після твоїх загулянок? Хто був поруч, коли тебе кидав той казанова переросток?
Його голос стишився, коли побачив, як вона втупилася в порожнечу. Переборщив. Замовк.
На кухні засичала кава. Гіркий запах потягнув у кімнату. Але Руслана не зрушила з місця. Сем хотів сказати, щоб вона щось зробила, щоб зняла грьобану джезву з вогню, але тут у дверях заскреготав ключ.
Прийшла Наташа.
