Пітьма, що мала бути сутінками. Хмари, що затулили собою сіре небо. Дощ, що ллється крізь тебе, та ти не відчуваєш ані холоду, ані вологості.
Ти – привид. Сіра тінь себе колишнього. Довкола – могили бойових побратимів. Над кожною – випалений сонцем синьо-жовтий стяг.
Осіннє листя лежить неприбране. Кладовище безлюдне. Ти не бачиш ані родичів загиблих, ані працівників цвинтаря. Усі або повмирали, або полишили це місце.
Назавжди.
То для чого тут ти? Лишився, не рушив далі колом перероджень. Чому?
Ти не знаєш. Лише дивишся на почорніле від хмар небо, випалене безжиттєве місто, роботизовані шахти, та курганоподібні терикони, що височіють навкруг.
Ти самотній.
Але існуєш.
