Весна 1991-го. MTV ще диктує естетику молодості. Через кілька місяців вийде Nevermind і зламає хребет глем-року одним рифом, але цього ніхто поки не знає. Альтернативна музика стоїть у передпокої мейнстріму.

Уяви собі Джона Леннона. Не юного бунтаря з гітарою на дахах Ліверпуля, а вісімдесят п’ятирічного чоловіка з тонкими сивими пасмами, що розвиваються у легкому вітрі. Він сидить у мінімалістичній студії, оточений екранами та гаджетами, що світяться холодним блакитним світлом...

Сьогодні серіал не просто частина нашого життя - він сам нас контролює. Netflix, Apple TV, Prime Video та інші стрімінгові платформи створили світ, де ми не дивимося серіали. Серіали дивляться нас.

«Порізано Бритвою Оккама» від FRANCO - це не реліз для фонових плейлистів. Це запис, який хочеться розгортати, як лист, де на кожній сторінці - окремий нерв.

На вулицях Токіо звук завжди має мету. Це місто, де технологічна дисципліна зливається з естетикою, і тому саме тут народжується щось настільки протилежне - японський нойз.

Музика сьогодні звучить звідусіль - і майже ніде. Ми маємо мільйони треків у кишені, але рідко дослуховуємо пісню до кінця. Алгоритми вчаться передбачати наш настрій краще за друзів, але втрачають головне - інтимність моменту, коли ти натискаєш play не випадково, а свідомо.

Коли Бейонсе отримала свій тридцять другий Ґреммі — рекорд в історії премії — зал аплодував стоячи. Але в повітрі залишалося питання: якщо вона найбільш нагороджена артистка всіх часів, то чому жодного разу не виграла головну категорію — «Альбом року»?

Музика і канабіс — два світи, які завжди тягнуться один до одного. Хтось скаже, що це кліше, але варто згадати джазових імпровізаторів 30-х, психоделічні гурти 60-х чи хіп-хоп сцени 90-х...

Чи замислювався ти коли-небудь, що альбом може звучати як сон? Де немає логіки, лише відчуття, емоції і образи, що блукають у підсвідомості.

Меланхолія — це не просто сум. Це коли на тобі футболка з плямами кави, і ти сидиш у кімнаті, де годинник тихо нагадує, що день уже минув...