10 найвідоміших випадків "дружнього" вогню за останні два століття

"Дружній" вогонь (friendly fire англ.) – це вогневе ураження, випадково завдане союзним підрозділам. Це доволі розповсюджене явище. У світі не існує єдиної офіційної статистики щодо дружнього вогню, однак більшість незалежних дослідників стверджують, що від 2 до 20% втрат у кожній війні повʼязані саме з цим явищем. Головними причинами ненавмисного ураження союзників слід вважати, в першу чергу, помилки в ідентифікації ворога. Також дружній вогонь може бути наслідками відсутності зв'язку, військового досвіду або загального стресу серед військовослужбовців. Дружній вогонь фіксується з раннього середньовіччя, проте стрімке розповсюдження цього явища пов'язане з поширенням в арміях світу артилерії та вогнепальної зброї. Технічний прогрес лише збільшує кількість жертв friendly fire, водночас відсоток подібних випадків в наші дні лишається на тому ж високому рівні, що й двісті років тому.

Дружній вогонь є надчутливою темою для цивільних. Здебільшого влада та військове керівництво намагаються приховати подібні інциденти або викривити дані про них. Результати розслідувань, якщо вони проводяться, часто засекречуються та стають відомими лише через багато років. Парадоксально, але авторитарні режими, які ігнорують думку народу, приховують випадки «дружнього вогню» набагато ретельніше, ніж це роблять демократичні країни. Вони майже ніколи не визнають подібні випадки, себто перевірених даних про це явище серед армій таких країн як СРСР або Китай віднайти вкрай важко. Виключенням з цього правила є путінська росія. Недодержава робить діаметрально навпаки, усі значущі українські перемоги як-от збиття літака А-50, намагаються видати за власний дружній вогонь.

В цьому матеріалі до вашої уваги десять найбільш відомих, цікавих та значущих випадків дружнього вогню за останні два століття. Список сформований за хронологічним порядком. 

Морська битва в затоці Альхесірас (також відома як битва при Гібралтарі) відбулась в період з 8 по 13 липня 1801 року та була складовою частиною Революційних війн Франції. В битві, яка пройшла у два етапи, зійшлися британський флот та об’єднана франко-іспанська ескадра. У першому зіткненні британцям не пощастило, проти них зіграв вітер. Французи, перебуваючи у меншості, завдали опонентам суттєвих втрат та захопили лінійний корабель. Проте, обом ескадрам був потрібен ремонт, перепочинок та підкріплення.

Французи заручились підтримкою іспанців, які направили до них шість великих лінкорів, довівши загальну кількість бойових кораблів ескадри до дванадцяти. В такому вигляді об’єднані франко-іспанські сили повинні були пробитися повз британців в іспанське місто Кадіс.

Попри початкову невдачу, британці були налаштовані рішуче і планували взяти реванш. Хоча їх підкріплення було незначним, до складу британських сил приєднався лінійний корабель HMS Superb у супроводі двох фрегатів. Таким чином, у розпорядженні командувача ескадри, адмірала Джеймса Сомареса, опинилося шість лінійних кораблів та два фрегати.

Надвечір 12 липня франко-іспанська ескадра покинула Альхесірас, однак британці зрозуміли, що не зможуть наздогнати противника у складі всієї ескадри. Адмірал Сомарес прийняв рішення роз’єднати стрій і віддав наказ кожному кораблю самостійно переслідувати ворога. Найшвидшим виявився HMS Superb, який приблизно о 22:00 наздогнав ар'єргард противника, що складався з трьох кораблів: Real Carlos, San Hermenegildo та Saint Antoine. Відважний англійський корабель не побоявся вступити в бій одразу з трьома великими суперниками. В той вечір фортуна була на боці англійців, а вона, як відомо, допомагає хоробрим.

Ніч на 13 липня була темна, безмісячна. Англійський корабель йшов, погасивши вогні, в той час, як іспанці були освітлені. Завдяки вищій дисципліні та майстерності британських канонірів, їм вдалося влучити в Real Carlos, тоді як іспанські постріли не досягали цілі. Намагаючись виправити ситуацію, на Real Carlos теж погасили вогні, але це лише погіршило становище. У темряві San Hermenegildo, сплутавши Real Carlos з ворожим кораблем, відкрила вогонь по ньому. Від цього Real Carlos загорівся й почав стріляти у відповідь. Під час хаотичного бою кораблі настільки зблизились, що коли Real Carlos втратив щоглу, вона впала й підпалила San Hermenegildo. Вогонь охопив обидва кораблі, і незабаром вогонь досяг порохових складів, що спричинило два потужних вибухи. Англійські моряки спостерігали це неймовірне, але трагічне видовище. В результаті вибухів загинуло щонайменше 1700 іспанських моряків.

  Трохи згодом HMS Superb вступив у бій з останнім кораблем ар'єргарду Saint Antoine та після короткої сутички змусив його здатись. Для іспанців битва закінчилась катастрофою, проте французам вдалось втекти. Коли англійські кораблі все ж таки наздогнали їх – зав’язався бій, але французи відбились. Це стало приводом для них вважати себе переможцями у битві, в той час, як на іспанські втрати вирішили не зважати. Зрештою, це призвело до сильного охолодження у відносинах між Іспанією та Францією, яке мало серйозні політичні наслідки.

У 1904 році в Північному морі відбувся вельми дивний інцидент, який ледь не привів до війни між росією та Британською імперією. Російський флот під командуванням адмірала Рожественського йшов в Тихий океан взяти участь у війні проти Японії. Настрій командування та матросів був вкрай тривожним через повідомлення про можливу засідку з боку японських торпедних кораблів. Атмосфера серед особового складу була настільки напружена, що російські кораблі, ледь вийшовши в море, напали на російський поштовий катер, прийнявши його за японський.

Далі, вже у Північному морі, росіяни помітили декілька англійських риболовних суден. Неподалік від узбережжя Британії, за 30 тисяч кілометрів до Японії, росіяни вирішили, що це може бути тільки японська засідка. І вони не вигадали нічого кращого, ніж атакувати. На жаль, англійські рибалки не змогли втекти, їх риболовні сітки були спущені у волу. Російські кораблі відкрили вогонь. Окрім англійських рибалок, росіяни почали стріляти один в одного. Шаленство тривало приблизно 20 хвилин. З чотирьох англійських траулерів один затонув, загинуло декілька матросів. Два російських лінкори отримали пошкодження. Дивовижно, що жертв інциденту не стало більше. Причину цього слід шукати у поганій тренованості російських артилеристів, – вони просто не влучали. Як приклад, лінкор «Бородіно», як стверджують, випустив близько 500 снарядів, проте жоден не влучив у ціль.

Інцидент викликав величезний скандал. Британське суспільство було обурене. Преса поливала російський флот відбірним брудом. Зокрема, The Times написало дуже влучні слова стосовно цього інциденту: «Майже неможливо уявити, як люди, що називають себе моряками, якими б наляканими вони не були, обстрілюватимуть риболовецькі кораблі понад 20 хвилин, не розуміючи що вони обстрілюють».

Проте скандал зам’яли досить швидко. Росії присудили виплатити компенсацію, а адмірал Рожественський продовжив свій шлях. Відомо, як він скінчився, – його флот був розбитий японцями в битві  у Цусімській протоці.

4 жовтня 1918 року стався один з найбільш відомих випадків «дружнього вогню» у військовій історії США. Ці події увійшли в історію під назвою «Втрачений батальйон».

Американське та французьке командування спланувало наступ в лісі Аргон. Ця місцевість була захоплена німцями на початку війни та впродовж чотирьох років успішно відбивала усі атаки. Проте, свіжі американські війська мали допомогти прорвати оборону на цій ділянці фронту.

Під час наступу американські солдати з 77-ї дивізії мали завдання захопити висоту 198. Бійці підрозділу, який складався переважно з жителів Нью-Йорка, змогли виконати завдання, однак сусідні фланги зазнали невдачі. Як результат, вранці третього жовтня, 554 американських бійців опинилися в оточенні.

Командування оточеними взяв на себе майор Віттлсі. Він намагався встановити зв’язок з дружніми підрозділами, відправляючи посильних, проте всі вони або загинули, або потрапили в полон. Німці відрізали американців від постачання їжі та боєприпасів. Німецькі війська відрізали американців від постачання продовольства та боєприпасів, а 3 жовтня здійснили кілька масованих атак, які не мали успіху. Віттлсі, розуміючи критичну ситуацію, вирішив використати поштових голубів для передачі інформації командуванню про важке становище своїх людей. Він твердо вирішив утримувати висоту за будь-яку ціну.

Американцям не пощастило, багато голубів загинуло у спробі прорватися через фронт, настільки щільним був артилерійський та стрілецький вогонь. Віттлсі не був впевнений, що бодай один з птахів досяг цілі, проте він помилився. Один голуб долетів до штабу та передав їм місце дислокації солдатів «Втраченого батальйону». Достеменно невідомо чому, але американська артилерія почала обстрілювати підрозділ Віттлсі. Деякі історики вважають, що він передав неправильні координати, деякі покладають провину на артилеристів, що неправильно визначили позиції німців та американців. Але для солдатів Віттлсі то було неважливо, їм міцно дісталось, коли до німецької артилерії доєдналась ще й американська. Шокований Віттлсі зрозумів, що його атакує власна артилерія і він використав останнього голуба, щоб зупинити обстріл. Птах на прізвисько Шер-Амі злетів, проте майже відразу впав поранений вибухом снаряда поблизу. Деякий час птах пролежав нерухомо, але зміг злетіти повторно та доставити повідомлення до адресата. Шер-Амі був важко поранений в грудну частину, він втратив одне око та лапку, але птах вижив та став справжньою легендою.

«Втрачений батальйон» продовжував оборонятися в нелюдських умовах до восьмого жовтня, коли їх врешті-решт деблокували інші американські війська. З 554 солдатів вижило 194.

В 1941 році, 5 січня, відома англійська пілотеса Емі Джонсон, перша жінка яка самотужки перелетіла Атлантику, здійснювала переліт на літаку Airspeed Oxford. В зазначений час вона не з’явилась у місці призначення. З того дня її більше ніхто не бачив. Тіла не знайшли. Слідство вирішило, що через погодні умови в неї закінчилось паливо раніше ніж вона досягла місця призначення. Ймовірно Джонс невдало зістрибнула з парашутом десь над Темзою.

Справжні обставини події та загибелі Джонсон були встановлені тільки у 1999 році. Під час польоту її перехопив британський винищувач. Пілот двічі запросив ідентифікацію «свій – чужий» звертаючись до Джонсон, проте вона двічі відповіла невірний пароль. Зрештою, її літак було збито та вона загинула.

З 12 по 24 вересня 1942 року відбулась низка інцидентів, пов’язаних із дружнім вогнем. Ці події принесли багато жертв та мали важливі наслідки.

12 вересня 1942 року німецька субмарина U-156 під командуванням Вернера Хартенштайна шукала цілі в середній частині Атлантиці. Близько 22:00 був виявлений озброєний торговельний корабель, ідентифікований як англійський, і було прийнято рішення атакувати його. О 22:20 судно було торпедовано, та за годину пішло на дно. Після того, як воно зникло під водою, згідно з чинними тоді правилами, німці приступили до рятувальної операції. В першу чергу з метою взяття цінних полонених, як-от старші офіцери знищеного судна. Однак, до свого здивування, замість очікуваних декількох десятків людей, вони виявили у воді декілька тисяч.

Затопленим кораблем була англійська «Лаконія». На його борту знаходилися 463 члени екіпажу, 87 цивільних, 286 британських солдатів, 103 польські солдати та 1793 італійські військовополонені. Незважаючи на те, що військовополонені перебували у глибині корабля, більшості з них вдалося вибратися і разом з іншими боротися за життя в холодних водах Атлантики. Капітан німецької субмарини, Вернер Хартенштайн, швидко зрозумів складну ситуацію і вирішив діяти наступним чином: на субмарині був вивішений знак Червоного Хреста, щоб повідомити про початок рятувальної операції. Командуванню було відправлено повідомлення про те, що корабель із цивільними та військовополоненими був атакований, і що вже було врятовано 90 людей. На той час Хартенштайн підпорядковувався адміралу Карлу Деніцу, який схвалив дії капітана і наказав іншим субмаринам у цьому районі приєднатися до рятувальної місії.

Проте вище командування не оцінило ці гуманітарні зусилля. Дізнавшись про рятувальну операцію, Гітлер наказав її припинити. Причина полягала в тому, що всі субмарини, які брали участь в рятувальній місії, включно з U-156, були частиною «зграї Ейсбар», що готувалася до нападу на Кейптаун. Через рятувальні роботи підводні човни суттєво відстали від графіка. Адмірал Еріх Редер, на той час безпосередній керівник Карла Деніца, наказав субмаринам повернутися до виконання своїх бойових завдань. Рятування тих, хто вижив, доручили іншим силам: німецьким підводним човнам U-506 та U-507, італійському підводному човну, а також чотирьом французьким кораблям режиму Віші.

Субмарини зі «зграї Ейсбара» пішли, проте Хартенштайн не міг виконати його наказ. На борту U-156 перебувало понад 200 людей, виловлених з води, вцілілі перебували як в середині, так і на самому човні. Через це субмарина не могла рухатись або занурюватись і вже точно не могла взяти участь в операції біля Кейптауну. Ранком 13 вересня U-156 випустило відкрите радіоповідомлення, в якому просило про допомогу в порятунку людей у будь-якого корабля, що почує, під гарантію не атакувати його. Наступні два дні U-156 лишався на місті, після чого до неї доєдналось ще три субмарини, дві німецькі U-506 та U-507 та італійська Comandante Capelini. Всі разом вони направились до узбережжя Сенегалу з метою перестріти французькі кораблі, що вийшли їм назустріч.

16 вересня американський бомбардувальник В-24 злетів з авіабази острова Вознесіння, щоб атакувати U-156. Вони почули повідомлення про рятувальну операцію, проте не повірили в нього. На столі в американському штабі лежало інше повідомлення, від британців. В ньому йшлось про затоплення корабля «Лаконія», але без згадки про рятувальну операцію. Також британці повідомили, що на місце катастрофи йдуть два британські кораблі. У зв’язку з цим американці вирішили, що німці намагаються їх надурити.

Того ж дня В-24 Джеймса Хардена виявив U-156, яка за ніч відстала від інших субмарин. На палубі американці побачили знак Червоного хреста. Субмарина також повідомила азбукою Морзе, що на борту знаходяться цивільні. Хардена це спантеличило, і він вирішив не приймати рішення самостійно. Натомість він передав інформацію старшому офіцеру на базі острова Вознесіння та запросив інструкції.

Чергового офіцера в той день звали Річард Річардсон Третій. Йому належало прийняти важке рішення. На кону було чимало. Американська база на острові Вознесіння була таємною, і німецьке командування не знало про її існування. U-156 цілком могла виявити її та тепер намагалася хитрістю уникнути знищення. До того ж Річардсон знав, що військовим кораблям заборонено використовувати знак Червоного хреста. Все це разом переконало його, що німці ведуть якусь нечесну гру. Він віддав наказ бомбардувальнику Хардена знищити U-156.

Опівдні Харден повертається до U-156 та скидає на неї декілька глибинних та звичайних бомб. Одна з них падає біля шлюпок зі вцілілими, внаслідок чого вони гинуть від вибуху. Хартенштайн віддає наказ зануритися, попри те, що на палубі знаходяться сотні людей. Безпека екіпажу для нього в пріоритеті. Всі, хто був на палубі, опиняються у воді. З чотирьох шлюпок вціліло дві. Перша з 68 людьми на борту пробуде у воді 27 днів, перш ніж приб’ється до узбережжя Африки. Лише 16 з них виживуть. Друга шлюпка з 52 пасажирами пробуде у воді аж 40 днів, після чого її врятує англійський корабель. Виживуть тільки четверо. Сама ж субмарина втече без пошкоджень, хоча Харден отримає нагороду за її нібито знищення.

Три інші субмарини, які продовжували рятувальну операцію, не знали про те, що сталося з U-156. Тільки наступного ранку вони дізналися про події, коли підбирали вцілілих з Лаконії, які вже були врятовані раніше і знаходились на U-156. Командування субмарин повідомило керівництву, що на борту понад 600 людей, на них полює американський бомбардувальник, і їм потрібні інструкції. У відповідь командування рекомендувало викинути всіх британців та поляків за борт, а італійців та цивільних пересадити на французькі судна і втекти. Однак ці рекомендації не задовольнили командирів субмарин і були проігноровані.

Наступні кілька днів американці продовжували шукати німецькі субмарини. Додаткову плутанину внесли британці, які повідомили, що до району наближаються французькі кораблі, проте без уточнення, з якою метою. Це закріпило прагнення американців знищити німецькі субмарини. Скоро літак того ж Хардена виявить U-506 і спробує знищити її, проте безрезультатно. Після цього німецькі субмарини все ж таки згорнуть рятувальну операцію та покинуть район. Всього в результаті інциденту загинуло 1757 людей, а 1083 особи були врятовані.

Невдовзі Адмірал Деніц замінить Редера на посту командувача німецьким флотом. Він віддасть відомий наказ щодо «Лаконії», який заборонить німецьким підводним човнам надавати допомогу жертвам їх нападів, фактично надавши зелене світло необмеженій підводній війні в Атлантиці. Командира В-24 Хардена за затоплення шлюпок з цивільними ніяк не покарають.

Третього травня 1945 року стався найбільш масштабний за кількістю загиблих інцидент, пов’язаний з «дружнім вогнем». Це також була найбільша катастрофа на морі за кількістю жертв в історії людства.

Наприкінці квітня 1945 року лінія фронту стрімко просувалася територією Німеччини. Попри всю безвихідь загального становища, німецька влада та СС вкладали великі зусилля в перевезення в’язнів концтаборів від фронту до внутрішніх районів країни. Зрештою, тисячі в’язнів опинилися у місті Любек, звідки везти їх суходолом вже фактично не було куди. Командири СС вирішили завантажити ув’язненими декілька кораблів в порту. На колишньому пасажирському лайнері SS Cap Arcona замкнули близько 7000 ув’язнених, ще близько 2500 розмістили на вантажному Thielbek. Німці вели переговори зі шведським Червоним хрестом, обіцяючи відправити в’язнів морем до Швеції. Проте, швидше за все, це були марні обіцянки. Обидва кораблі були занадто старими та зношеними, і не могли самостійно вийти в відкрите море. Крім того, існувало занадто багато свідчень від вцілілих в'язнів та конвоїрів про те, що тюремні кораблі планували використати як живий щит від нападів союзників, а потім знищити в порту.

Британська розвідка володіла інформацією, що керівництво СС має намір втекти з Любеку до Норвегії на кораблях, і було прийнято рішення запобігти цьому. Третього травня британська авіація атакувала порт Любека. Серед затоплених в той день кораблів опинилися Cap Arcona та Thielbek. Кораблі з ув’язненими не були жодним чином промарковані, і британські пілоти визнали їх легітимними військовими цілями. З Cap Arcona вціліло 316 людей, ще близько півсотні врятувалось з Thielbek. Таким чином кількість загиблих становила приблизно 9 000 людей. Розслідування інциденту не знайшло провини пілотів, хоча відомо, що велика кількість людей була вбита кулеметним вогнем у воді або на землі після того, як вони вибралися з потоплених кораблів.

Під час Шестиденної війни між Ізраілем та коаліцією арабських країн на чолі з Єгиптом, ізраїльські літаки атакували військовий корабель США.

Шестиденна війна почалась 5 червня 1967 року. Начальник штабу ізраїльських військово-повітряних сил Іцхак Рабін повідомив американців, що Ізраїль має намір атакувати будь-які кораблі біля свого узбережжя. Він попросив американський флот тримати свої сили якомога далі, щоб уникнути можливих інцидентів.

     Наступного дня Єгипет звернувся до ООН із скаргою на США, стверджуючи, що військовий флот Америки підтримує Ізраїль. Американці заперечили ці звинувачення та були щирими у своїй відповіді, зазначивши, що кораблі Шостого флоту США знаходилися в сотнях миль від узбережжя Всі, окрім одного.

Дослідницький корабель USS Liberty знаходився на відстані 15 миль від узбережжя Сінайського півострова. Ще до початку війни Liberty отримав наказ вести радіорозвідку в міжнародних водах біля Єгипту. Після попередження Ізраїлю та скарги Єгипту командування надіслало наказ на Liberty негайно відійти від узбережжя мінімум на 120 миль. Проте ряд негативних факторів, таких як обмежена кількість радистів і помилка в пріоритетності наказу, призвели до того, що на ранок 8 червня Liberty ще не отримав цей наказ.

Того ж дня, близько 05:45 ранку за місцевим часом Liberty був виявлений повітряними розвідниками Ізраілю та ідентифікований як невпізнаний корабель класу есмінець. Майже чотири години знадобилось для того, щоб Центральне берегове командування Ізраілю правильно визначило корабель та його приналежність. Вони встановили, що невпізнаний есмінець ніякий не есмінець, а технічний корабель ВМС США Liberty. Проте ця інформація якимось чином загубилась між ізраїльськими військовими відомствами.

Опівдні штаб начальника військово-морських операцій Ізраїлю отримав повідомлення про те, що синайське місто Аріш обстрілюється з моря, проте снаряди не долітають до узбережжя. Розвідувальним літакам був відданий наказ виявити судно яке обстрілювало місто. Також трьом торпедним катерам наказали здійснити патрулювання на північ від Арішу.  Начальник ізраїльського штабу Іцхак Рабін був стурбований ситуацією, він боявся що єгипетська армія планує висадити десант, який загрожував флангу ізраїльської армії. Рабін повторив наказ топити будь-які невпізнані кораблі в тому районі.

О 13:41 торпедні катери виявили невідомий корабель у 20 милях на захід від Арішу. Вони не вірно вирахували швидкість судна, надавши йому цілих 30 вузлів (56 км/г) в той час як справжня швидкість Liberty (а це був саме він), не перевищувала 5 вузлів (9,3 км/г). Різниця мала вирішальний вплив. Швидкість понад 20 вузлів (37 км/г) вважалась доступною тільки для військових бойових кораблів. Направлення та швидкість переконали ізраїльтян, що Liberty – це єгипетський есмінець, який тікає після обстрілу Арішу. Ніхто так і не дізнався чи мав місце той самий обстріл, але точно відомо що Liberty не міг це зробити, в нього на озброєні не було гармат, тільки кулемети.

Торпедні катери почали погоню за Liberty та запросили авіаційний удар. ВПС Ізраїлю відправили два винищувачі Mirage III. Пілоти літаків повідомили, що на кораблі відсутні розпізнавальні знаки. До сьогодні невідомо, чому вони не помітили (або удали що не помітили) американський прапор та маркування латинськими літерами GTR-5 на борту Liberty. Натомість пілоти підтвердили, що бачать невідомий корабель.

О 13:51 літаки отримали дозвіл на атаку. «Міражі» атакували Liberty з 30-мм гармат та ракетами. Вісім членів екіпажу загинули відразу, або пізніше від травм. Декілька десятків було поранено. До того ж на кораблі почалась пожежа та він втратив прапор. Liberty повідомив Шостий флот, що «атакований невідомим реактивним літаком, потребую негайної допомоги».

Mirage III використавши увесь боєзапас пішли, проте замість них атаку продовжили два Dassault Super Mystère, озброєні напалмовими бомбами. Вони атакували Liberty, спричинивши сильну пожежу надбудови корабля. Відсутність вогню у відповідь змусила ізраїльтян почати сумніватись. Вони припустили, що ціль може бути дружнім кораблем. Пілоти Super Mystère зробили додаткову спробу ідентифікувати судно, та врешті-решт помітили напис GTR-5 який означав, що корабель є американським. Атаку припинили, а інформацію передали наверх до штабу.

Тим часом близько 14:20 торпедні катери наблизились до Liberty. Вони краще роздивилися сам корабель. Капітанам катерів стало зрозуміло, що Liberty не міг бути тим судном, яке нібито обстріляло Аріш. Вони спробували зв’язатись з Liberty, проте засоби зв’язку американського корабля були виведені з ладу. Liberty відповів за допомогою сигнальної лампи, але капітани катерів, враховуючи свій досвід, вирішили, що так може відповідати тільки єгипетський корабель. Вони прийняли рішення перейти в бойовий порядок та атакувати.

         Побачивши це, капітан Liberty віддає наказ відкрити вогонь по катерах з кулеметів. Декілька черг накривають центральний катер. Коли катери наблизились капітан Liberty побачив ізраїльський прапор та наказав припинити вогонь. Проте вже було пізно.

         О 14:35 ізраїльські катери випускають п’ять торпед по Liberty, з яких в ціль влучить одна. Торпеда створить 12 метрову пробоїну та одразу вб’є 25 американців. Liberty пощастило не розколотися навпіл через те, що торпеда влучила у головний шпангоут корпуса, який поглинув більшу частину енергії. Також торпедні катери обстріляли корпус Liberty з гармат та кулеметів, зокрема групу моряків які готували рятувальні плоти. Тільки о 15:30, коли катери підібрали один з рятувальних плотів, належність Liberty була підтверджена та атака закінчилась. Остаточно підтвердили належність корабля два гвинтокрили ВПС Ізраілю які пролетіли над Liberty о 15:10 та побачили великий американський прапор, який члени команди встановили замість збитого під час першої атаки. Згодом Liberty своїм ходом покине місце події. На кораблі загинуло 34 людини, ще 171 отримали поранення. Через сильні пошкодження корабель згодом спишуть та відправлять на металобрухт.

         Військово-політичне керівництво Ізраілю направило офіційні вибачення американській стороні в інциденті. Також ізраїльська сторона запропонувала виплатити значні суми компенсації родинам загиблих та поранених моряків. Причиною інциденту ізраїльтяни вбачали помилки в ідентифікації та недостатній рівень комунікації між різними військовими відомствами. Тодішній президент США Ліндон Джонсон вирішив не посилювати конфлікт, він швидко прийняв вибачення та ізраїльську версію. Обидва розслідування, як американське, так і ізраїльське не знайшли винних в інциденті та нікого не покарали.

         Далеко не всіх вдовольнив подібний фінал. Звучало багато свідчень про те, що американський корабель був атакований навмисно. Приватні розслідування, статті та книги стосовно інциденту Liberty з’являються досі.

В 1974 році Туреччина почала вторгнення на острів Кіпр під час якого зіткнулася з грецькою армією. 21 липня турецьке командування направило три есмінці перехопити грецький конвой біля Пафосу. Насправді ніякого конвою там не було, греки ввели турків в оману, навмисно повідомляючи інформацію про конвой в радіообмінах розуміючи що турки їх прослуховують. Хитрість спрацювала, есмінці, Mareşal Fevzi Çakmak, Adatepe та Kocatepe вийшли в море курсом на Пафос.

Опівдні того ж дня есмінці були біля Пафосу, Проте грецьких кораблів не знайшли. Тим часом турецькі військові літаки виявили турецькі есмінці, які прийняли за той самий грецький конвой. 48 літаків F-100 Super Sabre та F-104 Starfighter атакували дружні кораблі. Пілоти помітили турецькі прапори на кораблях, проте вирішили, що це така грецька хитрість. Своєю чергою есмінці правильно ідентифікували літаки як турецькі та безрезультатно намагалися з ними зв’язатись. Врешті решт, есмінець Kocatepe був затоплений, інші два отримали пошкодження. Один літак був збитий зенітним вогнем. Загалом в інциденті загинуло 54 людини.

6 червня 1982 року, під час Фолклендської війни, англійський гвинтокрил Gazelle із чотирма військовими на борту здійснював плановий рейс з постачання обладнання. Датчик «свій-чужий» був вимкнений. Він, як стверджувалось, створював перешкоди в роботі наземного обладнання.

Британський есмінець Cardiff перебував на бойовому чергуванні та шукав аргентинські літаки. Gazelle була помилково прийнята за аргентинський літак С-130 Геркулес. З другої спроби гелікоптер був збитий ракетою.

Наступного дня уламки вертольота було виявлено. Однак, його збиття не стали пов'язувати зі вчорашньою атакою есмінця по повітряній цілі. Розслідування не було призначено, гелікоптер просто записали як збитий аргентинськими силами. Однак сумніви почалися відразу, суспільство засумнівалось в роз’ясненнях військового керівництва. Справу не дали відправити в архів. Через чотири роки міністерство оборони Великобританії все ж таки визнало що гвинтокрил Gazelle був збитий дружнім вогнем.

У квітні 2003 року стався наймасштабніший інцидент дружнього вогню за всю війну в Іраку. Американський літак F-14 помилково скинув бомби на дружню колону з курдських та американських солдатів, а також працівників BBC. 23 особи загинуло, 80 зазнали поранень. Наслідки інциденту потрапили до відео. Розслідування не знайшло пряму провину пілотів, їм не було пред'явлено звинувачень.

23 червня 1585 року під час облоги острова Мальта загинув один з найталановитіших османських флотоводців Тургут Рейс. Смертельну рану йому наніс кам'яний уламок, який утворився в результаті близького розриву гарматного ядра випущеного з турецького корабля. Загибель османського командувача призвела до вакууму влади та суперечкам між офіцерами. Це зіграло на руку мальтійським рицарям, які врешті-решт втримали острів.

26 листопада 2011 року війська міжнародних сил безпеки в Афганістані випадково напали на солдатів пакистанської армії та вбили 24 особи. Очевидно, їх переплутали з бойовиками. Це викликало грандіозний скандал, який вдалося розрядити тільки після офіційних публічних вибачень тодішнього держсекретаря США Хіларі Клінтон.

10 травня іранський військовий корабель Konarak був уражений ракетою Noor, випущеною з іранського фрегата Jamaran. Konarak використовувався як буксир для встановлення навчальних мішеней для стрільб. Ймовірно через технічну несправність ракета обрала Konarak як мішень замість навчальної. 19 осіб загинуло, ще 15 дістали поранень. Konarak залишився на плаву та був відбуксований в порт.

Отже, в статті було наведено лише незначну кількість задокументованих випадків дружнього вогню. Головною особливістю чи не усіх інцидентів можна назвати відсутність провини з боку тих, хто здійснює вогневе ураження. Дійсно, реальні бойові дії не комп'ютерна гра, там не має позначки "свій-чужий" над головами юнітів. Брак інформації та досвіду в умовах стресу може спричиняти прикрі помилки та загальна тенденція свідчить про те, що військове керівництво схильні пробачати свої підлеглих.

Проте цивільне суспільство зовсім інша справа. Зі зростанням впливу медіа та суспільного контролю, деякі випадки дружнього вогню стають резонансними. Влада змушена призначати розслідування, військові – шукати винних та впроваджувати засоби уникнення подібних випадків у майбутньому.

Сучасна російсько-українська війна не є винятком з правил. Колись у майбутньому про це напишуть окрему статтю.