🐎Українсьский степ до слов'ян : скіфи

Почнімо з найвідомішого. Скіфи — це союз іраномовних племен, які в VII–III століттях до нашої ери панували на більшій частині українського степу та створили перше велике державне об'єднання на території сучасної України, відоме як Велика Скіфія.

Її володіння простягалися від Дунаю та Збруча на заході до Дону й Кубані на сході. Саме в цей період скіфи стали однією з найвпливовіших сил Північного Причорномор'я, підтримуючи активні зв'язки з грецькими колоніями та сусідніми народами.

Однак у III столітті до нашої ери становище змінилося. Із сходу до причорноморських степів почали проникати сармати (або савромати) — інший союз споріднених іраномовних кочових племен. Поступово вони перебрали контроль над більшістю земель Великої Скіфії.

Частина скіфів переселилася до Добруджі, де сформувалася так звана Мала Скіфія. Інші залишилися в Криму, де виникла ще одна держава, яку історики також називають Малою Скіфією. Її столицею був Неаполь Скіфський — місто, що розташовувалося на місці сучасного Сімферополя. Попри свої відносно невеликі розміри, ця держава проіснувала кілька століть і залишалася важливим політичним центром регіону.

Саме з Кримом і Північним Причорномор'ям пов'язують найдавніші сторінки історії християнства на українських землях. Тут існувала Скіфська єпархія, а церковне передання розповідає, що ці краї відвідав із проповіддю святий апостол Андрій Первозванний. Історичність цієї подорожі залишається предметом дискусій, однак сама традиція виникла дуже рано й посіла важливе місце в українській церковній культурі.

Втім, не варто уявляти сарматське завоювання як блискавичну подію. Значно ймовірніше, що цей процес тривав десятиліттями: сармати поступово проникали до степу, змішувалися з місцевим населенням і переймали частину його культурних традицій. Скіфи ж не зникли миттєво — вони ще довгий час жили поруч із новими володарями степу, поступово асимілюючись.

На користь культурної близькості цих народів свідчать і античні автори. Геродот писав, що савромати «говорять скіфською мовою, тільки дуже перекрученою». Звичайно, це не слід розуміти буквально, однак така характеристика добре передає спорідненість двох народів. Сучасні дослідники також вважають і скіфів, і сарматів представниками східноіранського мовного світу.

Розповідаючи про ці народи, варто пам'ятати про одну важливу обставину: наші знання про найдавнішу історію України залишаються фрагментарними. Писемних джерел небагато, а ті, що дійшли до нас, нерідко містять легенди, чутки, перебільшення або суб'єктивні оцінки своїх авторів. Саме тому історія скіфів і сарматів часто стає об'єктом політичних спекуляцій і псевдоісторичних теорій.

Археологія допомагає перевіряти свідчення античних письменників, але й вона далеко не завжди дає однозначні відповіді. Це особливо помітно в питаннях класифікації численних іраномовних племен, які населяли степи Євразії.

Показовим є приклад самого Геродота. Попри легендарні сюжети у своїй «Історії», він, імовірно, особисто побував у Північному Причорномор'ї та спілкувався з місцевими жителями. Саме тому він досить чітко розрізняв скіфів, саків, масагетів та інші народи степового світу, а не змішував їх в один етнос.

Натомість багато пізніших авторів уже покладалися переважно на чужі перекази. Через це в їхніх творах дедалі частіше з'являлися узагальнення про «землю скіфів» або навіть «землю саків», яка нібито простягалася від Дунаю до Алтаю. Подібні твердження здебільшого були наслідком географічної плутанини, неточного використання етнонімів або механічного перенесення назв одного народу на інший.

Це особливо важливо пам'ятати, коли йдеться про саків. Перські джерела, які є головним джерелом знань про них, не називали саками племена, що жили на території сучасної України. Для персів саки мешкали значно східніше — у Турані, тобто на просторах Середньої Азії та суміжних регіонів. Тому автоматично ототожнювати всіх іраномовних кочовиків зі «саками» або «скіфами» було б історично некоректно.

Самі ж саки, найімовірніше, не були єдиним народом і навряд чи становили одну політичну конфедерацію. Під цією назвою приховувалася велика сукупність споріднених іраномовних племен, розселених на величезному просторі — від Уралу до Алтаю й далі на південь до Середньої Азії.

Для перської держави, яка контактувала з цими кочовиками переважно на своїх північно-східних кордонах, назва «саки» виконувала радше роль узагальнювального етноніма. Нею позначали різні племінні об'єднання східного степу, не завжди розрізняючи їх між собою.

Саме тому, говорячи про скіфів, сарматів і саків, варто уникати надмірних спрощень. Це були не «нації» в сучасному розумінні, а складний світ споріднених іраномовних племен із мінливими союзами, власними політичними об'єднаннями та постійною взаємодією. Вони століттями воювали, торгували, переселялися, змішувалися й впливали одне на одного. І що глибше історики досліджують цей період, то очевидніше стає: категоричні висновки щодо етнічної карти давнього степу майже завжди є надмірним спрощенням.

Проте, як не дивно, ця надзвичайно суперечлива й недостатньо обґрунтована концепція не завадила російській імперській історіографії використати її для підтвердження власних культурно-ідеологічних претензій на українські землі. Намагаючись пов'язати українських скіфів з іншими іраномовними племенами Великого степу, низка істориків, серед яких були й доволі авторитетні постаті, зокрема академік Борис Рибаков, популяризували концепцію «скіфо-сибірського світу». Під цією назвою фактично об'єднували в одну історичну спільність різні іраномовні племена, що населяли простір від Дунаю до Алтаю.

Сьогодні неважко зрозуміти, чому подібні концепції набули такого поширення в російській історіографії. Достатньо поглянути на долю скіфських коштовностей, знайдених під час археологічних розкопок на території України, які й досі експонуються в провідних музеях Росії. Таким чином створюється враження історичної спадкоємності, що покликане підкріпити міф про нібито «споконвічні» права Росії на українські землі.

Яскравим прикладом такого імперського міфотворення став вірш російського поета-символіста Олександра Блока «Скіфи» — один із найвідоміших його творів. Уже в перших рядках поет проголошує:

«Так — скіфи ми!

Так — азіати ми,

З розкосими і жадібними очима».

Блок буквально називає росіян скіфами, водночас змальовуючи їх як азіатів із «розкосими очима», хоча історичні скіфи належали до європеоїдного населення степів. Цей образ мав символічний характер, однак добре ілюструє прагнення російської культури привласнити скіфську спадщину.

Попри численні спроби російських істориків і публіцистів обґрунтувати свої претензії на історичну спадщину українського степу, прикро, що окремі їхні концепції знайшли відгук і в частини української історіографії. Так, поряд із поняттям «скіфо-сибірський світ» поширився й інший термін — «культури скіфського типу».

Його прихильники зазвичай спираються на кілька характерних рис матеріальної культури: мечі-акінаки, наконечники стріл подібної форми та знаменитий «звіриний стиль». Проте сам по собі цей набір ознак ще не доводить, що всі іраномовні племена від Дунаю до Алтаю походили від скіфів або становили єдиний народ. Значно логічніше пояснювати ці подібності спільним індоіранським культурним підґрунтям, тривалими контактами між племенами та взаємними культурними впливами. Не варто також відкидати й вплив могутньої Перської держави, яка протягом століть залишалася одним із головних культурних центрів іранського світу. Отже, схожість окремих елементів матеріальної культури сама по собі не може бути доказом близької етнічної спорідненості, а тим більше тотожності різних народів.

Якщо російська історіографія прагнула привласнити спадщину скіфів, то щодо сарматів подібні претензії висувала вже польська шляхта. Так виник так званий сарматський міф.

Його поява була пов'язана з популярною в ранньомодерну добу біблійною теорією походження народів від синів Ноя. Згодом польська шляхта використала цю концепцію для обґрунтування власного привілейованого становища. Вона щиро вірила, що походить від сарматів, а через них — від Яфета, тоді як селян вважали нащадками Хама. Звідси робився висновок, що влада шляхти над простим народом є нібито природною й історично виправданою, а отже — законною.

На цьому ґрунті сформувалася своєрідна шляхетська ідеологія — сарматизм. Вона знайшла відображення не лише в політичній думці, а й у мистецтві, побуті та моді. Саме тоді виник знаменитий сарматський портрет — окремий напрям шляхетського живопису. Через культурний вплив Речі Посполитої окремі елементи сарматизму проникли й до козацького середовища, де також набули певного поширення.

Водночас історичні та археологічні джерела дають підстави вважати, що найближчими родичами сарматського кола племен були алани та яси (аси), які до монгольської навали мешкали на Північному Кавказі й Таманському півострові. Безпосередніми нащадками аланів вважаються сучасні осетини — останній народ, що зберіг східноіранську мову й є живим спадкоємцем колись численного іраномовного населення Великого степу.

Таким чином, можна сказати, що актор Анатолій Хостікоєв, який має осетинське походження, з етнічного погляду має значно більше підстав вважати себе спадкоємцем сарматів, ніж будь-який прихильник сарматизму з Варшави. Адже йдеться насамперед про походження. Проте якщо говорити не про кровну, а про культурну спадкоємність, ситуація виглядає зовсім інакше.

Саме українські землі були головною ареною життя сарматів протягом майже шести століть — від III століття до нашої ери до III століття нашої ери. Неминуче це мало залишити слід у формуванні населення краю, його побуту та світогляду.

Однією з найхарактерніших рис сарматського суспільства, яка вирізняла його серед інших іраномовних племен Північного Причорномор'я, було відносно високе суспільне становище жінки. Саме із сарматами багато дослідників пов'язують виникнення грецьких легенд про войовничих амазонок. Археологічні знахідки жіночих поховань зі зброєю нерідко наводяться як один із можливих аргументів на користь цієї гіпотези.

Чи не знаходимо ми відгомін подібної традиції і в українській культурі, де жінка історично користувалася значно більшою повагою та свободою, ніж у багатьох сусідніх народів? Остаточної відповіді історична наука поки не дає, однак сама ця паралель виглядає доволі цікавою й заслуговує на увагу.

Підсумовуючи, можна сказати, що, хоча скіфи й сармати не були безпосередніми предками українців у мовному чи етнічному розумінні, вони стали невід'ємною частиною історії наших земель. Протягом століть ці народи впливали на розвиток місцевого населення, залишивши по собі помітний культурний, господарський і, можливо, навіть світоглядний спадок.

Тому скіфи, сармати, а також давніші за них кіммерійці, про яких у цій розвідці майже не йшлося, є не просто народами, що колись жили на території сучасної України. Вони були нашими історичними попередниками, які сформували той культурний простір, у якому згодом постав український народ.

Саме тому спроби привласнити їхню спадщину або використати її для виправдання імперських претензій не витримують критики. Історію неможливо переписати лише тому, що цього бажає політика. Вона залишається фундаментом національної пам'яті, а пам'ять — основою існування народу.

Як дерево не може жити без коріння, так і народ не може існувати без усвідомлення свого минулого. Саме в історії рідної землі приховані відповіді на багато запитань про те, ким ми були, ким є сьогодні і ким можемо стати в майбутньому.

Матеріал підготовлено для авторської колонки в рамках медіаресурсів Історичного клубу «Хоругва». Редакція може не поділяти всіх оцінок та висновків автора.