Роман-притча «Чума» А. Камю — це філософський твір, який через призму чуми висвітлює тоталітарні режими та відображає наші реалії. Написавши його у 1947 році, Альбер Камю казав, що це протест проти нацизму. Останнє слово можна замінити на багато інших понять: фашизм, антисемітизм, рашизм.
Я пробіжусь по сюжету, а далі наведу цитати, які, на мою думку, кожен з нас може відчути по-своєму.
Лікар Ріє у місті Оран (Алжир) помічає одного дня напасть мертвих щурів. Це передвістя того, що у місті починається чума. Влада оголошує карантин, огороджує місто від зовнішнього світу. У той же час замовчує справжнє число жертв, применшуючи кількість смертей. Лікар Ріє, службовець Гран, Тарру, іноземний журналіст Рамбер відмовляються жити в абсурді і бунтують проти напасті. Яким чином? Роблячи свою справу. Це дуже перегукується у наш час, адже сучасною чумою є війна, розв’язана росіянами. Про цю книгу можна говорити дуже багато, проте зараз я б хотіла навести цитати з моїми коментарями, які, сподіваюсь, заохотять вас до прочитання цього роману-притчі.
Цитати
« — Але ж вони на чуму не хворі?
— То й що? Згоден, становище безглузде, але ми всі вскочили в халепу. І доведеться з цим рахуватися.
— Але ж я не місцевий!
— Від певної миті, на жаль, ви теж станете місцевим»
Ця цитата дуже добре характеризує різне ставлення до війни у нашому суспільстві. Чи боротись проти неї чи залізти у бульбашку під назвою «внє палітікі»?
«Чума — це означає починати все наново».
Як ми всі добре знаємо, війна завжди щось руйнує і лише наша віра і сила волі змушує нас рухатись вперед і далі йти заради перемоги.
«Звичка до розпачу куди гірша, ніж сам розпач».
Під час перших сирен повномасштабного вторгнення ми усі були налякані. Але минув час і, думаю, багато з нас до них звикли, як це дивно не звучить. До вибухів, повідомлень про втрати на фронті й тилу. Це дійсно страшно пристосовуватись до страшного. Проте це, власне, і є однією із розумових здібностей людей, без якої вижити дуже важко.
«Ви безсердечний!” — якось сказали йому. Та ні ж бо, серце якраз він мав. І билось воно для того, щоб допомагати йому протягом двадцяти годин на добу бачити, як умирають люди, створені для життя, і назавтра починати все знову. Віднині серця лише на це й вистачало».
Думаю, журналісти впізнають себе у цій цитаті. Багато хто говорить про те, що їхня професія змушує «блокувати» емоції задля того, щоб зняти сюжет про черговий обстріл. Існує думка, що інформаційники є безсердечними (що й сказано у цитаті), проте це далеко не так. З одного боку, ми можемо дивуватись — як ведучий новин може без сліз на очах повідомляти про загибелі або журналісти знімають людей, що ридають за тими, кого втратили? Проте це якраз і є їхня робота — показувати, що відбувається. Адже як іще ми б зараз побачили фільм «20 днів у Маріуполі» без Мстислава Чернова, операторів? Інформаційникам та й лікарям болить не менше.
«Я колись думав, що чужий у цьому місті і що мені тут у вас нема чого робити. Але тепер, коли я бачив те, що бачив, я відчуваю, що я теж тутешній, хочу я того чи не хочу. Ця історія стосується однаково нас усіх».
Це ще один беззаперечний факт того, що війна стосується всіх. І це визнав той журналіст Рамблер, що спершу хотів чимдуж виїхати з Орану.
«Гадаю, я просто позбавлений смаку до геройства і святості. Єдине, що мені важливо,— це бути людиною».
Це філософія Альбера Камю — бунтувати проти несправедливості. Щоб не зійти з розуму у цьому світі, ми маємо залишатись людьми.
«Тепер покійники не були, як раніше, просто чимось занедбаним, до яких приходять раз на рік для годиться. Вони стали непроханими влазнями, яких хотілося швидше забути».
Це приклад, що якраз й породжують тоталітарні режими — жорстокість. Байдужість. Це дуже цинічні слова, які дуже добре описують росіян, для яких людське життя не варте нічого. Як українських, так і своїх військових. Вони готові посилати на смерть свою молодь, щоб потім двох з неї згадали у пропагандистському підручнику.
