«Мир без анексій і контрибуцій» — мабуть, одне з найвідоміших політичних гасел лівих у ХХ столітті. Під ним ліворадикали-більшовики прийшли до влади, під ним вони обіцяли припинити кровопролиття, повернути солдатів додому та покласти край «імперіалістичній бійні».
Але історія має свою іронію. Саме люди, які найголосніше кричали про мир, незабаром розв'язали одну з найкривавіших громадянських війн у європейській історії, а пізніше — ще одну, ще більшу війну, у змові з німецькими соціалістами Гітлера.
До 1917 року імперія дійсно була виснажена війною, як і її супротивники та союзники. Відзначається, що патронний голод був тоді звичайною справою між усіма сторонами конфлікту. Проте ця втома не виникла сама собою. Протягом кількох років її цілеспрямовано розпалювали ліві агітатори, які переконували солдатів, зокрема Південно-Західного фронту, що їхня країна веде «чужу» війну, а єдиним шляхом до миру є руйнування власної держави.
Сам Ленін не приховував своїх намірів. Він прямо заявляв: «Перетворення сучасної імперіалістичної війни на громадянську війну є єдине правильне пролетарське гасло». Для нього припинення світової війни і кровопролиття не було самоціллю. Навпаки, війна мала перерости у внутрішній конфлікт і революцію, а ті дрібні непорозуміння, що були в суспільстві, він прагнув розпалити ще дужче, щоб використати розбурханих людей як хмиз для революції.
Ще відвертіше звучала його теза: «Революційний клас у реакційній війні не може не бажати поразки своєму уряду. Це аксіома». По суті, йшлося про відкриту пропаганду поразки власної держави під час війни та окупації земель, зокрема України. Ленін закликав не до перемоги чи миру, а до поразки своєї країни як необхідної умови для захоплення влади.
В іншому місці він писав: «Революція під час війни є громадянською війною, а перетворення війни урядів на війну громадянську... полегшується військовими невдачами ("поразкою") урядів». Таким чином, військові невдачі розглядалися ним не як трагедія для мільйонів людей, а як бажаний політичний інструмент.
Більшовицька агітація закликала до братання з ворогом, непокори офіцерам, зриву мобілізаційних заходів і саботажу наказів «встромити штики в землю», систематично розкладаючи армію зсередини. Характерно, що одним із каталізаторів заколотницьких подій стали виступи частини Петроградського гарнізону, солдати якого не бажали вирушати на фронт. Їхнє небажання виконувати військовий обов'язок, страх перед війною були використані ліворадикалами-більшовиками для захоплення влади. Антимобілізаційні настрої перетворилися на політичну зброю.
Показово, що більшість фронтовиків не підтримали поразницьку та колабораціоністську риторику Леніна. 16 квітня 1917 року в Петрограді відбулася масова мирна демонстрація ветеранів-інвалідів Першої світової війни, які виступили проти сепаратистських закликів більшовиків і вимагали продовження боротьби до перемоги над зовнішнім ворогом та звільнення окупованих земель. У ході акції лунали гасла: «Вітчизна у небезпеці», «Пролита нами кров вимагає війни до перемоги», «Побратими-солдати, негайно в окопи!» та особливо промовисте: «Повернути Леніна Вільгельму!». У демонстрації взяли участь і представники українських ветеранських організацій та українізованих військових частин, які, попри заколотницькі настрої, не бажали ставати інструментом чужих геополітичних інтересів. Сам факт цієї маніфестації свідчить, що вже навесні 1917 року більша частина фронтовиків сприймала ленінську діяльність не як боротьбу за мир, а як дії, що об'єктивно працювали на користь кайзерівської Німеччини та підривали обороноздатність держави.
Показовою є також позиція українського національного руху. Представляючи українців Наддніпрянщини на початку війни, Симон Петлюра закликав не піддаватися на провокації, сумлінно виконувати свій громадянський обов'язок і підтримувати армію: «Українці не піддадуться на жодні провокації й до кінця виконають свій обов'язок як громадяни в цей тяжкий час. І не лише на полі бою, у лавах війська, що бореться проти порушників світового миру й права, а й як громадяни та мешканці держави, покликані в міру своїх сил і можливостей сприяти успішному виконанню нашою армією надзвичайно відповідального завдання, яке випало на її долю».
Ці слова різко контрастують із позицією більшовиків. Уже на самому початку війни окреслилися дві принципово різні політичні моделі: державницька, що ставила на перше місце оборону країни та національну самоорганізацію, і революційно-поразницька, яка прагнула використати військову кризу для захоплення влади.
Особливо цинічним є те, що діяльність більшовиків прямо фінансувалася державою, яка воювала проти імперії. Збереглися депеші державного секретаря Німецької імперії Ріхарда фон Кюльмана та статс-секретаря Артура Циммермана до кайзера Вільгельма ІІ, у яких вони звітували про успішне виділення коштів на підривну діяльність у Росії. Загальна сума фінансування сягала близько 100 мільйонів марок.
Телеграма від 3 грудня 1917 року прямо констатувала, що виведення Росії з війни та її дестабілізація були досягнуті саме завдяки німецьким коштам.
Навесні 1917 року Ленін та інші політичні емігранти повернулися на батьківщину через територію Німеччини у знаменитому «пломбованому вагоні». Подальші перекази коштів на рахунки більшовиків у скандинавських банках, зокрема у шведському Nya Banken, були зафіксовані фінансовими аудитами та поліцейськими розслідуваннями того часу.
Основним посередником між німецьким Міністерством закордонних справ і ліворадикалами-більшовиками став соціал-демократ Олександр Парвус, який розробив план руйнування держави зсередини. Фінансові потоки надходили через підставні фірми та торгові компанії в Копенгагені й Стокгольмі, пов'язані з Яковом Ганецьким і Мечиславом Козловським.
Не менш показово, що більшовики видавали понад п'ятнадцять друкованих органів, які поширювали поразницьку та сепаратистську пропаганду серед солдатів і робітників. Значна частина цієї діяльності фінансувалася коштами, що надходили з Німеччини.
Сам Ленін називав війну з боку Росії «безумовно грабіжницькою імперіалістичною війною» та вимагав, щоб не було «ні найменшої поступки "революційному оборонству"». Будь-які заклики до захисту власної держави він оголошував «контрреволюційними» і «правореакційними».
У той момент, коли країни Антанти наближалися до перемоги, Росія внаслідок більшовицького перевороту опинилася в хаосі. Переможна держава, яка могла сидіти за столом переговорів у Версалі поруч із союзниками, була викреслена з числа переможців. Історія могла скластися інакше. Цілком можливо, що серед делегацій, які визначали повоєнний порядок у Європі, були б і представники українського національного руху чи навіть Української Народної Республіки. Проте ліворадикальний переворот знищив саму можливість такого сценарію.
Найбільш цинічним є те, що більшовики, які прийшли до влади під гаслами миру, принесли народам колишньої імперії значно більше смертей, ніж сама світова війна.
За роки Першої світової війни Російська імперія втратила близько 1,4–1,7 мільйона загиблих військових. Натомість громадянська війна, розв'язана більшовиками, забрала життя приблизно 14 мільйонів людей. А червоний терор, репресії, депортації, штучні голоди та політика нової диктатури протягом наступних десятиліть призвели до загибелі понад 20 мільйонів осіб. Серед них — мільйони українців, убитих під час Голодомору.
Обіцянка миру обернулася новою війною.
Обіцянка свободи — диктатурою.
Обіцянка захисту простих людей — масовим терором проти цих самих людей.
Недарма Степан Бандера застерігав: народ, який обирає хліб замість свободи, зрештою втрачає і те, й інше. У 1917 році російські ліві здобували підтримку гаслами про «мир», «землю» та «кінець війни», але значна частина цих обіцянок виявилася політичною маніпуляцією. Їхні антимобілізаційні заклики та обіцянки негайного добробуту стали інструментом деморалізації суспільства і боротьби за владу. Українські ж національні діячі наголошували на іншому: без власної держави, армії та готовності боронити свободу жодні соціальні обіцянки не матимуть вартості. Подальші події — диктатура, репресії, голод і мільйони жертв — показали, якою дорогою може бути ціна віри в легкі й оманливі обіцянки.
Гасло «Мир без анексій і контрибуцій» стало одним із найбільших політичних обманів ХХ століття — обманом, який коштував народам колишньої імперії незліченних життів і перекреслив шанс на інший, значно менш трагічний шлях розвитку.
Матеріал підготовлено для авторської колонки в рамках медіаресурсів Історичного клубу «Хоругва». Редакція може не поділяти всіх оцінок та висновків автора.
© Микита Боженко, 2026 рік
Редактор — Микита Боженко
Ексклюзив для Історичного клубу «Хоругва»
