Ab initio

[Пустодумство]

На протязі життєвих драм, під градом риторичних слів і в тиші ліричних відступів ламаємо комедію життя

Живемо в неймовірний час. Інновації так і манять нас своїм різноманіттям та не перестають дивувати своїми можливостями, хоч би про що ми там не продовжували мріяти.
Однак, як би там не було, але ця ейфорія швидко минає, і нас знову ж таки потягне до чогось старого і такого звичного нам. Винайдення комп’ютера не позбавило потреби у вивченні математики, мерехтливе сяйво світлодіодів не погасило того первісного потягу до споглядання вогню, можливість швидко друкувати текст в нотатках смартфонів не забере того захвату від покупки чергового блокнота та ведення особистого щоденника.
І здавалось би, в час цифрових асистентів з штучним інтелектом, які здатні миттєво створювати велики об’єми текстів, писати готові твори та поезію, нам — живим людям, ще досі хочеться писати, писати текст, викладати власні думки — творити слово і словом.
Чи потрібно це тепер комусь? В час, коли інформація перестала бути цінністю, а перетворилася на шум. Шум навколо нас, шум у наших нових блютуз-навушниках, на екранах наших ґаджетів, шум, який безперестанку повторюється.
Вбачаю в цьому найбільшу небезпеку для людей. Страшнішим за будь-яке лихо чи катастрофу може бути лише те, коли наше слово замовкне. І замовкне воно не тоді, коли всі будуть глухими, щоб чути чи німими, аби говорити. Воно замовкне, коли не буде тих, кому буде що сказати і тих, хто в змозі почути сказане.
В цьому, певно, криється суть наміру поневолити маси людей. А саме їхні уми. Як тіло прагне до руху, так і уми людські прагнуть знань.
Контент, який ми щодня споживаємо, може змінюватися щомиті, він породжує шум, який намагається приглушити інформаційний голод, однак не втамовує його. Шум наростає. Бурхливі потоки контенту долають греблі підсвідомості.
Це стане новим потопом. Потопом цифрового потоку. Він наповнить нас і потягне на дно. Навіщо забороняти свободу слова, якщо ніхто не зможе нічого сказати.
Живемо в неймовірний час.