Ми довго спостерігаємо за українською інді-сценою – за її кволими проростками, випадковими спалахами, сміливими спробами та короткочасними сенсаціями. І от з’являється альбом, після якого, здається, треба просто притихнути. «Порізано Бритвою Оккама» від FRANCO – це не реліз для фонових плейлистів. Це запис, який хочеться розгортати, як лист, де на кожній сторінці – окремий нерв. Музика – холодна, точна, немов скальпель; тексти – такі, що їх хочеться не зрозуміти, а відчути. Продакшн – сміливий, із рідкісною для українських релізів свободою у звучанні. Ми ще довго будемо «в’їжджати» в цей альбом. Бо він не про момент – він про післясмак.
Довго-довго (Човен). Відкриває платівку майже кінематографічна суміш електроніки й року. П’ять хвилин напруження, розгойдування, очікування вибуху – але замість катарсису приходить тиха надія. Не на людство, не на світ – лише на продовження альбому. Це звучить як Atoms for Peace, якби вони записувалися в холодному гаражі на околиці Києва. Темно, сиро, прохолодно – і чесно.
Ніч і вино (27 дверей). Ми натрапили на старе лайв-відео цього треку з 2019 року. Там гурт ще намагався комусь сподобатись. В альбомній версії – уже нікому не треба нічого доводити. Труби, електронно-фанковий грув, танцювальність без фальші. Ми реально танцювали зі всією редакцією (трьома людьми).
Грім і кров (Хто тут я). Дивно, що це був сингл, бо далі є більш «радійні» речі. Але цей трек – серцевина гурту. Пастиш на Massive Attack. Тут усе: експресія, внутрішній біль, тривога. І кліп Віктора Придувалова – нуар без сюжету, з одним героєм і дуже масивною атмосферою. Відчуття довше, ніж сама картинка.
Мовчання на краю світу (Не пиши). Це може стати великим хітом. Пісня починається з реверсного вокалу Квітки Цісик – «Де ти тепер». Така делікатна алюзія, що хочеться просто подякувати. Легка лірика, мінімум інструментів, максимум емоції. Це найсвітліша точка альбому, але не в сенсі «оптимізму», а в сенсі очищення. Пісня – як пауза перед новим диханням. Ми ставимо її на перше місце.
Кислота (Затемнилось). Постпанк серед інтелектуальної електроніки – несподівано і сміливо. Рваний ритм, іронічна апатія в голосі.
Дім не стане чужим.
Тільки раз на сторіччя
Снайпер буде косим,
Вистрелить собі у обличчя.
Про що тут? Неясно. Але саме це і притягує. Пісня ніби спостерігає за собою збоку. Це вже не просто музика – це психічний стан.
Сам на сам (Живу з тобою). Трек, який найбільше розділив нашу редакцію. Комусь видався «бі-сайдом», комусь – одним з найкращих моментів альбому. Лірика справді сильна, інтимна, і є арабське гітарне соло, яке звучить майже як жарт. Можна було б подумати про RHCP, якби вони писали пісні нашвидкоруч. Не найсильніший момент, але чесний.
Сартр (Кокосові слова). Ось тут стає по-справжньому важко. Усе звучить так, ніби хтось читає власну депресію через синтезатор. Тексти ніби з Оруела, атмосфера – з нічних вулиць без людей.
Чи грається Федишен із відчуттям відчуження, чи його справді нудить від реальності – ми не знаємо. Але «Сартр» – це, мабуть, кульмінація альбому, його внутрішній вибух.
Сад (Ти забери назад). Тут знову з’являється українська мелодійність, відчуття певного катарсису. «Ти забери назад, все, що дала мені» – ця фраза звучить як переформатований Вакарчук 2025 року. Це «Суперсиметрія», але з м’яким контекстом і ноткою пафосу. Мелодійно, щиро, майже застільно – у найкращому сенсі.
Маяк не працює (Сльози падали). Пісня, яку хочеться слухати на репіті. Стиль The Cure, простий мотив, але з неймовірним вайбом. «В ніч, коли розбудили вовки, ми збирали докупи думки» — це рядок, який залишиться. Пісня зроблена з точністю й легкістю, яка рідко зустрічається в українському року.
Повернення (І сонце сходить). Фінал альбому – сповідь без моралі, без структури. Замість цитат Гемінґвея –!особисті образи: груші, золото/срібло, сонце. Це пісня-закриття, що підсумовує все, не ставлячи крапки. Такий прийом часто використовують західні артисти – і FRANCO вдалося зробити це природно.
«Порізано Бритвою Оккама» – це альбом, який нагадує, що українська незалежна сцена може бути не лише голосною, а й глибокою. FRANCO не женуться за трендами, не «грають у Європу» – вони просто роблять музику, яка живе в їхньому часі. Продакшн і звучання – цікаві, тексти – на межі філософії й абсурду. Це третій альбом гурту, і він звучить як повернення після семирічної паузи з чітким розумінням, хто вони є.
Та ложка дьогтю – у надмірній серйозності. Альбом іноді тисне своєю концептуальністю, бракує повітря, іронії чи звичайного людського хаосу. Деякі треки відчуваються радше як розділи роману, ніж пісні. Але навіть у цьому – певна сила FRANCO. Вони не бояться бути складними. І саме це робить їх одним з найцікавіших інді-гуртів сучасної України.
