Сьогодні, 22 червня 2026 року, ми пам’ятаємо, що 85 років тому нацистська Німеччина вторглася в Радянський Союз. Проте і радянсько-німецька війна, і сам напад були подані радянською, а згодом і російською пропагандою в настільки перекрученому вигляді, що досі є ті, хто вірить у створені нею міфи. У цій статті буде зроблено спробу їх розвінчати.
Про підготовку нацистів до нападу Йосип Сталін знав задовго до 22 червня. Уже з весни 1941 року органи НКВС та військова розвідка регулярно надсилали зведення щодо підготовки Вермахту до наступальної операції проти Радянського Союзу. Проте через власну параною та стратегічні плани він ігнорував ці повідомлення. Про сталінську параною відомо давно, однак значно менше говорять про плани самого СРСР.
Річ у тому, що початково вісь «Берлін—Рим» у Москві планували використати як силу, яка розпочне війну між капіталістичними державами. Після того як і держави Осі, і Великобританія з Францією взаємно ослабнуть, Червона армія мала б вторгнутися в Європу, а згодом і в Азію, поширивши там комуністичну диктатуру.
Цей задум охарактеризував Віктор Суворов у своїй праці «Криголам». Для реалізації такого сценарію потрібно було дати шанс італійським фашистам та німецьким нацистам утвердитися при владі. Оскільки Беніто Муссоліні прийшов до влади ще у 1922 році, то наприкінці 1920-х років головним питанням залишалася Німеччина. Сталін натравлював німецьких комуністів на соціал-демократів, а самі комуністи подекуди співпрацювали й із нацистами, хоча частіше самі ставали жертвами їхнього насильства. Керівництво СРСР вважало соціал-демократів більшою загрозою, ніж нацистів, які відкрито пропагували антикомуністичні гасла. Попри те, що світ уже знав про «Mein Kampf» Адольфа Гітлера та його ставлення до слов’ян, євреїв, тюрків та інших народів, це не заважало Сталіну реалізовувати власний задум.
З роками цей план дедалі більше втілювався в життя. У 1938 році, якби не Мюнхенська змова, «Криголам» міг би отримати значно сприятливіші умови для реалізації. З початком Другої світової війни Сталін та партійне керівництво очікували, коли Німеччина й Італія втягнуться у виснажливу війну з Францією та Великобританією. Проте німецький бліцкриг у Скандинавії, Бенілюксі та Франції докорінно змінив ситуацію.
Коли 22 червня 1940 року було підписано принизливе для французів перемир’я, а головним питанням стало виживання самої Британії, у Москві почали розуміти, що події розвиваються не за початковим сценарієм. У випадку перемоги Рейху над Великобританією СРСР міг залишитися сам на сам із надзвичайно потужною континентальною державою. Тому було вирішено поступово брати курс на погіршення відносин із Німеччиною та пришвидшену підготовку до операції «Гроза» — умовної назви радянських планів наступу в Європі.
На практиці більш жорсткий курс почав формуватися після візиту В’ячеслава Молотова до Берліна 12 листопада 1940 року. Під час зустрічі з Гітлером останній запропонував Москві приєднатися до Осі «Берлін—Рим—Токіо» та, вважаючи долю Британської імперії вирішеною, поділити її володіння після перемоги. У відповідь Молотов висунув вимоги щодо контролю над Босфором і Дарданеллами, введення радянських військ до Болгарії, поширення впливу на Близький Схід, створення нових військово-морських баз та інші пропозиції.
Після цього Гітлер і командування Вермахту дійшли висновку, що війна між двома державами стає дедалі ймовірнішою. Оскільки битву за Британію Німеччина фактично програла, було вирішено діяти на випередження. 18 грудня 1940 року Гітлер підписав директиву №21 — план «Барбаросса», який передбачав вихід на лінію Архангельськ—Астрахань.
Тут варто перейти до нацистських планів. Гітлер та його оточення послідовно просували концепцію «Lebensraum» — життєвого простору на сході Європи. Вона базувалася як на расистських уявленнях нацистів, так і на економічних міркуваннях: без ресурсів Сходу Третій Рейх не міг претендувати на довготривале панування.
Для освоєння цих територій ще з 1940 року почалася розробка генерального плану «Ост». Паралельно існував і так званий «План Розенберга», який передбачав створення маріонеткових держав у Балтії, Україні, Ідель-Уралі та на Кавказі. Він був значно м’якшим за «Ост», однак був відкинутий Гітлером, керівництвом СС та частиною військового командування як надто поблажливий.
Попри те, що план «Ост» ніколи не був оформлений як один завершений документ, його різні редакції дозволяють виділити кілька ключових положень:
1. План був розрахований на 25–35 років після перемоги над СРСР.
2. Для народів від Естонії до Криму передбачався поділ на тих, кого можна германізувати, депортувати, використати як рабську робочу силу або фізично знищити.
3. Так званий «план голоду» передбачав смерть десятків мільйонів людей.
4. Ресурси окупованих територій мали безжально експлуатуватися на користь Рейху.
5. Освіта та культура місцевого населення повинні були бути максимально обмеженими.
Продовжувати можна довго, однак загальна логіка цих планів очевидна.
Виходячи з викладеного, у першій половині 1941 року обидва диктатори готувалися до війни один проти одного, намагаючись приховати свої наміри до останнього моменту.
У травні—червні 1941 року хід історії міг змінитися буквально за кілька тижнів. 28 жовтня 1940 року Італія вторглася до Греції, розраховуючи на швидку перемогу. Проте кампанія виявилася провальною. Саме цього Гітлер намагався уникнути, оскільки потребував стабільності на Балканах.
Через авантюру Муссоліні Німеччина була змушена перекинути частину військ на Балкани. Вермахт швидко розгромив Югославію та Грецію, однак дорогоцінний час було втрачено. Вторгнення в СРСР, яке спочатку планувалося на травень, було перенесене на 22 червня.
У цей же час відбувся політ Рудольфа Гесса до Великобританії. За деякими версіями, він прагнув досягти порозуміння з британцями перед початком війни проти СРСР.
Операція «Гроза», за окремими дослідницькими версіями, мала розпочатися влітку 1941 року, однак через логістичні труднощі та питання секретності її реалізацію відклали. Це стало фатальним для Сталіна, оскільки Червона армія значно більше готувалася до наступальних дій, ніж до масштабної оборони.
Тут Гітлер випередив Сталіна.
«Малой кровью на чужой земле!» — це гасло радянської пропаганди тих років добре відображало наступальний характер радянської військової доктрини.
Попри це, ситуація все ще могла розвинутися інакше. 21 червня війська західних округів почали займати свої бойові позиції. Командувач Південно-Західного фронту Іван Баграмян перебував на своїй ставці в Тернополі. Подібні процеси відбувалися і в Білорусі, і в Литві.
Фактично за лічені години до початку війни Червона армія займала ключові оперативні позиції. Дані німецького дезертира, який того дня переплив Західний Буг і попереджав про напад, були проігноровані.
22 червня 1941 року розпочалася операція «Барбаросса». О 3:15 ранку близько 3,5 мільйона солдатів Вермахту за підтримки союзників перейшли кордон СРСР. Тисячі літаків Люфтваффе почали удари по аеродромах, військових об’єктах та населених пунктах.
Замість негайної організації оборони війська отримали знамениту «Директиву №1», у якій наказувалося не піддаватися на провокації. Фактично вона була спрямована на недопущення самостійних дій командирів, а не на організацію повноцінного опору.
Лише через кілька годин до Ставки почали надходити повідомлення про катастрофічні втрати. Радянське командування не усвідомлювало масштабу трагедії. У цих умовах Червона армія, не маючи чітких наказів та досвіду оборонної війни, виявилася паралізованою.
Причина полягала в жорсткій централізації системи. Без наказу згори навіть необхідні оборонні дії могли розцінюватися як порушення дисципліни.
У ніч на 24 червня Ставка ухвалила рішення про контрнаступ із виходом на рубіж Кенігсберг—Люблін. Це свідчило про те, що керівництво все ще не усвідомлювало реального становища на фронті. Німці ж саме й розраховували знищити основні сили РККА у прикордонних боях.
На хвилі цієї логіки 25 червня радянська авіація завдала ударів по цілях у Фінляндії. Радянське керівництво все ще намагалося діяти відповідно до попередніх наступальних задумів, навіть попри катастрофічний розвиток подій на фронті.
До середини липня радянські війська в Білорусі та Балтії були фактично розгромлені. Серйозний опір зберігався переважно в Україні завдяки потужнішому військовому угрупованню.
У цей же час на значній частині прифронтових територій відбувалися стихійні антирадянські виступи, викликані ненавистю до більшовицького режиму та надіями частини населення на зміни.
А що робив Сталін? Перебуваючи в стані шоку, він замкнувся на ближній дачі в Кунцевому та фактично усунувся від активного управління державою на кілька днів. За окремими свідченнями, він навіть розглядав можливість мирних переговорів із Німеччиною ціною значних територіальних поступок.
Як висновок, радянське керівництво мало масштабні геополітичні плани, однак власна централізація, параноя, прорахунки та відсутність ефективної оборонної доктрини призвели до катастрофи літа 1941 року.
Сьогодні часто порівнюють напад РФ на Україну 24 лютого 2022 року з нападом Третього Рейху на СРСР 22 червня 1941 року. Проте таке порівняння є історично дискусійним, оскільки і СРСР, і Третій Рейх були тоталітарними режимами, відповідальними за масові злочини та загибель мільйонів людей.
Нам слід пам’ятати про всіх жертв цих режимів і не зводити історію до простого поділу на «менше» та «більше» зло. І Рейх, і СРСР принесли народам Європи величезні страждання, руйнування та смерть. Саме пам’ять про ці трагедії повинна залишатися головним уроком минулого.
Матеріал підготовлено для авторської колонки в рамкає медіа ресурсів Історичного клубу «Хоругва». Редакція може не поділяти всіх оцінок та висновків автора.
© Матвій Бондар, 2026Редактор — Микита БоженкоІсторичний клуб «Хоругва»
