2024 Rewind: Knocked Loose - You Won’t Go Before You’re Supposed To

Як металкор вирішив стати психологічним трилером

• rec. is on

- Я радий, що ти, все ж таки, відгукнувся. Можемо ж одразу на “ти”?
- М-гм
- Не знаю, щоправда, чи потрібні тобі цигарки або випивка, тому приніс і те, і інше. Одразу сорян, якщо не та марка..
- В мене є що палити. Головне, що запальничка тут, бо я свою, здається залишив в іншій куртці.
- Окей. Отже, до справи. Розказуй усе, що пам’ятаєш про роботу з ними. Не обмежую тебе у стилі, як тобі буде зручно.

- М-м-м. Гадаю, тобі відомо, що я своє портфоліо відкрив саме з хардкор і металкор колективами. До того, як переїхав до Ел-Ей, на-а-а…-прикінці чотирнадцятого? Наче так. Там я також, в принципі, працював переважно в інтересах метал-колективів, просто все частіше мені телефонувала не молодь, яка сподівалася, що ти поставиш їх на правильні рейки.
- А багато таких було?
- Траплялися. Моя діяльність відштовхується від важливого мені принципу - я не рятівник вашої кар’єри. Просто роблю так, щоб ваша музика мала якісний продакшен. Якщо ви накинули макет поганого музла - структурно, лірично чи ще якось - то це буде погане музло, але з якісним зведенням. Деякі хлопці та дівчата, пальцем показувати не буду, думали, що моя залученість до роботи з ними гарантуватиме їх релізу мінімум сім балів від Пічфорку. Хех.
- Ти також деяким виконавцям допомагав писати тексти.
- Там, де відчував, що можу підтримати матеріал, не зашкодивши йому. Звичайно ж, за фактом згоди клієнта. Мені здається, що багатьом колективам я став привабливим варіантом власне через свій вік, бо для великої частки клієнтури я на той час був більш-менш однолітком. Тому й співпрацю ми мали доволі неформальну. З деякими так взагалі добре потоваришували.
- Це ти про Кріса?
- Не без нього.

- А щодо Knocked Loose можеш так само сказати?
- Гм… Гарне питання. Скоріше так, ніж ні?.. Дивись - на момент,.. коли це в нас було?… 2024-го року, я вже собі в голові мав сформовані типажі металістів, з якими зазвичай працював: відчайдухи, де заради профіту братія готова створювати собі сценічні образи і жити в них вже за звичкою…
- Це хто, наприклад?
- Кім Дракула. Ті ж самі Motionless In White. Хоча Кріс з часом почав розуміти, що грим не можна накладати на всю свою сутність. Ще Ice Nine Kills. З часом, мені вже не на жарт почало здаватися, що Чарнас прагне бути своїм персонажем і в житті. Інколи це було моторошно.
- Слухаю далі.
- Були також “діди”. Доволі умовна назва. Більше відображає їх підхід, аніж вік. Хоча, брешу - вік також мав вагу. Це, наприклад, Disturbed. Це, наприклад, As I Lay Dying. Це і Bad Wolves. Для них випуск нової музики являв собою виключно бізнес. Спосіб зрубити кеш. Це я без будь-якого упередження. Я, все ж, також музикою займаюся з таких міркувань. Просто дотепно було спостерігати за тим, що у “дідів” найчастіше траплялися зміни складу і різні внутрішні конфлікти. Не питай мене чому - я не скажу. Можливо, вся справа в его.

- А ще були “ідейні”. Дуже цікавий люд. Сюди одразу зараховуй, на пальцях відмічаю: Northlane, Void of Vision, The Plot In You, Pale Waves, Beartooth.
Ба - одна рука вже є.
- Угу. І вони, як я розумію, несли за собою найбільшу перспективу?
- Не зовсім. Скажу так - кожен із зазначених мною типажів міг записати як пречудовий, так і виключно ніякий альбом. Багато що залежить від обставин запису. Хтось горить тим, що у нього в голові, а хтось вже перегорів і створює нове за інерцією. Часто просто через контрактні зобов’язання.
- І Knocked Loose для тебе, зрештою, припали до “ідейних”?
- Хах, а ось в тому-то і весь прикол! Я і досі не можу визначитися, куди найкраще прилаштувати Knocked Loose. З ними взагалі вийшло якось інакше, несистемно.
- Тобто?

- Зайду з самого початку - коли робили “Upon Loss”. Орієнтовно в січні 2023-го року мені телефонує чи то Браян, чи то Айзек… не суть - “Ми про тебе багато чули і хотіли б попрацювати з тобою над деякими речами. Як ти на це дивишся?”.
А я дивлюся на це, як на дуже гарячу перспективу, бо сам розумієш - пацани тоді гуділи, мали реліз міні-альбому з короткометражкою. Ще й передає мені естафету Вілл Патні.
Я на якийсь момент засумнівався, “а чи потягну таке?”, бо тоді ще думка в мені поселилася, що на фоні постійної роботи з тими, хто рвав собі булки заради ротацій на радіо “Октейн”, приймати таких “хлопців на характері” буде незвично.
Тому авансом я зарахував їх до “ідейних” - такі зазвичай і самі можуть все дуже гарно для себе зробити, продюсер для них - як метод зекономити час хоча б на одній складовій.
І ось настає час для зустрічі. Хлопці під’їжджають до мого будинку, стукають у двері. Відчиняю, запрошую усередину, тиснемо руки…
… і тут мене пронизує жорсткий дисонанс.
- ?
- Я дивлюся на них і подумки себе питаю: “це точно ті, які зі мною домовлялися за зустріч?”. Було таке відчуття, що до приміщення ще мав зайти екскурсовод, аби показати їм будинок.
- Хлопці поводилися скромно, хочеш сказати?
- Та від них йшла така дивнюща простота, що здавалося від неї повітря плавилося. Я б радше повірив, що перестріну когось із них на виході з чергової гри NBA, ніж ось так, готуючи ґрунт подальшої роботи над музикою.
“Ідейні” такої енергетики не випромінювали.

- Не хочу зараз сказати, що вони виглядали мені, як дилетанти. Просто, коли людина лабає метал, то певні ознаки цього захоплення прослідковуються в деяких мікроелементах поведінки. А тут штиль. Браян Гарріс, фронтмен - людина, яка б мала нести на собі найбільше “ритуалу” притаманному групі, більше здавався мені касиром у Старбакс. Може я зазнався на той момент. Мені було якось дико.
Ми зайшли до кабінету і він повідомив мені: “Ми хочемо записати третій лонгплей. З твоєю допомогою. Нам би хотілося, щоб звук був доступний більшій кількості людей, тому твоя кандидатура здалася нам найбільш пасуючою для цієї мети.”
- Звучить, як добре зважений план.
- Таким він і був. Щойно я зібрався поділитися з ними своїм швидко прорахований макетом співпраці, як Браян цей макет одразу ж зім’яв і викинув. Навіть не почувши про нього.
- Себто?
- Він просто додав: “Дрю, важливий момент. Ані я, ані хлопці не будуть співати чистим вокалом”.

- Алло? Нє… Нє. То ти щось собі надумав, я мав на увазі взагалі інше…
Ронні, блять, розберися спочатку зі своєю фанбазою! Люди вже купу років чекають твоїх вибачень за зірвані тури… Та який нахуй кліп-вибачення? Все, давай, я не можу розмовляти.
Пробач, я гадав, що він на беззвучному.
- Все гаразд.
- На чому я зупинився? Отже, “Upon Loss”. Це для нас був лакмусовий папірець - наскільки ми здатні спрацюватись разом. Хлопці ще були під аурою від свого минулого кінематографічного досвіду, тому прагнули записати треки, що добре би лягли під відеоряд, який вони обговорювали. Я це бажання поважав. І щоб метаморфоза у звуці не здалася ні мені, ні їм занадто різкою - запропонував полегшити музло відсотків на двадцять.
- І як ви це втілили?
- Погодься - ну воно ж майже непомітне. Якщо на чистому вокалі в нас було табу, то ми вирішили гратися структурно. Зробити між брейкдаунами більш відчутні пороги. Зробити більш суттєву ударку. Зрештою, додати певну кількість флексу.
- Це те, про що я думаю?
- “Накд Луз мазафака”, саме так. Проте, найголовніша нова риса, як мені, принаймні, здається - це мелодійність. Я підійшов до Айзека Гейла, і запропонував йому наприкінці другого треку залишити виключно його гітару, як аутро. Він доволі швидко второпав, що я маю на увазі. Вуаля - пересічний слухач чує і валить будку. Начебто його сукупно на сім хвилин залишили у пральній машинці - а наприкінці такий концентрований, вразливий сум. Це диктувало зміни.
- Не можу не погодитися. Аутро наприкінці “Everything Is Quiet Now” чіпляє за живе.

- Викупаєш. Потім хлопці поїхали підкорювати Коачеллу, а згодом ми релізнули цей дабл-сингл. Браян тоді мені ще зателефонував, радісний такий, як дитина. “Це цілковитий успіх, треба якомога скоріше сідати за повноформатник!”.
І ось ми вже знову в стінах студії, де я ділюся з пацанами вдосконаленою формулою більш привітливого для нової авдиторії звуку - “Окей, хлопці. Ви не хочете жертвувати важкістю. Не хочу і я. Ви не хочете ліпити з себе казна що, аби лише погляди зосередилися на вас. Розумію.
Проте, в умовах сучасного музичного продакшену, заради нових вух, чимось у своїй поточній формулі треба пожертвувати.”
- “І це буде таймінг?” - запитав тобі мене Айзек.
- “Саме так” - відповів я йому, - “Ми проїдемося по слухачам реактивним бульдозером.”
Так свій початок знайшов Він. На той момент іще під робочою назвою, аж поки одного дня Браян не зателефонує мені й дещо схвильовано не повідомить: “Я щойно з авіарейсу. Здається ми маємо альбому справжню назву.”
- You Won’t Go Before You’re Supposed To.
- Таке багатозначне повідомлення, скажи? Навіть якщо ти просто одну назву знаєш. Я не в курсі, хто була ця жіночка, яка заспокоювала під час польоту нашого Браяна - але якщо б дізнався, то запропонував би хлопцям надати їй десь два відсотки від прибутку платівки.
- Вкотре переконуюся, що хороше може очікувати тебе завдяки доволі непомітним добрим справам.
- Напевно. Як би воно не було, хлопці зачепилися за концепт. Не пірнули в нього в стилі Девіна Таунсенда, а просто обережно промацували поверхню. Десь в той же час ми намітили для платівки обкладинку і задумалися про певні мікро-фішки, які мали б додати альбому більшої цілісності.
- Гості на той час вже були узгоджені?
- З Крісом було легко домовитися. Боржок з боку MiW, плюс моя участь у записі.
Поппі… Там взагалі щось смішне було. Чи то домовилися через коментарі під Ютубом, чи під Інстаграмом. Не суть. Ми не дуже очікували, що таке буде. А воно бачиш як…
- “Suffocate”, схоже, що перевернув гру просто вщент.
- Краще не скажеш. Цікаво взагалі, як такі, майже рандомні речі, в результаті виливаються у щось неймовірне.

- Одна з найбільших дискусій, яку ми мали стосовно платівки - хрест на обкладинці. Ми орієнтувалися на ризики: як в 2024 році люди таке сприймуть? Чи немає тут релігійної образи? В якийсь момент нам вже стало доволі лячно і в пропозиціях почала мелькати більш доброзичлива обкладинка, що планувалася нами під лімітед вініл.
- Це ти про ось цю зараз говориш?

- Вона, так. Але тут Браян рішуче заявив, що будь-які негаразди, що можуть виникнути стосовно реакції на обкладинку, він бере на себе. Буде в кожному інтерв’ю казати, що неоновий хрест тут більше працює, як образ тих речей, що нависають над людиною ультимативно. Те. з чим треба рахуватися. Майже що вага всього оточуючого світу - розпростерта перед тобою. Роби з нею, що хочеш. Вона нікуди не подінеться. Вона визначає ким ти є. І ніяк не навпаки.

- Я вже говорив, що маю принципи. Не відговорював Браяна. Та й насправді, все пройшло добре. Альбом вибухнув визнанням. Світ немов знову вперше познайомився з таким твердим звуком, показував на нього пальцями, і носився з ним, як з феноменом.
Я був радий за хлопців. Квартет з Кентуккі, що наголошував кожного разу про те, які “ми норміси, що мають певне захоплення важкою музикою”, своєю творчістю огорнув весь земний шар. Хлопець гавкає зі сцени, як собака - і підкорює цим усі концертні майданчики. Ох, були часи.
- Хотів би туди повернутися?
- Не знаю. Напевно. Чисто з міркувань своїх кондицій на той час, хех.
- Тобто, не заради того, аби відчути знову цю хвилю захвату від залученості до такої добре прийнятої роботи?
- …
- Дрю?
- …
- Щось не так?
- А? Пробач, згадав, що маю дещо ще сьогодні обговорити. Яке було питання?
- Назви пісні, які з цього альбому вважаєш найкращими.
- Гм. Нехай це будуть:

• Suffocate 

• Slaughterhouse 2

• Blinding Faith

• Sit & Mourn

- Як щодо Don’t Reach For Me?
- Чудовий трек. Давай додамо також.
Слухай, мені дуже шкода, але здається в мене через півгодини є ще одна зустріч, до якої мені ще треба дістатися. Дуже незручно це визнавати, але мені доведеться попрощатися з тобою раніше.
- Нема проблем, розумію тебе. Справи не терплять перенесень.

- До речі, як мені тебе підписати в матеріалі? По-справжньому, чи можна трохи в ретро? Маю на увазі WZRD BLD.
- Давай буду просто Ендрю Фалк. Але й псевдонім можеш чисто символічно один раз застосувати, я не буду протестувати.

- Ти вже вимкнув диктофон?
- Так. Маєш ще щось сказати?
- Небагато. Просто не хочу, щоб це йшло в інтерв’ю.
- Слухаю.
- Альбом… Він з часом почав жити своїм життям.
- Що ти маєш на увазі?
- Я вже казав тобі, що це досить прості хлопці. Іноді здавалося, що аж занадто. Коли ми записували матеріал для альбому, то мене інколи відвідувала думка, що найвпізнаваніші рішення пацани брали не з себе. Немов хтось невідомий їм пропонував певні рішення на таці. І вони їх любо брали.
- Гадаю, що саме так працює натхнення.
- Ні-ні. Тут як наче було щось інше… Мені важко пояснити. Немов щось над нами постійно висіло і впливало на творчий процес.
Коли ми влаштували вечірку щодо виходу платівки, я запитав у Браяна з Айзеком наскільки зловісним по звуку вони для себе відчувають те, що зробили. Бо особисто мені вже під час пост-продакшену ця робота почала нагадувати певний сорт психологічного трилеру…
- …
- Браян тоді посміхнувся, поплескав мене по плечу, і відповів щось на кшталт “Та ні, щось ти закрутив, друже. Ми просто робили, що вміємо. І добре проводили час”. Його словам я повірив. Але коли перевів погляд на Айзека…
Знаєш, якщо переглядати фото гурту, то можна помітити, що у хлопця доволі пронизливий погляд. Хижий, але контрольований.
Проте тоді він дивився на мене іншими очима.

- Мене тоді добряче пройняло від такого погляду. Проте я списав це на неякісну випивку.
А потім мені почали снитися кошмари. Ідентичні за змістом.
- Ти справді це бажаєш не брати в інтерв’ю? Ти ж зараз просто розказуєш бенгер-сторі!
- Ні. Будь-ласка, не тягни це в текст. Я… Просто… Просто мені нікому про це розповісти, насправді.
- Хлопцям?
- Усі мої намагання одразу приводять до легкого сміху Браяна та однієї й тієї ж фрази: “Ми прості пацани, ми не могли зробити чогось аж такого”.
- Окей. У будь-якому разі, я не Браян Гарріс. Продовжуй.
- Сновидіння. Постійно починаються з однакового звукового супроводу. “Take Me Home”. Так-так, не дивися так на мене - саме ця гітара. Ось ці всі речі, які при мені тоді ще записували, ось цей драм-ритм, бас. Усе воно там є.
Я стою посеред темної галявини, здалеку бачу сяйво. Неон, як же інакше? Мене тваринним інстинктом тягне туди, до нього. Я рухаюся в його бік… і рухи мої такі розмиті, з частотою ніби 5 кадрів за секунду. 

- Минає п’ять хвилин руху. Десять. І коли я нарешті дістаюся крізь хащі до цього відкритого простору, посеред якого стоїть цей хрест - мене огортає таке космічне полегшення. В очах вже немає такої розмитості, я плавно лину до цього світла, я хочу віддати йому себе всього.
І рівно тоді, коли я готовий розчинитися в ньому, я чую, а іноді і бачу розмитим силуетом його.
- Кого?
- Айзека. Він кричить “ЗАБУДЬ” і я провалююся в повну темряву.

- Частіше за все я на цьому моменті неприємно прокидаюся. Але час від часу - ні. В подібних виключеннях з правил я опиняюся серед квітучого поля. Сонце сяє, немов у зеніті.
Я чую спів птахів, мені важко розплющити очі, мені дуже спекотно. За відчуттями, немов зламані ребра. Розбитий ніс, нижня губа, в ногах слабкість. А ще апатія. Окрім неї є лише якийсь неприборканий поклик до скорботи. Незрозуміло над чим.
І є також шум. Ось цей монотонний, давлячий, до болю знайомий.
Коли я нарешті прокидаюся, то розумію, звідки він. Він є на альбомі.
Але я взагалі не пам’ятаю, чия це була ідея - додати його у якості чи не найпершої аудіодоріжки, яка буде майже ядром на платівці.
Інколи я маю бажання зателефонувати комусь із Knocked Loose і запитати про це - “хто з вас, хлопців, вирішив використати цей звук?”
- Чому ж ти не зробиш цього?
- Хех. Я боюся відповіді.
Я боюся, що вони повідомлять мені, що й самі не мають гадки, звідки це взялося на альбомі.

- Воу. Просто воу. Такого я почути від нього не очікував.
Окей, зберися.
На вулиці 26 грудня. Рік 2030-й. Відбулася запланована розмова з продюсером третього альбому Knocked Loose Дрю Фалком. Альбом, що приніс колективу загальне визнання, та став одним із найзнаковіших релізів двадцятих років.
Ну а що з гуртом було далі - вам і так усім відомо.

Слухати You Won’t Go Before You’re Supposed To

Аудіолог записаний спеціально для МУЗОВАНО
Не йде раніше, ніж йому належить - Гедоніст

• rec. is off