Дозвольте ідеям створити місце
Вперше я послухав цей альбом в порожньому укритті. Незабаром дали відбій, можна було виходити назовні, але зачекай, світе, мені ще два треки лишилося.
Взагалі, я думаю, хто хотів, то той вже помітив, що цей рік носить гурт на руках, як Сімбу, хизується ним усьому прайду і прицьмакуючи промовляє про себе “оце він і є, рок, може я тобі скоро дам Греммі, а може навіть два”.
Може й дасть, враховуючи, що Foo Fighters потрапили під негласну інквізицію й нікуди не номіновані.
І я довгий час думав, що з таким попитом там насправді не буде чогось для мене привабливого чи бодай зрозумілого. Проте досвід виявився цілком приємним. Навіть дуже.
Відчуваю, що не можу так просто перейти до опису їх звуку, тому давайте зариємося в дуже важливе питання - чому на приспівах “Starbuster” у вокаліста задуха?
Для цього спустимося до лондонського метро, чи сабвею (виявляється, вони його у себе взагалі кличуть tube), можливо на ту ж саму станцію, де майже 15 років тому Рау Рейнольдс (Enter Shikari) побачив Сузір’я, а Гріан Чаттен (Fontaines D.C.) спіймав панічну атаку і через неї з’ясував, що має синдром дефіциту уваги з гіперактивністю. Здається, привід засмутитися, але Чаттен второпав, що це відкриття наштовхує його на потрібні слова до одного проблемного треку - варто просто послабити фільтрацію думок і накидати на лист паперу рівно те, що прийшло до голови чи не найпершим.
Наркотики? Додавай. Вліпи туди жарт про А-клас (британська система класифікації контрольованих речовин).
Що ще? Страйк Гільдії кіноакторів! Ти ж заздриш їх згуртованості, давай згадуй.
Можеш ще на китайський гороскоп зіслатися. Дев’яносто п’ятий же був роком Свині, вірно?
Все це, і навіть більше, можна почути в інтенсивних куплетах до “Starbuster” - і, чесно, я б літеру b у назві змінив би на d, щоб фіналізувати меседж - stardust же в народі став псевдонімом кокаїну, а ця пісня немов би саме про цей стан розфокусу під кайфом.
Ось тепер все. Я наче готовий пірнати далі. По порядку.
Вступне інтро альбому дублює його назву і транслює, власне, головну тему. Платівка про всі відчуття рожевого спектру: закоханість, любов, пристрасть, вкажіть ще щось, що міг забути.
Доволі застаріле слово “романс” тут застосоване з якимось особливим смаком, який водночас можна сприймати в якості узагальнення вищенаведених почуттів, так і візитки цього ірландського квартету - вони полюбляють виставляти себе в музиці книголюбами.
Література слугує для них одним з головних драйвів у створенні текстів, то тут, то там вони відсилають до одвічного цитатами, які з високою ймовірністю будуть зрозумілі тільки їм самим.
І коли ми знову повернемося до Старбастера, то на фоні решти пісень альбому, лід-сингл передає досить таки небагато “романсу”, бо ці, без сумніву, круті куплети більше, все ж, вказують на визнання вокалістом свого діагнозу (тому він і вирішив додати туди ці нездорові вдихи, як згадку про панічний напад).
Романтику тут має брідж, який грає за іншими правилами, даруючи відчуття чогось інакшого, звільненого від параної, імпресіоністського та приземленого. Момент короткого прояснення свідомості, який береже себе на потім, адже конкретно цей трек вибиває у нього кермо фінальним приспівом.
Але він повернеться під світло прожектору досить скоро, вже на наступній пісні, промовляючи “отже, ось в чому справа”.
І ця пісня буде вже суто про стосунки, розкриваючи одну з граней “романсу” крізь епізод буденного непорозуміння закоханих.
А от кліп… а власне погляньте самі:
Потім настане черга “Desire”, який застосує невеличку кишенькову філософію взагалі до того, як сьогодні можна тлумачити людську можливість бажати, і як ця можливість вразлива до впливу різних демонів сучасного світу.
Досить скоро, вже на п’ятій композиції, ми досягаємо ядра альбому. “In The Modern World” була для цієї платівки створена найпершою. Чаттен каже, що перші уявлення майбутньої пісні виникли в нього завдяки збірному образу великого міста, “нехай це буде Токіо, десь приблизно між шостою та сьомою годинами ранку”.
Ліричний герой пропускає крізь це місто своє загальне враження від сучасного світу, не в силах визначитися - начебто в цьому місті він відчуває себе живим, проте пізніше констатує, що загалом у цьому світі він нічого не відчуває (бреше).
Важлива тут деталь - емоційний відгук на місто він пропускає крізь ставлення свого партнера “у місті, яке тобі подобається” vs. “у місті, яке ти зневажаєш”.
Вам не здається, що ми бачимо спробу відшукати власне ставлення завдяки ставленню близької людини? Як спосіб втекти від неприємного подразнику.
І ось тут, шановні, ми підібралися до головного “твісту”, що ховається на цій платівці.
В одному з інтерв’ю Гріан Чаттен, на відповідь, чому альбом отримав саме таку назву, вказав наступне:
Кілька років тому я читав звіт про те, що ми досягли переломного моменту в змінах клімату.
І одразу про це забув – або вирішив забути”
Тому людське прагнення розчинитися в такому сильному почутті, як закоханість, він бачить, як відчайдушну спробу “врятуватися” від усвідомлення, що сучасний світ щоденно змінюється не в кращий бік. Бажання любити, як одвічна гіппі-подібна настанова до справжньої людської природи, сприймається ліричним героєм, як рятівне коло, з яким можна догреби до берегів минулого життя, бо весь минулий досвід готував його до життя за інших обставин і в іншому світі.
Він не може змусити себе адаптуватися до нової реалії. А вона, як на зло, приходить не одним днем, а дуже й дуже поступово, зловісно і незрозуміло.
Тому романс - це його кредо безвиході, можливо останній граціозний танок разом з тими людьми, які так само як і він вирішили просто повернутися до навислої загрози спиною, щоб прожити ті п’ять хвилин безтурботного життя у сучасному світі, в якому немає поганого.
It may feel bad
But I don’t feel bad
І щоб ще більше у цьому переконатися, можете переглянути кліп на пісню “Bug”
На цьому моменті, я полишаю розбір ліричного аспекту платівки, бо усі наступні по черзі треки чисто працюють на доповнення, і чогось конкретно нового або важливого не вносять. Єдине, що варто ще додати - “Horseness Is the Whatness” справді можна перекладати, як “Кінність це щойність усекінності”. Росте це все коріння до роману Джеймса Джойса “Улісс”.
Кажу ж, книголюби :)
Щодо музики
Отже, чим це настільки класно, що має від мене золото?
Звук тут не втілено за якимись особливо новими правилами, але він грається з досить цікавими запозиченнями. Опустимо очевидну схожість з Oasis або Blur, бо цю схожість Fontaines D.C. сумлінно реалізують на ірландських правах.
А ось епізодичні запозичення з Korn, Deftones, Лани Дель Рей - ці прикраси склали досить приємне враження, хоч і не мають якогось суттєвого впливу на альбом в загальному плані.
Але як індикатор того, що гурт випрацював принаймні на цьому релізі особливе чуття того, який тут треба будувати вайб - усі ці прийомчики роблять для “Romance” дуже хорошу послугу.
Окремо не можу не відмітити застосовані тут мотиви з італійських пригодницьких фільмів. Гадаю, їх наявність вже цілком виправдовує загальну еклектику платівки.
Це досконало переданий настрій бентеги, яка втоплена у солодкому сиропі неідеалізованих романтичних почуттів. Не в хорошому ключі, бо це зрештою тільки прискорить наближення до тотальної десенсибілізації від оточуючих обставин - і це тлумачення придумав не я, а надав сам вокаліст.
Ми можемо надути велике рожеве серце, але як ми змусимо його припинити плакати?
Це безумовно виявився сміливий мув для самого колективу, бо мав суттєві відхилення від їх попередньої творчості, яка була більш зосереджена на дотичності до ірландських мотивів. Та з “Romance” вони зрозуміли, що музично побудувати цю хитку утопію зі вже звичним звучанням просто неможливо.
Тому Fontaines D.C. з двох наявних рішень обрали очевидно правильне: змінили гурт заради музики, а не музику заради гурту.
Ідеї створили вельми привабливе місце.
Слухати “Romance”
Хайлайти:
Starbuster
In the Modern World
Bug
Death Kink
