Morrissey - Your Arsenal (1992)
На початку 90-х, альтернативний рок стрімко набирав оберти, тож Морріссі також вирішив "застрибнути на цей потяг". І цей альбом - це дійсно "гарний" Alternative Rock. Але кажучи "гарний", я маю на увазі не "дуже гарний" чи "крутезний", а швидше - "непоганий".
В тому числі, тут можна почути елементи глем року, що додає композиціям більш яскравого звучання. Звісно, сольній творчості Морріссі далеко до шедеврів The Smiths, проте, навіть відкидаючи це порівняння - його дебютник Viva Hate (1988) мені сподобався більше. Відокремлю трек We Hate It When Our Friends Become Successful - він піде в "улюблені" окремо від альбому.
R.E.M. - Murmur (1983)
Назва дебютного альбому R.E.M. перекладається як «бормотання». І вона, насправді, дуже гарно описує те чим є цей альбом, та що є його головною «фішкою».
Дійсно унікальна, «містичність, вокалу Michael Stipe у поєднанні із, фолко-пост-панковими гітарними партіями - справді вирізняє альбом серед робіт інших гуртів, що грали подібну музику у ті часи. В кінці кінців це ледь не найкраща робота, у такому жанрі як Jangle Pop, що фактично «канонізує» його звучання.
Але попри усі лаври, що має цей альбом, та попри те, що він має величезний вплив на розвиток такого жанру як Alternative Rock, cказати, що він мені «прямо дуже сильно» подобається, я не можу. Адже після того як я почув інші #junglepop гурти, такі як The Smiths та The Stone Roses - дебютник R.E.M. виглядає для мене «бліднуватим», та навіть трооохи нудненьким). І справжні R.E.M «розкриються» для мене «майже через десять років», а Automatic For The People (1992) стане одним із найулюбленіших альбомів у альтернативному року.
Sam Cooke - Live at the Harlem Square Club, 1963 (1985)
Із всіх класичних концертних альбомів про які я писав - цей, безперечно, є найкращим. На ньому ти, дійсно, відчуваєш як «теплота» яку випромінюють виконавці - «запалює» людей, що прийшли насолодитися найвишуканішим Soul та Rhythm & Blues, який я тільки чув у своєму житті.
А їх щира радість, справді, дарує «відчуття присутності». У результаті, завдяки поєднанню чутливого виконання та бурхливої реакції публіки, що навіть часом дуже влучно підспівує, утворюється, не з чим незрівнянна, атмосфера «магічної пристрасті», яку просто неможливо створити у студії.
Gary Numan - The Pleasure Principle (1979)
Доволі цікавий Synthpop / New Wave альбом, що є одним із найбільш визначальних в жанрі. Це був перший альбом у сольній кар'єрі Gary Numan після покидання Tubeway Army - дуже схожого за концепцією нью-вейв гурту з більшим впливом #postpunk та "живих" інструментів.
І забігаючи наперед, їх альбом Replicas (1979), як на мене, куди більш багатогранний ніж The Pleasure Principle. Але, втім, хочется віддати Гері належне за бажання експериментувати і видати щось, по-справжньому, особливе. Чи вийшло у нього? На мою думку - не дуже, але назвати цей альбом "поганим" я також ніяк не можу, адже "чіпляюч"і моменти в ньому є та їх, насправді, не мало (одна Cars чого тільки варта).
Але попри це, альбом все ще дуже довгий. І його монотонність - зовсім не йде йому на користь. Безумовно, ця робота мала свій вплив на Synthpop та він був чималий. Але якщо подивитись на інший, напевно, найвпливовіший альбом, що вийшов роком раніше, мова звісно про Die Mensch-Maschine від Kraftwerk, то він був куди більш концептуальним, простим та лаконічним, ніж дебютник Ньюмана.
Саме тому його пам'ятають, та постійно згадують, а про The Pleasure Principle чути значно меньше. Проте за звуком, настроєм та загальною атмосферою - альбоми абсолютно різні і якщо ви не чули The Pleasure Principle, то для "культурного збагачення" - це, однозначно, варто зробити.
Nilsson - Nilsson Schmilsson (1971)
Перед нами напевно найуспішніший та найвідоміший альбом Harry Nilsson на якому він, як ніколи, продемонстрував свій талант та креативність. Це дуже «мʼякий», розслабляючий, та сповнений «тендітних нюансів», альбом, який так і проситься щоб його слухали сидячи в затишному кріслі.
Щоб вас ніхто не дратував і не відволікав, а ви змогли, попиваючи каву (або щось міцніше, якщо бажаєте), повність в ньому «розчинитись». Адже хоч музика тут, на перший погляд, «легка», щоб «розсмакувати» цю роботу, ви маєте поринути в саму її сутність і тоді для вас розкриється весь смак прекрасного Baroque Pop звучання, що підкріплене, вельми прогресивним, та навіть трохи блюзовим Piano Rock-ом. Особливою родзинкою альбому став кавер на Without You гурту Badfinger, що здобув найбільшого успіху та навіть посів перше місце у чартах.
Якщо ви не впевнені чи слухати весь альбом повністю - раджу почати саме з неї. І хоча, загалом, цей альбом, що Harry так дбайливо для нас «вибудовував», досягнув успіху - сам Harry, нажаль, так і залишився «невизнаним генієм», що мав би здобути значно більшої популярності. В кінці кінців, John Lennon та Paul McCartney не називали б «аби кого» своїм улюбленим американським виконавцем.
Gang Starr - Step in the Arena (1991)
Багато хто вважає Hip Hop доволі примітивною музикою де головними цінностями виступають дівчата та гроші. Проте дует Guru та DJ Premier вважали зовсім інакше та намагались передати сутність цього жанру повертаючись до його «коренів». Вони вирішили робити доволі «мінімалістичний» хіп-хоп де головним був «мікрофон» та вінілові програвачі для створення скретчів.
Щодо текстів, то хоч куплети від Guru і сповнені характерного для хіп-хопу «пафосу» - спрямовані вони, здебільшого, на розкриття «болючого вуличного життя». Особливо порадувала наявність джазових семплів. І як я дізнався, DJ Premier був одним із перших хіп-хоп продюсерів, що почав додавати джаз у свою музику. Звісно, зараз всі перераховані речі вже не дивують і часто є стандартними інгредієнтами гарної та «розумної» сучасної Rap музики. Проте, я б не сказав, що альбом зістарився погано, та зараз його не цікаво слухати.
Коли безліч сучасних реперів випускають жахливі “overproduced” трекі, що сповнені автотюном та «ніякими» аранжуваннями - подібний олдскульний хіп-хоп відчувається просто як «бальзам на душу». Загалом, альбом мені сподобався - проте йому, все ж, далеко до інших шедеврів 90-х.
Led Zeppelin - Led Zeppelin [IV] (1971)
Для мене це, напевно, найбільш «складний», альбом Zeppelin. І я зараз маю на увазі навіть не «технічність», а загальну атмосферу містичності, загадковості та оккультності, що присутня у більшості пісень. Для побудови якого, гурт використовував, найбільш доречні, елементи з таких жанрів як Blues, Folk та Psychodelic рок.
І головною «спіритичною» піснею тут, безумовно, є всім відомий хіт - Stairway To Heaven. Гітарні соло якого надихнуть просто безліч майбутніх рок та метал виконавців. Це дуже гарний альбом, що дозволяє, завдяки своїй «медитативності» поринути глибоко в себе, спостерігати за своїми відчуттями, та насолоджуватися просто шикарною музикою.
Більш того, цей альбом є найбільш популярним в карʼєрі Led Zeppelin, та на думку багатьох, є їх «піком» розвитку, як музикантів. Проте для мене, цей альбом відчувається надто «епічним», та в якійсь мірі, занадто “замудреним», як для Led Zeppelin. Хоча, не зважайте, це я просто намагаюсь так виправдати свою безмежну любов до Led Zeppelin III.
Fred Neil - Fred Neil (1967)
Що я знаходжу для себе цікавого у старому американському Folk Rock-у, так це приємну та якусь «транквільну гіпнотичність». І цей альбом не став виключенням.
Він дозволяє, по-справжньому, розслабитись та просто тихо насолоджуватись. Але, що цікавого та особливого в цьому альбомі, так це те, що Fred Neil, напевно і придумав цю саму «гіпнотичність». Саме Fred є ключовою фігурою, що почав додавати до традиційного фолку, той самий, рок та джаз, а також використовував електричні інструменти разом з акустичними. Крім цього, зі слів інших музикантів, цей альбом має чи не найбільший вплив на так званих singer-songwriter-ів. Для прикладу, вже відомий нам, Harry Nillson робив кавер на Everybody’s Talkin’, що разом з Sweet Cocaine є моїми найулюбленішими піснями на цьому альбомі.
The Electric Prunes - The Electric Prunes (1967)
Цей альбом, став «класикою» Garage Rock-у, напевно до того, як, це поняття почало широко використовуватись. Адже саме він став джерелом натхнення для таких відомих «панк» гуртів 70-х на кшталт MC5 або The Stooges.
Також він сильно надихався тогочасною хіппі музикою, від якої і успадкував «психоделічні» елементи. Загалом, альбом зустріли дуже тепло і, на початку, він продавався не гірше ніж інші «психоделічні майстри» того часу - Jefferson Airplane. Проте феноменального успіху, він все ж не мав.
І це насправді не дивно, бо як на мене, він хоч і гарно звучить, та має багато прикольних моментів - все ж виглядає «недоробленим». І тому насолодитися їм в повній мірі, мені все ж не вдалось. Він постійно, «кудись тікає» та якось сам «виштовхує» тебе із атмосфери, яку ж сам і намагається створити.
Таке враження, що музиканти на ньому ще до кінця не визначилися із тим, що вони хочуть нам продемонструвати. А от вже їх другий альбом Underground, що вийшов в тому ж році (ото раніше була продуктивність), це вже зовсім інша справа. Він куди більш експериментальний, сміливий, та навіть більш «психоделічний» ніж попередник. І через це його значно цікавіше слухати…але це вже зовсім інша історія.
David Bowie - Station to Station (1976)
Насправді, щоб повноцінно розуміти David Bowie, його альбоми варто слухати у порядку їх виходу.
Адже тоді, його творчій шлях та трансформація як музиканта розкривається повністю. Ви починаєте розуміти всі посилання та натяки на минулу творчість, та вчитесь «відчувати» разом із Девідом. Але навіть якщо слухати цю роботу у відриві від попередньої творчості - це все ще дуже гарна, концептуальна музика, яка зроблена на найвищому рівні. І це не дивно, адже тут він показує нам, що він вже сформований музикант, що вміє робити доволі цілісні та сильні альбоми, які будуть існувати «поза часом».
Якщо говорити про музику, то цей альбом, вочевидь, чи не найбільше черпає натхнення із Funk Rock музики, та все ж, на ньому трохи залишається впливу Soul, якого було дуже багато на попереднику - Young Americans. Окрім цього, на відкриваючому треку, ми можемо почути доволі відчутний вплив німецької авангард музики по типу Kraftwerk. І те як Бові переосмислює фанк - це шикарно, мені навіть важко підібрати слова щоб це якось описати - це просто варто послухати.
Хоча альбом і слухається на диво легко - він насправді пронизаний відчуттям наркотичної параної та тривожності. Саме в той час Девід переживав чи не найважчий період своєї кокаінової залежності. Проте саме цей альбом надихнув його позбавитись від залежностей та розпочав новий період у його творчості.
k.d. lang - Shadowland (1988)
Чесно кажучи, багато про цей другий альбом k. d. lang писати не хочеться. Це просто гарна поп музика, із додаванням Country елементів. Що у порівнянні із дебютним «веселим» альбомом звучить більш вишукано та спокійно. Але сказати, що вона є прямо «шикарною», та переосмислює кантрі музику - я нажаль, не можу. Ось її четвертий альбом Ingénue - це вже зовсім інша справа, бо тут ми вже чуємо доволі зрілий Baroque Pop та, можна сказати, Alt Country з додаванням «спокійного» Jazz-у. І на «потрійному» альбомі case / lang / veirs де вона співає разом із Neko Case та Laura Veirs її талант розкриється на повну…проте, це вже зовсім інша історія.
Johnny Cash - At San Quentin (1969)
Цей запис, який Джонні давав у в'язниці San Quentin, є послідовником попереднього, більш відомого, концертного альбому At Folsom Prison (1968). Як і попередник, цей альбом цікавий не стільки самою музикою, яка, між іншим, чудово виконана та записана, скільки відчуттям "живої енергії" та щирості яку випромінює Джонні.
І по реакції публіки, ми відчуваємо, що вони насправді його люблять. Навіть не дивлячись на те, що публіка на цьому концерті є "доволі специфічною", навіть з ними Cash знаходить спільну мову. І особливо гарно це відчувається у промовах між піснями. Особливим моментом на цьому концерті, безумовно є виконання пісні San Quentin, в який іде мова про те наскільки це лайняне місце та як герой пісні його ненавидить.
Якщо говорити про чисто "музичну сторону", то головною, на мою думку, причиною чому ці два "в'язничних" альбоми Кеша так сильно цінуються, є настрій та душевність з яким виконані самі пісні. Саме це робить їх унікальними та особливими, адже відтворити "це саме відчуття" просто неможливо, його можна тільки закарбувати. Просто послухайте виконання A Boy Named Sue і зрозумієте про що я говорю.
