Розпочинаю переносити свою минулі лонгріди сюди.
Оригінальний текст випущено 22-го вересня 2023 року
Закидайте ще музичних премій і самі собі роздайте, Поки з комом в горлі я включаю Паліндрома…
Пізня осінь. Поки голос Саші з Дітей інженерів вчергове доносить мені ідею про клятий Спотіфай, замислююся – «чого саме Паліндром?».
Плівка на касеті думок накручує валик у зворотному напрямку.
Рання осінь. Поки ще з музикою продовжую бути на «ви», але, щоб розбавити робочу рутину, клятий Спотіфай вмикається все частіше. Як звик вмикатись раніше.
Майбутній музований колега Сергій пропонує спільно послухати новинку. Креативна обкладинка, назва одразу стріляє в голові запитанням «чи дійсно придумав у черзі?».
Стартує «Краще не буде». Протяжний спів на фоні електронних кульбітів, які підтримують саксофон і клавішні. Дійсно протяжний спів. Незвично.
Стартує «Я нічо не вмію». Ляпас першого ретро-ефекту, який ледве не будить з давньої сплячки щось, чию назву ти давно забув, лишив десь на підвіконні дому, в якому народився, так і причеплене до єдиного дроту, як та собака до ланцюгу.
Але знову протяжний спів. Тепер розумієш, що в додачу й різкий.
Резонування з альбомом закінчується, навіть до ладу не взявши початок.
Альбом вирушає на поличку релізів, звідки такі ж, як і він, привалені пилом, мають змогу дивитися на тебе згори, в очікуванні, коли зустрінетесь у бою поглядів, якого ти не вивезеш.
Зріла осінь. Дещо до тебе повернулося, прорвалося крізь дірки імпровізованої стіни ступору; думав, що то була цегла, а виявився пінопласт. Музику знову хочеться не лише слухати – про неї хочеться говорити. Створюєш канал, збираєш люд, думаєш, як краще все подати.
Болотні шакали паралельно обирають собі нового, чергового «генерала Армагеддона», який своїм хворим мозком думає, яким ще способом спробувати тебе знищити. Літають ракети, гасне світло, сеча й борошно голові слова сезону, ти зляканий, але й разом з цим ще більше розлючений.
Лють жере тебе й прохає про добавку. Впусти її далі, відчини їй додаткові кімнати, запропонуй приховані грані свого життя. Нехай вона разом з цим заволодіє і твоєю музикою.
І якимось чином, вона запропонує тобі «Люцифер».
Це стерто з твоєї пам’яті зараз, обставини такого міцного камбеку неначе винесло амнезійним ударом в потилицю. Чи то був СЛУХ, який згадав про «Люцифера», як один з наймоторошніших творів року, чи то можливо коментар пересічного користувача, який вирішив поділитися враженнями про фінальний панч паліндромівського «Літнього часу». Не так воно й важливо, факт в іншому.
«Придумано в черзі» заслуговує на другий шанс. Можливо, не на класичне ознайомлення з пункту А, до пункту Я. Можливо, на щось, що краще втримає біля себе емоційно. Почни, наприклад, з «Люциферу». Відкрий травмовані чакри дитячих спогадів про той екстрений випуск новин, який вийшов того дня. Дивно, так? Це наче було у 2004-ому, але не раніше.
Ні. Скнилів кричав у дві тисячі другому. Тоді, коли ти навіть повноцінно не здатен був зрозуміти, що сталося у твоїй країні, але якимось рептильним мозком проявив до закривавлених людей, яких фіксував об’єктив, щось на кшталт емпатії.
І ось зараз, вустами хлопця, який відчув трагедію значно ближче до себе, слухаєш про це знову. На чотири хвилини Степан оживив цю вже давно мертву машину, щоб зазирнути до її механічних думок у той день. Апарат, що ненавидить свою природу, яка пов’язала його назву зі знищенням. Він хотів би заплакати, якби міг. Та натомість, надягає вбрання з колючого дроту і перетворює себе на диявола, який впаде на людей з неба.
«Люцифер», як зізнається сам Степан, є піснею, від якої взяла свій початок основна тема платівки – пошук тригерів, розкиданих на його життєвому шляху, які мотузкою підіймають його до більш масштабних речей, що ворушать дещо не тільки всередині нього. Це врешті-решт перевтілюється на «річний сеанс проговорення травм різного штибу», де Паліндром втілює цей задум одночасно як для себе, так і для слухача, якщо той готовий цьому відкритись.
На тому фатальному авіашоу міг би опинитися й він, якби не рішення його бабусі. Того дня малий Степан чи не вперше стикнувся з цим тривожним відчуттям, коли життя мовить тобі «мементо морі», через низку обставин, які у своїй сумі формують моторошний результат.
Персоніфікація літака, яку я вже згадав трохи вище, не втрачає свого ефекту навіть після n-ого прослуховування. Чорна скринька Пандори, як чорне серце цього винищувача, містить у собі забагато зла на людей і часи, які змогли їм підкоритись. Часи неправильні, розтягнуті у своїй тривалості на десятиліття; часи, які навіть після свого фактичного завершення чіпляються зубами і кігтями в полотно загального плину історії, лишаючи в своїй тіні велику кількість душ.
Ми звикли називати їх «совок» - зі смаком зневаги, яка має нагадувати про все, що було не так з даним періодом, вселяючи впевненість в силі переконання, що могла та повинна була би вразити твоїх батьків, які вже не вірять в магію того самого «пломбіру», хоча й віддали тій епосі частину своєї юності.
Під тріснуте скельце, яким озброївся на альбомі Степан, травма пострадянщини потрапляє з якимось особливими «ефектом Бурбана».
Бо багато в чому Паліндром на «Придумано в черзі» існує власне в обрамленні звуку з минулого. Цей мікрокосм на платівці стабільний, в протидію йому стоїть лірика, але й та час від часу слугує йому союзницею (в приклад тут одразу стають треки, що не мають за мету проїхатися бульдозером по наболілому – «Кафе Надія», «Черемхова віхола» або «Ніби»).
І весь цей шарм диктує першу з двох головних ідей, на які мені натякає альбом. Цей саунд для Паліндрома - не для того, щоб краще акцентуватися на образі «пост-совка», з усіма наслідками, що несуть в собі думки про нього: від лампочки, яка сяяла у домі тільки з першої до третьої ночі, до черги, як органічного стану перебування для Homo Sovieticus. Подібним вайбам, звісно, легко виникнути, коли відчуття музики дарує тобі перші стереотипи про пізні дев’яності та ранні нульові.
Та тут важливо не пройти повз трушного фокусу – цей звук нагадує про людей, які народилися українцями для того, щоб виростити свою країну незалежною. Попри совок і всі гайки, які намагалися тоді закручувати.
Цей образ втілюється для мене в столах, трансформованими в літеру «П», усіх кафе "надіївського" типу, чи брунатними сидіннями актової зали Лорта. Митцями, що намагалися і тоді пронести в своїй творчості любов до Батьківщини, прориваючись крізь пискіт радіо «Говорить Київ». Або рідним дідом, який за роботою на городі міг проспівати цілий сетліст цих митців, яких ти в обличчя не знав, проте розумів, що то наше (а на більш підсвідомому рівні вкарбовував в своє ядро почуття, що існують взагалі такі штуки під епітетом «наше»). В кожен цей епізод, так чи інакше, пробивалися ці дивакуваті синтезатори і гітари – індикатор часу, який вдалося відчути інакше.
Ще до того, як зібралася черга…
Айсберг концепції навколо альбому масивний навіть там, де його видно над водою. Лірично розбирати Паліндрома – це ще те хобі, яке може розтягнутися не на одну годину тексту. Бо одразу з його метафорами прокидається твій внутрішній соціолог, а порою і політолог, і з серйозною міною чотирирічної дитини береться судити часи Кучми.
З намаганням уникнути цієї внутрішньої полеміки, я хотів би звернути увагу лонгріду трошки на інше – творчий пласт, з яким у виконавця стартував шлях до створення альбому.
Степан сам казав, що моментами відчував сингл «Останній танець» за початок альбому. Та з часом зрозумів, що він не буде знаменувати собою платівку. Для нього трек був радше «твітом», що повідомляв про початок процесу збору думок під гармонійним куполом одного релізу.
Мені цей трек, можливо, має навіть більше значення для «Придумано в черзі», ніж є насправді.
«Останній танець» є твором, про який можна сказати, як про занадто особисте. Це без засудження відвертості – просто виникає думка, що ще трошки – і виконавець скаже собі «ні, здається перебрав, не треба їм цього чути», і зніме пісню зі стрімінгів.
Але не Паліндром.
Щирість і різкість слів роблять своє діло, а блек-метал партія наприкінці шліфує все бетонним шаром. Цей трек є одним з моїх найулюбленіших у творчості артиста, який підвів його до подальшої рефлексії вже на альбомі. Але при цьому, він містить в собі інший дух, від якого цілком зрозуміле рішення Степана не включати його до треклісту «Придумано в черзі».
Проте цей гуркіт, який видає гітара на фінальних секундах, так і лоскоче прагнення бачити скрізь символізм. Бо чути в ньому гудіння літака, що пролітає над тобою надто низько.
Після нього було ще шість пісень, яким не судилося протиснутися в трекліст альбому. Якісь ставали черговим методом озирнутися на свій життєпис. Наприклад, «1 вересня», як подарунок самому собі на день народження. Якісь вкотре намацували проблемні і болючі теми, що застрягли у суспільстві «кулею в спині» - дивакувата у звуковому обрамленні «Двір», яка взимку 2021-го підняла в творчості Паліндрома тему «йобаної війни».
Наступний рік не дасть Степану, як і всім нам, думати про щось інше, окрім війни. Якщо не брати до уваги дуо, яке все ж опинилося на альбомі – Паліндром випустив ще три сингли: «Спи», «Радість моя» і «Літній час». Пісня-заклик, пісня-журба і пісня-думка.
Якби проєкт став мені відомим на етапі випуску цих треків – звісно зручно б було думати, що все це увіллється в збірку, зосереджену на одній темі, що доєднається до загального фонду музики українського супротиву, яка на той час вже почала місцями плавитися під лупою прискіпливих поглядів.
Проте виконавець мав для платівки інше бачення. «Придумано в черзі» вийшов альбомом, зосередженим на погляді всередину ліричного героя не виключно через призму існування у воєнний час.
Як на мене, ця робота більше націлена розхитати конфлікт двох, наче споріднених, проте в той же час протилежних одне одному явищ, що переплелися в душі українця, в якого за спиною вже є деяка частка пройденого шляху. Конфлікт життя та виживання. Де тобі характерно думати про одне, а де про інше?
Саме тут я бачу другу важливу ідею платівки.
«Придумано в черзі» оголює суміжну грань цих двох екзистенційно-агрегатних станів. Людина – істота динамічна, на різних етапах буття сприймає себе не однаково. Колись вона скаже тобі, що банально виживає у цьому світі. Колись відповість, що живе. Це дві однаково наповнені склянки, далі, гадаю, немає сенсу розвивати цей образ.
Окрім того, що лонгплей Степана дає змогу неодноразово впустити в себе настрої обох цих станів, ключове, що можна від цього відчути – прогресію їх переходу. Наприклад, трек «Місто», де Паліндром разом з Сашею Булем взялися за мету наблизити Львів до образу типового вуличного мурашника середньовіччя. Такому притаманне тільки виживання.
І одразу ж після цього слідкує «Кафе Надія» - це знову Львів, але вже місто для життя, яким не виходить досхочу напитися, й від цього хочеться зізнаватися всьому світові у любові до закладу. І це продовжується з «Черемховою віхолою», якщо комусь світлого образу затишного кафе виявилося замало.
Слідом, американські гірки знову ведуть тебе вниз, в найзатяжнішу фазу пригніченості альбому, де виживання витіснить життя «Люцифером», «Пластиком 2», «Повітряним змієм», «З букетом троянд» та навіть «Рекетом», що сміється тобі крізь гримасу болю.
Фіт з Юрою Бондарчуком, нарешті, впустить до альбому акценти на темі війни, і у мене тут мається мікро-дисонанс, закладений в словах Степана про те, що все, окрім бонус-треку, було записане ще до повномасштабного вторгнення.
Проте коли в пісні поруч з Донецьком-Луганськом стоїть Чугуїв – мені складно розгадати цей ліричний шифр, не пірнаючи в реалії нового етапу війни.
Тут я хотів би окремим абзацом зачепитися за феномен обставин, в яких опинився альбом.
Фаза, коли байрактарщина вже явно перехилила великий палець суспільної думки донизу. З настанням осені, люди вчепилися в «Придумано в черзі», навіть не тому, що це для укр музики було аж цілим повноформатником, а саме через його наповнення, що давало контраст з рештою новинок.
Це іронічно, але початково не націлений на такий ефект альбом, стенувши плечима, погодився стати для слухача одним з найголовніших релізів цієї війни.
Агась, це власне суперечить моїм словам про нього дещо вище, але я вже впритул стою, щоб дотиснути цю свою думку, потерпіть мене ще трохи.
Власне сам факт того, що Степан, після делірію невизначеності, віднайшов в собі ресурс випустити зібраний матеріал саме у цей час – подарував для людей можливість розчинити свої страх, горе і лють у його музиці, аби вчепитися за ту ниточку, яка хоча б на якийсь проміжок часу змусила б подивитися на свій шлях не як на виживання, а як на життя.
А подібного відчуття зараз нам всім, зі зрозумілих причин, бракує. Можна наслухатися безлічі новостворених любительських гімнів про звитягу та непохитність в боротьбі, і зненацька зловити точний контрольний в голову від доброї пісні про якесь кафе. Бо там хлопець заспівав про життя, за яке ця боротьба ведеться. Таке ж, як і в тебе. Було, є, і має право залишитись з тобою. Головне борися. Щоб не забути, як воно було, і втілити в реальність щось навіть краще.
Можливо сьогодні, з відчуттям суцільного мороку навкруги, ти думаєш, що радше виживаєш.
Можливо завтра, з чистим усвідомленням ким ти є, де ти є, що ти робиш, і що ти знаєш, думки приведуть тебе до висновку, що в цих умовах ти примудряєшся жити.
«Придумано в черзі» несе в собі саме таку силу. Я чую в ньому не тільки слова про «десятки років зубожіння та злиднів».
В ньому також чутно слова людей, що знаходять в собі сили жити попри те, що світ наказав їм виживати.
Херсон
Реалії, які з 2022-го року огорнули країну, змусили Степана додати до записаного альбому косметичні поправки. Спочатку в «Люцифері» планувалося використати звук сирени, та з усвідомленням, яким тригером це стане для більшості людей – від прийому відмовилися.
*саме після цих рядків у Львові починає лунати сирена*
Ще одним рішенням, яке доторкнулося майже до фінішної версії платівки, стало включення туди бонус-треку. Єдиного, що був записаний музикантом вже після 24-го лютого.
Слухати «Херсон» зараз доволі цікаво, враховуючи, що Бурбан звертався там до нього, як ще до окупованого міста. Сьогодні за Херсон болить не менше, адже зло постійно скидає на нього все, що знаходить в своїх іржавих ящиках.
Але пісня не втратила своєї актуальності ні на йоту, бо трансформувалася в універсальне звернення до кожного українського міста, що ще чекає свого звільнення. Життя повернеться туди, де буде скинуто триколор тих, хто жити так і не навчився.
Через це я навіть відмовляюся сприймати «Херсон» у якості просто бонус-треку, як про нього казав Паліндром. Бо доповнює платівку своєю тезою він настільки гарно, що створює для «Придумано в черзі» дійсно фінал, який легко закріпити в пам’яті.
Фінал, який, насправді, творчості Паліндрома не сильно характерний? Бо він же сам неодноразово підкреслював песимістичну сутність цього проєкту.
Але у той же час, як для проєкту песимістичної натури, аж дуже вдало він провокує на проговорення травм різного штибу. Проговорення приносить з собою полегшення.
Прослуховування, стається так, що теж.
Гадаю, що після всього цього пласту тексту, ви зрозуміли, на що я тут натякнув?
Хайлайти альбому:
Казкова «Кафе Надія»
Моторошна «Люцифер»
Занадто реальна «Пластик 2»
Пронизлива «Повітряний змій»
Пригнічена «З букетом троянд»
Дякую наступним виданням, за те що свого часу витрусили зі Степана достатню кількість коментарів, чим допомогли моєму думальному механізму працювати активніше:
